[2018 р.] Замойські прикордонні зустрічі
І. Парнікоза
Замостя розташоване на території Холмщини, на землях колишнього Галицько-Волинського князівства. Проте воно є порівняно молодим і було закладене 1579 року в Красноставському повіті Холмської земли Руського воєводства великим коронним гетьманом, коронним канцлером німецько-польського походження Яном Саріушем Замойським згідно з ренесансними засадами ідеального міста за проектом італійського архітектора Бернардо Морандо. Замостя відоме українцям, адже саме тут зупинилася козацька армія, коли славний Богдан Зиновій Хмельницький вирішив не губити Річ Посполиту. Поляки з цього приводу звичайно мають трохи відмінну версію, а саме те що потужні мури фортеці і твердість захисників, зберегли тоді Замостя від спустошення повсталим українським людом.
З Замостям пов’язана й інша героїчна сторінка, нажаль, маловідома сучасним українцям та полякам. Адже мури Замостя стали перешкодою на шляху більшовицької армії на захід. У напівоточенні билися під Замостям вояки 6-ї січової стрілецької дивізії УНР – союзники Польщі. А їх командир прийняв під свою команду 1,5 тис. польських та українських солдат, які стали на оборону Замостя.
До Замостя я їхав, щоб прийняти участь у зустрічі «Девайтіс прикордонний – дні прикордонної культури у Замостю». Нам українцям, добре відомо з якими настроями часто приїжджають поляки на землі, які до 1939 р. знаходилися у складі їх держави. Проте сум і біль за втраченою прикордонною культурою, який вони виявляють, часто використовується різними групами ревізіоністів. Бо йдеться про землі Західної України. Тож криво зазвичай дивиться українець на поляка, який посеред «нашого» Львова» власне шукає той «свій втрачений Львув».
Варто сказати що цьогорічна зустріч, на яку мене запросив зробити презентацію про сліди польського народу в Києві мій друг – багаторічний популяризатор приграниччя, його культури та природи Кшиштоф Войцеховський, приємно мене здивувала. Адже вся атмосфера зібрання була спрямована не на ностальгію по втраченому чи збав Боже прокльони тим хто то все забрав, а на рефлексії щодо культурного та природничого обличчя приграниччя. І протягом всієї зустрічі було дуже багато українського: дегустація приграничних страв – то було поміж іншим куштування смачного українського борщу. В виступі ансамблю «Не той день» кожна 3 пісня була українською.
Матеріальна культура приграниччя – унікальний спадок сформований поколіннями представників різних народів, не має загинути. Саме сюди, а не на перемелювання старої ворожнечі слід спрямувати головні спільні зусилля. Здається саме за це промовляли давні приграничні артефакти і люди з неповторних світлин майстерного фотографа, директора Холмської гімназії Даріуша Костецького.
Перлиною зустрічі була підготована К. Войцеховським презентація фільму талановитого білоруського режисера Ігора Бишнєва «Чоронобильські джунглі». В процесі знайомства з тим, як живе чорнобильська зона, режисер, а за ним і присутні неминуче ставлять перед собою гірке питання: а чи потрібні ми природі?
Щоправда я трохи засумував під час фільму присвяченого видатному польському льововознавцю Вітольду Шольгині, адже повага до нього як багаторічного літописця «того Львова» безумовно змішалася з тим сумним враженням, яке робив його безмежний сум за втраченим навіки. Поза свідомістю виникало питання: і що ж далі? Відомо того Львова більше не буде, проте Львів є. Він не знищений і не засипаний сіллю, як античний Карфаген, навпаки збуджує інтерес не тільки тисяч поляків але так само і українців а також гостів з дальшого зарубіжжя. І цьому сприяє повна відкритість Львова та України, яка має безвізовий режим в’їзду для поляків та громадян Євросоюзу. То може вже час забути кривди і побудувати наш новий Львів-Львув?
Втім виступ ансамблю однієї з замойських шкіл, що презентував яскраві веселі замальовки з життя передвоєнного Льовова, традиції львівської вуличної культури, феномен батярів та своєрідної мішаної мови довоєнного Львова – балаку, не міг не розвеселити. І то власне ті діти дали відповідь на моє питання. То вони заспівавши відому львівську пісеньку «Тільки у Львові» не тільки польською, але і українською показали, що той новий Львів вже народився. І його кохають і будуть кохати покоління українців та поляків…
Втім я весь час пишу про Львів і приграниччя, натомість давно вже час прогулятися старовинними вулицями Замостя та відшукати на них українські сліди. Від самого свого створення Замостя є живим втіленням ідеї багатонаціонального міста. Незважаючи на постанову сейму, про те що Замостя мало бути містом, де могли жити тільки католики, політика першого ордината – гетьмана Яна Замойського призвела до того, що місто з самого початку стало багатонаціональним.
Церква св. Миколая в Замостю, фото поч. ХХ ст.
Свідченням існування руської (тоді русинами називали суч. українців) спільноти Замостя є Миколаївська (Василіанська) церква, побудована архітектором Яном Ярошевичем. Ця церква у вигляді костьолу стоїть і по сьогодні.
В Замості є ще одна церква (кол. гарнізонна церква 66-го Бутирського полку піхоти), також наразі перетворена на костьол. Проте вона збудована під час окупації Холмщини Російською Імперією в рамках акції русифікації цих земель.
Первинний вигляд російської гарнізонної церкви в Замості
Після створення у Замості Академії 1595 р. тут вчилися такі русини, як майбутній київський воєвода Адам Кисіль, полеміст і викладач Києво-Могилянської академії Касіан Сакович, а також київський митрополит Сільвестр Косів.
У зв’язку з Академію знаходимо сліди київського війта Созона Балики (з 1628 по 1629 рр.), який обійняв цю посаду будучи досвідченим міським урядовцем. С. Балика перебував в клієнтурних зв’язках з родиною Замойських, листувався з київським воєводою Томашем Замойським, а його син Георгій в 1624-43 рр. навчався в Замойській академії.
Загалом протягом періоду, коли Томаш Замойський був київським воєводою (1619-1628), встановився рідкісний випадок гармонії між воєводською адміністрацією та міщанами. Замостя в цей час стало великим покровителем Києва. Ситуацію не змінив навіть перехід Т. Замойського на уряд великого коронного канцлера. Долі двох його нащадків також були тісно пов’язані з Київським воєводством.
Томаш Замойський – київський воєвода в 1619-1628 рр., покровитель київських міщан
У 1628 р. міська громада Києва звернулася до великого канцлера Речи Посполитої Т. Замойського з проханням про зменшення оподаткування товарів, які привозили до Києва з Любліна, Торуня та Гданська. 3 жовтня 1629 р. канцлер звернувся листом до київського земського судді Стефана Аксака з проханням взяти під контроль дану ситуацію, вважаючи недоцільним збільшення оподаткування киян, які мешкали на приграниччі, з чим взагалі погоджувалися і королівські комісари.
Одного погляду на Замойські мури також достатньо щоб уявити рік 1648 р., коли він опинився у кільці розбуреного козацького моря. Для вихованих на творах Г. Сенкевича читачів, варто повідомити, що у реальності мудрий козацький вождь вдовольнився відкупом від замойчан, які покинуті напризволяще також зовсім не прагнули конфлікту. До-речі вже набагато пізніше у Замостю народилася легенда про те, що Б. Хмельницький був похований в околицях Замостя. Начебто козаки поховали свого гетьмана на захід від суч. вул. Люблінської, для чого шапками натаскали землю. Той перший курган Хмельницького не вцілів, натомість назва його перейшла до кургану однієї з давніх археологічних культур.
Зауважимо, що з цим замойським еіпзодом пов’язана одна з реліквій українського народу, яка наразі зберігається в Польському національному музеї в Кракові ( інвентарний номер MNK V-3309). 8 листопада (за старим стилем) 1648 року, в день святого Михаїла, Богдану Хмельницькому під Замостям було піднесено бердиш – бойову холодну зброю. З одного боку на бердиші наявне зображення архистратига Михаїла, а з другого – напис: “Подъ Замосцемъ Я Богданъ Хмельницькій съ 80 тисячъ козаковъ а ляхамъ жедамъ й попамъ супостатамъ симъ Бердышемъ заграю на ихъ толстыхъ шияхъ…” Наразі цей бердиш зберігається в фондах Краківського національного музею і має. Довжина держака 80,5 см, довжина леза – 34,5 см. Метал пофарбовано у червоний колір. Нажаль наразі, він не доступний для огляду, але можливо під впливом інтересу до нього зокрема з боку наших земляків ситуація зміниться? (докладніше див.
«Замойський» бердиш Б. Хмельницького з національного музею у Кракові, нажаль поки що не доступний для огляду (за
На жаль звичайний українець, або поляк відвідуючи Замостя також не знайде інформації про таємні перемовини, які велися у Замойській централці поміж Головним отаманом УНР С. Петлюрою та маршалком Й. Пілсудським, щодо укладання союзу поміж двома державами.
Перемовини увінчалися військовим союзом та братерством зброї. Нажаль спроба відновити УНР навесні 1920 р. не вдалася. Натомість українські вояки разом з поляками мали боронити Західну Україну та Східну Польщу. Під Замостя Перша Кінна армія дійшла 29 серпня 1920 р., коли залишила позиції під Львовом. С. Буденний не сподівався великих проблем з опануванням міста. Його опанування, на думку дослідника М. Клімецького мало поправити настрій червоноармійців, яким не дали захопити Львова. Від полонених та місцевих командир Кінної армії, напевне, знав, що основу залоги Замостя становили свіжо-прибулі частини 31-го полку піхоти під командуванням капітана Миколая Болтуця, один швадрон 214 полку уланів, кілька батарей гармат, а також українська дивізія М. Безручка, слабка чисельно і не найкращим чином оснащена і озброєна. Оборонців міста підтримали також бронепотяги «Загонщик», «Месник» і «Смерть». Поважний клопіт для оборонців Замостя становив брак достатньої кількості набоїв для кулеметів та гармат. Мало їх вистачити лише на чотири дні боїв. Обидва офіцери: Болтуць і Безручко слабко орієнтувалися в загальній ситуації на фронті, так як ворог перервав телеграфічні мережі.
Два дні гарнізон Замостя відбивав штурми, що накатувалися по коротким перервам. Доходило до завзятих рукопашних боїв на багнети, приклади, шаблі та саперні лопатки. Поранені поляки і українці залишалися на позиціях, щоб далі битися. Деякі позиції переходили з рук в руки. Бої не переривалися навіть вночі. Вранці 21 серпня під Замостя підійшли перші підрозділи польської 13-ї дивізії піхоти. Їм на зустріч Болтуць ще раз кинув в атаку свою піхоту. Під загрозою розбиття своєї армії С. Буденний віддав наказ відходити в бік Грубешева. В боях за Замостя полягло або було поранено коло 250 союзних солдат.
Замостя, оборона якого у 1920 р., являє собою один з найкращих прикладів братерства поляків і українців мало знайоме нашому співвітчизнику.
Так само немає і пам’ятника спільному чину поляків і українців, які боронили Замостя у 1920 р. Нерозуміння з боку українця, викликає відсутність у Замості хоча б провулку названого іменем Марка Безручка. Пам’ятна таблиця з іменами оборонців Замостя, серед яких і ім’я Безручка висить десь в глибинах Замойського Арсеналу, до того ще й прикрита якимись облаштуваннями його експозиції.
Пам’ятна дошка оборонцям Замостя в 1920 р. і їх командиру Марку Безручко
Марко Безручко (в центрі) – герой оборони Замостя
Схема боїв під Замостям в 1920 р.
Могила Марка Безручка на варшавському цвинтарі на Волі
Втім привиди тих далеких подій цілий час вставали в моїй уяві на стародавніх вулицях Замостя, і в світлі ліхтарів тихої травневої ночі 2011 р. вставали образи тривожних ночей літа 1920 р. Оглядаючи замойські укріплення, обов’язково уявіть собі і тодішні польові укріплення з окопами та двома рядами колючого дроту перед ними, які з’єднували між собою надшанці та цегляну ротонду.
Елементи оборони Замостя у 1920 р. – ротонда та надшанець
Мало відомо сучасним українцям і про Всеволода Змієнка – одесита, офіцера царської армії, який став опорою УНР на півдні, а згодом в 1920 р. начальником штабу 6-ї армії М. Безручка під Замостям. Цій людині, а не бандиту Котовському мають стояти пам`ятники на Одещині.
Могила Всеволода Змієнка на варшавському цвинтарі на Волі
Українцю, що відвідує Замостя варто знати, що в часи нацистського наступу на слов’янські землі, саме звідси з Замостя розпочалася реалізація німецького генерального плану «Ост», який коротко можна охарактеризувати як план слов’янського геноциду. Збройний опір виселенням польських селян увійшов у історію під назвою Замойського повстання і силою зброї отверезив особливо ретивих виконавців гітлерівського плану. З трагічних часів тієї війни збереглися у Замості місця нацистських таборів для виселених польських селян, а також радянських військовополонених.
Пам’ятний знак на місці нацистського табору для виселенців з Замойшини та вказівник до місця табору для радянських військовополонених (Фото І. Парнікоза)
Але повернемося до «прикордонного Девайтіса». Зустріч ця була названа на честь одного з вікових дубів, який росте на території Литви – втілення духовної сили прикордоння. Цьогорічний «Девайтис» є першою такою прикордонною зустріччю, що була організована християнською організацією Civitas Christiana, в особі дивовижної за своєю притягальністю людини – редактора Католицького радіо «Замостя» Лукаша Кота за підтримки правління міста та низки інших прикордонних організацій.
Головний організатор «прикордонного Девайтіса», редактор Католицького радіо «Замостя» Лукаш Кот з учасниками зібрання (Фото К. Войцеховського)
На останок варто повідомити, що інформація про польські пам’ятки Києва, що для зосереджених на приграничних спогадах поляків трохи екзотично, можливо пробудила трохи бажання вибратися трохи далі укоханого Львова. В свою чергу привернення уваги польської громадськості до ряду польських пам’яток Києва може сприяти їх збереженню, в умовах політики тотального нехтування будь-якими пам’ятками, що проводиться київською владою.
Використані матеріали:
Klimecki M. Galicija Wshodnia 1920. – Warszawa: Bellona. 2005. – 222 s.