Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

1994 р. Суботів

Сергій Кілессо

За 12 кілометрів од Чигирина – першої гетьманської столиці, а нині районного центру на Черкащині – лежить стародавнє село Суботів. Розкинулося воно при березі колись повноводного Тясмину, на мальовничих пагорбах та в байраках. Згадки про нього часто трапляються в літописах Самійла Величка, Г.Грабянки, Самовидця, у працях Д.Бантиш-Каменського, Л.Похилевича та інших.

Інтерес до Суботова не випадковий. Після 1647 року цей первісне хутір став улюбленою резиденцією гетьмана Богдана Хмельницького, перетворюючись поступово на місто [Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – С. 196].

Розбудовувати село та присілок Новоселицю почав ще гетьманів батько Михайло Хміль, звівши на центральному майдані трибанну дерев’яну Михайлівську церкву. Зображення її збереглося на рідкісних світлинах. За радянської влади з храму зробили колгоспний клуб, а згодом розтягли споруду на дрова.

1620 року Михайло Хмельницький разом із сином Богданом брав участь у поході коронного гетьмана Станіслава Жолкевського на Молдавію. Похід виявився невдалим, у бою під Цецорою старший Хмельницький поліг лицарською смертю, а Богдан потрапив до турецького полону, де, як потім згадував, “лютої неволі два роки зазнав” [там само. – С. 44].

Повернувшись з полону, Богдан Хмельницький оселився в родинних посілостях, навіть ставши гетьманом, не покинув Суботова.

Тут він зустрічав послів, звідси надсилав листи й універсали. На багатьох з них перед власноручним підписом зазначено: “Дано з Суботова”.

Найавторитетніший біограф Богдана Хмельницького – І.Крип’якевич так описує суботівський осідок гетьмана: “Тут він збудував великий замок, територія якого займала до трьох гектарів. Замок був оточений ровом і двома рядами валів. У склад приміщень входили одна мурована і дерев’яні вежі” [там само. – С. 57]. Крім того, до гетьманової резиденції належала й мурована Іллінська церква, зведена його коштом у 1656 році. Дата ця вважається вірогідною, бо саме тоді мандрівник із Сирії Павло Алеппський на власні очі бачив, як її споруджували, й залишив опис будівлі [Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине 17 в., описанное его сыном архидьяконом Павлом Алеппским. – М., 1897. -С. 187].

Іллінська церква – шедевр українського зодчества. В архітектурі її простежуються і ренесансові елементи, І барокові, адже споруджена вона тоді, коли згасав один і починав розвиватися другий стиль у європейському мистецтві. Споруда порівняно невелика, але справляє враження монументальної, її зовнішні розміри в плані – 18,19: 15,91 м – майже квадрат з п’ятигранним виступом вівтаря на сході. Храм перекриває коробове склепіння, увесь інтер’єр поділяє навпіл потужна підпружна арка. Над великими вікнами – розпалубки. На хори й горище до стрільниць ведуть сховані в товщі двометрової стіни вузькі сходи. Вишуканої форми західний бароковий фронтон з волютами поділено пілястрою по вертикальній осі та двома поземними гзимсами. На другому ярусі фронтону зроблено чотири стрільниці, а ще дві – в наріжних пілястрах північного і південного фасадів. Вимурувано храм з місцевого пісковику, пілястри, карниз, вівтарна частина та фронтони – з жолобкової цегли великого розміру 28,0: 15,0: 8,2 см.

Про Іллінську церкву є згадки в українських літописах у зв’язку із смертю Б.Хмельницького. Так, у літописі Самовидця читаємо:

“Барзо хорим сам Хмелницкій был, где юже с тоей постелі албо хороби не встал, але в скором часі померл о Успенії Пресвятія Богородици. А похоронен был перед святим Симеоном в неделю, где множество народа, а найболше людей войсковых было, и преважено пло его з Чигирина до Суботова и там поховано в ринковій церкви” [Літопис Самовидця. – К., 1971. – С. 75].

Іллінська церква називається ринковою, мабуть, тому, що саме до цієї частини містечка прилягало торжище. І досі суботівці називають цю місцевість “Крамарське”.

Літопис Грабянки також підтверджує факт поховання гетьмана в Іллінській церкві:

“… на похорон зібралися усі його (Б.Хмельницького. – С.К.) генерали, усі полковники, уся старшина та їх люди. З плачем, з голосінням віддаючи усі військові почесті, перевезли його тіло з Чигирина у Суботів і там у мурованій церкві, що на його кошт поставлена, у неділю за день перед Семеном поховали” [Літопис галицького полковника Григорія Грабянки.-К., 1992.-С. 111].

Гетьман як фундатор похований у найпочеснішому місці, праворуч од вівтаря, біля південної стіни храму. Над похованням було встановлено надгробок з білого мармуру.

У 1664 році, коли польське військо здобуло Чигирин і Суботів, з наказу Стефана Чернецького тіло Богдана Хмельницького викинули з домовини [Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белоэерским. – К.. 1856. -С. 30].

У Чигирині й Суботові в 1843 та 1845 роках побував Тарас Шевченко, замальовував історичні пам’ятки й місцеві славутності. Збереглися такі його малюнки: “Богданові руїни в Суботові”, “Богданова церква в Суботові”, “Кам’яні хрести в Суботові”. Акварель “Будинок Хмельницького в Суботові”, на превеликий жаль, до нашого часу не дійшла. Т.Шевченко не раз згадував ці місця в містерії “Великий льох”, зокрема епілозі до неї “Стоїть в селі Суботові”, вірші “Заступила чорна хмара”, а також у “Щоденнику”.

Іллінську церкву реконструйовано в 1861 році – змінили первісну форму храмового даху, прибудували ризницю та дияконицю, звели нову триярусну дзвіницю й зробили критий перехід до церкви (тоді було збито портал). Ще раз церкву перебудовано в самому кінці XIX століття. Та найбільше потерпіла споруда у 1930-ті, радянські роки, коли замість храму тут улаштували склад мінеральних добрив.

Перші історико-архітектурні дослідження Іллінської церкви й замчища здійснила 1953 року експедиція Інституту історії і теорії архітектури Академії архітектури УРСР. Незважаючи на досить обмежені кошти, вона провела розвідкові розкопи, Г.Логвин опублікував свої Архітектурні реконструкції та матеріали досліджень [Логвин Г. Чигирин, Суботів: Архітектурно-історичний нарис. – К., 1954. – С. 62-63].

Нові історико-архітектурні досліди припадають на 1969 – 1973 роки, коли Іллінську церкву реставрували. Авторові цих рядків тоді вдалося відновити первісну форму даху із заломом, розміри й форму “муравленої” (зеленої) полив’яної черепиці типу “бобровий хвіст”, віконні дубові рами з круглими литими кольоровими шибками в циновій оправі, первісну форму порталу та барокового фронтону зі стрільницями. Роботи завершилися в 1977 році.

Реставруючи, вивчали не лише пам’ятку, а й літературу про неї та архіви Києва, Львова, Москви, Варшави, Кракова. На жаль, матеріалів знайшли небагато, отож у пошукові найбільше важило археологічне обстеження храму.

Копати почали у вівтарній частині. Потім ретельно дослідили фундаторське місце біля вівтаря, оскільки досі не був перевірений факт наруги Стефана Чернецького над труною Богдана Хмельницького. Тепер археологічно доведено, що труни Богдана Хмельницького тут немає. Поховальна яма має розмір 2,3: 0,7 м. Вона була накрита великою брилою місцевого пісковику. Щоб витягти труну, не підіймаючи масивної брили, в південній зовнішній стіні храму з розколу було зроблено два проломи. Земля в цій частині храму перекопана кілька разів – отже, підтверджено літописне свідчення про вандалізм Чернецького та його спадкоємців.

Окрім того, в центральній частині церкви виявлено три незаймані поховання козаків, датовані XVII століттям. Можливо, вони соратники гетьмана чи його близькі родичі. Один похований у віці 60 – 65, двоє – 40 – 45 років. Після антропологічних досліджень черепи повернуто на місце, кістяки обережно накриті й засипані землею. При настиланні підлоги з пісковику кожна могила виділена невеликим підвищенням [Експедицію Інституту археології Академії наук УРСР очолювали Р.Юра, М.Кучера, П.Горішній].

Є в церкві символічний надгробок Б.Хмельницького, встановлений 1954 року за проектом І.Шмульсона. Місде розміщення його визначили не вчені, а тодішній голова місцевого колгоспу І.Капловухий, що фінансував цю роботу.

У 1969-1972 роках археологи почали розкопи на території фортеці Богдана Хмельницького. Виявили підмурки під дві дерев’яні вежі, на одному з них (мабуть, під в’їзну до замку) є прослідки першого вінця дерев’яного зрубу. Дослідили конструкції оборонних валів. Знайшли багато кахляних уламків XVII століття з рослинним орнаментом, а також із зображенням козака на коні, але місце розміщення гетьманського палацу тоді не виявили.

У відділі рукописів Бібліотеки Академії наук, серед малюнків відомого історика, статистика та етнографа Д.Делафліза пощастило виявити зроблені ним у 1861 році обміри підмурків гетьманського палацу і зробити його архітектурну реконструкцію [Этнографические описания крестьян Киевской губернии… и разные местные исторические памятники, составленные доктором медицины Де ля Флиз. – К., 1854. – С. 136]. За обмірами Д.Делафліза, більша сторона мала довжину 6 1/3 сажня. Розпланування споруди нагадувало муровані кам’яниці з трикамерною структурою: в центрі стіни, обабіч від них – два житлові приміщення. З таких кам’яниць дотепер добре збереглася седнівська резиденція полковника Я.Лизогуба, датована 1695 роком.

Історик російського мистецтва І.Грабар захоплено описав будинок сотника Черниша, споруджений у містечку Воронежі, що на Сумщині, на зразок суботівської будівлі Б.Хмельницького:

“Ось шість черемх, що стоять рядком перед вікнами (це було улюблене дерево гетьмана Хмельницького). Трохи далі, під крислатою яблунею, ви бачите кам’яне корито, що його підтримують три леви, незмірно товсті лапи яких майже зовсім вросли із своїми п’єдесталами в землю. У кожного з цих левів у роті – по срібному кільцю, до яких в’язала коні старшина, що приїздила з Чигирина у справах до гетьмана… Ось старовинні низькі вікна з овальною дугою, з кам’яними лутками, з круглими шибками в дубових рамах, пофарбованих у зелений колір. Над вікнами виліплені з гіпсу впереміш скачуть коні, димлять гармати – епізоди з життя Богдана Хмельницького, який проводив майже весь свій час між гарматами та на коні. Ось товсті цегляні підпори, що виходять широкою п’ятою перед будинком. Ось тоненька шпиляста башта, прибудована вже Богданом до північного рогу будинку замість підпори й обведена зубцями в три ряди. Ось широкий, з дванадцятьма стовпами ґанок або, як тоді називали, рундук, що займає майже третину довжини фасаду, устелений кам’яними плитами, порізьблений химерними квітами й усякими незвичайної форми візерунками. Над ґанком, замість трикутного, здіймається обрізаний у зиґзаґи напівкруглий фронтон, який ще можна бачити в наш час над притворами старовинних церков. У цьому півколі такою ж, як і над вікнами, ліпною роботою зображено в барельєфі ведмедя, що вибирає мед з вулика; кілька розламаних вуликів валяється біля його ніг, а пасічник підкрався ззаду до ведмедя й замахнувся на нього сокирою. Нам важко було б розгадати цю алегорію, якби навколо не було напису: “Що буде, то буде, а буде те, що Бог дасть» [Грабарь И. История русского искусства. – М., 1912. – Т. 10. – С. 403-410].

Далі описуються план будинку, його світлиці, меблі – великі липові столи й грубезні стільці, поличчя і зброя на стінах. Своєрідною окрасою світлиці був і почорнілий сволок з вирізьбленою на ньому повною хронологією всіх гетьманових перемог.

Як пояснити зображення на фронтоні будинку? Можливо, легендою про те, що “ляхи натрапили на чоловіка одного (натяк на Б.Хмельницького), у котрого відняли пасіку, і саме це во всій землі польській начинило великі біди” [Кулиш П. Сочинения и письма / Под ред. И.Каманина. – К., 1916. – С. 118-126]. Тоді таку алегорію добре всі зрозуміли, адже Богдан Хмельницький дуже полюбляв бджіл і мав великі пасіки в Суботові, Новоселиці та Лебедині (у Холодноярському лісі). Про ті пасіки збереглися історичні відомості, ними ще довго користувалися нащадки. Так, у 1705 році черниця Києво-Вознесенського дівочого монастиря Феодосія Хмельницька із сином Федором, можливо останнім представником роду Хмельницьких, продала Києво-Видубицькому Михайлівському монастиреві “свою вітчизну і дідизну, пасіку з садами в лісі Лебедині” [Левицький О. Пасіка гетьмана Б.Хмелницького // Київ. – 1992. – № 7. – С. 166].

Та повернімось у наш час. 7 березня 1989 року Рада міністрів Української РСР ухвалила постанову “Про оголошення комплексу пам’яток історії, культури та природи м.Чигирина, с.Суботова і урочища Холодний Яр у Черкаській області державним історико-культурним заповідником”. Методичне керування справою охорони, наукових досліджень, реставрації і використання пам’яток історії, культури та природи на території заповідника покладалося на Міністерство культури, Держбуд, Академію наук України і Державний комітет з охорони природи. Нині активно вивчаються старожитності Чигиринщини, складені проекти зон охорони пам’яток, причому розробники враховують історико-культурний потенціал цього напрочуд мальовничого куточка України. Концепція відтворення та музеєфікації пам’яток Суботова передбачає комплексні археологічні дослідження, вивчення літературних і архівних джерел. Водночас готуються проекти консервації та відтворення окремих фрагментів фортеці.

Під час розкопів відкрито фундаменти мурованої споруди розмірами в плані 11,03:9,71 м. Такий підмурок міг бути і під невеликим палацом, і під баштою-донжоном. Можливо, саме цей фундамент свого часу малював Тарас Шевченко і не зовсім ретельно обміряв Д.Делафліз. Зараз ми не можемо дійти остаточного висновку щодо призначення споруди, але щоб зберегти і музеєфікувати підмурки, над ними запроектовано поставити павільйон. Розроблено проект відтворення дерев’яної в’їзної вежі [Історико-архітектурні дослідження та проектні роботи проводить Науково-дослідний інститут теорії і історії містобудування та архітектури, де створено творчий колектив, очолюваний дійсним членом Української Академії архітектури С.Кілессою. В складі його архітекти М.Андрущенко. О.Кобенко, О.Бірюкович, Т.Бажанова. Територію Суботова досліджують також археологи під керівництвом доктора історичних наук М.Кучери та кандидата історичних наук П.Горішнього. Матеріали досліджень зберігаються в науковому архіві Інституту археології].