II. Піснї старинні
Як теї пісні співають:
Ой, Морозе та Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою. Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як славнее війско.
Заплакала й Морозиха,
Ідучи на місто.
Ой не плач, мати,
Да не плач, не жури ся,
Ходім з нами, козаками.
Мед-вина напий ся.
Ой чогось мені да, милее браття.
Горілка не пєть ся:
Під царськими воротями
Да Турок з Шведом бєть ся.
Нехай бєть ся, нехай бєть ся,
Хоч і розбиваєть ся,
Нехай мене молодого
Да й не сподїваєть ся.
Да в городі да в катрані
Там покопані шанці:
Взяли, взяли Морозенка
В понеділок в ранці.
Посадили Морозенка
На дубові лавці:
Скидай, скидай, Морозенку,
Червоні сапьянцї.
Посадили да Морозенка
На жовтім пісочку:
Скидай, скидай, Морозенку,
Всю червону сорочку.
Ой вивели Морозенка
На високу могилу:
Дивись, дивись, Морозенку,
Да на свою Вкраїну.
Дивись, дивись, Морозенку,
Да на свою Вкраїну:
Не викупить отець-ненька
І нї рідна родина.
…Не викупить, бідна головко, ніхто: і думки нікому не має. Людїм тепер усе ні почому. Живуть, аби слава, що живуть, а як? то совісно й сказати: скіко ото могил зоставлено несчасними Морозенками усякими? Як не скажуть: „а пора вже знать, що час визволяти”. Навіщось же воно и насипали ті могили? Он за березівкою, де Богунова нива, самі могилки – й місце Могилками зветь ся. Тай скрізь – хіба не самі могилки понасипувані. А про те… Ex!.. Каже:
Ой їхав Харко да із Жаботина
Та на коника похилив ся,
А за ним, з ним його козаченьки:
„Ой стой, батьку, ти не жури ся”.
– Ой як же мені да, милее браття,
З вами не журить ся:
Що вже підо мною коник буланенький
Почав становить ся.
Ой як же мені та і не журить ся,
Що на серденьку туга -
Що я покидаю в славнім Жаботинї
Свого вірного друга.
Ой у лузї та при берези
Та зацвіла калина:
Побила Харка, побила сотника
Да лихая година.
Оттак воно усе дїєть ся з тею лихою годиною. Спитай кого у самім Жаботинї, це-ж ось не далеко звідси, рукою подать, чи хто хоч мення Харкове знає, чи хто згадає коли його, а він же лишив там свого вірного друга, не то товариша. Зрадники всі – от що!
Ой був в Січі козак старий
На прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву
Ляшенькам на славу.
– Та дивись ти, старий Чалий,
Що Сава, твій син, робить:
Зібрав він нас
Та в кайданах водить.
– Нехай водить, нехай водить,
За те він добре знає:
Хто його спіймає.
Той йому згадає.
Тай поїхав пан Сава
В Немир по обіді;
Тай приїзджає пан Сава
Й із гостей до дому.
Та питає челядоньки,
Чи все гаразд дома?
Та питає челядоньки.
Чи все гаразд дома.
Усе гаразд, усе гаразд.
Тіко одно страшно:
Виглядають із-за гори
Запорожці часто!
А Сава такий був, що його ніхто не міг узяти. Запорожцї-ж хотіли вбити за те, що до Ляхів пристав, та не враджували собі, як його спіймати. А був у Савки годованець Гнатко. Колись з батьком Савка виїздив у поле на охоту та набачив у снігу дитину. Кругом неї сніг ростав. Савка хотів ростоптать дитину, та старий не дав; звелів узяти до дому та годувати, щоб чобіт їм чистив, як виросте. Він виріс і в Січ утік.
І зібрались в Січу козаки
І стали гадати:
– Ой як би нам пана Саву У руки узяти?
Стоїть Гнатко за плечима,
Стоя обізвав ся:
– Ой я добре Саву знаю,
І сам упіймаю.
Ой був в Січу старий козак,
Тай віри доймає,
Скида з себе жупан синій,
Гнатка одягає.
– Осідлайте йому, хлопці,
Коня вороного
Ще й чотирі козаченьки
Приставте до його.
Приїзджає козак Гнатко
До Сави тихо:
– Стережи ся, пане Саво,
Буде тобі лихо.
Сидить Сава кінець стола,
Дрібні листи пише,
А Савиха у ліжечку
Дитину колише.
[Або цей:
Сидить Сава кінець столу,
А Савиха дитину
Листоньки читає;
У ночвах купає.]
Піди, хлопче, піди, малий,
Увточи горілки,
Та випємо по штакану
За здоровя жінки.
Піди, хлопче, піди, малий,
Увточи ще меду,
Чогось мені трудно нудно:
Головки не зведу.
У Савки була ворожка. Савка знав, що його козаки хтїли вбити, але ворожка ворожила, що той, що вбити мас, ще за чужими землями, за колючими тернами. А Гнатко стояв уже у сінях, і в пазусі у його и земля чужа і терен – ворожка не брехала. Савцї було не спокійно на думці й на душі: от він і заходив ся писати і мед-вино пити. А це
Не вспів хлопець, не вспів малий
Увійти в скарбницю,
А вже козак, а вже Гнатко
Ускочив в світлицю.
– Здоров, здоров, пане Саво,
А чи єсть ти в дома?
Із далека гостей маєш,
Чим їх привитаєш?
– Ой що маю, тим витаю,
Тим буду витати;
Породила жінка сина:
Буду в куми брати.
Не того ми приїхали
Щоб кумувати;
А ми того приїхали,
Щоб головку здняти.
Ой кинув ся Сава
До ясної зброї.
Тай підняли пана Саву
На три списи в гору.
Тай підняли пана Саву
На три списи в гору,
– Ой попращай ся, вражий сину,
Із дітьми, з женою.
Ой кинув ся Сава
До ясної зброї
Тай підняли пана Саву
На три списи в гору.
Набігли вражі Ляшки,
Шаблями махнули:
Вискочив козак Гнатко
У Ляшків по-під руки.
Ой утікав козак Гнатко
Та по під тею Россю,
Одна нога у сапянцї,
А другая боса.
– Ой підожди, товаришу.
Та глянсь на мене,
Іскинь з себе шаравари,
Та одягни мене.
Бо йому стидно було, шо він голий. Ляхи на йому все обірвали. Тоді обірванцем козакові не личило бути. Воно й тепер нікому не личить, та що діяти маємо? Ex! поки ще що, буде всього…
Ой у крутого та бережечка
Та із зеленого гаю,
Ой крикнули козаченьки:
„Тікаймо, Нечаю!”
– Ой як міні, миле браття,
Із вами тікати.
Свою славу козацькую
Так марно теряти.
– Єсть у мене шпак-шпак
І той добрий козак,
Ой той мені дасть знати,
Коли треба утікати.
Козак Нечай не тікає,
Потуги не має:
З кумасею з Хмельницькою
Мед-вино кружляє.
– Стережи ся, козак Нечай,
Холодної води:
Ой іде Ляха сорок тисяч
Хорошої вроди.
– Стережи ся, козак Нечай,
Та крайньої хати,
Бо йде Ляха сорок тисяч,
Хочуть тебе взяти.
Козак Нечай, козак Нечай:
Козак не тікає,
З кумасею Хмельницькою
Мед-вино кружляє.
Одсунув він в віконечку
Новую кватирку,
Аж бігають Ляшки-панки,
Як шашки [хатні собачки] по ринку.
Крикнув на малого,
На джуру старого:
– Сідлай коня, хлопче.
Сідлай вороного.
– Сідлай коня, хлопче.
Сідлай вороного:
А під мене сїдлай, джуро,
Старого гнідого.
– Підтягай, хлопче-джуро.
Із туга попругу.
Бо йде Ляха сорок тисяч -
Буде нам велика потуга.
Не вспів козак, не вспів Нечай
На коника спасти;
Да став Ляшків-панків,
Як снопиків, класти.
Не вспів козак, не вспів Нечай
На коника сісти;
Да став Ляшків, скурвих синків,
Як капусту, сікти.
Оглянув ся козак Нечай
На правее плече:
Позад його коня гнідого
Крівава річка тече.
Ой стиснув козак Нечай
Тихо поводами;
Не черкнув ся кінь гнїденький
До землі ногами.
Ой спіткнув ся кінь гнїденький
На суху печину:
Ой упіймали Ляхи-панки
Нечая за чуприну.
– А чи це цей Хміль,
Що по меду грає,
А чи це той Нечай,
Що Ляшків збавляє?
– А чи це той Хміль,
Що по тичині вєть ся?
А чи це той Нечай,
Що з Ляхами б’єть ся?
І зібрались козаченьки
Тай стали гадати:
Деб же цюю головоньку
Її поховати?
Поховаймо, милее браття,
У лядськім костьолі,
А одправим Службу Божу
В церкві на престолі.
Таки душа своєї молитви бажа! Кортіло й себе не забути, й Ляхів не дражнити. А може, козаки на памятнее їм козака в костьолі сховали. Щоб не забував Лях козака. Та тоді, правда, крутили на всі лади; з церкви костьол робили, а з костьолу церкву перероблювали. Й Хмельницький: який був, а й той… Мав батькову церкву святого Михайла, а на ласку людську кріпость на костьол повернув, а потім на церкву, поки не рішив Ляхів чисто.
Співав тай росказував Василь Стець Кириченко, літ 90.