«Лінія Арпада»

Юрій Туряниця

Розмір зображення: 641:411 піксел

«Лінія Арпада», військові фортифікаційні споруди Карпатського хребта, 1944 (іст., архіт.). Система фортифікаційних укріплень, яка складала головну оборонну смугу Угорщини в Карпатах, т. зв. «лінія Арпада». Будувалася переважно примусовими робітниками під наглядом угорських окупаційних військ на Закарпатті упродовж 1940-44. Складалася з передового і проміжних оборонних рубежів на оперативних напрямах по головному Карпатському хребту – на Ужоцькому, Верецькому, Вишковському, Яблонецькому, Татарському перевалах. Ці міцні вузли оборони можна було блокувати лише з тилу. Виходи з долини, підступи до населених пунктів прикривалися системою опорних пунктів і вузлів опору, а шосейні шляхи – штучними протитанковими ровами, залізобетонними тумбами, лісовими завалами і мінними полями.

Лівофланговий ясінянський напрям був укріплений на велику глибину. На підступах до Ясіня по Яблонецькому і Татарському перевалах було 36 залізобетонних сховищ, 32 дзоти і доти, 53 кулеметні майданчики, 1900 погонних метрів надовб, 8 тис. метрів траншей, 12 км колючого дроту, по якому був пропущений струм у 3 тис. вольт.

Хустський напрям по двох гірських перевалах (Вишків – Хуст і Синевирська Поляна – Салдобош) прикривався 6 вузлами оборони, які перекривали річки Теребля і Ріка, де від села Майдан до перевалу долину перекривало 11 рядів смуг надовб, 37 дотів і 15 дзотів. Одним з основних був Верецький напрям, що вів до Мукачева. Тут було два проходи і два сильні вузли оборони і 6 вузлів довготривалої оборони у долині р. Латориці. Дороги перекривали 8 смуг протитанкових надовб, 6 рядів протитанкових ровів, 4 смуги мінних полів, 95 дотів і 37 дзотів. Перед Ужоцьким перевалом до кордону було 4 ряди протитанкових перепон, в глибину на 40 км 6 вузлів оборони, які закривали проходи у долину р. Уж, 26 дотів і 60 дзотів, багато вогневих позицій.

Найсильнішим був Жорнавський вузол оборони. Мости і тунелі були підготовлені до підриву.

Суцільної лінії укріплень не було. Багато з них були польового типу, оскільки будувалися вже в ході наступу Червоної Армії. Слабкий бік «лінії Арпада» – відсутність укріплень між основними напрямами по головному Карпатському хребту.

Всього на оборонній лінії було 99 опорних пунктів, 759 довготривалих залізобетонних споруд, 394 дерев’яно-земляні споруди, 439 відкритих вогневих позицій, прорито понад 400 км траншей. Вважалося, що бойові дії у гірських умовах при такій насиченості інженерних споруд можуть вести з успіхом лише спеціальні війська.

Співвідношення оборонних і вогневих споруд у системі вузла по «лінії Арпада» складало 2:1. У кожному вузлі зводилася велика кількість залізобетонних і дерев’яно-земляних споруд для живої сили і господарських потреб.

Кожний опорний пункт мав по одній залізобетонній і дерев’яно-земляній споруді. Такі чотиригранні вогневі точки фланкуючої дії – півкапоніри – були у межах Керешмезької (Ясінянської) лінії оборони. Залізобетонні ковпаки виготовлялися на залізобетонних заводах, а також на місцях зведення вогневих точок. Всі вони мали однакову форму шестикутника, але були різні за розмірами і конструкцією.

В основному в опорних пунктах і вузлах оборони зосереджувалась протитанкова артилерія 37-мм калібру, що розміщувалася поблизу протитанкових перепон. Така позиція складалася з вогневого майданчика з двома стрілецькими окопами і складом боєприпасів, апарелі, залізобетонного сховища для зброї і зв’язку, пристосованого до кругової оборони. Такі позиції мали значну перевагу і зазвичай мали залізобетонну споруду – артилерійський ДОТ, з метровими стінами і перекриттям 1,15 м (розм. каземату: довж. 4,0 м, завширшки – 2,90 м та вис.- 2,10 м).

Усі вузли оборони й опорні пункти були з’єднані між собою суцільними або окремими траншеями, іноді системою траншей. Кожний опорний пункт мав систему ходів сполучень вогневих точок зі сховищами і господарськими спорудами. Опорні пункти з’єднувались між собою траншеєю, пристосованою до оборони. Траншеї вкопувались на глибину до 2 м, шириною по низу 0,60 м, по верху – до 1,2 м, де у вихідних кутах фасів влаштовувались ніші для стрільців; іноді (на відстані до 5 м) виносився стрілецький окоп с універсальною площадкою або ж влаштовувалися окремі кулеметні площадки.

Траншеї і шляхи сполучення були з великим схилом, мали ступінчате дно, вистелене з дошок або жердю. Стіни облаштовувалися хмизом, у більшості були з жердяним покриттям або матами, зв’язаними з хмизу дротами; перекриття крили дереном; залишалися відкритими лише позиції та вікна через 15-20 м. Командні пункти командирів частин і з’єднань зводилися із залізобетону, були вриті глибоко у схили, являли собою масивні фортифікаційні споруди з товщиною стін у середньому 1,0 м, перекриттям – 1,10 м. Розміри основного приміщення складали 2,10 х 6,0 х 2,5 м. КП мав двоє металевих дверей.

Спостережні пункти були як залізобетонні, так і дерево-земляні. Перші мали вигляд ковпаків шестикутної (найбільш. розм. 0,82 м), розраховані на одного спостерігача, і чотирикутної форм. Ковпак мав 4 амбразури, охоплював сектор спостереження більш як 180 ° і мав вхід з критого шляху сполучення. Такий ковпак врізався у схил і маскувався. Залізобетонні чотиригранні ковпаки були такої ж форми і прибл. таких же розмірів. Дерево-земляні СП мали конструкцію аналогічну ДЗОТу, зводилися у польовому заповненні та у вузлах оборони.

Площу вузла заповнювала велика кількість складів для боєприпасів і продовольства, які розміщувалися у місцях, схованих від обстрілу, мали зручні під’їзні шляхи. Їх місцезнаходження облаштовувалося з врахуванням природного відтоку стічних вод, мали добру гідроізоляцію, стіни обшивали дошками. Велика увага приділена зведенню залізобетонних сховищ і бліндажів як індивідуальних з внутрішнім габаритом 1,7 х 2,3 м, так і групових. Перекриття сховищ були плоскими і склепінчасті. Перекриття і стіни мали металевий або дощаний противідкіл. У плоских перекриттях противідкіл здійснювався встановленням котельного заліза на полки двотаврів; тоді як у склепінчастих – зі спеціальних коробів з гофрованого заліза. Загальна товщина склепіння – 0,5- 1,2 м.

Сховища складалися з одного грунтового або двох індивідуальних приміщень. Більшість з них були розраховані на електричне освітлення, у деяких були вікна для денного освітлення. Усі сховища обладнані дерев’яними нарами. Внаслідок неякісного бетону значна кількість сховищ мала гідроізоляцію як у перекриттях, так і в стінах. Дерево-земляні сховища зводилися не лише у польовому заповненні, але і в довгочасних вузлах та опорних пунктах. Їх розміщення на місцевості було різноманітне, вони будувалися окремо, без шляхів сполучення, виносні зі сполученнями або з’єднані з траншеями, мали конструкцію або в зруб, або були стійчаті. Зазвичай вони глибоко занурювалися в землю, а перекриття засипалися землею до 1,0 м.

Кожний оборонний вузол мав медпункт, електростанцію і кухню.

Залізобетонний медпункт – це велика споруда завдовжки по зовнішніх розмірах 9,95 м (11,0 м), шир. 5,1 м, вис. 3,5 – 4,0 м. Перекриття – плоскі залізобетонні по двотаврових балках, з противідколом з котельного заліза. Стіни й підлога облицьовані дошками. Медпункт ділився на три приміщення. Середнє було прохідним, освітлене двома вікнами, служило операційною. Крайні мали окремі виходи, тут знаходилися нари для поранених.

Електростанції зводилися у головних вузлах для електризації дротяних загород та освітлення залізобетонних сховищ. Електросилові установки розміщувались у двох спорудах, які не різнилися по плануванні і габаритах, що стояли на відстані одне від одного на 200-300 м. В одній споруді знаходився двигун і динамомашина, а в другому – трансформатор. Кожна зі споруд мала перегородку, що відділяла робоче приміщення від житлового.

Залізобетонну кухню розміщали в тилу, за зворотнім схилом, біля дороги для підвозу продовольства та ін. З вхідного тамбура направо вели двері у продовольчий склад (3,35 х 1,8 м); наліво – вхід до кухні, звідки двері вели до кімнати для кухаря (1,8 х 1,8 м). Вогнище влаштовувалося на два або на чотири котли, у залежності від розміру вузла оборони. Кухня мала денне освітлення з вікон півциркульної форми. Вікна і дверні отвори герметично закривалися металевими дверима і заслонками. До кухні вела апарель, зручна для руху транспорту; у місцях глибокої урізки вона обмежувалася підпорними стінами. Конструкція стін і перекрить кухні аналогічна залізобетонним спорудам, лише в окремих випадках фасадна стінка викладалася з бутового каменю.

Протитанкові засоби встановлювали у гірських долинах як на передньому фланзі вузла оборони, так і в глибині. Їх викладали суцільними лініями від схилу до схилу, перетинаючи шосе, залізничні смуги та ріки і сягали від 30 до 200 м довжини; кути фасів були тупі. Серед протитанкових перепон застосовувались залізобетонні надовби – тетраедри двох типів: у формі наземних трикутних пірамід й у формі чотиригранних пірамід, видовжених в одну сторону, що зумовлювало стійкість і обтічність у водоймах. Зверху надовби мали випуск арматури у вигляді гаку для кріплення колючого дроту.

Металеві надовби у більшості випадків представляли собою рейки завтовшки 3,0 м, вриті у землю на 2,0 м. Застосовувалися зварювальні рейкові пакети-надовби (з шести рейок 28 х 19 см), що вставлялися у спеціальні гнізда у бетонних подушках на проїжджій частині дороги. Застосовувалися металеві шлагбауми (довж. 5,83 м), козелки-надовби, заварені з трьох рейок вис. 1,05 м. Протитанкові ряжі-бар’єри встановлювалися у формі льодорізів на воді та прямокутної форми на землі.

Проїжджа частина шосе і залізнична смуга на місцях встановлення перепон обов’язково бетонувалися плитами до 1,2 м, у які вмонтовувалася пара шлагбаумів на відстані 4,5-5,0 м, між якими встановлювали тетраедри, або різного виду надовби. Це розраховано на швидке перекриття проїжджої частини і пропуск своїх військ. Обабіч дороги встановлювалися ряди із залізобетонних тетраедрів або простих металевих надовб. Протипіхотні перепони були трьох видів: шатрова сітка у 2-4 ряди кілків, спіраль Бруно і сплетіння дротами усіх без винятку фасів протитанкових перешкод.

Єдиної системи мінування не було. У різних місцях застосовували різні міни. Протяжність потужного захисного військового об’єкта сягає понад 350 км.

Великого кровопролиття на «лінії Арпада» радянській армії вдалося уникнути, обійшовши її територією Румунії. Відступаючи, угорські війська руйнували укріплення, але навіть пошкоджені, вони досі вражають своєю міцністю. Ріки краю донині усіяні масивними надовбами, значна частина оборонних споруд напівзруйнована та у занедбаному стані. Деякі з них стали історичними експонатами, як у с. Колочава Міжгірського р-ну, де відкрито музей «Лінії Арпада» з 3-ма залізобетонними бункерами (караульно-спостережним, шпиталем, кухнею) і лінією протитанкових пірамід. У межах Нацпарку «Синевир» відновлено деякі пункти оборонної лінії.

Нині «Лінія Арпада» є найпопулярнішою серед об’єктів військового туризму на Закарпатті, про що свідчать прокладені туристичні маршрути і спеціальні видання. У ній найпрезентабельніша зона – Верхня Грабівниця, де знаходиться 1,5-кілометровий тунель із боковими відгалуженнями, контрольними виходами, вентиляційними шахтами. Там у 1944 р. зберігалась амуніція та зброя.

У с. Гукливий Воловецького р-ну з’явився мілітарі-готель «Грінгоф», де знаходився командний пункт мукачівського напрямку «Лінії Арпада». Укріплення складалися з двох потужних вузлів оборони польового типу на перевалах і шести вузлів довгострокової оборони, що закривали долину р. Латориця. Усього з тої пори у Воловецькому, Міжгірському, Рахівському рнах збереглися близько двохсот фортифікаційних споруд. Вони є унаочненням інженерних здобутків у минулому і представляють історичну цінність.

Джерела і література

Игнатов О., Кузнецов А. Инженерное оборудование местности на линии «Арпада» // Военно-инженерный журнал. – 1945. – № 5-6; Нариси історії Закарпаття (1918-1945). – Т. ІІ. – Ужгород: Закарпаття, 1995. – С. 535-537; Офіцинський Р. Примусова праця на Закарпатті 1939–1944 років очима «живої історії» // У рабстві: усні історії примусових робітників Закарпаття 1939–1944 років / Упоряд. О. Грицак, Р. Офіцинський. – Ужгород: ІВA, 2013. – С. 8-34. Пилипчинець В. Перековуємо мечі на орала // Новини Закарпаття. – 2015. – 8 травня; Чужа О. Друге пришестя Лінії Арпада // Срібна Земля-Фест. – 2010. – 17 червня; Szabó J.-J. Az Árpád-vonal útikönyve – Történetek a Füsti Fecskéből. – Budapest: Timp Kiadó, 2010. – 152 o.; Szabó J.-J. The Árpád-line. The defence-system of the Hungarian Royal Army in the Eastern Carpathians 1940 – 1944. – Budapest: Timp Kiadó, 2006. – 331 p.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 227 – 231.