Татари і козаки

В. В. Грибовський

Кипчацьким народам (до таких належать кримські татари й ногайці) завдячують назви двох найбільших річок краю – Базавлук і Чортомлик. Етимологію Базавлука Д. І. Яворницький, послуговуючись консультаціями російського сходознавця В. Д. Смирнова, пов’язав із тюркським словом «бузлук», що означає: «лідник» – залізні підковки з шипами, що їх вдягають на чоботи для ходіння по кризі [Яворницький Д. Вільності запорізьких козаків: історико-топографічний нарис // Яворницький Д. Твори. Т. 2. Київ; Запоріжжя: «Тандем-У», 2005. С. 99]. Імовірно, пристосування для ходьби по льоду згадані в джерелах середини ХVIII ст. Так, 7 лютого 1757 р. зазначено «базавлуча» чабанського отамана Девлета, що коштувало 8 руб. 70 коп., тоді як його «донська рушниця» оцінена в 4 руб. 50 коп. [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 44. Арк. 1] На початку листопада 1757 р. на запорозьку валку, що йшла на Кальміус для купівлі риби, на р. Ганчул напало семеро кримських чабанів «с базавлуччам, списами и ружем» [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 45. Арк. 12]. Отже, якщо це пристосування для зимової ходьби коштувало удвічі дорожче за рушницю, то й потреба в ньому для степових здобичників мала б удвічі перевищувати потребу в рушниці. Аналогічно трактують схожу назву річки Бузулук, що в Оренбурзькій області Росії; її виводять від співзвучного давньотюркського слова зі значенням: «льодовий», «невеликі ріки, повноводні лише під час льодоходу і танення снігу» [Поспелов Е. М. Географические названия мира. Топонимический словарь. М.: Астрель, АСТ, 2002. С. 83].

Інше слово, принадне для етимологічного пояснення зазначеного гідроніму, в ногайській мові звучить так: «бузав» – «теля», «теличка» [Русско-ногайский словарь / под ред. Н. А. Баскакова. М.: Государственное изд-во иностранных и национальных словарей, 1956. С. 615; Калмыкова С. А. Ногайско-русский словарь / под ред. Н. А. Баскакова. М.: Государственное изд-во иностранных и национальных словарей, 1963. С. 89]; «бузавлик» означає «телячий» (загін, вигін, загород тощо). Однак це тлумачення етимологи відносять до пізніх народних переосмислень носіями сучасних тюркських мов вище наведеного значення [Поспелов Е. М. Географические названия мира… С. 83].

Звернімо увагу на ще одне тюркське слово – «баз», що, серед решти, має значення «лоза» [Калмыкова С. А. Ногайско-русский словарь. С. 65]. Як на наш погляд, воно найбільше відповідає виразу індивідуальних прикмет місцевості. Зважмо: частину Великого Лугу – плавні, розташовані на захід від м. Нікополь, нижче по Дніпру, – ще на початку ХХ ст. називали Базавлуг [Кащенко А. Великий Луг Запорожський. Екатеринослав: типо-литография Екатерининской жел. дороги, 1917. С. 81]. Це називання не могло завдячувати ані льоду, ані його таненню, що аж ніяк не становили унікальну особливість цього географічного об’єкта. Втім такою особливістю якраз і могли бути лози (верболози, дикий виноград). Як писав Д. І. Яворницький,

«понад правим берегом Дніпра до впадіння в нього Базавлука, що становить близько 45 верст за течією при 25 верстах найбільшої широчини […], нараховується нині до 26 тисяч десятин плавнів, вкритих непрохідним лісом, одначе м’якої породи: осокором, вербою, шовковицею, лозами» [Яворницький Д. Вільності запорізьких козаків… С. 184].

Зарості дикого винограду відображені в українських назвах окремих місцевостей Великого Лугу [Кащенко А. Великий Луг Запорожський. С. 56]. Про Великий Луг як скупчення «островів і лоз» писав Венцлав Миколайович (Михалон Литвин) у середині ХVI ст. [Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян / пер. В. И. Матузовой; отв. ред. А. Л. Хорошкевич. М.: Изд-во МГУ. 1994. С. 22, 99] Тюркська лексема «улук» пов’язана зі значенням: «великий»; старомонгольським словом ülegü називали надлишок, багатство [Севортян Э. В. Этимологический словарь тюркских языков (Общетюркские и межтюркские основы на гласные). М.: Наука, 1974. С. 630]. У турецькій мові є аналогічне словосполучення: ulu ağaç – величезне дерево [Баскаков А. Н. и др. Турецко-русский словарь. М.: «Русский язык», 1977. С. 880]. Тож імовірний вивід етимології Базавлука, як найбільшого правого припливу Дніпра в плавневій смузі, причому спорідненого за назвою з її частиною, можна основувати на поєднанні тюркських слів: «баз» (лоза) і «улук» (великий), що дає значення: скупчення лоз, величезний лозняк. Імовірно, називання дніпрових плавнів лозами позначилося в назві «Залозного шляху», себто такого, що в ХI – ХIV ст. проходив поза «лозами»: від Києва до р. Кальміус через р. Самару [Кудряшов К. В. Половецкая степь. М.: ОГИЗ, 1948. С. 109], тобто минаючи плавневу смугу в нижній течії Дніпра.

Гідронім «Чортомлик» теж є прилаштованим до українського мовлення тюркізмом з невивченою етимологією. Поєднання його зі словом «шортан» – «щука» [Русско-ногайский словарь / под ред. Н. А. Баскакова. С. 712] виводить на науково підтверджені аналогічні тлумачення схожих назв, як-от наймення річки Чертанла, притоки Великого Узеня, що тече в Саратовській області Росії і Північно-Західному Казахстані, пов’язують із тюркським словом «щука» [Поспелов Е. М. Географические названия мира… С. 299, 462].

У записі королівського старости міста Черкаси за 1552 р. серед перших українських осідків за порогами Дніпра (Низ), «уходів або станів», згаданий «уход Бозовлук» [Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов. Ч. 7. Т. 1. Акты о заселении Юго-Западной России. К.: Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1886. С. 84 – 85]. У другій половині ХVI ст. й до середині ХVIІ ст. активність запорозького козацтва на річці Базавлук, тобто за межами «Базавлуга», не простежується. Козацькі табори, щодо яких склалася історіографічна традиція називання Базавлуцькою Січчю [Див. докладніше: Грибовський В. В. Історичний нарис Нікопольського району. Дніпропетровська область (За матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України») / упор. Л. М. Голубчик та ін. Дніпро: Журфонд, 2017. С. 62 – 65. Д. С. Вирський, основуючись на вивченні польських і українських джерел кінця ХVI – першої третини ХVII ст., ставить питання про те, що твердження щодо існування перших козацьких січей – Томаківської і Базавлуцької, є історіографічним міфом; запорозькі центри на Низу Дніпра у цей час були ситуативними (Вирський Д. Україна в речі Посполитій (1505 – 1795). Рукопис; у друці. Арк. 98)], джерела локалізують біля гирла тієї ріки, в Дніпрових плавнях; саме тут, вірогідно, і був той самий «уход Бозовлук». У ХVI – ХVII ст. головні суходільні шляхи (Чорний, Кучманський, Волоський та Муравський) пролягали на значній віддалі від Великого Лугу [Davies Brian L. Warefare, State and Society on the Black Sea Steppe, 1500 – 1700. L.; N. Y.: Routledge Taylor & Francis Group, 2007. Р. 18 – 19. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків у трьох томах. Т. 1. К.: Наукова думка, 1990. С. 65 – 66]. Найважливіша ж комунікація проходила по Дніпру; по ній човнами везли сіль, добуту на косах Дніпровського лиману, що, зокрема, посвідчено в 1579 р. [Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584 / wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. Kraków: wydawnictwо Biblioteki Polskej, 1858. S. 162] Судноплавство ж по малих річках, як-от Базавлук, не простежується, як і не згадані тут запорозькі зимівники до початку ХVIII ст. (мал. 1).

У другій половині ХVII – на початку ХVIII ст., тобто за часів Чортомлицької Січі, зафіксовані випадки переправи через р. Базавлук. У 1667 р. згаданий проїзд російського і кримського послів – Ю. Ладиженського та Магомет-аги, супроводжуваних значною кількістю озброєних людей; вони везли з Москви до Бахчисараю велику «казну». Біля гирла Базавлука на них напали запорожці, спершу вбили кримських вояків, посольський супровід, а згодом і обох послів [Яворницький Д. Вільності запорізьких козаків… С. 129].

У 1681 р. запорожці перевозили через Базавлук російських послів В. Тяпкіна та М. Зотова з правого, «татарського», берега «на свою сторону» [Список со статейнаго списка […] Василия Тяпкина и Никиты Зотова // Записки Одесского общества истории и древностей. Т. 2. Одесса, 1850. С. 646]. Тим самим посвідчено, що ця річка тоді складала фактичний кордон між Запорожжям і Кримським ханством. Зазначене вказує на перебування при Базавлуці запорозької сторожової команди та обслуги переправи. 7 травня 1704 р. це підтвердив посланець гетьмана Івана Мазепи Іван Биховець, який їхав у Крим: з Січі на Чортомлику до Базавлука його супроводив «провідник січовий», переправився ж він через Базавлук поромом [Діаріуш Івана Биховця р[оку] 1704 про відрядження до Криму / упор. Л. Окиншевич // Студії з Криму. Збірник історично-філологічного відділу ВУАН №  89 / ред. А. Е. Кримський [Відбитки з «Записок історично-філологічного відділу»]. К.: друкарня ВУАН, 1930. С. 201], який, схоже на те, обслуговували запорожці, що жили при перевозі.

До останньої чверті ХVII ст. Запорожжя вважали за територію, що не належала жодній державі, тож і його кордони з Османською імперією та Кримським ханством не були визначені. Андрусівське перемир’я 1667 р. зафіксувало перебування Запорожжя водночас і під владою Московського царства, і Речі Посполитої [Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. Собрание 1-е. Т. 1. СПб., 1830. С. 659]. Договір про «вічний мир» між цими державами 1686 р. визначив російське підданство запорожців і зобов’язання московського царя розмістити свої збройні сили «на переправах на Днепре, где крымския войска обыкли переправлятися» [Там само. Т. 2. СПб., 1830. С. 774, 778]. Однак переправа на р. Базавлук у тих договорах не згадана.

Домовленості Московщини з Кримським ханством і Османською імперією 1681 р. визначили російський протекторат Запорожжя, проте обумовили використання запорозьких степів ханськими підданцями – кримськими татарами і ногайцями – для кочування і полювання [Там само. С. 291, 309 – 310]. У 1705 р. уперше в цьому степовому краї проклали державний кордон; він пролягав на південний захід від Базавлука – з середньої течії Південного Бугу до р. Кам’янка, правої притоки в нижній течії Дніпра [Там само. Т. 4. СПб., 1830. С. 324 – 325].

Того ж року згадано, що запорожці довкруж Чортомлицької Січі по «річках у луках і в затоках живуть великим числом. І годуються звіром і рибою, і крадіжкою коней і худоби в турків і татар» [Кордони Війська Запорозького та діяльність російсько-турецької межової комісії 1705 р. (за документами РДАДА) / Упорядник В. Мільчев. Запоріжжя: Вид. ВАТ «Мотор Січ», 2004. С. 27]. Ногайці ж продовжували кочувати по всьому запорозькому степу й користуватися тамтешніми річками, як це їм дозволяли зазначені міждержавні договори (мал. 2).

Українські козаки і ногайці займали різні екологічні ніші та мали відмінні сезонні ритми життя. Запорожці контролювали узбережжя Дніпра нижче його порогів аж до турецької фортеці Кизикермен з кінця весни до середини осені, а на зиму їх переважна більшість поверталася до обжитих районів Наддніпрянщини (Городової України). Пересувалися ж вони переважно човнами по Дніпру, не маючи потреби плисти вище гирл його степових приток [Див. докладніше: Грибовський В. В. Історичний нарис // Нікопольського району… С. 60]. Узимку ж до степового Подніпров’я прикочовували ногайці й улаштовували тут свої зимівники-кишла в глибоких балках, що захищали від холодних вітрів, мали достатньо трави, щоб її могли добути під снігом коні та худоба (тебенівка – зимовий випас худоби: першими пускають коней, які розбивають копитами сніг, слідом – велику рогату худобу та овець), а також вдосталь сухостійної деревини для обігріву. Такий порядок посезонного чергування володарів степу був чинний упродовж ХVI – першої третини ХVIII ст.

Прутський 1711 р. й Адріанопольський 1713 р. російсько-турецькі договори зафіксували передачу всього простору Запорожжя турецько-кримській владі.

У 1724 р. кримський хан віддав прилеглі до Базавлука степи й «урочище Великий Луг», давні запорозькі займища ногайцям та кримським чабанам для постійного використання. У цей час через усобицю в Калмикії сталася остання масова міграція ногайців із поволзьких степів до придніпровських; кількість кочових підданців Кримського ханства тоді помітно зросла. Наприкінці 1733 р. між запорожцями та ногайцями спалахували збройні сутички [Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. Т. 2. Владимир: Типо-литография Губ. правления, 1908. С. 1110, 1113 – 1114, 1144], що переросли в кривавий конфлікт за володіння територією [Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів / упор. Л. З. Гісцова та ін. Т. 1. К.: ІУАД, 1998. С. 54]. Ця обставина, в поєднанні з іншими, спонукала запорожців до повернення під російську владу в 1734 р.

Російське військове командування сповна використало запорожців та їхній конфлікт із ногайцями під час війни з Османською імперією та Кримським ханством 1735 – 1739 рр. В умовах розгортання збройних сутичок запорожців зі своїми південними сусідами російський уряд у 1734 р. санкціонував будівництво козаками Січі «в урочищі Базавлук на ріці Підпільній» з російським ретраншементом при ній [Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або Останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ: Січ, 1994. С. 246, 249 – 250; Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків у трьох томах. Т. 3. К.: Наукова думка, 1991. С. 423]. По закінченні війни сезонні перебування ногайців та кримських чабанів біля річки Базавлук не простежуються.

За часів Нової Січі (1734 – 1775) запорожці розселилися по малих степових річках і менше вдавалися до сезонних міграцій, пробуваючи зиму у своїх осідках – зимівниках. У 1750-ті рр. береги річок Базавлук, Солона і Кам’янка рясно вкривають запорозькі зимівники. Одну з умов їх появи склало виникнення нових суходільних шляхів, якими курсували торговельні каравани. У першій третині ХVIII ст. з’явився Микитинський шлях, що тягнувся від Мишуриного Рогу через річки Солону і Базавлук до Микитиного перевозу і був поєднаний із Саксаганським шляхом, який сполучав береги Південного Бугу і Дніпра. Імовірно, в 1740-ві рр. його доповнили Січовий Вищий та Січовий Нижчий шляхи [Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война с Турцией в 1736 – 1739 гг. Т. 1. СПб.: Тип. Н. Я. Стойковой, 1906. С. 120 – 121. Шпитальов Г. Запорозьке військо у другій половині 30-х років ХVIII ст. // Матеріали науково-практичної конференції «Історико-культурна спадщина Нікопольського району та проблеми історії запорозького козацтва». 11 – 13 жовтня 2001 р., м. Нікополь. Нікополь: Нікопольська міська друкарня, 2001. С. 164]. Через річки Чортомлик, Солону й Базавлук пролягали Крюківський, Кримський та Переволочанський шляхи, що сполучали лівобережну Гетьманщину із Січчю [Яворницький Д. Вільності запорізьких козаків… С. 169].

Важливе значення мав шлях від Січі до Бугогардівської паланки, який пролягав через зазначені річки; його посвідчено в 1753 р. [Він же. Збірник матеріалів до історії запорозьких козаків // Він саме. Твори у 20 томах / упор. А. В. Бойко та ін. Т. 1. К.; Запоріжжя: Тандем-У, 2004. С. 95] Наступного року представник гетьмана Кирила Розумовського Василь Зарудний пропонував запорозькому кошовому отаманові Якиму Ігнатовичу поробити «при всякому урочищі по два і по три зимівника», зокрема й на р. Базавлук, і зобов’язати оселених у них козаків пильнувати гайдамаків. Тоді ж згадано «урочище Базавлуцька Кам’янка» [Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734 – 1775 / упор. Л. З. Гісцова та ін. Т. 3. К.: ІУАД, 2003. С. 667, 692], розташоване неподалік сучасного м. Покров, праворуч від р. Базавлук (мал. 3).

Поодинокі зимівники, імовірно, були тут і раніше, однак саме того року керівники Січі організували створення постійних оселищ, щоб щільніше заселити цю місцевість й устійнити над нею контроль. У жовтні 1754 р. подано звістку про зимівник якогось козака Коренівського куреня «в Базавлуці в усті Кам’янки». Згадано й рибний стан на р. Базавлук, що належав козакові Дерев’янківського куреня Федорові Щерозненку, поруч зазначені зимівники козака Калніболотського куреня Бакая, козака Брюховецького куреня Данила Лаврина, який тримав понад 500 овець [Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734 – 1775 / упор. Л. З. Гісцова та ін. Т. 4. К.: ІУАД, 2006. С. 211, 215, 226].

У березні 1758 р. посвідчено зимівники «в Базавлуці», що належали козакам запорозьких куренів: Уманського – Іванові Найді, Нижчестебліївського – Грицькові Дураку, Джереліївського – Лавріну Кас’яну, Пластунівського – Степану Боскові, Шкуринського – Павлові Дуднику, Сергіївського – Каленикові Білому, Батуринського – Семенові Самотусі; на р. Солона: Шкуринського – Андрієві Джавáзі; на р. Чортомлик: Брюховецького – Ігнату Кумпуненкові [Центральний державний історичний архів України в м. Києві. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 58. Арк. 5 зв. – 9 зв.]. У вересні 1758 р. зазначено зимівник на Базавлуці козака Брюховецького куреня Мусія Рудя, котрий найняв на косовицю козака того ж куреня Михайла Сукура; останній перед тим, з весни будучи в Січі, «гонил дуби в Камяне до косовичного въремя», а потім подався в Прогної громадити сіль [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 51. Арк. 54]. У листопаді 1758 р. згадано «запорозкого козака і курінного роговского прозванием Шырокого, кой за Базавлуцкым Кутом зымовныком жывет», займався продажем коней [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 49. Арк. 55 зв.]. Восени того року Базавлук об’їжджав полковник Кодацької паланки Чорний і зупинявся в «зимівнику Сивичиному» [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 51. Арк. 75]. У листопаді 1759 р. зауважено зимівник на Базавлуку козака Корсунського куреня Івана Мережа та його майно: «лошадей двоє с уздами, кулбаку, свиту блакитну, каптан китаевій блакитній, вязню простую едну, бурку кримскую, гаплики серебраніе» [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 49. Арк. 122]. Липнем 1761 р. датований запис про зимівник і «будку» на Базавлуці козака Васюринського куреня Матвія Коливая [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 39. Арк. 70 зв.]. Біля цього скупчення зимівників, на перехресті торговельних шляхів з’явилася «Базавлуцька січова башта», де запорожці збирали мито з торгових людей, що простували тими шляхами [Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. Т. 2. Владимир: Типо-литография Губ. правления, 1908. С. 1133]. Її розташування слід віднести до сучасного селища Перевізькі Хутори (тепер у складі м. Покров), що виникло біля козацького перевозу через р. Базавлук.

Поява Новоросійської губернії в 1764 р. спонукала запорожців до відстоювання своїх земель від привласнення провідниками російської влади. Для протидії їхнім зазіханням останній кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський організував масове заселення Запорожжя українською людністю. Тоді береги Базавлука, Солоної й Чортомлика вкрилися новими зимівниками та хуторами.

Запорожці, що володіли ними, заохочували селитися в них вихідців із обжитих регіонів України – часто родичів і земляків. Близько того часу тут побудували каплицю з іконою Покрови Богородиці [Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVІІІ столетия / упор. В. Г. Довгополий; вступ. ст., ком. Г. К. Швидько. Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. С. 270]. Найбільшим же був зимівник кошового отамана П. І. Калнишевського у Водяній балці, що на правому березі р. Кам’янка (біля с. Токівське Апостолівського району, за 10 км від м. Покров). Тут була «панська хата» під гонтом, з двома кімнатами і чотирма великими вікнами, грубою, обкладеною зеленим кахлем; вона мала «скляні» сіни та комори-присінки. Інша хата – велика, крита очеретом, призначена для 30 служників; третя – менша, під очеретом, для кравців. Серед господарських приміщень згадані: сарай для птиці, комора, два льохи, дві стайні, кузня, вітряк з одним каменем для борошна і чотирма товкачами для проса. Значним господарським об’єктом, хоч і з меншим числом служників, був зимівник військового писаря Івана Глоби на р. Базавлук; він мав ще два господарства на р. Солона [Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-економічного дослідження історії Запорожжя // Полонська-Василенко Н. Запоріжжя ХVIII століття та його спадщина / передмова: О. Оглоблин. Мюнхен: «Дніпрова хвиля», 1965. С. 200 – 201, 203, 236, 311 – 312, 328, 347]. З 1770 р. П. І. Калнишевський багато часу проводив у своїй садибі на р. Кам’янка, що перетворилася на фактичний центр Запорожжя [Петро Калнишевський та його доба. Збірник документів та матеріалів / упор. В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк / Всеукраїнський благодійний фонд ім. П. Калнишевського. К., 2009. С. 148 – 149, 220]. У серпні 1765 р. зазначено утримування великого військового кінського табуна на р. Солона, для заготівлі сіна для нього було залучено багато козаків [Там само. С. 197].

Під час війни 1768 – 1774 рр. сінокісні угіддя біля річок Кам’янка, Базавлук і Солона використовували для заготівлі фуражу для запорозьких кінних команд, що несли сторожову службу. Наприкінці липня 1770 р. Калнишевський контролював організацію сінокосу і звезення сіна до погодженого місця на р. Чортомлик для військових потреб [Там само. С. 233]. Кожен запорозький курінь заготовляв сіно для власних команд, прикріплених до певного посту. Узимку 1770 – 1771 рр. козаки Кущівського куреня утримували окремий пост біля р. Кам’янка; біля балки Осокорівка й селища Микитиного стояли постом козаки Левушківського й Мінського куренів [ЦДІАК. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 257. Арк. 167].

4 – 5 червня (15 – 16 червня за новим стилем) 1775 р. за наказом Катерини ІІ сталася ліквідація Запорозької Січі. Генерал-поручик П. А. Текелія заарештував кошового отамана П. І. Калнишевського, військового писаря І. Я. Глобу і військового суддю П. А. Головатого, конфіскував клейноди, артилерію, човни, скарбницю, архів, реліквії січової церкви. Правобережне Запорожжя імперський уряд приєднав до Новоросійської губернії, в складі якої утворив Дніпровську, згодом Слов’янську провінцію, поділену на повіти. Усе населення Запорожжя підлягало перепису; за козаками, що викликали підозру, встановили нагляд, непокірні підлягали арешту, а їхнє майно – конфіскації [Петро Калнишевський та його доба. Збірник документів… С. 320 – 332]. Управління загарбаними землями Війська Запорозького на правому березі Дніпра провадили з Новосіченського ретраншементу до часу облаштування м. Слов’янськ (Нікополь) [Адміністративний устрій Південної України (середина ХVIII – перша половина ХІХ століття) / упор. А. Бойко, В. Козирєв, В. Мільчев, І. Савченко, Н. Сурєва / передмова: І. Савченко // Джерела з історії Південної України. Т. 1. Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2005. С. 180]. У 1779 р. сформували Слов’янський повіт Новоросійської губернії, відмежований від Кизикерменського повіту річкою Базавлук. У 1783 р. Новоросійську губернію включили до складу Катеринославського намісництва. З утворенням Катеринославської губернії в 1802 р. територія сучасного м. Покров перебувала в складі Катеринославського повіту; р. Базавлук слугувала за межу з Херсонською губернією (мал. 4).

Навесні 1779 р. імперський уряд закликав запорожців залишити свої зимівники та хутори й оселятися у щойно «заснованих» містах і казенних слободах, обіцяючи допомогу в будівництві та збереження власності над тими зимівниками та хуторами, в разі їх використання лише як тимчасових господарських об’єктів. Тим, хто не відгукувався на той заклик, погрожували великими податками [Там само. С. 201 – 202]. Однак небагато козаків пристало на те. Наступного року їх переселяли силоміць [Бойко А. В. Запорозький зимівник останньої чверті ХVIII століття. Запоріжжя: РВП «Видавець», 1995. С. 21]. У березні 1779 р. до м. Нікополь (тоді ще Слов’янськ) планували зігнати мешканців 188 зимівників «при річках Чортомлик, Червона Кам’янка в плавнях і за Дніпром», 650 осіб чол. ст. і 32 жін. ст. [Швайба Н. В. Запорозький зимівник у студіях Н. Д. Полонської-Василенко // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАНУкраїни / ред. В. В. Грибовський. Вип. 1. Нікополь-Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. С. 152] Іншим великим пунктом оселення запорожців призначили м. Покровськ (тепер с. Покровське Нікопольського району). У тодішньому Слов’янському повіті «згін» ішов повільно; передусім виселяли запорожців із лівого боку Дніпра [Адміністративний устрій Південної України… Т. 1. С. 204 – 205], що тоді ще належало Кримському ханству.

Головна причина, через яку імперський уряд не міг швидко переселити запорожців із зимівників і хуторів до щойно визначених міст і слобід, полягала в неспроможності місцевих урядовців швидко розмежувати нові населені пункти та маєтки [Государственный архив Ростовской области (далі – ГАРО). Ф. 800. Оп. 1. Д. 186. 1778 г. Л. 2]. На це скаржилися земські комісари, котрі наглядали за козаками. З іншого боку, запорожці твердо трималися свого: уникали одруження і селянського трибу життя [Адміністративний устрій Південної України… Т. 1. С. 201], вважаючи це за статусне пониження. Прикметний випадок із двома запорожцями-побратимами – військовим писарем Іваном Глобою та козаком Василем Хорбатом.

Останній у 1771 р. оженився, на що І. Я. Глоба заявив: «Мені з тобою в товаришах бути не з руки, бо я пан, а з мужиком мені товаришувати не можна». У 1776 р., після знищення Січі, арешту й конфіскації майна І. Глоби, В. Хорбат прохав Г. О. Потьомкіна повернути його частину власності, що належала їм нарівно [Мільчев В. Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII – XVIII ст. (джерелознавчий аналіз). Запоріжжя: «Тандем-У», 2008. С. 340].

Тож одруження означало для козака оселянювання. Для стимулювання переходу запорожців до сільського побуту Новоросійська губернська канцелярія 19 червня 1779 р. видала указ про пришвидшення розмежування слобід і поселень, а також надання казенним коштом посівного зерна тим, хто в них оселиться [ГАРО. Ф. 800. Оп. 1. Д. 186. 1778 г. Л. 3].

Джерело: . – Дніпро: Журфонд, 2020 р., с. 48 – 57.