Московська комуністична влада

В. В. Грибовський

За підрахунками 1921 р., збитки на шахтах Нікопольського марганцеворудного басейну від затоплення та обвалів склали до 1 млн руб. у золотій валюті [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 86]. До цього часу, особливо в 1917 – 1918 рр., поклади марганцю видобували по-хижацькому, виснажуючи найбільш доступні та багаті шари. Після 1918 р. роботи в марганцевих шахтах припинилися через війну і загальний промисловий розлад. У 1922 р. видобуток поновили лише на Городищенському руднику (сучасне м. Марганець), а на Покровському руднику (його тепер називають Олександрівською дільницею Максимівського рудника) лише переробляли відвали видобутої раніше руди [Там само]. Керувати відновленням Покровських копалень Нікопольський районний комітет КП(б)У призначив давніх більшовиків – І. Андріашина, Л. Бочарова, Я. Шаповала.

У 1924 р. створено спеціальне управління Нікопольськими марганцевими рудниками. Розпочали переробку старого залишку (1 млн 700 тис. пудів) ручним способом; щоденне вантаження руди в травні 1925 р. становило 15 – 18 вагонів [Наумено Т., Корнієнко О. Силу набирали богатирську. 1925 р. Восьма річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольського міського та районного комітетів КПУ, міської та районної рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967, 4 січня. №  3. С. 2]. Видобуток на західній дільниці Нікопольського марганцевого басейну відновили в 1925 р. Тоді ввели в дію шахти №№ 9 – 9 біс, 10 – 10 біс, 11 – 11 біс і відновили шахту № 8. За 8 км на південний захід від Покровського рудника започаткували нову копальню біля с. Олександрівка [Береговский Л. Н., Занудько Н. А., Макаренко В. Н. Орджоникидзе // История городов и сел Украинской ССР… С. 521], експлуатація якої в подальшому визначила формування нової міської агломерації. Виробіток кожного відбійника і відкатника в марганцевих шахтах у травні 1925 р. за 8 годин становив 275,5 пуда, зарплата – 61 крб. 68 коп. і 53 крб. 76 коп. відповідно [Наумено Т., Корнієнко О. Силу набирали богатирську… С. 2], що перевищувала середню.

Відновлення видобутку на Покровському руднику відбувалося в умовах голоду й загальної розрухи. За офіційними даними, в 1925 р. голодувало близько 25% мешканців. Того року Катеринославський губвиконком розподілив додаткову позику народного комісаріату землеробства СРСР, виділивши на с. Шолохове 3 450 руб. і додатково 1 тис. руб. для пересіву озимих [Науменко Т., Корнієнко О. Силу набирали богатирську. 1925 р. Восьма річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольських міського та районного комітетів КП України, міської та районної Рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967. 4 січня. С. 2]. У краї формувалася радянська система управління промисловістю та сільським господарством.

Під час формування нового адміністративно-територіального устрою УСРР, на початку 1924 р. був утворений Шолохівський район у складі Криворізької округи Катеринославської губернії. За станом на 1925 р. у с. Шолохове Шолохівської сільської ради значилися: 3 461 мешканець, 762 індивідуальних господарства, 2 колективних господарства з 103 членами. Перевізько-Хутірська сільська рада діяла в с. Перевізькі Хутори, де мешкало 1 150 осіб, було 224 господарства. В «дєрєвні» Олександрівка 2-а жило 970 мешканців, налічувалось 190 господарств, одне колективне господарство з 26 членами. За Покровською марганцевою руднею записано 332 робітники [Описание населенных мест Екатеринославской губернии / издание Губисполкома. Екатеринослав: типолитография Екатерининской ж. д., 1925. С. 372 – 373, 376 – 377]. Всього в Криворізькій окрузі на марганцевих копальнях зазначено 1 966 робітників [Там само. С. 570 – 571]. Шолохівський район поділявся на 12 сільських рад, що охоплювали 82 населені пункти [Матеріали до опису округ УСРР. Криворізька округа. Харків: Центр. стат. управління УСРР, 1926. С. 1]. Шолохівський осередок ВКП(б) нараховував 15 членів і 12 кандидатів у члени, а також мав 32 кандидатури, затверджені райкомом. Під час перевиборів до сільських рад кандидатури з числа комуністів приймали без зауважень, як і призначення на посади голів сільрад [Наумено Т., Корнієнко О. Силу набирали богатирську… С. 2].

Основним робітничим селищем у краї було Покровські Колонки, в 1926 р. перейменоване на Гірницьке (тепер у складі Покровської міськради). Розташований поруч нього Покровський рудник назвали на честь більшовицького лідера Х. Раковського, згодом – Л. Кагановича. У цьому селищі в 1925 – 1926 рр. побудували 14 будинків для гірників, 3 гуртожитки на 300 осіб, з’явилися магазин, лазня, їдальня; колишній православний молитовний дім перетворили на клуб з бібліотекою [Береговский Л. Н., Занудько Н. А., Макаренко В. Н. Орджоникидзе // История городов и сел Украинской ССР… С. 521], відкрили трирічну і семирічну школи [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 413. Арк. 154].

Місцева організація ВКП(б) у 1925 р. нараховувала 11 членів і входила до складу Шолохівського партійного «куща». Разом із тамтешнім комсомольським осередком, сформованим у 1925 р., місцеві комуністи виконували вказівки радянського керівництва стосовно антирелігійної кампанії, створення колгоспів у довкружних селах, масової агітації за внутрішню позику «П’ятирічка за чотири роки» [Там само. Арк. 147 – 152]. Про низьку популярність цих заходів серед гірників свідчить незначна кількість членів місцевої профспілкової організації, що охоплювала близько сотні осіб із числа трьох тисяч усіх працюючих на руднику [Там само. Арк. 152].

У 1928 – 1930 рр. заклали шахти № 1 (на місці 1-го селища), 2, 3, 4, що стали економічною основою формування нового міського осередку. Упродовж першої п’ятирічки (1928 – 1932 рр.) на Олександрівській дільниці видобули 13,3 тис. т марганцевої руди [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 13, 87]. У 1933 р. Олександрівську дільницю відокремили від Максимівського рудника, започаткувавши на ній самостійне рудоуправління.

У 1934 р. Олександрівський рудник назвали на честь голови Вищої ради народного господарства СРСР Г. К. Орджонікідзе, котрий особисто контролював стан видобутку марганцю в регіоні. Того ж року після виконання геологічних робіт затвердили генеральний план нового гірницького селища Орджонікідзе і проект спорудження нових промислових підприємств; у наступні роки побудували рудопромивну фабрику і залізничну гілку від неї до станції Чортомлик, відкрили шахту № 5, рудозбагачувальну фабрику. В 1935 р. рудник ім. Орджонікідзе давав 30% сирої руди всього Нікопольського марганцеворудного басейну, видобуток сирої марганцевої руди якого становив 30% від загального видобутку в СРСР [Там само. Арк. 13 – 14, 41].

Загальну потужність Нікопольського марганцевого басейну до 1930 р. оцінювали від 40 до 130 млн т. Рудоносний шар коливався від 1,5 до 2 м і залягав нижче рівня грунтових вод. Сира руда не відзначалася високою концентрацією марганцю і досягала від 30 до 35%, адже поклади руди з високою концентрацією марганцю були виснажені ще на початку ХХ ст., однак легко піддавалися збагаченню. Видобуток провадили в неглибоких шахтах, що через сильний притік води потребували міцного кріплення. Шахти закладали з розрахунку виробітку на 2 – 3 роки. На Олександрівській дільниці руду збагачували сухим способом, засобом грохочення і відсіву, на східній – мокрим. Зручне розташування залізниць і наявність річкового порту Нікополь дало змогу швидко налагодити експорт нікопольського марганцю за межі СРСР – головним чином до Німеччини, Великобританії, Франції, Чехословаччини, Італії, Бельгії. У 1925 р. завдяки активізації розробок у східній частині Нікопольського басейну експортні показники досягли обсягів до Першої світової війни, наприкінці 1920-х років, з початком видобутку на Олександрівській дільниці, досягли 35% усього радянського експорту марганцю (мал. 16) [Бродский А. И. Марганцевая руда // Энциклопедия советского экспорта. Т. 2. М.: ОГИЗ РСФСР, 1932. С. 159 – 210].

Упродовж першої п’ятирічки на марганцевих копальнях розгорнули соцзмагання та інші радянські методи спонукання до «ударної» праці. 25 серпня 1931 р. у Нікополі провели «зліт» ударників Нікополь-Марганецького басейну, на якому ухвалили текст листа до наркома важкої промисловості СРСР Г. К. Орджонікідзе з виявом рішучості робітників копалень будувати нові індустріальні об’єкти [Під жовтневою зорею. Роки і події // Нікопольська правда. 1967. 5 червня. С. 2].

З 1935 р. на марганцевих руднях проваджували стаханівські п’ятиденки і декади із зобов’язанням перевиконання планів. З’являлися і важливі технологічні новації; у другій половині 1930-х рр. у марганцевих шахтах ручну й кінну відкатку замінили екскаватори й скреперні лебідки; механізували водовідлив, застосовували відбійні молотки, приводжувані в дію компресорною станцією; шахти електрифікували. До 1941 р. на шахтах і збагачувальній фабриці використовували 737 електромоторів, загальною потужністю 13 743 кВт, 41 скреперну лебідку, 14 шахтних транспортерів, 38 тягальних лебідок [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 43, 88]. Та попри механізацію видобутку підприємства Нікопольського марганцевого басейну не могли забезпечити виконання затверджених для них планів аж до 1940 р. [Очерки истории Днепропетровской областной партийной организации / ред. И. В. Васильев. Днепропетровск: Промінь, 1979. С. 369] Формування нових індустріальних районів під час першої п’ятирічки призвело до змін адміністративно-територіального устрою. У 1932 р. створено Дніпропетровську область; населені пункти, що тепер належать до м. Покров (с. Олександрівка, Перевізькі Хутори), входили до складу Нікополь-Манганового району, з 1939 р. – Чкалівського району, з 1946 р. – до Нікопольського району [Державний архів Дніпропетровської області. Путівник: у 2 тт. Т. 2. Дніпропетровськ: «Герда», 2009. С. 271].

Поступ радянської індустріалізації був безпосередньо пов’язаний із терором щодо українського села. Голодомор 1932 – 1933 р. призвів до масового припливу дешевої робочої сили на будівництво індустріальних об’єктів, її нещадної експлуатації на промисловому виробництві. У липні 1931 р. м. Нікополь і села Олексіївка і Покровське відвідав голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Г. І. Петровський, тож і мав нагоду спостерігати хлібозаготівельну кампанію [Загородня Т., Добровольський А. Хода індустрії міцніла. 1931 р. Чотирнадцята річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольського міського та районного комітетів КПУ, міської та районної рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967, 22 березня. №  47. С. 2], що передувала Голодомору. На створення і «зміцнення» місцевих колгоспів та машинно-тракторних станцій радянське керівництво спрямувало так званих «25-тисячників» – ідеологічно надійних працівників промислових підприємств Кривого Рогу, місцевих марганцевих рудників та російських індустріальних районів.

Першим і найбільшим колгоспом у с. Шолохове був «Ленінський шлях», організований 25 серпня 1928 р. і очолюваний І. Й. Кліценком. Сільгоспартіль, на основі якої створили цей колгосп, мала 500 га землі, 24 коней, одну молотарку, 7 плугів, 4 культиватори. У 1929 – 1930 рр. «Ленінський шлях» об’єднав 80 селянських господарств і володів трактором [Поточний архів Шолохівської сільської ради. Спр. 1. Арк. 5, 15 (виписки В. Г. Грибовського, приватний архів автора); Загородня Т., Добровольський А. Буде Росія соціалістичною. 1926 р. Дев’ята річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольського міського та районного комітетів КПУ, міської та районної рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967. 14 січня. №  9. С. 2]. Шолохівську МТС започаткували в 1930 р.; її парк налічував 18 тракторів [Поточний архів Шолохівської сільської ради. Спр. 1. Арк. 9 (виписки В. Г. Грибовського, приватний архів автора)]. Попри цілком достатні умови для прибуткового господарювання завищені плани хлібозаготівлі виявилися нездійсненними. 28 грудня 1933 р. за рішенням Дніпропетровської обласної прокуратури колгосп «Шлях Леніна» с. Шолохове занесли на «чорну дошку» [Папакін Г., Лісняк О. Загальний перелік сіл, сільрад та колгоспів Української СРР, занесених на «чорну дошку» в 1932 – 1933 роках // Архіви України. 2008. №  3 – 4. С. 32]. Така ж доля спіткала колгосп «Шахтар» Покровської сільради [Чорна дошка сіл, що злісно саботують хлібозаготівлі // Зоря: орган Дніпропетровського обкому КП(б)У. 1933. 1 січня; 27 січня], оголошений у районній газеті «Шахтар Мангану» «відстаючим» з такими показниками: виконання плану з косовиці – 1,4%, хлібоздачі – 55%, вихід на роботу – 80% [Богуш П., Загородня Т., Добровольський А. Перша п’ятирічка здійснена. 1933 р. Шістнадцята річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольського міського та районного комітетів КПУ, міської та районної рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967. 26 травня. №  83. С. 2]. За цими «сухими» цифрами крилася біда, в якій опинилися люди, присилувані до вступу в колгосп. Ще одним чинником голодомору були ініційовані комсомольським активом вилучення «хлібних лишків» у селян. Першими в краї так учинили комсомольці в с. Лошкарівка в 1928 р., стягнувши з сільських трударів 250 пудів зерна; за їхнім прикладом вилучали збіжжя в селах Червоногригорівка, Олександропіль, Новоіванівка та ін. [Загородня Т., Добровольський А. Ми шлях землі укажем новий. 1928 р. Одинадцята річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольського міського та районного комітетів КПУ, міської та районної рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967. 10 лютого. №  24. С. 2] Згодом провадили «хлібозаготівлі на десятихатках» [Загородня Т., Добровольський А. Соціалізму крок твердий. 1929 р. Дванадцята річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольського міського та районного комітетів КПУ, міської та районної рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967. 1 березня. №  35. С. 2]. Масштаби репресій місцевого селянства та його спротиву, як і обсяги втрат від Голодомору, ще докладно не досліджені.

Жнива 1933 р. відбулися в найкоротший строк. 15 серпня під урочисте майоріння червоних прапорів відправлено ешелон з 50 вагонів із залізничної станції Нікополь, два ешелони з 70 вагонів зі станції Чортомлик і ще один із 40 вагонів зі станції Марганець. «З різних артілей приїхали колгоспники, щоб в урочистій обстановці відправити державі золоте зерно», – повідомляла газета «Шахтар Мангану» 20 серпня того року [Богуш П., Загородня Т., Добровольський А. Перша п’ятирічка здійснена. 1933 р. Шістнадцята річниця Жовтня на Нікопольщині // Нікопольська правда: орган Нікопольського міського та районного комітетів КПУ, міської та районної рад депутатів трудящих Дніпропетровської області. 1967. 26 травня. № 83. С. 2], без жодного натяку на голод, що лютував у селах краю і спонукав селян іти працювати на марганцеві копальні. Не обійшли стороною мешканців краю й політичні репресії. Зокрема, Кіндрат Михайлович Озерянський, слюсар шахти № 4 рудника ім. Орджонікідзе тресту «Марганець» був заарештований 27 січня 1938 р., звинувачений у шпигунській діяльності й антирадянській агітації, розстріляний 10 лютого 1938 р. [Відкритий список жертв політичних репресій в СРСР // Електронний ресурс: https://ua.openlist.wiki] Одночасно з репресивними заходами більшовицьке керівництво провадило й спонукання населення до позик радянській державі, пояснюючи потребами індустріалізації (мал. 17).

У другій половині 1930-х рр. стрімко розросталися робітничі селища Орджонікідзе, Червоний Гірник; розпочали будувати соцмістечко Калінін; діяли 2 школи, 2 клуби, бібліотека, відкрили лікарню і мережу медпунктів [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 43].

Міська агломерація, пов’язана з гірничодобувною промисловістю, перебувала в стані інтенсивного формування. Втім темпи цього процесу в західній частині Нікопольського марганцевого басейну поступалися східній, адже місто Марганець отримало відповідний статус у 1938 р. За станом на 1 січня 1940 р. у «міському селищі» Орджонікідзе мешкало 1 029 осіб, житлова площа складала 6 641 кв. м, середня площа на одну особу становила 6,5 кв. м [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 917. Арк. 35].

Джерело: . – Дніпро: Журфонд, 2020 р., с. 79 – 84.