Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

1998 р. Храми Чернігова

Іллінська церква

Одне з найчарівніших місць у Чернігові – Болдині гори, що колись знаходились далеко від князівського міста – дитинця, а тепер входять до складу центральної частини Чернігова. Назву гір мовознавці пов’язують з давньослов’янським словом «болд», що означає «дуб» (залишки дубового лісу є тут, на горах, і зараз) або з пізнішим словом «болди», тобто «гори». Імовірно, що люди жили тут з давніх-давен: на горах знаходиться величезний некрополь язичницьких часів, вражаючий своїми розмірами, що дивом зберігся в структурі сучасного міста.

Чернігівщина – лісовий край, і в прадавні часи все життя людини було пов’язане з лісом, котрий годував, давав тепло і матеріал для житла. З лісом пов’язували життя в потойбічному світі; багато вірувань пращурів пов’язано з великим лісом, горами, річкою.

У цій дивній місцевості – на горах над річкою, у лісі – на досить обмеженій території можна бачити пам’ятки тисячолітньої історії нашого краю: кургани – могили диких язичницьких племен; печерний монастир – один із перших осередків християнської віри в цьому краї; унікальний мурований храм часів Київської Русі; бароковий ансамбль монастиря XVII ст., поховання українських письменників, які творили нову українську літературу; меморіал воїнам, що відстоювали цю землю вже в нашому столітті. Може, тільки в Києві, на святій Печерській горі, є ще таке поєднання духовних святинь нашого народу.

Гори розділені ярами, що поросли чагарником і берізками, серед них безліч горбів – могильних насипів – від маленьких горбочків до великих курганів; усього тут налічується близько 230 могил – курганів, об’єднаних у шість груп.

З найбільшого кургану, який називають Гульбищем – словом, що не дуже пасує до могили, – відкривається один із тих чудових краєвидів, якими так багата наша українська земля: блищить звивиста тихоплинна Десна, темніють залишки колись дрімучих дубових лісів, зеленіють круті горби, а з другого боку, на інших горах, на відстані всього кількох кілометрів, сяють золоті верхи старовинних храмів. На краю одного з ярів ніби приліпилась біла церква з високими банями. Вона зовні здається бароковою тридільною, але основу її складає храм княжої доби.

Сюди в 1069 р. прийшов і започаткував монастир монах Антоній, один зі світочів нашої духовності [Розповідь про Антонія тут подається відповідно до церковних традицій (Жизнь преподобного Антония Печерского // Календарь Черниговской епархии на 1892 г.) – Чернигов, 1891. – С. 101 – 109, хоча існують дещо інші версії сучасних істориків]. Він народився тут, на Чернігівщині, у старовинному місті Любечі в 983 р., тобто ще до хрещення русичів князем Володимиром Великим. Антоній прославився у віках як засновник найбільшого і найвідомішого монастиря у Східній Європі – Києво-Печерської лаври. Проте ним залишений великий слід і в історії Чернігова.

До постригу в ченці він носив ім’я Антип, рано пізнав світло Христового вчення, усе своє життя прагнув жити за заповідями Божими, усе життя шукав місця, де зміг би усамітнитися, але повсякчас біля нього гуртувалися учні та послідовники. Ще в юності в рідному Любечі він не зміг жити серед суєти і пішов у ліс, де поселився в печері, але, як пише Літописець Нестор, Бог направив його в мандри до Святої Афонської гори, щоб він побачив наочний приклад праведного черненного життя, традиції якого були закладені ще в перші століття християнства. На Святій горі побував він у багатьох монастирях і в одному з них прийняв постриг під ім’ям Антоній, там він засвоїв основи чернечого життя, потім довго жив у печері біля Есфігменського монастиря. Його духовне життя вражало оточуючих. Ігумен того монастиря наказав Антонію повернутися на рідну землю, щоб навчити давніх наших предків – русичів – тому, що він пізнав на Афонській горі.

Повернувшись до Києва, Антоній шукав, де зміг би усамітнитися, і знайшов у прибережних дніпровських хащах печеру і прожив там кілька років, але після смерті в 1015 р. князя Володимира Хрестителя не зміг дивитися на криваву боротьбу за владу між його синами і знову пішов на Афон, де прийняв схиму в тому ж монастирі, в якому перебував першого разу. В 1028 р. ігумен наказав Антонію повернутися до Києва. Було йому тоді вже 45 років, що на ті часи вважалося досить поважним віком.

У Києві Антоній обійшов усі монастирі, але в жодному з них не зміг залишитися – не відповідало життя в них тому, що він бачив на Афоні і до чого прагнула його душа. За його розсудом, у великому місті людина не могла усамітнитися з Богом. Пішов він за місто, ходив по придніпровських горах і за селом Берестовим, неподалік від того місця, де усамітнювався раніше, знайшов печеру, в якій жив перед тим священик того села Іларіон, який на той час був київським митрополитом.

Слава про праведне життя монаха Антонія швидко поширилась по Києву. Спочатку біля нього поселився ієромонах Никон, а в 1036 р. уродженець міста Василькова на Київщині Феодосій, після чого кількість монахів-відлюдників почала швидко збільшуватися. Коли ченців стало п’ятнадцять, Антоній призначив ігумена, а сам пішов від них і в яру за Печерською горою викопав нову печеру, де знову мріяв усамітнитися. Ця печера існує і нині, називається Антонієвою або Ближньою.

Після смерті в 1054 р. Ярослава Мудрого київським Великим князем став старший його син Ізяслав, у Чернігові князював Святослав, у Переяславі – Всеволод, а на північному заході у Полоцьку – Всеслав. У 1067 р. знову зчинилась боротьба за владу між князями – на цей раз між рідними братами, синами Ярослава. Почалося з того, що Всеслав не схотів підкорятися наказам старшого брата – Великого князя, але іншим братам вдалося заманити його до Києва, схопити й кинути в поруб – тюрму. Наступного року на Русь напали половці, об’єднане військо князів програло їм битву на річці Альта. Жителі Києва не змогли стерпіти того, повстали й вигнали Ізяслава, а на князівство посадили Всеслава, звільнивши його з тюрми. Наступного 1069 р. повернувся Ізяслав із союзним йому військом польським, його син Мстислав захопив Київ, покарав заколотників: «перебив киян, які звільняли з темниці Всеслава, числом сімдесят чоловік, а інших осліпив, а ще деяких без вини і суду посік і згубив» [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, с. 123], після чого Ізяслав знову став Великим князем.

Ізяслав був дуже незадоволений тим, що Антоній під час його відсутності мав справи у ділах монастирських із Всеславом.

«Ізяслав гнівався на преподобного Антонія, тому що обмовили того, що любить Всеслава і сприяє йому. Антоній намислив покинути Київську землю. Довідався про це Святослав Чернігівський, послав до святого Антонія з проханням, щоб прийшов до нього, в його державу… і вночі взяв преподобного Антонія до Чернігова, там святий Антоній у горах, названих Болдиними, уподобав собі місце і року от створіння світу 6577 (1069) викопав печеру, в якій мешкав, і, певне, монастиреві Єлецькому дав благословіння гори Афонської так, як дав монастиреві Печерському», – писав І. Галятовський [Ефимов А. Черниговский Свято-Троицкий Ильинский монастырь. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1911, с. 3 – 4].

Вважають, що спочатку Антоній жив у печері біля Єлецького монастиря, а потім пішов на більш тихе місце і вже в котре розпочав жити в новій печері, бо життя серед грішного світу заважало тому, чого прагнуло його серце – наближенню до Бога. Святий відлюдник знайшов усамітнене місце за кілометр від Єлецького монастиря, з другого боку Болдиних гір, і серед лісу, на схилі яру, викопав печеру, в якій жив до 1072 р., коли кияни умовили його повернутися до Печерського монастиря, де через рік помер у віці 90 років. Похований Антоній у Ближніх печерах. На відміну від інших печерських святих, мощі його не у відкритому гробі, а закопані в землі – знаходяться «під спудом». Слава преподобного Антонія, що й через 900 років живе на землі України, була здобута «не золотом, а сльозами, постом і пильнуванням» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 14].

Після повернення Антонія до Києва заснований у Чернігові монастир продовжував розвиватися, збільшувалась кількість ченців, печеру Антонія розкопували в різні боки. Копали у верхній частині гори в сухому лесі, де практично відсутні грунтові води, тому печери не осипалися протягом століть. Тоді тут була побудована монастирська церква в ім’я Іллі Пророка за аналогією з біблійною розповіддю про його життя: Антоній рятувався тут від князя Ізяслава, як колись Ілля в печері Хорив-гори ховався від гніву царя Ахаава. Монастир теж стали називати Іллінським.

Під час нападу на місто в 1239 р. монголо-татарських військ монастир був пограбований, про що розповідається за церковним переказом так:

«Коли татари дізнались, що за містом існує ще монастир, то, очікуючи багату поживу, кинулися туди. Монахи Іллінського монастиря заховалися у найвіддаленішій печері і чекали нападників; не знайшовши великих багатств, татари проникли в печери і покарали монахів – убили їх усіх. Кістки монахів валялися в безладді і тільки за єпископа Віктора Садковського були поховані» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 40].

Ще на початку XIX ст. біля входу до печер ріс велетенський старий дуб, якого, за переказами, посадив сам Антоній, а монголи намагалися зрубати, але не змогли. У стародавньому вірші читаємо [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 16]:

І стоїть ще досі

Вже старий пошарпаний

Дуб тройчастий та похилий

За святиню шанований…

Відусіль збирались люди

У печери помолитись,

З дуба взять кори цілющої,

Від хвороби полічитись”.

Зрозуміло, якщо з дуба почали брати кору для лікування, то довго він простояти не міг. У кінці XIX ст. від нього залишався тільки великий пень, котрий знаходився ліворуч від входу до печер. Мешканці Чернігова і прочани ставилися до нього, як до святині, а в наш час там немає й пня.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 133 – 138.