X. Вовчий шпиль - варта козацька

За козаків не так заправляли Вкраїною, як ось тепера нею правлять за російського уряду. Оцей шпиль, що зветь ся Вовчий, або прямо „Вовкова”, шо в лїсї у Ключкинім обході в Мотронені дачі, за козацтва був вартою. Звідси навкруги дуже далеко видко – Дніпро побіля Черкас, Тясмин побіля Смілої, як на долоні, а степ Харсонський, скіко око сягне, видно. От воно на що мав знадобитись Вовчий шпиль. З його вартували, чи не підходив ворог який? Звідси варта бачила, де ворог обертаєть ся було, в якому саме місці і який саме завстрашнїш він і через те добре могла зміркувати, як ногу йому підставити і, лиха матері, скурає, було, наших. А за теперішнього вряду він ніщо, цей шпиль. На шось, правда, ще нашої памяти зроблений був маяк на йому. Товстий такий стовп, як хата у кого завтовш, крутий і високий був. На шпилі був старий дуб, і старі люде, було, не знають, коли він був молодим, усе однаковий був собі – старий та старий. Був він високий, а маяк ще вищий вигнали. Така височінь була неймовірна. За цього дуба маяк узятий був скабами залізними, а як де, то й загнані було скаби у дуба. Поки й зогнив маяк, діти все в йому лазили, грались, коли скотину пасли в лїсї. Як звалили сього дуба, як продана була казною ця ділянка лісу Жидам, то у дубові тому і скоби ті познаходили. Може, дуб ще козацький був, бачив хоч не Хмеля, то Ґонту, або й на Мазепу поглядав, як той з Петром бив ся за Україну по той бік Дніпра. А Жиди його на шпали попиляли, нашому братови хіба тріски та обаполи з його остались.

Геть казна зплїндрувала дубину й грабину на шпилі: полощуть ся Жиди в йому, а нашому братови дубця – не то тріски не можна взяти, й стежкою не маєш права йти лісом. Крім показаної дороги не ходи! А вже конячинці травички ввірвати – борони Боже! І штрап, і попотилишники не менуть. Довартувались козаки, боронячи Україну, що нам і за Жида вже немає шани. А ми-ж їх діти звемось! Замісь варти на Вовчому шпилі тепер лавки для гулянок лісничі поробили. Панота майює все тут. Воно гарно, звісно, на височині отакій гульбище мати. Та ще й дурничка отака – як його й не гуляти? Хто доглядав Україну, а хто користуєть ся нею! Кажуть, що кладї тут незчислимої, так от само, як і у трех криницях і скрізь. Воно й звісно, де найбільша сторожа, там і найбільше добра криєть ся. Але й те, що сховано козаками, не нам заказано, а Жидам, що все в лїсї нашому купають ся, або панам, що там на гулянки збирають ся, та гроші за се з казни луплять. Й кажіть – води собі не набере: треба, щоб хто подав з дїжки, а на шпиль пішки випнеть ся, де й охота й здоровя візьметь ся. Та не довго й се буде. Казна ліс випродасть або він згорить, не буде з чого торгувати грошей, почне з торгу продавати шпиль, могили, криниці, скрізь, де яка кладь показана. Вони вже планів добігли. У наших людей хіба не випитаєш або не видуриш чого. І почнуть розривати тоді Жидки шпиля, Запорожцеву долину та й усячину – геть аж до Матвійцевої туди, висмокчуть і із землі козацьке добро. А мужикові, звісно, зась! Як аж рознищать усе, то аж тоді, може, наш брат очумаєть ся. Та вже, мабуть, що з воза впало – за ними – пропало: козаки не гак вартували, на нічого не втремали. Не дурно й Вовчим шпиля назвали, мабуть, після козаків вовки тіко й вили там, аж поки ось не причипурила Росія з Жидами та панками: й звір не вдержить ся за ними.

Оповідали сторожі на ділянці – діди вже.