Німецько-радянська війна

В. В. Грибовський

На початку радянсько-німецької війни 1941 – 1945 рр. рудник ім. Орджонікідзе прискорив видобуток марганцевої руди на сотні тонн понад нормою; гірники шахт і робітники збагачувальної фабрики працювали без вихідних [Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941 – 1945 гг. Сборник документов и материалов / под ред. А. Ф. Стеценко. Днепропетровск: Днепропетровское книжное издательство, 1962. С. 134]. У липні 1941 р. за розпорядженням Нікопольського райкому КП(б)У на руднику сформували винищувальний батальйон, очолений командиром взводу гірничо-рятувальної служби Ю. Н. Новицьким. Отримавши наказ про відступ, дирекція рудника організувала демонтаж обладнання шахт і збагачувальної фабрики, а винищувальний батальйон зруйнував усі надшахтні будівлі. Гірничих спеціалістів, шахтарів і обладнання евакуювали до Північного Уралу на будівництво нового рудника [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 15 – 16, 44]. Там серед тайги в 1942 р. виникло гірницьке селище Полуночноє (тепер у складі Івдельського міського округу Свердловської області, РФ). Серед мобілізованих до «трудової армії» і відряджених на той рудник були нащадки німецьких колоністів з України, зокрема й тутешніх сіл. У 1942 – 1943 рр. Полуночний рудник був основним місцем видобутку марганцю в СРСР. Умови праці та перебування «трудармійців» у тамтешніх таборах мало відрізнялися від режиму для в’язнів і спецпоселенців «Івдельлаг’у»: робочий день тривав до 15 годин, жахливий побут, висока захворюваність і смертність [Соломонович Ф. Ивдельлаг // Уральский следопыт. 2009. №  3. С. 65, 67]. Померлих ховали в «братських могилах», досі не ідентифікованих [Захоронения трудармейцев на кладбище поселка Полуночное // Карта памяти. Некрополь террора и ГУЛАГа. Електронний ресурс: https://www.mapofmemory.org/66‑09].

15 серпня 1941 р. рудник ім. Орджонікідзе зайняли війська нацистської Німеччини. За офіційними даними, винищувальний батальйон Новицького останнім залишив гірницькі селища і біля с. Біленьке (Запорізька обл.) переправився через Дніпро, в плавнях відбив атаки двох німецьких піхотних рот, витримав артобстріл, однак 18 серпня мусив поспіхом відійти через підрив Дніпрогесу з наказу радянського командування, що спричинило катастрофічне затоплення плавнів і загибель багатьох людей. У м. Павлоград його залишки включили до 130-го окремого мотострілецького батальйону 12-ї армії РСЧА (мал. 18) [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 44, 89 – 90].

Напередодні німецької окупації марганцеві копальні були виведені з ладу, а місцеві гірники, які не були евакуйовані, розійшлися по довкружних селах.

12 січня 1942 р. рейхскомісар України Е. Кох видав постанову про облік осіб, які раніше працювали на гірництві, та покарання тих, хто уникає повернення до роботи [Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны… С. 134]. Окупанти силоміць зганяли мешканців найближчих населених пунктів на роботу для відновлення рудника; тут з’явився табір військовополонених [Занудько М. А. Орджонікідзевський народний історико-краєзнавчий музей. С. 52]. Цей об’єкт перебував на території сучасного м. Покров, у селищі Рудник; за німецькою класифікацією, це був «малий» табір для утримання до 2 тис. військовополонених; термін утримання коливався від двох місяців до двох років. За спогадами П. О. Розенко,

«табір виник у кінці 1941 – на початку 1942 р. і проіснував до 1943 р. У таборі було близько двох тисяч чоловік, молодь і підозрілих, яких формували в групи по 500 – 600 чол. і гнали до ст[анції] Апостолово, а звідси на Кривий Ріг, де відправляли до Німеччини як рабську робочу силу. Військовополонених відправляли на роботу до марганцевих шахт та збагачувальних фабрик. Табір був огороджений колючим дротом висотою до 4 м, по внутрішній сітці дротів пропускали електричний струм. Охоронявся табір німцями та поліцаями, а також вояками калмицького дивізіону, який базувався у м. Кривий Ріг. На чотирьох вежах стояли кулеметні прожектори. Діяла добре налагоджена сигналізація та система контролю за полоненими. Табір весь час поповнювався новими ув’язненими. Місцевих хлопців примушували копати ями і хоронити померлих».

Про існування концтабору в селищі Рудник свідчила Н. Т. Антоненко, колишня зв’язкова партизанського загону М. Ткачова, що в 1942 – 1943 рр. діяв у плавнях. Партизани підтримували зв’язок із військовополоненими, які знаходилися на території кінного двору, селищного клубу та швейної фабрики. За спогадами О. К. Головко, до концтабору із сіл Апостолівського та Нікопольського районів зганяли молодь для відправки до Німеччини.

Умови утримання в таборі описав один із в’язнів В. Глущенко:

«Чотириярусні нари, збиті з грубих неотесаних дошок, на яких лежали старі лантухи, набиті соломою, старе ганчір’я слугувало ковдрою. Посередині – вузький прохід, у кутах буржуйки, які не могли обігріти все приміщення. У бараці стояв бак з водою для пиття та вмивання. Військовополонені трималися кучками, мало говорили, сушили одяг біля грубок. У помешканні стояв нестерпний сморід від немитих тіл і одягу. Воші і блошиці роз’їдали шкіру до ран. Умови життя були жахливі: голод, холод, антисанітарія, спрага.

Робочий день в’язнів був не менше 12 годин. Фашисти жорстоко били ув’язнених за найменшу провину, позбавляли харчування і води, цькували собаками. Годували настільки бідно, що організм спочатку спалював власний жир, а потім протеїн, тобто переварював власне тіло – залишалися тільки шкіра й кістки. Шматок хліба і рідка юшка з гнилих овочів один раз на день» [Шахрайчук І. А. Радянські військовополонені у нацистських таборах на території Дніпропетровщини (1941 – 1944 рр.) // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. Збірник наукових праць / ред. кол.: С. І. Світленко та ін. Вип. 13. Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2015. С. 59].

Окупаційна влада створила в с. Шолохове представництво концерну «Ерцбергбау» (Reichswerke AG für Erzbergbau und Eisenhütten ’Hermann Göring’, м. Лінц, Австрія) для керування гірничими розробками. За час окупації, згідно з радянськими офіційними даними, з рудника ім. Орджонікідзе до Німеччини вивезено 294 235,6 тонни незбагаченої марганцевої руди [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 96]. Окупанти не встигли закінчити будівництво збагачувальної фабрики, тож і руду вивозили переважно сирою (мал. 19) [Там само. Арк. 16].

З’ясовані імена 13 мешканців селищ рудника ім. Орджонікідзе, підданих тортурам і страчених нацистами [Береговский Л. Н., Занудько Н. А., Макаренко В. Н. Орджоникидзе // История городов и сел Украинской ССР… С. 523]. Окупанти вивозили місцеву молодь для робіт до Німеччини; лише з Шолохового забрали 340 юнаків та дівчат [ДАДО. Ф. 268. Оп. 3. Спр. 88. Арк. 82]. У 1943 р. кілька тисяч мешканців Дніпропетровської та інших областей, а також військовополонених зігнали для будівництва мосту через Дніпро біля Нікополя [Грибовський В. Г. Незібране жито. Рукопис нарису «Біля моря Каховського». Приватний архів автора]. Мірою розгортання наступу радянської армії активізувався рух опору в краї.

Робітники і військовополонені, які працювали на руднику, вдавалися до саботажу й руйнування обладнання, вчиняли аварії на шахтах, перешкоджаючи введенню в дію збагачувальної фабрики, затоплювали гірничі виробітки. Один із перших лідерів місцевого опору Дмитро Захода перед війною працював диспетчером з доставки сирої руди на рудозбагачувальній фабриці, в серпні 1941 р. записався до винищувального батальйону, перебував у партизанському загоні в Кутянських плавнях, повернувся до с. Олександрівка для створення підпілля й організації диверсій; загинув під час затримання, вчинивши геройський спротив [Занудько М. А. Орджонікідзевський народний історико-краєзнавчий музей. С. 53 – 54].

Улітку 1943 р. з метою дестабілізації ворожого тилу радянське командування знову організувало масовий партизанський рух у Дніпровських плавнях біля сіл Капулівка, Покровське, Кут і Грушівка. Сюди доправили радиста Валентину Халчеву-Іванову, згодом висадили парашутний десант із 10 осіб на чолі з капітаном Токаревим. У довкружних населених пунктах налагоджено підпільну мережу, спрямовану на організацію втеч військовополонених і молоді, примушеної їхати до Німеччини, агітацію місцевих мешканців до гуртування в партизанські загони, забезпечення їх продуктами харчування та зброєю. Впродовж вересня – жовтня в плавнях зібралося близько 5 тис. осіб, здебільшого – втікачі з будівництва мосту й збіглі військовополонені [Грибовський В. Г. Незібране жито. Рукопис нарису «Біля моря Каховського». Приватний архів автора. Арк. 91]. Окремий партизанський загін «Шолохове–Миронівка» діяв на території Шолохівської, Перевізькохутірської та Ольго-Іванівської (тепер с. Хмельницьке Нікопольського району) сільських рад. Серед яскравих проявів боротьби з нацизмом на руднику ім. Орджонікідзе слід згадати втечу 23 військовополонених, організовану працівником шахти № 6 Максимцовим 12 травня 1943 р.; під час цієї акції загинув один із її організаторів, котрий охороняв кліть [Офіційна виписка з ф. 19, спр. 99, арк. 18 Партархіву Дніпропетровського обкому КП України за підписом завідувача І. Істоміна №  ПА/682 (Приватний архів В. Г. Грибовського)].

Окупаційна адміністрація була добре поінформована про ситуацію і вдало застосовувала для провокацій та карних дій російських козаків і калмиків, які служили вермахту. За переховування військовополонених, збіглих з табору при руднику, вбили членів сімей С. П. Марченка, П. П. і Я. П. Тютюнників, мешканців с. Шолохове [Поточний архів Нікопольського парткому виробничого управління (виписка В. Г. Грибовського, приватний архів автора)]. Російські козаки, перевдягнені в штатське, вдаючи з себе партизанів, виявили і розстріляли мешканця с. Капулівка Василя Сову, його сина Сергія та доньку Ольгу за переправлення збіглих військовополонених до плавнів і постачання харчів партизанським групам [Офіційна довідка на основі даних з ф. 19, спр. 99, арк. 21, 22 Партархіву Дніпропетровського обкому КП України за підписом завідувача І. Істоміна №  ПА/681 (Приватний архів В. Г. Грибовського)].

Загальний виступ партизанів Дніпровських плавнів радянське керівництво призначило на 7 листопада, на річницю Жовтневого перевороту. 5 листопада радянські літаки скинули на парашутах зброю та медикаменти. Німецька адміністрація, детально відстеживши ці приготування, розмістила на шляхах до плавнів вогневі точки й артилерію, застосувала танкетки та використала літак «Рама» (Focke-Wulf Fw 189 Uhu) для корегування вогню. Як виявилося, партизани не мали єдиного керівництва; десантники Токарева участі у виступі не брали, а мали виконати завдання біля м. Марганець. Тож 26-у річницю більшовицької влади «відсвяткувала» німецька вояччина кулеметним і артилерійським вогнем, зосередженим біля сіл Грушівка і Кут Апостолівського району. Більшість партизанів і беззбройних цивільних осіб, які переховувалися в плавнях, потрапила до рук карателів. У с. Покровське розстріляли 500 осіб, «в кручах річки Підпільної» – 2 146, багатьох знищили в катівнях нікопольського гестапо [Грибовський В. Г. Незібране жито. Рукопис… Арк. 90 зв. – 91. Посилання в рукописі: ДАДО. Ф. Р‑2427. Оп. 1. Спр. 187. Арк. 11].

Залишки партизанських загонів на початку грудня згуртовував парашутний десант майора І. В. Кирпи; на той час загін із 450 бійців підполковника Ткачова отаборився біля Грушівки й Кута, підтримуючи радіозв’язок зі штабом Південного фронту. 8 грудня взятий у полон майор Кирпа свідчив у нікопольській філії гестапо, що його справжньою метою була не так організація партизанського руху, як створення плацдарму для переправи радянських військ біля с. Ушкалка. Тобто і цього разу партизани Дніпровських плавнів стали лише прикриттям для інших цілей радянського командування і легко віддавалися на поталу німецьким окупантам. 11 грудня Калмицький кавалерійський корпус знищив загін Ткачова. 23 грудня калмики закінчили «зачистку» плавнів, навіявши жах на місцевих мешканців своєю надзвичайною жорстокістю. Окупаційна адміністрація довірила калмицьким командам охорону залізничних мостів і станцій (мал. 20) [Хоффманн Йоахим. Немцы и калмыки. 1942 – 1945 // Военная литература. ].

Гітлерівське командування чіпко трималося за Нікопольський марганцевий басейн, зважаючи на стратегічне значення марганцю для військової промисловості. На початку листопада 1943 р. радянські війська впритул наблизилися до Нікопольського плацдарму, де була зосереджена 6-а польова армія і 1-а танкова армія вермахту. Командувач 3-го Українського фронту Р. Я. Малиновський затвердив план наступу на м. Апостолове, в обхід Нікопольського плацдарму.

В цьому напрямку були спрямовані 8-а гвардійська армія В. І. Чуйкова, 46-а армія В. В. Глаголєва, 4-й гвардійський механізований корпус Т. І. Танасчишина за підтримки інших армій. Взаємодія цих армій із військами 4-го Українського фронту створювала загрозу оточення Нікопольського плацдарму.

Як згадував маршал В. І. Чуйков (на той час генерал-полковник), «вгризатися з фронту в оборону Нікопольського плацдарму було неможливо. Там були споруджені оборонні укріплення вищої категорії. Лобовим наступом ми не досягли б успіху»; бракувало танків і авіації, «а штиком глибоко ешелоновану оборону не проб’єш» [Чуйков В. И. В боях за Украину. К.: Изд-во полит. литературы Украины, 1972. С. 111, 115].

Важливу ділянку на театрі бойових дій Нікопольсько-Криворізької наступальної операції становили села Шолохове і Перевізькі Хутори, станція Чортомлик та залізничні мости через річки Базавлук і Чортомлик; оволодіння ними означало перекриття шляху для відступу нікопольського угруповання німецьких військ. Кліматичні умови січня – лютого 1944 р. більше сприяли обороні, ніж наступу.

«Короткі заморозки змінювалися тривалими відлигами, сніг переходив у дощ, з пагорбів бігли струмки, в балках вирувала вода, по-весняному розлилися незліченні степові річки […]. Мокрий сніг, багнюка на дорогах, чорноземні трясовини на оранці утруднювали пересування наших військ», –

писав В. І. Чуйков. Зате німецькі підрозділи, гнучко маневруючи, мінімізували загрозу оточення. Радянський наступ просувався нерівномірно, зі швидкістю 5 – 10 км на день [Там само. С. 121].

З підходом радянських військ мешканці с. Шолохове створили два загони самооборони, очолені А. П. Бородаєм та І. К. Венгером, що перешкодили німецьким підрозділам утримати позиції на підступах до цього села [Поточний архів Нікопольського парткому виробничого управління (виписка В. Г. Грибовського)]. 2 лютого 1944 р. 4-й гвардійський стрілецький корпус В. О. Глазунова вибив німців із Шолохового [Демьяненко Г. С., Шестопалов Г. Г. Шолохово // История городов и сел Украинской ССР… С. 461]. Того ж дня тут розташувався штаб 8-ї гвардійської армії, що прибув із В. І. Чуйковим надвечір у складі колони з 20 «вілісів» і танка КВ, який використовували здебільшого як тягач для загрузлих у багно автомашин [Чуйков В. И. В боях за Украину. С. 133 – 134].

4 лютого радянські війська зайняли рудник ім. Орджонікідзе і селища Гірницьке, Орджонікідзе та ім. Калініна [Береговский Л. Н., Занудько Н. А., Макаренко В. Н. Орджоникидзе // История городов и сел Украинской ССР… С. 523]. Однак розвинути наступ не могли, впершись у міцні оборонні споруди німців біля с. Перевізькі Хутори і Перевізької балки.

5 лютого важкі бої зі змінним успіхом точилися на станції Чортомлик і на залізничному мосту через р. Базавлук. Роті молодшого лейтенанта І. Г. Шатохіна вдалося зайняти важливу висоту. Дивізійна газета «Побєда» (8-а гвардійська армія) так описала бій, що тривав 8 лютого біля Перевізьких Хуторів:

«…У Шатохіна лишилося тільки десять бійців. Вибув зі строю й кулеметник. Командир роти замінив його […]. Упродовж доби відстоювала дещиця звитяжців висоту. Вони відбили десять атак, перебили близько роти фашистів, але не здали зайнятого рубежу» [Грибовський В. Г. Розгром Нікопольського угруповання ворога на Нікопольщині. Рукопис. Приватний архів автора. Арк. 67 – 68].

Загиблого І. Г. Шатохіна поховали біля селища Орджонікідзе; йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу [Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. Т. 2. М.: Воениздат, 1988. С. 763]. 8 лютого радянські війська оволоділи Нікополем, однак німецькі контратаки біля р. Базавлук тривали аж до 10 лютого, одночасно з виводом залишків нікопольського угруповання, що втратило багато техніки, втім зберегло основну частину особового складу [Чуйков В. И. В боях за Украину. С. 138 – 140]. Втрати радянських солдатів на Нікопольському плацдармі, зокрема й біля р. Базавлук, досі не з’ясовані. Лише 11 лютого пониззя Базавлука опинилося в радянському тилу. Таким чином, звільнення території м. Покров від нацистської окупації тривало з 2 до 10 лютого 1944 р. (мал. 21).

Рудник ім. Орджонікідзе і під’їзні шляхи до станції Чортомлик були вщент понівечені, більшість шахт затоплена. Збитки від руйнувань і вивозу обладнання до Німеччини радянська влада оцінила в 33,194 млн крб. Однак місцевих гірників зобов’язали до 27 січня 1945 р. видобути 23 тис. тонн сирої руди та відновити шахти № 2, 3, 6, 12 [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 412. Арк. 50]. Для мобілізації трудових ресурсів на Нікопольський марганцевий басейн радянське керівництво організувало написання та публічне читання листа «колгоспників і колгоспниць сільськогосподарської армії «Шлях Леніна» Янівського району Одеської області про «допомогу гірникам Криворіжжя і Нікополь-Марганця відновити шахти, збільшити видобуток залізної і марганцевої руди».

На підставі цієї імітації ініціативи «народу» Президія профспілки робітників залізорудної промисловості Півдня СРСР 5 серпня 1944 р. прийняла постанову про «шефство» областей і районів УРСР над рудниками та передбачала активне спонукання мешканців сільської місцевості йти працювати на гірництві.

Особливий акцент зроблено на «своєчасному забезпеченні видачі продовольчих карток і харчування в їдальні» та активну агітаційно-пропагандистську кампанію [Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны… С. 292 – 293]. Аналогічне «звернення» організували і в Чкалівському районі від імені працівників рудника ім. Орджонікідзе щодо допомоги у відбудові шахт. Багато робітників у цей час прибуло і з Росії [ДАДО. Ф. 4540. Оп. 1. Спр. 413. Арк. 156]. В умовах штучно створеного голоду 1946 – 1947 рр., як і в 1932 – 1933 рр., ці заходи досягли бажаної радянським урядом цілі: в найкоротші строки на будівництві та експлуатації індустріальних об’єктів зібрали достатню кількість дешевих робочих рук.

Джерело: . – Дніпро: Журфонд, 2020 р., с. 85 – 92.