2000 р. Закарпаття - історичний нарис

Михайло Тиводар, доктор історичних наук

До закінчення Першої світової війни історичне Закарпаття включало всі етнічні українські південнокарпатські території і перебувало в складі Угорщини. Воно займало території Марамороського, Уґочанського, Березького й Ужанського комітатів (17,9 тис. кв. км) та прикордонні смуги Земплинського, Шариського та Спіського комітатів з переважаючим українським населенням. Саме в цих етнічних кордонах українці Закарпаття прагнули возз’єднатись з Україною. У 1919 р. Всенародний конгрес угорських русинів прийняв резолюцію із 7 пунктів. У першому з них проголошено, що “Всенародний конгрес угорських русинів дня 21-го січня 1919 р. ухвалює з’єднати комітати Мараморош, Уґоча, Берег, Уг, Земплин, Спіш і Абуй-Торна з Соборною Україною”.

В угорських офіційних документах Закарпаття і Східну Словаччину впродовж семисот років називали Верхньою Угорщиною, Верхньою землею чи просто Верховиною (Felvidek). Це дало підстави П. Шафарику ще в 1826 р. назвати наш край “невідомою землею”. З кінця XIX ст. в угорській літературі наш край зрідка називали Руською землею (Rutenfold). Лише 23 грудня 1918 р. правлячі кола Угорщини прийняли державний закон про автономію Закарпаття, щоб зберегти своє панування над нашим краєм. Другий параграф цього закону проголошував: “З частин комітатів Мараморош, Уґоча, Берег і Уг, що замешкані русинами, утворюється автономна правно-політична територія під назвою Руська країна”. Але в часи свого нового панування (1939 – 1944 pp.) угорці “забули”, що недавно Закарпаття називали “Руською країною” і знову почали іменувати наш край Верховиною (Felvidek) чи Підкарпаттям.

Намагання угорців надати краю позаетнічну назву не мало успіху. Уже з кінця X ст. в Закарпатті поширились назви “Русь”, “руський край”, “руська мова”, “руська віра”, “руські люди” і т. д., але єдиної загальноприйнятої назви не було. Навіть у першій половині XIX ст. і раніше, коли згадували наш край, то говорили про русинів, руський народ, руських селян, уніатський народ, угро-руський народ (1769р.), мадярських русинів (1797р.), руськослов’ян (І. Брадач – 1770 p., А. Коцак – 1778 p.), карпаторосів (І. Орлай – 1804 р., І. Кемпен – 1825 р., О. Духнович – 1830 р., О. Бодянський – 1839 р.). Крім того, О. Духнович називав місцевих русинів-українців “ бескидськими русинами”, “підкарпатськимирусинами”, “русинами в Угорщині” і т. ін. Позаетнічна назва “Верхня Угорщина” стосовно Закарпаття побутувала до перших десятиліть XIX ст. З 40-х років XIX ст. наш край в українській і російській історіографії почав виступати під назвою “Угорська Русь” (Я. Головацький – 1841р., М. Надєждін – 1842 р.). Загального поширення вона набула у другій половині XIX ст. (І. Срезневський – 1852 р., А. Добрянський – 1861 р., О. Духнович – 1863 p., М. Гомічков – 1865 р., Г. Бідерман – 1867 p., А. Кралицький – 1868 р. і т. д.). Угорські державні власті цієї назви не сприймали, для них Закарпаття залишалось Верхньою Угорщиною чи Верховиною. У складі Чехословаччини Закарпаття виступало під назвою “Підкарпатська Русь”. При міжнародно-правовому оформленні цього рішення наш край називали “територія русинів на південь від Карпат”, а в меморандумі Е. Бенеша 17 травня 1919 р. – “територія південнокарпатських русинів”, “країна південнокарпатських русинів”. Сен-Жерменські угоди 10 вересня 1919 р. та конституція Чехословаччини 1920 р. юридично закріпили назву Закарпаття як “Підкарпатська Русь”, а вперше цю назву вжив А. Добрянський у 1880 р.

Однією з найдавніших назв нашого краю є “Країна”, “Україна”. Уже з середини XII ст., у зв’язку з формуванням доменів і процесом заселення, поширився термін “Країна”, “Крайна”. Стосовно Закарпаття назву “Крайна” вжито в 1364 p., коли йшлося про правовий статус десяти сіл в околицях Мукачева (“Мукачівська країна”). Крім неї, на Закарпатті відомі Хустська, Ужанська, Березнянська та інші країни. Багатьма дослідниками назва “Країна” ототожнюється з “Україною”. Так, закарпатський історик проугорської орієнтації О. Бонкало в 1940 р. писав, що “… у південній частині Карпат ще на початку XI ст. була Руська Країна-Україна”. Назву “Україна” на Закарпатті вжито в листі польського короля Сигізмунда III до гетьмана С. Жолкевського 15 жовтня 1619 р., в якому йшлося про землі “України Венгерської” (“Ukrainy Wegierskiej”) , та в листі єзуїта Міллея до єзуїта Міткевича (3 жовтня 1662 р.), в якому написано “Мукачівська Україна” (“Munkacsiensis Ukraina”). Але тоді назву “Україна” на Закарпатті ще не вживали в нинішньому етнічному значенні. Щойно з середини XIX ст. на Закарпаття поширюється етнічний характер назви “Україна”, що засвідчено в працях західноєвропейських учених у 1851, 1879, 1880 pp. Від 1866 р. етнічний характер назви “Україна” поширюється і в Закарпатті, що засвідчив виданий в Ужгороді календар “Месяцеслов на год 1866 для русских Угорской Украины”. Від кінця ХГХ ст. назва “Україна” і самоназва “українці” на Закарпатті набувають подальшого поширення.

З перших десятиліть XX ст. наш край відомий під назвою “Угорська Русь-Україна”, “Підкарпатська Русь-Україна”, “ Підкарпатська Україна”, “Карпатська Україна”, “Закарпатська Україна”. Назва “Карпатська Україна” швидко поширювалася від 20-х років XX ст., а від 1938 р. цю назву вживали політичні діячі європейських держав. Уряд А. Волошина офіційно використав цю назву 3 листопада 1938 p., коли заявив: “Ми, Уряд Карпатської України”, а 22 січня 1939 р. в усіх урядових документах вжито лише одну назву – “Карпатська Україна”. У часи угорської окупації та совєтського панування називати наш край Карпатською Україною було заборонено. З перших днів совєтського панування, від жовтня 1944 до 22 січня 1946 p., наш край офіційно називався Закарпатською Україною, а від 22 січня 1946 р. – Закарпатською областю. Нині ця нова назва ототожнюється з назвою “Закарпаття” і поширюється лише на 12,8 тис. кв. км. Землі історичного Закарпаття на захід від ріки Уж, що в 1919 р. були підпорядковані Словаччині, з часом виступали під неофіційними назвами як Пряшівська Русь, Пряшівщина, Словацька Русь, Словацька Україна, Пряшівська Україна. Українські села південно-східної Мараморощини в долинах річок Ізи і Вишови було передано Румунії, нині вони входять до румунської області Бая-Маре.

У І – IV ст. передгір’я, середньогір’я та частина високогір’я Українських Карпат (Закарпаття, Галичина і Буковина) були заселені етнічно змішаним слов’янсько-фракійським населенням, відомим як носій археологічної культури карпатських курганів. Процес слов’янізації фракійців та інших етносів відбувався доволі активно, бо вже в середині VI ст. в письмових джерелах є згадки про дакійсь-ких слов’ян між Дністром і Тисою, які після 551 р. об’єдналися у військово-політичний союз – Славінію. З союзом пов’язаний інститут жупанів, вождів місцевих державно-політичних утворень. Одним із таких утворень був створений у 560 р. союз білих хорватів, що об’єднав землі Передкарпаття і Закарпаття. Історично, політично та етнічно всі землі білих хорватів тяжіли до східнослов’янського світу. Аналіз лексичного матеріалу говірок українців Закарпаття свідчить, що ці землі були населені східними (руськими) слов’янами задовго до X ст. У VI – VII ст. відбувається активне заселення Карпатського регіону слов’янами, зокрема східними. Навіть Східнословацька рівнина була заселена руськими (східними) слов’янами ще до появи в Середньому Подунав’ї угорських племен. У ГХ – на початку X ст. всі ці землі входили до складу державно – політичних союзів карпатських (білих) хорватів.

У кінці VIII та протягом IX ст. у всіх східних слов’ян активно відбувалися процеси господарського та державно-політичного розвитку. Основою державно-політичної організації місцевих східнослов’янських ранньодержавних утворень була система територій (країв, країн – М. Т.), що групувалися довкола укріплених поселень-градів. На Закарпатті такими центрами були укріплені городища в Ужгороді, Мукачеві, в с. Вари Берегівського району, в с Білки Іршавського району та інші. З кінця IX ст. територія Передкарпаття поступово була включена до складу Київської Русі, а Трансільванія і Закарпаття потрапили у васальну залежність від болгарських князів.

У 896 р. угорські племена пройшли з причорноморських степів через Галичину, Верецький перевал і Трансільванію. Вони тут не затрималися, а попрямували на придунайські землі, що були заселені слов’янами-землеробами і різноетнічними скотарями (волохами). “Повість минулих літ” з 898 р. повідомляла:

“І прийшовши зі сходу, ринулись вони через гори великі, що прозивалися Угорськими, і стали воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше слов’яни, і волохи забрали землю Слов’янську. А тому угри прогнали волохів і унаслідували землю ту. І сиділи вони зі слов’янами, підкоривши їх собі, і відтоді прозивалася земля ця Угорською”.

Прихід угорських племен, падіння Болгарської і Великоморавської держав докорінно змінили політичну систему в Центральній Європі, але майже не позначилися на етнічній ситуації в Українських Карпатах. Поряд з групами східних (руських) слов’ян тут жили групи болгар, на землях Марамороського і Березького комітатів поруч з русинами, що прийшли з Галичини, жили і якісь пастухи-волохи, а в Трансільванії – навіть групи германців-гепідів. Давньоукраїнське населення Карпат сформувалося з білих хорватів, окремих груп дулібів, тиверців, уличів та незначних груп неслов’янського населення. До появи угорців і східних романців кордон між східними і західними слов’янами проходив у межиріччі Лаборця і Ондави, а з південними слов’янами – вздовж ріки Дунаю.

У часи, коли складалась давньоукраїнська держава – Київська Русь (9 – 10 ст.), Закарпаття не входило до її складу, але в 906 р. білі хорвати взяли участь у поході київського князя Олега на Царгород. Впродовж усього 10 ст. угорці зовсім не цікавились Закарпаттям, що дало змогу київським князям включити ці землі у сферу свого впливу. Після смерті Святослава (972 р.) білі хорвати відірвались від Русі, але Володимир Великий покінчив з сепаратизмом, здійснивши два походи в Карпати (981 і 992 pp.). Після 992 р. в письмових джерелах вже не згадують білих хорватів, вони поступово інтегрувалися в склад Київської Русі. Саме з того часу на Закарпатті поширився етнонім “руські люди”, “русини” як самоназва, утверджувалась русько-українська етнічна самосвідомість. Латино-мовні грамоти вживали етнонім “Ruthenus”, а київські літописці цей етнонім вживали в староукраїнській формі – “русини”.

Щойно за часів короля Степана Святого (1000 – 1038 р.) Угорщина почала поширювати свій вплив у Верхнє Потисся. Тоді Східна Словаччина, на схід від Матри, від 955 до 1003 р. належала до Чехії, а пізніше до Польщі. У 1026 р. район Матри був включений до складу Угорщини, а Закарпаття перебувало під політичним впливом Київської Русі. Кордони між названими державами сходилися в межиріччі Ториці і Топлі недалеко Пряшева. Доказом того, що угорці ще не встановили свого панування над Пряшівщиною і Закарпаттям, є надмогильна плита болгарського князя Пресіана. У 1018 р. перше Болгарське царство і царську родину захопили візантійці. Наступник болгарського царя, князь Пресіан, був осліплений і постригся в монахи. Як, коли і чому він опинився на Закарпатті, не з’ясовано. Надмогильна плита свідчить, що він був похований в місті Міхаловце (нині Східна Словаччина). На камені зберігся напис: “Тут лежить князь Пресіан. В літо 6505 (996/997 – М. Т.). В літо 6569 (1060/1061 – М. Т.)”. Приблизно з 30-х років XI ст. Угорщина поступово поширювала свій вплив на передгір’я Закарпаття, формувала її адміністративно-політичні центри в Ужгородському і Боржавському замках. Про це свідчить повідомлення угорського хроніста Аноніма, який, розповідаючи про дружину угорського короля Андрія (1046 – 1062 pp.), дочку Ярослава Мудрого Анастасію, повідомляв, що вона любила “Ужську землю”, бо “була дочкою руського князя”.

На початок включення до складу Угорщини Закарпаття мало постійне населення не лише на рівнині й передгір’ї, а й у долинах середньогір’я та навіть високогір’я. В XI ст. долини річок Свалявки і Піні мали не лише постійні поселення, а й систему постійних полів. Вже тоді існували села Гукливий, Лази, Великі Лази, Ділове, Пасіка, Поляна, Новоселиця і т. д. У 1064 р. існувало Берегово, у 1090 р. закладено фортецю в Хусті, в XI ст. існувало Мукачево, а на Тячівщині функціонував Грушівський монастир. У XII ст. з’явились групи постійного населення в долині Дусинки, долинах верхів’я Ріки (Келечинська долина), Тереблі, Тересви і Тиси.

Східнослов’янський (русько-український) характер населення в XI ст. майже повністю визначав етнічне обличчя Закарпаття. Певним доказом цього є те, що угорські аннали в 1031 р. називали Емериха, сина угорського короля Степана, “князем руським”. На титул “князя руського” претендувало чимало родичів угорських королів. У 1046 р. цей титул носив майбутній угорський король Бейла, у 1064 р. – майбутній король Ґейза, а в 1085 р. – майбутній король Коломан. Ще пізніше, в 1127 р., у життєписі архієпископа Конрада Закарпаття названо “Руською маркою”. До її складу входили землі Шариського, Земплинського, Ужанського і Березького комітатів, були вони заселені руським (українським) населенням.

Наприкінці 80-х років XII ст. Угорщина посунула свої кордони до передгір’я Карпат настільки, що тут поширився комітатський державно-територіальний поділ у вигляді Ужанського, Уґочанського і Боржавського (від 1261 р. він називався Березьким) комітатів. Галицько-Волинський князь Роман Мстиславович не дав відсічі угорцям, бо був зайнятий боротьбою за київський престол. У 1200 р. на Закарпатті, в межах нинішньої області (12,8 тис. кв. км), майже в сотні населених пунктів проживало близько 35 тисяч населення, тобто по 2,73 особи на 1 квадратний кілометр. Включення Закарпаття до складу Угорщини зумовило розширення феодальних маєтків, зростання кількості сіл і міст, численні майнові судові процеси і т. д. Так, у грамоті 1093 р. згадано Виноградово, в 1161 – 1173 рр. поряд з ним записано с. Чепа, в 1211 р. записано села Турка, Морошва, Бочар, Бенешів, Фекетегертек та Болвани.

Ще до оформлення Марамороського комітату там уже існували поселення і навіть феодальні володіння. У XIII ст. в колонізації південної Мараморощини брали участь і німецькі поселенці, але тут існували села і в XII ст., зокрема Чумальово, яке в XIV ст. стало родовим маєтком родини Стойків. Не менше заселеними були передгір’я Березького комітату, де вже склалась Мукачівська домінія, якою від 1242 до 1262 р. володів руський князь Ростислав Михайлович, зять угорського короля Бейли IV. Загалом його володіння простягались тоді від Мараморощини до ІПариського комітату.

Північні кордони королівства пролягали недалеко від міста Сваляви. У 1270 р. Чинадіївська домінія разом із містом Свалявою була переведена у володіння комеса Михая, а це означає, що землі південніше Сваляви були в складі держави. Фактично все середньогір’я і високогір’я Українських Карпат складало широку смугу міжкордоння, на яке претендували Угорське королівство і Галицько-Волинське князівство. До XIV ст. Мараморощина була у сфері впливу Галицько-Волинського князівства і лише з кінця XIII – початку XIV ст. ввійшла до складу Угорщини.

У Закарпатті ця смуга міжкордоння мала постійне руське населення на Свалявщині, в долинах річок Піні, Дусинки і Свалявки, на Міжгірщині – в Келечинській долині, довкола полонинських масивів Боржави і Рівної, у верхів’ях рік Тиси, Тересви, Тереблі та їх приток. Угорські письмові джерела майже не згадують про населення цих територій, бо на них не поширювався вплив угорської державної адміністрації. Ці обставини дають підставу посунути час заснування місцевих поселень на кілька десятиріч, тобто до часів перед та-таро – монгольським нашестям. Таким чином, “акт дарування території” і поширення влади феодала не можна ототожнювати з заселенням території. Такі групи населення у XII ст. заселювали все Марамороське міжкордоння, яке вперше згадували у письмових джерелах лише в 1199 р.

Включення територій Мараморощини у сферу впливу Угорщини почалося в 30-і роки XIII століття. Свідченням цього є грамота короля Ендре II з 1231 p., що записує долини ріки Мари до королівських маєтків. У 1239 р. угорський король Бейла IV по дарував соляне джерело на Мараморощині своїй дочці Кунісунді, жінці польського короля Болеслава. А в документах 1272 р. згадують засіку над Тисою в Марамороші. До 1300 р. у письмових джерелах назва “Мараморош” трапляється лише кілька разів, а з грамоти 1327 р. довідуємось про самостійного мара-мороського наджупана.

Наступ татаро-монголів завдав великих руйнувань населенню та господарству Передкарпаття, Закарпаття, Трансільванії і нижнього та середнього Потисся. По відході татар виникла потреба заселити багато сіл, і тут з’явились нові поселенці. Стратегічна і господарська роль передгір’я і середньогір’я Закарпаття значно зросла. Тут будували захисні лінії, дарували землі, заохочували утворення феодальних маєтків. Так, у 80-і роки XIII ст. угорський король подарував Ужанський королівський домен земплинському жупану, син якого Петро Петуня згодом зробив спробу приєднатися до Галицько-Волинського князівства. Феодали прискорювали будівництво своїх замків. Так, у 1281 р. згадують Вишківський замок, збудований за розпорядженням Чепана з роду Гунт-Пазмань. У другій половині XIII ст. згадували замки в селах Бронька і Довге, Невицький і Середнянський замки, поблизу Королева існував королівський замок Канко, в околицях Виноградова існував замок Нялаб, а крім них були ще старі замки в Ужгороді, Мукачеві та Хусті.

Руський (український) характер населення Закарпаття кінця XIII ст. доволі чітко простежується за письмовими джерелами. Фонетичний аналіз грамот 1213, 1254 і 1266 pp. дав підстави мовознавцям зробити висновок, що в північно-східній Трансільванії навколо замку Красна (згодом ці землі увійшли до Марамороського комітату) та на Закарпатті жили русини-українці. Один із них, Федор, у 1213 р. виступав свідком у суді і тримав розпечене залізо на доказ того, що жителі села Бан є вільними русинами. Непрямим доказом цього є й те, що на Мукачівську до-мінію і Закарпаття претендували руські князі. Зокрема, від 1264 до 1301 р. Березький і Уґочанський комітати підлягали галицькому князю Леву Даниловичу, який був одружений з Констанцією, дочкою угорського короля. Бейла IV дав у посаг Констанції Мукачівський замок і землі Березького і Уґочанського комітатів. У 1299 р. жупан Березького комітату вважав себе чиновником галицької адміністрації від імені князя разом з чотирма дворянськими суддями. У грамоті він зазначав: “…Ми, Григорій, жупан Березького комітату, який служить руському князю Леву, його уповноважений”. Очевидно, саме з тих часів для герба Берегова був запозичений геральдичний знак галицького лева та синій колір поля щита. У 1301 р. Лев Данилович помер, а Березький жупан Георгій безуспішно спробував стати незалежним і почав іменувати себе князем.

Династія Арпадовичів, не залишивши нащадків по чоловічій лінії, вимерла. Королем Угорщини став Карл Роберт Анжу. Проти нього виступила частина угорських магнатів північно-східної Угорщини, які прагнули мати на угорському престолі послушного короля. Після смерті Амодея в 1310 р. повстання очолили його сини. Але і вони в 1312 р. були розгромлені військами Карла Роберта, а маєтки амодейців передали земплинському жупану Петру Петуні. У 1315 р. русини-українці, невдоволені переслідуванням православ’я, повстали. Очолив повстання Петро Петуня, який звернувся з прокламацією до руських селян і всіх слов’ян – повстати і захистити руську віру. Керівники повстання П. Петенько та боярин Мойш запропонували угорську корону галицько-волинському князю Леву II Юрійовичу, внуку угорського короля Бейли IV. Найбільшого успіху повстанці досягли в 1316 – 1317 pp. Але в 1320 р. повстання придушено, маєтки П. Петуні (Ужанську домінію і Гуменне) конфісковано і передано французькому графу Філіпу Друґету. Граф помер у 1327 p., його маєтки перейшли у власність Івана, рідного брата Філіпа. В Івана Друґета були три сини: Вільгельм, Микола та Іван. Микола став засновником горянської династії Друґетів, яким належали Ужанська і Земплінська країни, а осідком було Горянське укріплення.

Від кінця 20-х років XIVст. на Закарпатті відбувалась доволі активна колонізація на засадах волоського права. Найповніше колонізація проявлялась уздовж: нинішніх українсько-румунських етнічних кордонів. На початку XIV ст. в межах нинішнього Закарпаття проживало не більше 50 тисяч населення, тобто приблизно по 3,94 особи на 1 кв. км. Перші достовірні відомості про волохів на Закарпатті датують грамотою з 1317 р. У ній ішлося про Драгоша, сина Драгоміра, який отримав землі над рікою Марою. У 1327 р. в Мараморош прийшли нові групи волохів з околиць Брашова у Трансільванії. Нова хвиля волоських поселенців накотилася в 1334 – 1335 рр. під проводом воєводи Богдана. У 1349 р. Богдан частину волохів повів з Мараморошу в Молдову.

У середині XIV ст. в Марамороші, в долинах річок Тересви, Тереблі, Ріки і Тиси, постала територія з центром у військовому королівському замку міста Хуста; склалась “Хустська країна”, організована за зразком семиградської марки. У зв’язку з цим поширився термін “країна”, “крайна”, що на Закарпатті вперше записаний в 1364 р., цей термін був пов’язаний з правовим статусом 10 сіл волоського права в околицях Мукачева. Ці села складали окрему адміністративну одиницю (“волоську країну”) на чолі з виборним воєводою. Найповніше збереглись відомості про десять сіл Березького комітату (“Березьку країну”): Арданово, Доробратово, Завидово, Загаття, Колодне, Коноплівці (Кендерешово), Лалово, Мідяниця і Станово.

У 1393 р. Мукачівська домінія перейшла у володіння подільського князя Ф. Корятовича, який правив нею до 1414 р. Він привів із собою певне число подільських селян, яких поселив у долинах рік Латориці, Лаборця, Ондави і Цірохи. Частина подолян була поселена в Березькому і Марамороському комітатах, жупаном яких був Ф. Корятович. В часи Корятовича розвивається Мукачево, перебудовують місцеву фортецю. Підтримка Корятовичем православного руського населення Закарпаття залишила глибокий слід в історії краю. Саме відтоді формуються церковно-монастирські маєтки. Найбільшими серед православних монастирів стали Мукачівський (на Чернечій горі), Грушівський і Краснобрідський (у Східній Словаччині) монастирі.

Упродовж 14 – 15 ст. феодальне землеволодіння зростало, виділилась дрібна шляхта і великі феодальні маєтки (домінії). На Закарпатті існувало кілька королівських (державних) та приватних доміній. Однією з найбільших була домінія Довгаїв, що в 1463 р. займала площу понад 2 тисячі кв. км. Межі цієї домінії простягались від села Приборжавського до гори Бужори, звідти через гору Великий Верх на полонину Боржаву, на гору Буковець і далі у верхів’я річки Ріки, до гори Менчул, а від неї до сіл Липча та Імстичево. Великими маєтками володіли родини Драгів, Друґетів, Михайлівських, Розгонів, Павловців, Урмезіївських та інші.

На початку XV ст. в межах нинішнього Закарпаття проживало близько 71 тисячі населення, тобто приблизно 5,78 особи на 1 кв. км. На початку XVI ст. в краю могло проживати трохи більше 100 тисяч населення, тобто 7,83 особи на 1 кв. км. За подворовим переписом 1495 р., у чотирьох комітатах тогочасного Закарпаття (17,9 тис. кв. км) існувало 7966 дворищ. У XV ст. на дворищі жило в середньому по 20 осіб. Це означає, що в чотирьох комітатах тоді проживаю 159 тисяч осіб, а в межах нинішнього Закарпаття – 100 тисяч осіб. За податковими списками 1427 р., в Ужанському комітаті існувало 205 сіл, в яких було 2605 тяглових дворів. Середня сім’я мала 5 осіб, а це означає, що на Ужанщині проживало близько 15 тисяч осіб.

Упродовж XV – XVI ст. на Закарпатті та північно-східній Угорщині відбулося кілька селянських повстань, що мали доволі значні наслідки. У 1437 – 1438 pp. в Уґочанському і Марамороському комітатах вибухнуло повстання проти великих феодалів і католицького кліру, а в 1514 р. почалось повстання Д. Дожі, що охопило всю Угорщину, в тому числі й Закарпаття. Повстанці формували свої загони з селян Мараморощини, Уґочанщини, Бережчини та Ужанщини. Після придушення повстання такі міста Закарпаття, як Ужгород, Мукачево, Хуст, Вишково, Довге Поле (нині Кимпулунг-ла-Тиса в Румунії), Тячів, Сигіт (нині Сіґету Мармаціей у Румунії) і Солотвино, були проголошені бунтарськими, на них наклали великі податки.

Упродовж XVI – XVII ст. в житті Закарпаття сталися суттєві зміни політичного, економічного і соціального характеру. Після розгрому угорських військ у 1526 р. під Моґачем королівство розпалося на три частини. Східні землі відійшли до Семиграддя і тут утворили залежне від турків князівство. Центральна і східна частина Закарпаття з містами Тячів, Хуст, Севлюш (нині Виноградів), Берегово і Мукачево опинилось у його складі. Західні землі Закарпаття – Ужанський комітат з Ужгородом, Невицьким і Середнянським замками опинились під владою Габсбурґів. Штучний поділ Закарпаття політичними кордонами викликав дуже часті військові сутички, міграції населення з однієї частини в іншу, а близькість турецьких кордонів зумовила часті татарсько-турецькі наскоки.

Один з таких набігів був у 1586 p., коли нападники спустошили рівнинні і передгірські села Уґочанського і Березького комітатів. Усе це разом із посиленням закріпачення селян викликало наростання внутрішньокарпат -ських міграцій населення. Селяни в пошуках спокою і волі йшли із Закарпаття в Галичину, а з Галичини на Закарпаття. Грамота 1588 р., видана братам Пецканичам, давала їм право зібрати втікачів русинів-українців з Галичини і поселити їх в Гукливому. За час з 1526 до 1649 р. лише в Мукачівсько-Чинадіївській домінії видано 169 таких грамот. Урядова комісія 1570 р., описуючи ці процеси, констатувала:

“Є багато поселень, заснованих ще недавно, які отримали волю на 12 років. Русини дуже цим зловживають: коли мине 12 років, вони знову зникають і осідають на землі десь в іншому місці, щоб бути постійно вільними”.

Війни, грабіжницькі походи, епідемії і неврожайні роки XVII ст. майже повністю зруйнували господарство краю і призвели до занепаду культури внутрішньокарпатського населення. Карпатські гори були тим місцем, де селяни найчастіше змінювали місце проживання. Наприклад, ревізія сіл Турківського повіту 1699 р. зазначала, що селяни з сіл Бистрого і Потік пішли за Бескид, тобто в Закарпаття. У 1691 р. в Мукачівсько-Чинадіївській домінії в ході військових операцій спалено 40 сіл, у селі Довгому проживало всього три родини, а села Гусне і Гута в 1697 р. повністю опустіли. Тоді ж Лази залишилися без мешканців, села Стрипа, Мале Солотвино, Чорне Поле та інші стали безлюдними й почали заростати лісом.

Зростання великих феодальних маєтків, збільшення чисельності невеликих господарств шляхти вимагали селянських робочих рук. Упродовж XVI – XVII ст. кенези і шол-теси приводили нових поселенців, за що, крім маєтностей, одержували ще звання шляхтича (немеша). Основну масу переселенців становило галицьке руське (українське) населення. Галицькі колоністи поселялися у високогір’ї від верхів’я ріки Тиси до ріки Попраду- Лише в 1639 р. з галицьких сіл на Закарпаття переселилось понад 200 сімей. Із Яремчі переселились у села Богдан і Великий Бичків Яремчуки, із Молдавії в Ясіня і Рахів прибули Молдавчуки, до села Кваси прибули з далекого Дону Стенчуки і т. д. Через переселенців кількість населення зростала навіть в умовах розрухи. Наприкінці XVII ст. в чотирьох закарпатських комітатах існувало близько 700 сіл. Більшість з них були невеликі – по 5 – 6 дворів, великі мали по 10 – 15 дворів. Завдяки внутрішньокарпатським міграціям населення Закарпаття зросло з 130 тисяч на початку XVII до 186 тисяч на початку XVIII століття.

Військово-політичні події початку XVIII ст. з великими розрухами, епідеміями і стихійними лихами завдали нових руйнувань Закарпаттю. Селянські антифеодальні й антиурядові рухи, започатковані в селах Вари і Торпа, переросли в антигабсбурзьку війну угорського народу 1703 – 1711 років. Хоча центром повстання були угорські села Березького комітату, але угорцям активно допомагали русини-українці. Визвольна війна угорців закінчилася поразкою. Падіння Мукачівського замку 24 червня 1711 р. поклало кінець поділу краю на дві частини. Закарпаття увійшло до складу Австрії. Ці події, а також стихійні лиха й епідемії завдали великих руйнувань краю. Після війни в кожному селі стояли десятки опустілих хат. Так, в Ужанському комітаті обезлюдніли села Вербовець, Загорб, Середнє, Лази, Циганівці і Ястреб. У селі Руський Мочар залишилась лише одна сім’я, а в Мукачівській домінії стояло пусткою 157 садиб. Незважаючи на заходи комітатських властей щодо повернення селян-утікачів, значні групи селян продовжували жити в лісах і долинах гірських потоків у тимчасових житлах.

Колишні маєтки Мукачівсько-Чинадіївської домінії перейшли у власність графа Шенборна в 1728 році. Площа домінії тоді становила 2,4 тис. кв. км, до неї входило 185 сіл, 4 торгові містечка та 15 слобід. У 30-і роки XVIII ст. на території домінії проживало близько 14 тисяч мешканців. Війни і господарська розруха спричинили значне зменшення кількості населення як у домінії, так і в усьому Закарпатті. У межах нинішньої області тоді проживало лише 110 тисяч мешканців, тобто порівняно з 1700 р. кількість населення зменшилася на 40 %.

У 1764 – 1765 pp. австрійські власті почали проводити врегулювання відносин між поміщиками й селянами (урбаріальна реформа), що водночас вирішувало і питання впорядкування сіл. Внаслідок реформ дещо зменшилася панщина, чіткіше визначено повинності кріпаків та розміри селянських наділів. Все це та ряд інших заходів прискорило економічний та культурний розвиток краю. Тоді власті започаткували ряд новацій у тваринництві й землеробстві, зокрема не накладали сплати данини за кукурудзу, що вже у 20-х роках XVIII ст. стала основною зерновою культурою верховинських сіл. Друга половина XVIII ст. характеризувалась певною господарською спеціалізацією районів, поширенням ремесел і промислів.

Кінець 18 – початок 19 ст. в Європі пройшов під знаком Великої французької революції 1789 – 1794 pp. Війни Австрії проти революційної, а згодом наполеонівської Франції розхитали підвалини імперії Габсбургов, але не підірвали старої економічної системи. Основою економії краю впродовж першої половини XIX ст. і надалі залишалося сільське господарство, в якому було зайнято понад 90 % працездатних. Перша половина 19 ст. характеризувалась стабілізацією економічної ситуації на Закарпатті. Це позначилось на зменшенні внутрішньокарпатських міграцій населення і на природному прирості його чисельності. Від 1700 до 1800 р. населення Закарпаття в межах нинішньої області зросло з 186 тис. до 228, а в 1850 р. воно вже становило близько 389 тис. мешканців.

Французька революція в лютому 1848 р. була початком революційних вибухів у всій Європі: 13 березня барикадами вкрився Відень, 15 березня – Пешт. Уже 18 березня 1848 р. прийнято закон про скасування кріпосного права. Революційні настрої проникли і в Закарпаття, де населення домагалось відкриття шкіл з рідною мовою навчання, допуску русинів-українців до служби в державних органах, об’єднання Закарпаття з Галичиною. Революція викликала національно-культурне піднесення в краї.

Революція 1848 – 1849 рр. і скасування кріпосного права відкрили певний простір для розвитку продуктивних сил. Становлення товарно-ринкових відносин викликало зміни в соціальній структурі населення і піднесення його культурного розвитку. Але позиція угорських панівних класів почала змінюватися після 1867 p., коли створено Австро-Угорщину. Вже наступного, 1868 року угорський парламент схвалив закон Деака-Евтеша, який закріпив гегемонію угорців над іншими народами країни, а все багатоетнічне населення проголосувало за єдину неподільну угорську націю. Державною мовою визначено угорську, нею було введено викладання, українські назви міст і сіл змінили на угорські. Цим законом офіційно утверджено політику великодержавного шовінізму і насильницької мадяризації всіх неугорців. Політика національного гніту, слабкий розвиток господарської структури Закарпаття та значний надлишок робочої сили спричинили масові сезонні виїзди на жнива в Угорщину та інші країни, а з 80-х років XIX ст. – масову еміграцію соціально активної частини населення. За неповними даними, від 1880 до 1914 р. з чотирьох комітатів Закарпаття виїхало за межі краю 125 тисяч осіб.

Початок Першої світової війни змінив ситуацію в Угорщині. На Закарпатті місцеве руське (українське) населення прагнуло поразки Австро-Угорщини у війні, сподіваючись на визволення з угорського ярма. Ці сподівання стали майже реальністю наприкінці жовтня 1918 р., коли розпалась Австро-Угорщина і на її уламках почали виникати нові європейські держави.

В умовах етнічного і політичного катаклізму, спричиненого розпадом Австро-Угорщини, вивільнилась життєва і творча енергія русинів-українців, у них з’явилося усвідомлення єдності з українцями Галичини і Великої України, прагнення жити в умовах національного державного утворення. Тому спроби угорського уряду зберегти Закарпаття у складі Угорщини як автономну Руську Країну не мали успіху. А ради, що повсюдно виникали в краї, віддзеркалюючи волю народу, прагнули єдності з Галичиною і Києвом. На з’їзді рад у Хусті 21 січня 1919 р. 420 делегатів з 175 сіл прийняли рішення возз’єднати Закарпаття з “…усією Україною”. Але реалізувати його не вдалося, бо російські більшовики потопили у крові УНР, а Польща задушила ЗУНР.

За Сен-Жерменською угодою 10 вересня 1919 р. Закарпаття під назвою “Підкарпатська Русь” включено до складу Чехословаччини. Територія краю становила 12 617 кв. км, населення – 572 028 осіб. До складу цього утворення не включили 5283 кв. км територій з переважаючим українським населенням, які залишили у складі Румунії (2000 кв. км) та Чехословаччини (3283 кв. км). Згодно з 11 – 13 статями цього договору, Закарпаття мало одержати автономні права і власний сейм.

Незважаючи на проросійську й антиукраїнську орієнтацію правлячих кіл Чехословаччини, Закарпаття в її складі пройшло шлях значного національно-культурного піднесення та господарського розвитку. Здійснення земельної реформи, розбудова промисловості, містобудування, розвиток освіти і культури позначились на національно-культурному житті краю, сприяли розквіту демократії, соціальній і національній активності. Саме вибух творчої і життєвої енергії широких мас утвердив українське національне самоусвідомлення русинів Закарпаття, ліг в основу українського національно-культурного будівництва 20 – 30-х років XX ст.

Мюнхенська конференція 29 – 30 вересня 1938 р. поклала початок розпаду.Чехословаччини. В цих умовах політичні сили на Закарпатті почали втілювати в життя автономний проект. 9 жовтня 1938 р. в Ужгороді створено перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з політичним діячем проугорської орієнтації А. Бродієм. 22 жовтня 1938 р. парламент Чехословаччини схвалив автономний статус Підкарпатської Русі. Але вже 26 жовтня власті заарештували А. Бродія як агента Угорщини. Новим прем’єр-міністром став А. Волошин. Не полишаючи своїх претензій на Закарпаття, угорці домоглись міжнародного арбітражу у Відні, який 2 листопада 1938 р. прийняв рішення передати Угорщині смугу земель з містами Ужгород, Мукачево та Берегово. 10 листопада 1938 р. столиця Підкарпатської Русі-Карпатської України була евакуйована з Ужгорода до Хуста. 12 лютого 1939 р. в Закарпатті проведено вибори до сойму Карпатської України, який 15 березня таємним голосуванням вибрав президентом Августина Волошина, головою сойму – Августина Штефана. Творча і життєва енергія закарпатських українців підготувала акт проголошення незалежності Карпатської України. Згідно з ч. 1 закону, прийнятого соймом, новоутворена держава називалась “Карпатською Україною”, державною стала українська мова, державним затверджено синьо-жовтий прапор, а гімном стала пісня “Ще не вмерла Україна”.

Угорські фашисти почали окупацію Карпатської України 15 березня 1939 р. Вона супроводжувалася терором, арештами, катуваннями і концтаборами для українців. У роки окупації на Закарпатті було паралізовано політичне життя. Політичні діячі Карпатської України розуміли важливість самого факту проголошення Української держави, тому вони зустрілись із проводом Організації українських націоналістів 21 липня 1939 р. у Венеції. А. Волошин, Ю. Ревай та А. Штефан уклали угоду з проводом ОУН, у якій зазначено: “Виходячи із засади соборності української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривності Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборності українських земель не може бути нарушений”. Але угорці на Закарпатті знову почали творити з українців-русинів то угроросів, то русняків. Водночас окупанти здійснили геноцид проти єврейської частини населення Закарпаття. Понад 190 тисяч осіб кинули до в’язниць і таборів. Більшість із них ніколи не повернулась додому.

У другій половині вересня – на початку жовтня 1944 р. 18 армія совєтських військ прорвала укріплення в Карпатах, 18 жовтня 1944 р. оволоділа перевалами й увійшла в Ясіню і Рахів, а 27-го жовтня – в Ужгород. Уже 26 листопада 1944 р. в Мукачеві відбувся з’їзд народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про возз’єднання з Радянською Україною. 5 грудня 1944 р. Народна рада видала декрет про ліквідацію прав Чехословаччини й Угорщини на територію Закарпаття.

В умовах Совєтської України, яка ніколи не була справжньою державою українського народу, Закарпатську область включено в совєтську систему економічного і політичного розвитку. За вже апробованою в східних областях схемою тут відбувалося творення комбідів і ліквідація неписьменності, вишукування націоналістів і ворогів народу та їх фізичне знищення, комуністична переорієнтація освіти й культури, шалена комуністична пропаганда й агітація всіма засобами комунікацій, знищення греко-католицької церкви і переслідування релігійних конфесій, розкуркулення і насильницька колективізація, насаджування зневаги до української національної культури, насильницька русифікація. Вся сутність цієї політики зводилась до того, щоб знищити в народі стереотипи його етнічної поведінки, витворити з українців російськомовних громадян без етнічних традицій.

Загроза тотальної совєтизації і русифікації була велика. Коли в 1986 р. з’явились перші ознаки демократизації і гласності, то зблисла і надія українського національного відродження. Вже в лютому 1989 р. на Закарпатті створено Товариство української мови ім. Т. Шевченка, навесні 1989 р. виникли первинні організації Руху, на виборах 1990 р. до місцевих рад і Верховної Ради обрано представників національно-демократичних сил. З прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України та створення самостійної Української держави здійснилася віковічна мрія населення багатостраждальної Карпатської України про єдність і державність України.

Джерело: Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. – Льв.: 2000 р., с. 808 – 817.