Найдавніші згадки
В. В. Грибовський
Найдавнішу письмову згадку про цю місцевість знаходимо в Геродотовій «Історії», що зазначила річку Геррос (її пов’язують із лівою притокою в нижній течії Дніпра – Конкою, а також р. Молочна [Брун Ф. Черноморье. Сборник изследований по исторической географии Южной России. Ч. 2. Одесса: тип. Г. Ульриха, 1880. С. 47 – 48, 55 – 58. Граков Б. Н. Каменское городище на Днепре / Материалы и исследования по археологии СССР. № 36. М.: Изд-во АН СССР, 1954. С. 170]) й однойменні терени, де жили «царські скіфи» й лишили могили своїх правителів [Геродот. Історії в дев’яти книгах / перекл., передмова, примітки А. О. Білецького. К.: Наукова думка, 1993. С. 185, 196 (ІV, 20, 71)]. Б. М. Мозолевський вважав район розташування Товстої Могили за частину Герроса, як і місця інших скіфських «царських» курганів, що стояли по обох берегах Нижнього Дніпра «до порогів або навіть […] мілин на місці Нікополь-Кам’янської переправи», адже саме тут «було виявлено найбільші зосередження курганних скіфських могильників, що налічують десятки, а можливо й сотні тисяч могил» [Мозолевський Б. М. Скіфський степ. К.: Наукова думка, 1983. С. 37 – 38] . Місцевість Гілею, теж згадану Геродотом, ототожнюють із Дніпровими плавнями [Брун Ф. Черноморье. Ч. 2. С. 9. Мозолевський Б. М. Скіфський степ. С. 21].
За висновком С. В. Поліна, степи, майже безлюдні в VІ – V ст. до н. е., в ІV – на початку ІІІ ст. до н. е. стали досить заселеними; до цього періоду відносять найбагатші та найбільші кургани скіфської знаті [Полін С. В. Про сарматське завоювання Північного Причорномор’я // Археологія. Вип. 45. К.: Наукова думка, 1984. С. 25]. Проблема походження скіфів, їхньої мови й етнічної належності не має остаточного вирішення. У літературі подані аргументи як про автохтонність основного населення Скіфії, так і міграцію скіфів зі сходу [Андрєєв В. М. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого. Дніпропетровськ: Герда, 2012. С. 266 – 272]. Не доведено й твердження про те, що скіфи були першим іраномовним народом у придніпровських степах. В. П. Петров наголошував на осібності скіфо-сарматської мови як однієї з індоєвропейських, її близькості до балтійських мов і нетотожності іранським мовам [Петров В. П. Скіфи. Мова і етнос // Андрєєв В. М. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого. Дніпропетровськ: Герда, 2012. С. 456]. Більшу підтримку отримало визначення скіфської спільноти як поліетнічної, де чільне становище займали «царські скіфи», що прийшлі зі степів Центральної Азії [Куклина И. В. Этнография Скифии по античным источникам. Л.: Наука, 1985. С. 103 – 113].
Давньоримський географ Помпоній Мела стверджував про те, що звичаї та релігійні культи в окремих скіфських «родах» (gentium) різнилися [Помпоний Мела. Землеописание // Известия древних писателей, греческих и латинских, о Скифии и Кавказе. Т. 2. Латинские писатели. Вып. 1. / сост. В. В. Латышев. СПб.: тип. Императорской академии наук, 1904. С. 121 (ІІ, 9)]. За висновком Л. С. Клейна, «скіфські переселення VІІ – VІ ст. мали характер довготривалих воєнних походів і їх чинили лише чоловіки, жінки ж зоставалися на старих місцях. По прибутті на нові місця, скіфи, в тих випадках, коли розташовувалися надовго, брали собі за дружин місцевих жінок» [Клейн Л. С. Происхождение скифов царских по археологическим данным // Советская археология. 1963. № 4. С. 29]. Тобто це було складно побудоване суспільство з прийшлим народом на чолі.
Господарські заняття населення Скіфії були прямо пов’язані зі статусом кожної суспільної групи. Підлеглі мешканці, ймовірно місцеві, вели малорухливий спосіб життя і займалися землеробством, як-от «скіфи-землероби» (георгой), згадані Геродотом. Можливо, схильними до осілості або напівосілими кочовиками були «скіфи-орачі». Повноцінне кочування становило прикмету тільки «царських скіфів» (басилеї) та пов’язаних з ними (або тотожних їм) «скіфівкочовиків» (номади). «Царські скіфи – ті саме номади, що й скіфи-кочовики, тільки панівні в політичному відношенні», – зауважив скіфолог А. М. Хазанов [Хазанов А. М. Социальная история скифов. Основные проблемы развития древних кочевников евразийских степей. М., 1975. С. 118].
Античні автори писали, що свої житла скіфи перевозять на возах [Геродот. Історії в дев’яти книгах… С. 191 (ІV, 46)]; будучи кочовиками, вони «переходять на нові пасовища для худоби і зостаються на новому місці доти, доки худоба не з’їсть всієї трави» [Помпоний Мела. Землеописание… С. 122 (ІІ, 11)]. За визначенням Б. М. Гракова, в Скіфії «кочовий елемент переважав політично і соціально. Його переважання позначилося на тому, що всі військові заходи провадилися під іменем скіфівкочовиків і, головним чином, ними самими. Що тут ідеться передусім про царських скіфів, оприявнено кочовим способом життя останніх» [Граков Б. Н. Каменское городище на Днепре… С. 17]. Загальне правило будь-де і будь-коли в євразійського степу складало те, що найбідніші та найслабші кочовики втрачали здатність до рухливого життя й осідали [Lattimore Owen. Studies in Frontier History. Collected Papers 1928‑1958. London, 1962. Р. 61]. Тож лише заможні та сильні могли кочувати і ставилися до свого кочування як до прикмети високого статусу [Плетнева С. А. Кочевники Средневековья. Поиски исторических закономерностей. М.: Наука, 1982. С. 72].
Придніпровські степи славилися найкращими для кочового скотарства якостями: чудовими пасовищами, великими і малими ріками, луками з соковитою травою, балками, що захищали від вітрів і де можна було утримувати худобу взимку без великого ризику її втрати від нестачі кормів і хуртовин. Тож і володіти цим краєм могли тільки потужні кочівницькі спільноти. Слабких зазвичай витісняли до менш придатних для життя екологічних ніш [Lattimore Owen. Studies in Frontier History… Р. 60]. Уявлення про роздольне життя в дніпровому краї впродовж тисячоліть ширилося євразійським степом й спричинялося до міграцій кочових народів зі сходу на захід.
Заплави річок Базавлук, Солона й Чортомлик, дотичні до дніпрових плавнів, становили одну з найбільш вигідних для давніх кочовиків місцевостей. Цим пояснюється концентрація в краї скіфських «царських» і аристократичних поховань (найвідоміші: Олександропільський курган, Чортомлик, Товста Могила, Соболєва Могила). Острів Базавлук, розташований у низині однойменної річки, був другим за величиною в плавневій смузі Дніпра, після Томаківського.
«Ріка Бористен (Дніпро), – писав античний географ, – найгарніша з рік Скіфії; течія її відзначається надзвичайною чистотою, тоді як інші ріки мутні, вона спокійніша за інші і вода її приємна на смак. По берегах її лежать найрозкішніші луки, а в ній водяться великі риби, що відзначаються прегарним смаком і відсутністю кісток» [Помпоний Мела. Землеописание… С. 121 (ІІ, 6)].
Унікальні геобіоценози плавнів сприяли розмноженню багатьох різновидів риби: білуги, осетра, севрюги, стерляді, сома, коропа, судака, окуня, щуки, ляща, тарані – нараховують близько 60 найменувань. У плавнях водилися бобри, видри, куниці, дикі свині; в балках і байраках – лисиці, вовки, ведмеді, зайці, тхори; в степах – дикі коні, сайгаки, тури і лосі. З птахів згадані дрохви, пелікани, куріпки, тетерева, соколи, стрепети, лебеді, качки, гуси [Черных Л. А., Дараган М. Н. Курганы эпохи энеолита-бронзы… С. 368 – 371]. Тож ця місцевість мала більше принад для людини, ніж бідніші на поживу довкружні степи. Плавневі низини біля великих степових рік, як з’ясував В. В. Докучаєв, становили явище надзвичайне серед украй одноманітного степу і дуже слабко залежали від загальних кліматичних умов регіону, інколи дуже суворих [Докучаев В. В. Наши степи прежде и теперь. М.; Л.: Сельхозгиз, 1936. С. 71 – 72]. Клімат у придніпровських степах був помірно континентальним, посушливе літо змінювало малосніжну холодну зиму; однак у Великому Лузі, з його численними водоймищами, рідко траплялися спека й холод. Втім для кочовиків головну цінність мали не так плавні, як дотичні до них степи з ріками, що впадали в Дніпро.
Попри пишне багатство, заховане в скіфських «царських» курганах, у повсякденному побуті скіфи-кочовики, навіть їхні «царі», цуралися комфорту та надлишку, якими тішилися мешканці сусідніх грецьких колоній [Геродот. Історії в дев’яти книгах. С. 197 – 199 (ІV, 76 – 80)]. О. Латтімор писав: «Бідний кочовик є чистим кочовиком» [Lattimore Owen. Studies in Frontier History… Р. 257]. «Бідний» тут слід розуміти: не обтяжений зайвим майном, що ускладнювало кочування. Давньоримський автор Помпей Трог так передав слова скіфського царя Атея, котрий відмовив македонському цареві Філіпу II в данині, кпинливо нарікаючи на «бідність» народу свого: «Клімат у Скіфії суворий, а грунти неродючі; нема в нього (Атея. – В. Г.) багатств, що ними він міг би вдовольнити такого великого царя»; «скіфів цінують за войовничий дух і загартоване тіло, а не за багатство». Коли ж військо Філіпа підступно захопило скіфські обози з жінками, дітьми та великими гуртами худоби, то золота і срібла не знайшло. «Тоді довелося повірити тому, що скіфи дійсно дуже бідні», – писав Помпей Трог [Марк Юниан Юстин. Эпитома сочинения Помпея Трога «Historiae Philippicae» / вступ. ст. К. К. Зельина, комм. К. В. Вержбицкого, М. М. Холода. СПБ: Изд-во СПбУ, 2005. С. 93 (ІХ, 7 – 15)]. М. Д. Салінз пояснив таку «бідність» «стратегією позбування клопотів» – униканням всього, що заважало рухливому способові життя [Салинз Маршалл Д. Экономика каменного века. М.: ОГИ, 1999. С. 28, 47]. Основне майно кочовиків складали коні та худоба, а головне їхнє «володіння» становила влада над іншими людьми. Саме завдяки кочуванню, що забезпечувало вдосталь коней і можливість вчиняти блискавичні напади верхи на конях, скіфи здобули право постійного отримування данини – всього, що було їм потрібне для престижного трибу життя без потреби накопичення надлишків.
Стратегією позбування зайвих речей можна пояснити і звичай класти в могили коштовні речі. Призвичаєння ж до комфорту і розкошів вело до осідання й наражало на ризик послаблення скіфської військової могутності.
Скіфська доба в історії краю відзначилася розвитком зброярства та металургії заліза. Скіфське поселення Кам’янське городище (в межах сучасного м. Кам’янка-Дніпровська, Запорізька обл.) було великим центром із виготовлення залізних і мідних виробів, що надходили на правий берег Дніпра, як це посвідчено знахідками в тамтешніх курганах, як-от у Чортомлику. Залізну руду, за висновком Б. М. Гракова, брали з Криворізького залізорудного басейну, розташованого за 60 км від Кам’янського городища. На правому березі, поблизу сучасних міст Нікополь і Покров, знайдено залишки невеликих металургійних майстерень, що перебували, ймовірно, при стаціонарних зимівниках кочових скіфів [Граков Б. Н. Каменское городище на Днепре… С. 58, 117 – 127]. Тож витоки промислового розвитку краю позначені скіфським часом.
Окремі прикмети соціального устрою скіфів простежуються в пізніших кочовиків. Їхній далекий відгомін дійшов аж до запорозьких козаків, які перейняли від степовиків чимало устроєвих первнів. Насамперед – особливу роль гуртів неодружених чоловіків, «царенків-юнаків», які складали військові дружини, що рушали в дальні походи [Иванчик А. И. Воины-псы. Мужские союзы и скифские вторжения в Переднюю Азию // Советская этнография. 1988. № 5. С. 38 – 48]. Принципи цього гуртування відображено в скіфському слові ард – «той, хто належить до товариства, яке принесло клятву», ардар – «той, хто поклявся», також: «пан, князь» [Петров В. П. Скіфи. Мова і етнос… С. 429].
Тож «царськими скіфами» радше були ті, хто від початку перебував у складі військових дружин, згуртованих спільним проходженням вікових ініціацій, задля полювання та війни. Такі дружини могли встановлювати контроль над значною територією та її населенням, а їхні ватажки – ставати правителями [Joo-Yup Lee. Qazaqlïq, or Ambitious Brigandage, and the Formation of the Qazaqs State and Identity in Post-Mongol Central Eurasia. Leiden; Boston, 2016. Р. 48, 51 – 55]. Нащадки «дружинників» успадковували привілеї своїх предків, як-от: статус воїна, особисту свободу, добровільні зобов’язання щодо «царя», поєднані зі спроможністю до кочування – основи скіфського престижу. Аналогів зазначеному порядку складання держави в літературі наведено чимало [Webster Hutton. Primitive secret societies. A Study in Early Politics and Religion. N. Y., 1908. Р. 81. Lattimore Owen. Studies in Frontier History… Р. 506, 537; Зуев Ю. А. О формах социальной организации кочевых народов Центральной Азии в древности и средневековье: пестрая орда, сотня (Сравнительно-типологическое исследование) // Военное искусство кочевников Центральной Азии и Казахстана (эпоха древности и средневековья): сб. ст. / ред. Н. Ж.Шаханова. Алматы, 1998. С. 51, 71 – 81; Цыбикдоржиев Д. В. Мужской союз, дружина и гвардия у монголов: преемственность и конфликты // Монгольская империя и кочевой мир. Улан-Удэ, 2004. С. 334 – 363].
Описані й випадки гуртування неодруженої чоловічої та жіночої молоді в окремих щодо сімейної общини таборах, як-от в Австралії [Косвен М. Половые отношения и брак в первобытном обществе. М.; Л., Молодая гвардия, 1928. С. 18; Webster Hutton. Primitive secret societies… Р. 87]. Геродот посвідчив схоже таборування скіфських юнаків поруч із войовничими дівчатами-амазонками; від їхнього зв’язку, мовляв, народилися діти, що буцімто започаткували народ савроматів [Геродот. Історії в дев’яти книгах… С. 205 – 206 (ІV, 113 – 117)]. Фіксація схожих випадків на різних континентах світу в різні часи дає змогу бачити в античних повідомленнях щодо них не лише фантастичні легенди. Далеку історичну перспективу мав і скіфський звичай побратимства, відображений як в археологічних знахідках, так і письмових джерелах [Хазанов А. М. Социальная история скифов… С. 107 – 111; Він же. Обычай побратимства у скифов // Советская археология. 1972. № 3. С. 68 – 75].
Прикметні риси соціального устрою скіфів виразно простежуються за результатами археологічних розкопок. У Товстій Могилі виявлено непограбоване поховання скіфської «цариці», прикрашеної багатьма коштовностями, з побутовими і косметичними предметами. Поруч – пізніше гробовище дитини, теж із коштовними прикрасами. Біля них покоїлися чотири «слуги» і одна дівчинка в окремій камері, також воїн-охоронець, засипаний землею живцем (інших душили). В окремих ямах поховані коні з конюхами різного віку. Головна ж могила, «царя», – пограбована, втім саме тут Б. М. Мозолевському пощастило знайти знамениту пектораль і прикрашений золотом залізний меч у піхвах [Мозолевський Б. М. Скіфський степ. С. 151 – 157].
Відображення соціального розмежування в цьому поховальному комплексі очевидне, втім небіжчики, які супроводжували «царя», «царицю» та царствену дитину, не були (або не всі були) підневільними. А. М. Хазанов застосував на їх позначення грецьке слово «ферапонт» (слуга, в сенсі: «той, хто присвятив себе служінню»), яким послуговувався Геродот, запевнивши, що вони були «вродженими скіфами». А. М. Хазанов звернув увагу на ознаки нерабського статусу ферапонтів: зброя та багатий інвентар у їхніх могилах; з цього дослідник зробив висновок про те, що вони були дружинники царя, котрі або з власної волі, або під тиском спонук честі погодилися служити царственим небіжчикам у потойбічному світі [Хазанов А. М. Социальная история скифов… С. 153 – 154].
Залишки велелюдної тризни біля Товстої Могили (в ній брали участь до трьох тисяч осіб) [Мозолевський Б. М. Скіфський степ. С. 157] та інших курганів (дослідження залишків Олександропільського кургану Орджонікідзевською археологічною експедицією в 2004 – 2009 рр. виявило рештки 457 грецьких амфор, 99 тварин, 11 поховань людей, убитих під час тризни; схоже виявлено в 2017 р. на місці колишнього скіфського могильника, розташованого між с. Катеринівка і м. Покров [Бондарь К. М., Дараган М. Н., Полин С. В. Моделирование пространства и реконструкция погребальной обрядности на скифском курганном могильнике по данным магнитометрии и археологических раскопок // Виртуальная археология (с воздуха, на земле, под водой и в музее): материалы Международного форума, состоявшегося в Государственном Эрмитаже 28‑30 мая 2018 года / Государственный Эрмитаж. СПб.: Изд-во Гос. Эрмитажа, 2018. С. 14, 25] посвідчує широке побутування банкетів та їхню важливу соціальну функцію. Кочові правителі не мали інструментів примусу для устійнення «рабської» покірності «підданих». Крім упокорення збройною рукою, що було крайнім, нечасто застосовуваним засобом, скіфські «царі» мусили дбати про свій престиж, вдаючись до щедрої роздачі подарунків та влаштування багатих банкетів [Хазанов А. М. Социальная история скифов… С. 184]. Дарування і захист спричиняли ту зобов’язальну дію (спонука віддарювання і служби тому, хто дарує і захищає), що вела до складання найперших форм політичної організації [Sahlins Marshall D. Poor Man, Rich Man, Big-Man: Political Types in Melanesia and Polinesia // Comparative Studies in Society and History. Vol. 5. № 3. April 1963. P. 287, 291 – 292].
В середині ІІІ ст. до н. е. густота населення в краї помітно зменшилася, що пов’язують із наслідками вторгнення сарматів та витісненням скіфів. Загибель скіфського царя Атея на війні з македонським царем Філіпом II в низинах Дунаю в 339 р. до н. е. призвела до поступового послаблення Скіфії [Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в VI – начале I в. до н. э. (этно-политический аспект). Запорожье: ЗГУ, 1995. С. 73 – 80]. У ІІ – I ст. до н. е. районом дніпровських плавнів заволоділи кочовики-сармати [Граков Б. Н. Каменское городище на Днепре… С. 59]. Їхньому приходові передувала різка зміна клімату, що унеможливила вирощування збіжжя, на торгівлі яким розквітали давньогрецькі колонії в Північному Причорномор’ї і яке становило економічну основу багатств, захованих у скіфських курганах. Сармати не могли змагатися зі скіфами в якості озброєння і розвитку військової справи, отже, й не становили для них загрозу. Тож сармати увійшли в край, спорожнілий через природні катаклізми [Полін С. В. Про сарматське завоювання Північного Причорномор’я. С. 30 – 31].
Сармати не лишили по собі такого сліду, як їхні попередники. Впродовж І тисячоліття н. е. межиріччя Базавлука, Солоної та Чортомлика займали ірано-, угро- й тюркомовні кочовики. У другій половині ХІ ст. придніпровськими степами заволоділи кипчаки (інакше: кумани, половці); від Дніпра до Дністра простяглася «Біла Куманія» [Коновалова И. Г. Ал-Идриси о странах и народах Восточной Европы: текст, перевод, комментарий / Институт всеобщ. истории РАН. М.: Вост. литература, 2006. С. 230]. Від кипчаків у краї лишилося багато курганних поховань з кам’яними скульптурами [Плетнева С. А. Половецкие каменные изваяния. М.: Наука, 1974. С. 15]. «Безліч курганів, що вдалині з рівності горизонту у височінь здіймалися, ніби вони стояли в повітрі, робили в ясний день єдине для очей моїх заняття», – писав про цю місцевість В. Ф. Зуєв у 1781 р. [Зуев В. Ф. Путешественные записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году / подгот. текста, вступ. статья и комм. М. Э. Кавуна. Днепропетровск: Герда, 2011. С. 268] У 1237 – 1239 рр. кипчацький степ (Дешт-і-Кипчак) завоювали монголи, приєднавши його до своєї імперії. Втім кипчацький характер краю зберігався аж до заселення його українською людністю в ХVII – ХVIII ст.
Джерело: . – Дніпро: Журфонд, 2020 р., с. 42 – 48.