VII. Городки та могилки - се праця на спомин про старину

Городків тіко два і є в Суботові. Оден Каралашів зветь ся, а другий у лїсї, у Ключкинім обході, не зветь ся ніяк більш. Люди собі думають, що се або кіш був козацький, за гайдамачини, а мо’ ще й давніше, за Хмельнищини, та городком звав ся, як от і долина Запорізька. У долині чисто наче стіл вироблений за-для багатьох людей. Або се якась примуція була під войни тодішні, як от окопи усякі або що. Знаходять багато тут стрілок з перами, стремен, а то й пік усяких та якихсь, незнатно й шо воно, каблучок. По степу є городки й з могил самих зведені. І се люде не знають, що воно пороблено й на що. Коло могилок, за Шпаковою отам у полі, то й хліб не хоче родить. Микита Пушкарів-Киндиків не раз жалів ся на сю місцину. Догадуєть ся, що там або крові багато налито людської, що й доси земля не пересилить її, або дробу та куль випущено стіко, що й землю покрито товсто було та й доси не перетліло все те на землю; грішить, що, може, заклята й земля там, що Бог не дає родити там нічому. А воно оці городки, та могилки не що, як памятки, зоставлені нам козацтвом, щоб згадували собі їх діла та розуму набірались. За щось же вони бились тоді, про щось дбали. Може-ж, і за потомків щось думали, про нас гадали що. То се скоріш воно так має бути. Не дурно й родить перестає на отаких місцях. Бог навішки дає, щоб не забували, про що дбали, й щоб краю довели таки хоч тепер уже. Та тіко не про нашого брата се навука.

Попи тіко тепер не забувають Хмеля. Владика був – правив по Зіновію панахиду. Поки й у граматках вичитують його, й на Зіновія, 30 жовтня, мед справляють. Владика молить Бога за те, що прилучив Україну до Росеї, а попи, що церквів настроїв; а люде й собі за ними, хоч і споквола, а бредуть. Та вже шось инче й попи надумали, бо Грабовський, скоро став зараз за Дирдовським, так і росповів про російські порядки. Росердив ся старий, що на осадьбі Хмельницького памятника йому нї Губернатор, нї митрополит не розрішили строїть і другому попови під хати ту осадьбу віддали, як другого попа вкинули до його; кого де стріне – розказує, було, все: „Конюшні будуть строїть Богданови, а не памятники в його резіденції. А те, мовляв, і забули, що Росія була без України і що стала з Україною? Смітнище-ж було, а не держава!” Аж сплюне, було, разів скіко старий. Раз скинув шапку і давай просить людей складатись на памятника без дозволу, але люде тіко плечима здвигнули. Петренко не втерпів і пожалів ся до митрополїта на його. Хоч нічого й не було йому за се, бо швидко несподівано якось вмер. А мужики дізнались про Росію краще ще, як знали попереду.

Пан Микола Иванович [Костомаров, що заїздив до Суботова, збираючи відомості про Хмельницького], що у Варивона Коцура ще з замолоду жив місяців зо-два та дознававсь тут про Хмельнищину і списував усе у книги свої, нагадував про сї порядки і тоді, та вже тепер друге зайшло. Грабовський краще пояснив; та тіко що з нашого брата хочуть? Йому хай і земля валить ся! Аби їсти було що, все байдуже. За батогом ідуть собі побратчики Михалівські, усе тіко шось потовмачать про старовину, як збируть ся до ради. Хотять вічний спомин Хмельницькому найнять та школу на його ймення зробити. Костри-цький Зіниць на сході’ не втерпів, як просили грошей на школу Хмельницькому, та таки додав: „Хай, – каже, – й Чаплїнському буде школа, все одно, аби дурними не були довше”, бо тож, либонь, Чаплїнський убив сина Хмельницького й його самого кістки з пушки вистрелив.

Записано теж з гурту.