В Російській імперії

В. В. Грибовський

Введення в краї адміністративно-територіального устрою Російської імперії передбачало запровадження поміщицького землеволодіння і владних функцій поміщиків щодо сільського населення. У 1781 р. В. Ф. Зуєв зазначив на правому березі р. Солоної «первое в степи селение майора Путилина, который видно по изобилию имеющихся по сей реке сенокосов здесь селиться разположился»; біля р. Базавлук, поблизу гирла Солоної, цей мандрівник зазначив поштову станцію, де запорожці мусили утримувати коней, що їх видавали імперським чиновникам для проїзду. Біля р. Кам’янки мандрівник посвідчив ще одне «селение» майора Мерліна, «у котораго по хорошему приволью мест заводится и конский завод» [Зуев В. Ф. Путешественные записки… С. 268]. В «Атласі Катеринославського намісництва» 1787 р. межиріччя Базавлука, Солоної і Чортомлика записано як власність генерал-прокурора Сенату князя О. О. В’яземського, одного з ініціаторів ліквідації Січі; у його володінні значилися: село Покровське, «власницька дєрєвня» [«Дєрєвнями» в Росії називали село, що не мало церкви й адміністрації] Копиловка (Капулівка) і Олександрівка (в межах сучасного м. Покров), де разом мешкало 782 особи чол. ст. та 443 жін. ст. Поруч була «казенна дєрєвня» Шолохове – 782 чол. ст. і 443 жін. ст. [Джерела з історії Південної України. Т. 10. Описи Степової України останньої чверті XVIII – початку XIX століття / упор. А. Бойко. Запоріжжя, 2009. С. 145] Спадкоємці О. О. В’яземського в 1802 р. продали цю латифундію херсонському купцеві М. І. Штігліцу, а згодом вона перейшла у власність його брата Л. І. Штігліца, петербурзького банкіра [Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків у трьох томах. Т. 1. С. 142].

Село Шолохове тісним переплетінням зв’язків сполучалося з населеними пунктами, що тепер входять до складу м. Покров. Олександрівку, «власницьку дєрєвню» князя В’яземського, місцеві мешканці називали «Кріпацьким» на протиставлення слободі Шолохове, де жив вільний люд. Віднесення дати заснування Шолохового до 1740 р. [Уперше це зазначено в книзі: Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания… С. 270. Цю інформацію вміщено в пізніших виданнях: Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVIII – первой половине ХIХ века (1719 – 1858). М.: Наука, 1976. С. 80; Демьяненко Г. С., Шестопалов Г. Г. Шолохово // История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область / гл. ред. П. Т. Тронько. К.: Главная ред. УСЭ, 1977. С. 455] є хибним, адже воно не простежується за документами Архіву Коша Запорозької Січі, як і іншими джерелами, до 1775 р. Більшу документальну певність мають наведені Феодосієм Макаревським дані про державну військову слободу Шолохове, що її «запорожці негайно почали населяти […], стягувати сюди з різних місць народ сімейний та осілий» [Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания… С. 270]. Цю подію слід віднести до часу після 1781 р., адже, як викладено вище, В. Ф. Зуєв, котрий відвідав цю місцевість того року і детально її описав, цієї слободи не посвідчив.

У 1782 р. її зазначено як казенну слободу, населення якої складали 144 особи чол. ст. і 71 жін. ст. У 1798 р. згадано закладку в тій слободі Іоанно-Богословської церкви 27 травня і готовність її будівлі до освячення 3 грудня того ж року. «Для побудови в слободі Шолоховій перевезена з містечка Нікополя готова, міцна і кріпка церковна будівля», – писав Феодосій Макаревський. Далі посвідчив, що її головними фундаторами і будівничими були запорозький військовий товариш Роман Самойловський, титар Йосип Донець та поселяни Йосип Бондар і Федір Кравець [Там само. С. 271 – 272].

Чоловіче населення краю чисельно довго перевищувало жіноче, в чому дався взнаки козацький триб життя на Запорожжі. Упродовж ХІХ ст., завдяки зміцненню поміщицьких господарств і міграції вихідців з давніх землеробських районів України соціальна структура мешканців краю істотно змінилася.

Місце козаків заступили кріпосні та державні селяни, військові поселенці, купці, дворяни. Серед господарських занять на перший план вийшло рільництво і товарне виробництво зернових. Однак у структурі зайнятості населення довго зберігався такий поділ: «піддані на ріллі, старожили управляються в скотарстві» [Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ століття) / ред. В. І. Наулко, В. В. Грибовський, В. О. Євтушенко та ін. Київ; Нікополь; Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2002. С. 164 – 165]. Тобто землеробством здебільшого займалися селяни, переселені поміщиками, а нащадки козаків продовжували розводити худобу, рибалити, чумакувати. Наприкінці ХІХ ст. у цій місцевості ще стояли козацькі могильні хрести; старожили розповідали про водяні млини на р. Кам’янка, побудовані запорожцями [Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / підготовка тексту і наук. – довід. апарату С. В. Абросимової, Н. Є. Василенко; заг. ред. Н. І. Капустіної. Вид. 3-тє, випр. і доп. Ч. 1. Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС. 2005. С. 241]. Пам’ять про Запорожжя трималася попри радикальні зміни, що відбулися в краї після його входження до складу Російської імперії.

За станом на 1859 р. демографічну ситуацію в межиріччі Базавлука, Солоної та Чортомлика посвідчено таким: у «власницькій дєрєвні» Чортомлик (сучасне с. Олексіївка Нікопольського району) зазначено 50 дворів і 362 мешканців, поштову станцію на тракті; в хуторі Перевізькому (Перевізькі Хутори) – 47 дворів, 264 мешканці, поштову станцію і переправу через р. Базавлук. Чортомлицькі хутори (тепер с. Чкалове Нікопольського району) мали 36 дворів і 226 мешканців, власницьке село Олексіївське (поміщиків Борзенкових, на р. Солона, біля сучасного селища Гірницьке Покровської міськради) – 3 двори, 16 мешканців; хутір Благовіщенський (ті ж власники, там само) – 2 двори, 29 мешканців; «власницька дєрєвня» Олександрівка (Кріпацьке) (територія Покровської міськради) – 46 дворів, 256 мешканців; казенна слобода Шолохове – 237 дворів і 1 703 мешканці [Список населенных мест по сведениям 1859 года. Т. 13. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. СПб.: Центральный стат. ком. МВД, 1863. С. 11 – 12, 14]. За станом на 1886 р. територію краю охоплювали Чортомлицька (128 дворів, 521 мешканець) і Шолохівська (520 дворів, 2 748 мешканців) волості Катеринославського повіту Катеринославської губернії [Волости и важнейшие селения Европейской России / издание Центрального статистического комитета. Вып. 8. СПб., 1886. С. 22]. Село Шолохове, як вільне поселення, за даними О. С. Афанасьєва-Чужбинського, мало 321 особу зі статусом вільного матроса, з них 102 служили на флоті [Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. Ч. I. Очерки Днепра. СПб.: тип. Морского министерства, 1861. С. 161].

На час скасування кріпосного права в 1861 р. найбільшим поміщицьким господарством у краї володів барон О. Л. Штігліц, петербурзький банкір, голова Біржового комітету в 1846 – 1860 рр. Отримавши призначення на посаду управляючого Державного банку в 1860 р., він мусив припинити власні комерційні справи [Русский биографический словарь. Т. 23. СПб.: ИРИО, 1911. С. 425]. У 1861 р. його володіння (106 360 десятин, тобто 115 932 га) придбав великий князь Михайло Миколайович Романов за 1 600 000 руб. У с. Покровському з’явилася його економія, що управляла великим масивом земель по обидва боки Дніпра, дотичних до плавнів, а також біля сіл Ушкалка, Карай-Дубина, Рогачик, що на лівому березі Дніпра, а також Покровське, Капулівка, Перевізькі Хутори, Олександрівка [Грибовский В. Г. Рост политического самосознания екатеринославских рабочих в 1895 – 1901 гг. Рукопис. Приватний архів автора. Арк. 11 – 12], тобто межиріччя Базавлука, Солоної і Чортомлика (мал. 5).

Цей представник правлячої династії інколи навідувався до свого Покровського (Грушівського) маєтку й не був байдужим до історії запорозького козацтва. Про це свідчить його фотографічне зображення в «наряді запорозького отамана часів царя Олексія Михайловича», зроблене під час костюмованого балу в Зимовому палаці в лютому 1903 р. В освічених сім’ях Нікополя його вважали за «людину з розумом серед пустих носіїв титулів, зірок, орденів, густих еполетів і широких стрічок» (мал. 6) [Копп П. Из воспоминаний Бойцового Петуха // Время и мы. Международный демократический журнал литературы и общественных проблем. Нью-Йорк; Иерусалим; Париж: Время и мы, 1988. С. 26, 35 – 36].

Ліквідація кріпацтва в Російській імперії у 1861 р. спонукала колишніх поміщиків краю до господарювання на нових, капіталістичних засадах. Чимало їх банкрутіло й продавало свої володіння більш успішним власникам [Кочергін І. О. Соціальна трансформація Катеринославського дворянства (друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.). Дніпропетровськ: «Герда», 2015. С. 279]. Більшість селян, отримавши особисту свободу, втім часто без землі й можливості вести власне господарство, ставала найманими робітниками на щойно посталих промислових підприємствах. Покровський маєток великого князя був одним з найбільш успішних господарств краю. Вартість землеволодінь М. М. Романова стрімко зросла після відкриття на них великих покладів марганцю. Ще у 1781 р. В. Ф. Зуєв зафіксував біля р. Солоної виходи на поверхню металомісткої породи [Зуев В. Ф. Путешественные записки… С. 267], але не розпізнав у ній марганець, виокремлений як хімічний елемент шведським ученим Карлом Шеєле в 1774 р. Важливі властивості марганцю для металургії були відкриті в середині ХІХ ст. завдяки винайденню технології бесемерівського і мартенівського способів виплавки сталі, яким завдячує поява сучасної промисловості [Руденко Ф. А. та ін. Корисні копалини України. К.: Державне вид-во техн. л-ри, 1960. С. 47 – 48]. У 1881 р. геолог Григорій Федосєєв виявив марганець у виходах на поверхню гірської породи на берегах р. Солона, про що сповістив Геологічний комітет Гірничого департаменту Міністерства державного майна Російської імперії. У 1883 р. Геологічний комітет відрядив сюди експедицію на чолі з геологом Валеріаном Домгером, який підтвердив наявність великих покладів марганцевої руди.

Отож В. О. Домгера вважають першовідкривачем Нікопольського марганцеворудного басейну. Два роки потому гірничі інженери М. Михальський та М. Коцовський з’ясували можливість її промислової розробки [Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО). Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 32]. У 1886 р. біля річок Солона та Базавлук заклали Покровський рудник (у 1950-х рр. поглинутий Богданівським кар’єром) і чотири штольні: «Надія», «Анна», «Катерина», «Віра» [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 3 – 4, 73].

Того року на березі р. Солона вже існував «рудничный поселок – Марганцевые копи», де мешкало 242 особи чол. ст. і 90 жін. ст., був православний молитовний дім, церковно-приходська школа, лікарня і бакалійна лавка [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 933. Арк. 107]. Тепер тут розташоване селище Гірницьке Покровської міськради.

За перший рік гірничих розробок видобули 250 тис. пудів руди з концентрацією марганцю до 80% [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 933. Арк. 68]. У 1886 р. Брянський завод у Катеринославі дав першу плавку металу з криворізької руди та марганцю Покровського рудника [Грибовский В. Г. Рост политического самосознания екатеринославских рабочих… Арк. 12].

Наступного року в Покровському маєтку М. Романова видобули 226 350 пудів марганцевої руди, з цього обсягу в межах Російської імперії використано 117 624 пуди, за кордон вивезено 66 460 пудів. На Покровському руднику того року працювало 120 робітників [Обзор Екатеринославской губернии за 1887 г. Приложение ко всеподданнейшему отчету екатеринославского губернатора. Екатеринослав: тип. губернского правления, 1888. С. 20], які здебільшого були мешканцями довкружних сіл.

Одночасно з пошуком нових покладів марганцю провадили і розвідки залізної руди. Її виявили на місці впадіння балки Казарської в р. Чортомлик у 1885 р., однак визнали неперспективними для промислової розробки. Гірничий інженер М. Коцовський знайшов бурий залізняк на берегах Чортомлика й Базавлука (поблизу Перевізьких Хуторів) та в балці Довжик, проте рентабельність їхнього видобутку теж оцінили як незначну. У 1899 р. гірничі інженери П. Покровський і Н. Соколов виявили залізну руду у верхів’ї балки Казарської; найбільші ж родовища знайшли за межами землеволодінь М. Романова – при впадінні балки Кам’янки в р. Солону. П. Покровський і Н. Соколов розробили проєкт прокладання лінії залізниці, виходячи з позначення місць, придатних для видобутку заліза та марганцю [Соколов Н. О месторождении железной руды в Покровской экономии е. и. в. великого князя Михаила Николаевича. СПб.: тип. К. Биркенфельда, 1900. (конволют) С. 407 – 408, 414 – 415, 420]. В листопаді 1900 р. згадано про пошук залізної руди в маєтку М. Романова в с. Грушівка [Российский государственный исторический архив (далі – РГИА). Ф. 547. Придворная контора вел. кн. Михаила Николаевича. Инвертарная опись №  4. Л. 24 об.]. Але розробка марганцевих родовищ у краї виявилася більш перспективною (мал. 7).

У 1890-ті роки з’явилися марганцеві копальні інших власників – Брянського акціонерного товариства і підприємця Львова [Никопольский марганцеворудный бассейн. М.: «Недра», 1964. С. 13 – 15]. У листопаді 1892 р. почали розробку марганцю біля с. Сулицько-Лиманське (тепер входить до складу м. Нікополь) на землях, що належали графині Є. П. Брунетто д’Уссо. У жовтні наступного року головний управляючий маєтностями великого князя К. Краузе домовлявся про оренду земель графині під рудники [РГИА. Ф. 547. Придворная контора вел. кн. Михаила Николаевича. Инвертарная опись №  4. Л. 23 об. – 24]. У 1896 р. М. Романов передав свої марганцеві рудні в оренду Нікополь-Маріупольському гірничому і металургійному товариству під наглядом Петербурзького міжнародного банку [Соловьев Ю. Б. Петербургский международный банк и французский финансовый капитал в годы первого промышленного подъема в России (Образование и деятельность «Генерального общества для развития промышленности в России») // Очерки по истории экономики и классовых отношений в России конца XIX – начала ХХ вв.: сб. ст. М.; Л.: Наука, 1964. С. 386]. Річний виробіток «Покровських марганцевих рудників» на 1901 р. досяг 14 млн пудів.

Нікополь-Маріупольське товариство спорудило металургійний і трубний заводи з новітнім американським обладнанням у м. Маріуполь, куди доправляли руду з Покровських копалень. Основний капітал цього товариства за чотири роки експлуатації природних та людських ресурсів краю виріс із 4,5 млн руб. до 6,7 млн руб. [Горнопромышленный указатель Донецкого бассейна / сост. В. М. Коробков. Харьков: тип. М. Зильберберг, 1901. С. 296, 297]

З 14 січня 1903 р. до 14 березня 1904 р. тривало листування головного управління маєтностями М. Романова про укладення Нікополь-Маріупольським гірничим та металургійним товариством контракту на розробку марганцевої руди в маєтку графині Брунетто д’Уссо, а також про будівництво казарм для робітників [РГИА. Ф. 547. Придворная контора вел. кн. Михаила Николаевича. Инвертарная опись №  4. Л. 25 об. – 26]. З 1 січня 1904 р. до 23 січня 1910 р. Нікополь-Маріупольське товариство орендувало окрему ділянку біля с. Покровське [Там само. Л. 26].

Сулицько-Лиманський рудник закріпився в оренді Брянського акціонерного товариства. Потужність цього рудника становила близько 500 тис. пудів на рік, що давало 141 тис. руб. річного прибутку. Тут працювало 170 робітників, з них 85 – у копальнях [Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Настольная и дорожная книга / ред. В. П. Семенов-Тан-Шанский. СПб.: издание А. Ф. Девриена, 1910. С. 577]. Видобуту руду везли до Олександрівського рельсопрокатного, залізоробного й механічного заводу Брянського товариства в Катеринославі.

У 1899 р. чистий прибуток зазначеного товариства склав 3,6 млн руб. [Горнопромышленный указатель Донецкого бассейна. С. 366 – 367]

Через суперечки землевласників і підприємців потреба залізничного сполучення території Нікопольського марганцеворудного басейну з металургійними центрами Криворіжжя і Донбасу довго лишалася без реалізації. Для перевезення руди все ще застосовували традиційні чумацькі вози та брички на кінній тязі. Ними цінний вантаж доправляли до річки Базавлук, по ній – човнами до пристані в Нікополі, де вантажили на баржі, що прямували до Олександрівська (тепер м. Запоріжжя), а звідти – до Маріуполя, або з Нікополя – до Херсона. У 1900 р. у такий спосіб перевезли більше 2 млн пудів (32 млн т) марганцевої руди, частина якої досягла голландського м. Антверпен.

Промисловці, прогнозуючи зростання видобутку цієї цінної для металургії сировини до 5 млн пудів, неодноразово клопоталися про спорудження залізниці – хоча б гілки завдовжки 16 верст, що доходила б до Херсонського тракту. Однак великий князь М. Романов, дбаючи про своє монопольне становище, гальмував справу. 20 червня 1901 р. начальник робіт із будівництва Катерининської залізниці інформував правління Нікополь-Маріупольського товариства: «Спорудження гілки до марганцевих родовищ на р. Солона, проектованої по землі його імператорської високості великого князя Михайла Миколайовича, не передбачається». Прокладання залізничних колій проектували в обхід його володінь. Інші ж землевласники, як-от Брунетто д’Уссо, теж не бажали віддавати рудоносні площі під залізничні споруди. Управління Катерининської залізниці мусило пообіцяти землевласникам значну орендну плату: 300 руб. за десятину (1,09 га), щоб зрушити справу (мал. 8) [РГИА. Ф. 547. Придворная контора вел. кн. Михаила Николаевича. Инвертарная опись №  4. Л. 26].

Ділянки 2-ї Катерининської залізниці Кривий Ріг – Нікополь – Олександрівськ ввели в експлуатацію тільки в 1904 р.; будівництво залізничного шляху між станціями Долгінцево і Волноваха закінчили в 1910 р. З цього часу Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцеворудний і Донецький вугільний басейни були сполучені регулярними залізничними перевезеннями. Можливість швидкої доставки на промислові підприємства залізної і марганцевої руди та вугілля дала поштовх для стрімкого розвитку металургійної індустрії.

У цей час міста Олександрівськ, Маріуполь і Кривий Ріг перетворюються на потужні економічні центри. Однак хвиля промислового підйому майже не зачепила населені пункти в межах Нікопольського марганцеворудного басейну.

Розташування основної лінії залізниці не було зручним для місцевих гірничих підприємств. Марганцеву руду з довкружних копалень усе ще по-старовинному возили гужовим транспортом до залізничних станцій Осокорівка, Михайло-Миколаївка і Тік [Россия. Полное географическое описание… С. 577 – 578]. Спорудженню мережі вузькоколійок і далі перешкоджали неврегульовані питання з власниками землі. З лютого 1901 р. до липня 1908 р. тяглося вирішення цього питання з управляючими маєтку М. М. Романова. З 24 березня 1908 р. до 22 лютого 1910 р. його представник А. Е. Гарнієр вів справу з Нікополь-Маріупольським гірничим та металургійним товариством стосовно прокладення вузькоколійної залізниці до рудників і орендної плати за подовженим договором (мал. 9, 10) [РГИА. Ф. 547. Придворная контора вел. кн. Михаила Николаевича. Инвертарная опись №  4. Л. 24 об., 26 – 26 об.].

Демографічну ситуацію в краї на початку експлуатації Нікопольського марганцевого родовища відобразив загальноімперський перепис 1897 р.: у с. Шолохове – 2 622 осіб чол. і 2 569 жін. ст., разом 5 191 мешканець. У с. Олександрівка (Кріпацьке) – 318 осіб чол. і 364 жін. ст., разом 761 мешканець. У с. Перевізькі Хутори (Базавлук) – 334 особи чол. і 305 жін. ст., разом 639 мешканців [Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. СПб.: тип. «Общественная польза», 1905. С. 58, 62, 64]. Поруч з цими давніми населеними пунктами стрімко розросталися робітничі селища з прийшлим людом. За станом на 1910 р. Покровські копальні нараховували 4 рудники, 6 шахт і штолень, де працювало 120 робітників, з яких безпосередньо на гірництві – 85 [Россия. Полное географическое описание… С. 577]. Схоже, що праця значної кількості робітників не була відображена в обліках, тож реальне число найманих працівників, передусім тимчасових, суттєво перевищувало зазначене.

Відкриття 2-ї Катерининської залізниці пришвидшило темпи видобутку марганцю та водночас прискорило міграційні процеси, пов’язані зі зростанням попиту на робочу силу. З’явилися нові копальні: Беклемішевих («Благодать» і «Дагор»), Трубчанінова, Чоботарьова, бельгійсько-російської акціонерної компанії «Русский Провиданс» та ін. [Никопольский марганцеворудный бассейн. С. 15] При рудниках виникали робітничі селища: Причепилівка, Покровські Верхні Колонки (тепер смт Гірницьке Покровської міськради) та Нижні Колонки, розросталися й Олександрівка, Шолохове і Перевізькі Хутори, куди сходилися мешканці довкружних населених пунктів у пошуках заробітку. Залізниця уможливила підвезення робітників із Київської, Чернігівської, Курської та Орловської губерній. Гірниками здебільшого ставали селяни, котрі не мали змоги здобути професійну підготовку. Тож їхня праця коштувала дешево, а травматизм серед них був високим. На це звернув увагу секретар головного управління маєтностями М. Романова у квітні 1893 р., виступивши з пропозицією про умови страхування робітників на марганцевих рудниках [РГИА. Ф. 547. Придворная контора вел. кн. Михаила Николаевича. Инвертарная опись №  4. Л. 23 об.].

У 1908 р. зафіксовано, що в Покровському руднику Нікополь-Маріупольського гірничого і металургійного товариства були травмовані 9 робітників, Сулицько-Лиманському Заводському – 5. Найбільша частота випадків травматизму припадала на осіб із досвідом роботи до 5 років [Отчет о деятельности Общества врачей промышленных предприятий Екатеринославской губернии и учрежденного при Обществе Консультационного бюро для освидетельствования рабочих, пострадавших от несчастных случаев за 1908 год. Екатеринослав: тип. «Труд», 1909. С. 25, 30].

На марганцевих руднях переважала ручна праця з використанням кінної тяги; застосовували ті ж інструменти, що і в сільському господарстві. Робочий день тривав 12 годин, упродовж яких два гірники мали обушком і заступом видобути 650 пудів (10,6 т) марганцевої руди. Збагачували руду неподалік місць видобутку «сухим» способом: породу подрібнювали гарманами (кам’яний каток, що застосовувався для молотьби зерна) і просіювали на ситах, що призводило до значних її втрат. Робітники жили в землянках і бараках із багатоярусними ліжками в жалюгідних умовах (мал. 11) [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 34].

Вода в р. Солоній, уздовж якої розташовувалась більшість рудників, не була придатною для пиття; питну воду привозили в діжках гужовим транспортом; панувала антисанітарія; спалахували захворювання, спричинені кишковими інфекціями [Грибовский В. Г. Рост политического самосознания екатеринославских рабочих… Арк. 37. Занудько М. А. Орджонікідзевський народний історико-краєзнавчий музей. Дніпропетровськ: «Промінь», 1973. С. 30].

Улітку річки Базавлук і Солона майже пересихали, тож проблема водопостачання в с. Шолохове та селищах при Покровському руднику загострювалася значною мірою через збільшення кількості трудових мігрантів [Отчеты уездных санитарных врачей Екатеринославского губернского земства за 1911 год. Екатеринослав: тип. К. А. Андрущенко, 1912. С. 111].

Власники рудників уникали соціальних зобов’язань та були скупі на інвестиції в інфраструктуру. Сировинна спеціалізація краю, концентрація металургійних заводів на значній віддалі від місць видобутку визначала дешевизну робочої сили. Напередодні Першої світової війни близько третини видобутого тут марганцю експортували до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Бельгії, доправляли до Царства Польського; більшу ж частину отримували металургійні заводи Катеринослава, Харкова й Маріуполя [Горнопромышленный указатель Донецкого бассейна. С. 277]. Головний зиск отримували не мешканці краю, а той самий Михайло Романов, Петербурзький міжнародний банк, прусський банкір Адольф Ротштейн та американський мільярдер Ендрю Карнегі [McKay John P. Pioneers for Profit: Foreign Entrepreneurship and Russian Industrialization. 1885 – 1913. Chicago; London: The University of Chicago Press, 1970. Р. 183].

Між підприємцями і землевласниками часто траплялися суперечки, адже перші приховували від других реальні обсяги видобутку задля зниження орендної плати, другі ж, зокрема і М. Романов, приховували свої прибутки від місцевих земств [РГИА. Ф. 549. Оп. 1. Д. 619. Л. 5]. Тож місцеві бюджети недоотримували левову частину тих коштів, які могли б прислужитися благоустроєві краю.

Соціальна інфраструктура складалася вкрай повільно і здебільшого не відповідала новій економіко-демографічній ситуації. У 1898 р. імперський уряд видав постанову, що зобов’язала промисловців створювати на підприємствах із 50 робітниками місця, пристосовані для надання першої медичної допомоги, а там, де працювало понад 500 робітників, – повноцінні лікарні. Але зазвичай цей припис не виконували [Фабрики и заводы. Екатеринославская губерния. Екатеринослав, 1902. С. 75 – 76].

У 1910 р. у с. Шолохове нараховувалось 5 200 осіб обох статей, була православна церква, школа, кілька торговельних лавок, щотижневі базари і ярмарки; в околицях села розробляли бутовий камінь [Россия. Полное географическое описание… С. 577]. Лише у 1911 р. у цьому селі з’явився тимчасовий дільничний лікар, котрий відстежував санітарну ситуацію [Отчеты уездных санитарных врачей Екатеринославского губернского земства за 1911 год. Екатеринослав: тип. К. А. Андрущенко, 1912. С. 109]. Робітничі селища Покровського рудника потерпали від епідемій. У Шолохівській волості захворювання на дифтерію в 1906 – 1907 рр. забрало 130 людських життів; у 1907 – 1908 рр. від тифу померло 73, від віспи в 1908 – 33, холери в 1910 р. – 49 людей. У 1913 р. у Шолоховому з’явилася медична дільниця з 2 лікарями й 4 медсестрами, котрі обслуговували робітників довкружних рудників [Демьяненко Г. С., Шестопалов Г. Г. Шолохово… С. 456].

У 1913 р. найбільше захворювань серед дітей на скарлатину в Катеринославському повіті припало на Шолохове та Олександрівку. Тут зробили санітарні бараки, де працювали спеціально відряджені лікарі з санітарними загонами. Часто спалахували й епідемії холери, що через річкову пристань Нікополя ширилася довкружними селами. Серед населення лікарі вели роз’яснювальну роботу щодо гігієни, земським коштом відкривали дешеві їдальні, в публічних місцях ставили діжки з кранами для кип’яченої води, хворих ізолювали й лікували [Пыжев А. И. Отчет о деятельности санитарного врача 2-го района Екатеринославского уезда за 1913 год // Отчеты уездных санитарных врачей Екатеринославского губернского земства за 1913 год. Екатеринослав: тип. К. А. Андрущенко, 1915. С. 238 – 244].

Промислова модернізація впроваджувалась неквапом. На шахтах з’являлися машини та механічні пристрої; організацією видобутку зайнялися освічені гірничі інженери. Керував марганцевими рудниками Нікополь-Маріупольського гірничого і металургійного товариства М. П. Тер-Давидов, випускник Санкт-Петербурзького гірничого інституту; він був і позаштатним викладачем Катеринославського вищого гірничого училища (тепер Національний технічний університет «Дніпровська політехніка») [Стратейчук Б. А. Катеринослав очима нікопольського Бійцівського Півня // Фронтири міста / ред. В. В. Грибовський. Вип. 2. Дніпропетровськ: Герда, 2013. С. 167, 199]. Однак у населених пунктах при марганцевих копальнях не існувало жодного закладу з підготовки для роботи на гірництві. У 1914 р. згадано лише Марганцевське церковно-приходське училище в с. Шолохове з трьома відділеннями [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 888. Арк. 14].

У 1913 р. на всіх шахтах Нікопольського марганцевого басейну нараховували 8 парових машин; більшість рудників мала кінні підйоми, а руду перевозили в кошиках на возах на кінній чи воловій тязі. Видобуток на Нікопольському родовищі хоч і складав 1/5 частину марганцеворудної промисловості Російській імперії, однак не відзначався стабільністю. Промислові кризи спричиняли різке коливання обсягів розробок: у 1900 р. – 69,5 млн пудів, у 1903 р. – 34,2 млн пудів, у 1904 р. – 58,8 млн пудів, у 1907 р. – 16,4 млн пудів, у 1909 р. – 4 млн пудів [Берендєєв О. А., Богуш П. М., Мілявський М. С., Корнієнко О. С. та ін. Роки і події (на відзнаку 50-річчя Великого Жовтня) // Нікопольська правда. 1967. 17 травня. С. 3].

Нерівномірність видобутку спричиняли різкі збільшення й зменшення найму робітників на марганцевих копальнях, що призводило до масового безробіття.

16 травня 1905 р., в умовах наростання революційних заворушень у Російській імперії, гірники Покровських копалень подали вимоги управляючому рудниками М. П. Тер-Давидову про скорочення робочого дня, збільшення зарплатні, спорудження лазні та покращення житлових умов. Діалог не відбувся, тож робітники почали звільнятися, зупинивши роботу шахт на три дні. Адміністрація копалень викликала козаків для придушення страйку; його організатори – машиністи паротягів І. Черадіонов та П. Цуканов – утекли від поліції, страйк припинився. Втім у серпні того ж року на рудниках поширили листівку із закликом до збройного повстання і повалення самодержавства [РГИА. Ф. 547. Оп. 4. Л. 1 – 15; ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 7, 76 – 77].

11 грудня 1905 р. близько 2 тис. селян і гірників із сіл Покровське, Грушівка і Кут погромили Покровську економію М. Романова, розібрали худобу, спалили деякі господарські приміщення. На придушення виступу знову викликали козаків; були вбиті й поранені, заарештовано 74 учасники, яких засудили на різні терміни ув’язнення і зобов’язали відшкодувати великому князеві збитки на суму 12 тис. руб. [РГИА. Ф. 1405. Оп. 214. Д. 2754. Л. 5. Занудько М. А. Орджонікідзевський народний історикокраєзнавчий музей. С. 31 – 32]

На хуторі Солоному селяни захопили й спалили економію Гржевського, вбили його сина. Постраждав і землевласник Зудерман. Селяни вимагали наділення землею і випасів для худоби; лунали заклики до захоплення влади (селянин Степан Чорниш), втім цьому поклали край поліційні загони [Поточний архів Шолохівської сільської ради. Спр. 1. Арк. 2 (виписки В. Г. Грибовського, приватний архів автора)]. Команди козаків роз’їжджали по довкружних селах і влаштовували публічне шмагання батогам підозрюваних [Богуш П. П. А. Моисеенко на Никопольщине (1907 – 1908) // Трубник: орган парткома, завкома профсоюза, дирекции и завкома ЛКСМУ Никопольского Южнотрубного завода. 1969, 27 декабря. №  102. С. 2]. Та репресивні заходи лише загострили конфлікт. 8 грудня в Катеринославі почався загальний політичний страйк, підтриманий нікопольськими залізничниками, гірниками Покровського рудника і перевізниками марганцевої руди до залізничної станції Осокорівка [Екатеринославщина в революции 1905 – 1907 гг. Документы и материалы / сост. Б. Я. Брикер и др. Днепропетровск: «Промінь», 1975. С. 153, 207]. Гірники Покровського рудника та селяни довкружних сіл увійшли до складу революційного загону, що 13 – 14 грудня брав участь у сутичках з урядовими військами в м. Олександрівськ (мал. 12) [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 7].

Відносини між землевласниками теж доходили до крайнього напруження. Старожили с. Шолохове ще на початку 1990-х рр. пам’ятали про суперечку двох місцевих латифундистів – українця Курдубана та німця Гейса.

Переказ стверджує [Запис С. А. Каширного розповіді Л. О. Козененка, 1934 року народження, бригадира 1-ї тракторної бригади колгоспу ім. Б. Хмельницького; 1990 р.], що змолоду Павло Іванович Курдубан (1818 – 1909) був бідним пастухом, однак йому пощастило «знайти золото» й зажити по-панському. Він прикупив землі біля р. Солона, вивчив своїх дітей у Європі. Однак хазяїн з нього був кепський, його служники ходили обшарпаними.

А поруч розквітала економія Гейса, з гарно впорядкованим господарством, технічними новинками, доладними будинками й доглянутим «Гейсовим садом»; тут місцевий люд мав за щастя працювати. Курдубан заздрив Гейсу й завзято сперечався з ним за межу.

91-річний Курдубан заповів дітям, щоб поховали його на тій межі, яку він вважав за правдиву. Тобто так, щоб ворог-сусід завжди міг бачити його могилу з вікон своєї світлиці на докір своєму сумлінню.

Минуло небагато часу, як могила була знищена (можливо, близько 1917 р.), а фрагмент надгробку, зробленого з місцевого червоного граніту, опинився ледь не за 3 км від неї; на вцілілій частині могильної плити вгорі з лицевого боку й на правому боці з’явилися написи, що не стосуються епітафії про небіжчика. На схід від с. Шолохове на березі р. Солона біля бригади № 1 колишнього колгоспу ім. Б. Хмельницького розташовані залишки зруйнованої в 1917 – 1918 рр. економії Гейса та «Гейсового саду»; поруч – рештки склепу, його місцевий переказ пов’язує з могилою Курдубана. Фрагмент надгробку П. І. Курдубана досі лежить у лісопосадці (мал. 13).

Економічне зростання 1911 – 1913 рр. дещо зменшило суспільну напругу. Однак благоустрій робітничих селищ істотно не змінився. Велика епідемія холери, що охопила індустріальні райони Південного краю Російської імперії в 1910 р., забрала багато людських життів і помітно вплинула на скорочення промислового виробництва [Тэри Э. Экономическое преобразование России / пер. с фр. А. А. Пешкова. М.: РОССПЭН, 2008. С. 69]. Санітарний стан Покровського рудника був найгіршим, порівняно з рештою марганцевих копалень Нікопольського родовища. У 1911 р. санітарний лікар А. І. Пижев виявив тут «давно осуджені санітарією землянки: вологі і темні приміщення, що нагадують радше звірячі лігвища, ніж людські житла». Їх мали закрити після об’їзду окружного інженера. У гірничому селищі Юр’ївка лікар констатував недостатньо вентильовані, холодні, вологі й незахищені від протікання дощової води житлові приміщення типу казарм для робітників, а також землянки, відсутність елементарної асенізації [Отчеты уездных санитарных врачей Екатеринославского губернского земства за 1911 год. Екатеринослав: тип. К. А. Андрущенко, 1912. С. 111 – 112].

А. І. Пижев лишив промовистий опис життя в селищах, які склали основу майбутнього промислового міста:

«В особі підсівальників, що займаються сортуванням марганцю, адміністрація рудника має свого роду підрядників, зобов’язаних виконувати певні завдання. Для їх виконання підсівальники збирають малі артілі робітників і розміщують їх у себе в будиночках. Звісно, ці приміщення не відповідають гігієнічним вимогам і нормам, визначених обов’язковими постановами. Не говорячи вже про відсутність окремих приміщень для мокрого робочого одягу, окремих їдалень тощо. Ці приміщення не відповідають іноді навіть половинному розмірові встановленої в обов’язкових постановах кубатури, відсутні ліжка і нари для робітників, багато бруду, клопів та інших комах.

Воду мешканці селища Юр’ївка отримують у достатній кількості й хорошої якості з колодязя колишнього рудника Заводського, так званого князівського колодязя, розташованого від робітничих селищ за 3 – 5 верст. Робітники-підсівальники влаштовані порівняно з цим значно гірше. Тут має хорошу воду лише той, хто може дістати хорошого коня і діжку, щоби привезти собі води із зазначених колодязів, інші змушені користуватися непридатною для пиття водою з рудничного колодязя, звідки качають воду на мийку […].

Шахти в Покровському руднику ідуть під землю неглибоко – не більше 13 сажнів. Завдяки місцевим умовам шахтні води збираються у порівняно незначній кількості. Вентиляція і кріплення раціональні. Рудничного газу збирається мало. В решті гігієнічна обстановка мало чим відрізняється від вугільної промисловості […]. Особливість наземної роботи – це підсівання марганцю і сортування його з використанням великих дротових решіт і грохотів. Безперечно, ця робота в гігієнічному відношенні вельми шкідливо позначається на легенях і очах робітників унаслідок потрапляння в них твердих частинок пилу» [Там само. С. 112 – 113].

На Покровському руднику медичне обслуговування забезпечували прийомний покій та фельдшерська амбулаторія, раз на місяць приїздив вільнопрактикуючий лікар із Нікополя [Там само. С. 113].

Адміністративно-територіальний устрій краю напередодні Першої світової війни був устаткований так: Шолохівська волость входила до складу Катеринославського повіту Катеринославської губернії і містила в собі с. Шолохове, що мало 1 112 дворів, 3 713 осіб чол. і 3 425 жін. ст., разом 7 138 мешканців; Покровському волосному правлінню були підпорядковані Перевізький Хутір, що мав 127 дворів, 642 особи чол. і 684 жін. ст., разом 1 326 мешканців, та с. Олександрівка, з 131 двором, 442 особами чол. та 436 жін. ст., разом 878 мешканців [Список населенных мест Екатеринославского уезда Екатеринославской губернии. Екатеринослав: тип. Губернского земства, 1911. С. 10].

На початку Першої світової війни уряд Російської імперії анулював власницькі права підданих Германської та Австро-Угорської імперій; промислові й гірничі об’єкти, якими володіли іноземні акціонери, опинилися в руках російських ділків [Пеетерс В. Сталь у степу. Київ: Б. в., 2010. С. 58]. Марганцеві рудники працювали передусім на потребу військових озброєнь. Зростання попиту на сировину для металургійної промисловості призвело до збільшення робочих місць на гірництві. Водночас загострювалися соціальні конфлікти, ускладнені забороною горілчаної торгівлі в 1914 р. Мешканці Катеринославської губернії, зокрема й промислових районів, де проблема пияцтва була вельми болісною, мусили виявляти підтримку цієї ініціативи. Проте незабаром проблема з алкоголем стала ще більш потворною через нелегальне виготовлення спиртного, продаж і споживання сурогатів [Екатеринославская деревня после закрытия виноторговли. Лит.-статистич. очерк / под ред. П. К. Соколова. Екатеринослав: тип. губернск. земства, 1915. С. 39 – 40]. Загострення соціальних проблем спричиняло зростання потоку біженців із зони бойових дій. З 5 травня до 9 жовтня 1915 р. діяв Нікопольський лікувально-продовольчий пункт, де за цей час зареєстрували 1 519 осіб, ночувало в пункті 1 144 особи, видано 2 879 обідів [Отчет о деятельности санитарной организации Екатеринославского губернского земства за 1915 год. Екатеринослав: тип. К. А. Андрущенко, 1916. С. 179].

Місцева влада намагалася якнайшвидше зайняти біженців оплачуваною роботою, передусім на марганцевих копальнях. Приплив маси людей посилив проблеми санітарного стану. У 1915 р. за результатами перевірки Покровського рудника санітарний лікар укотре пропонував ліквідувати землянки для робітників і побудувати житлові приміщення, відремонтувати робітничі казарми, де протікав дах, бракувало шибок у вікнах, не було діжок для води, робітники жили в умовах скупчення й антисанітарії [Там само. С. 178 – 179, 184].

Попри постанови губернського земства про «закриття» землянок і відповідні вимоги санітарних служб цей тип житла лишався в робітничих селищах, що стихійно розросталися. У селищі Юр’ївка, в так званій центральній колонії, як зауважив санітарний лікар, «більшість жител для робітників являють собою вологі, брудні, темні й тісні будинки, з дахами, що течуть, постійно вибитими шибками, оточені всіляким сміттям». На Покровському руднику він зазначив 24 робітничі будинки з 76 квартирами, з них – 6 будинків з 4 квартирами, 8 казарм, 7 напівземлянок, 3 землянки. Долівки в 10 квартирах були дерев’яними, в 20 – цегляними, в одній – кам’яною, в 20 – земляними. Стелі мали лише 13 будинків, дахи протікали у 8 будинках, з усіх 24 будинків 13 зазначені як дуже вологі. У деяких квартирах жило по дві сім’ї, в інших 15 – 18 осіб [Там само. С. 187 – 188, 200].

«У наших селах […] за житло селянської сім’ї править тісна, волога хата; двори і вулиці утримуються в бруді», – писав санітарний лікар Нікопольської медичної дільниці В. І. Мускат у 1915 р. У колодязній воді с. Шолохове виявлено паличку холерного вібріону; констатовано епідемію висипного тифу, що прогресувала через недоїдання у зв’язку з повторним неврожаєм. У 1915 р. на тиф перехворіло 527 чол., з них померло 38 мешканців цього села. З 20 травня до 20 липня того ж року в Шолоховому діяла безкоштовна їдальня, видано 40 білетів на харчування мешканцям села. Епідемія пішла на спад, однак восени знову спалахнула через наплив біженців [Отчет о деятельности санитарной организации Екатеринославского губернского земства за 1915 год. Екатеринослав: тип. К. А. Андрущенко, 1916. С. 184 – 185, 190 – 191].

Багатьох чоловіків, мешканців довкружних сіл, мобілізували; помітно зросла кількість безпосівних господарств через брак робочих рук. Утім професійних гірників марганцевих копалень, як стратегічного об’єкта, звільняли від призову до армії. Деякі робітники, як-от машиніст паровоза К. С. Кулик, котрий працював на Покровському руднику, були демобілізовані завдяки клопотанню про повернення спеціалістів підприємства, що працювало на оборону. Та по поверненні К. Кулик розгорнув антиурядову агітацію на руднику й згодом очолив місцевий більшовицький осередок [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 413. Арк. 146]. Мізерна зарплатня, жахливий побут, відсутність соціального захисту були тими причинами, з яких покровські рудокопи частіше відгукувалися на популістські гасла російських соціалістів, ніж на заклики українських національних сил.

У 1916 р. промислові та гірничі підприємства Катеринославської губернії охопили антивоєнні страйки. Їх частота зросла в наступному році й досягла піку в лютому 1917 р.

Джерело: . – Дніпро: Журфонд, 2020 р., с. 58 – 74.