Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

1968 р. По Україні

Г. Н. Логвин

Ансамбль споруд Львівського братства складається з Успенської церкви (1598 – 1630 рр., майстри – П. Римлянин, А. Прихильний і В. Капинос), каплиці Трьох святителів (1578 р. – майстер Петро Красовський) та башти Корнякта (1578 р. – майстер Петро Барбон). На цьому місці перед тим стояла Успенська церква, збудована, мабуть, на початку XIV ст. Згодом вона занепала і на її місці в 1421 р. була споруджена інша, яка загинула під час пожежі 1527 р. Нарешті, в 1547 – 1559 рр. майстер Петро Італієць збудував третю по черзі Успенську церкву, але й вона в 1571 р. згоріла. У 1591 р. братство підписує угоду на будівництво храму, який зберігся й досі. В одному з пунктів угоди сказано, що майстер повинен збудувати її «ведлуг абрису», даного йому братством. Це наводить на думку, що архітектурна ідея храму належить братчикам, чим, можливо, пояснюється поєднання форм Відродження з традиціями української архітектури.

Головний Успенський храм у плані являє собою велике прямокутне приміщення, поділене двома парами колон тосканського ордера на три нефи, причому бічні – вузенькі. Зі сходу будівля закінчується напівкруглою апсидою, а з заходу – трохи вужчим бабинцем. Три бані поставлені через одне просторове членування – одна над бабинцем, середня в центрі, а третя над апсидою. В архітектурі відчувається рука високоталановитих і досвідчених майстрів. Основний об’єм монументальний і величний. Це враження підсилюють почорнілі від часу стіни. Треба сказати, що і фізичні розміри споруди солідні, бо до карниза вона дорівнює висоті чотириповерхових будинків, поставлених поруч. Як і в традиційних українських храмах, планово-просторова організація логічно виявлена на фасаді. Могутні пілястри широким ритмом членують великі площини стін, полегшені плоскими арками, що своїми замковими каменями підпирають широченний архітрав, один фриз якого з тригліфами та метопами дорівнює висотою людині середнього зросту. Великі, високо розміщені вікна надають будівлі світського, палацового характеру. У вузенькій вулиці, затиснутій безликими житловими будівлями XIX – XX ст., храм різко виділяється. Він надовго залишає враження монументальності, що виявляється і в розміреному кроці пілястрів, і в їх бездоганному рисунку, і в русі вертикальних ліній, і в най-сильнішому акорді героїчної архітектурної симфонії – архітраві. Розглянувши деталі, чудесні розетки, різноманітні за видумкою і особливо прегарні рельєфи, виконані в найкращих традиціях української плоскорізьби, можна ввійти в низенький бабинець, що над ним містяться хори, а тоді пройти в храм. У ньому так само поєднані дві тенденції: глибинне розкриття простору в напрямі апсиди і висотне – в середній бані. Круглі широко розставлені колони та світло-сірі стіни підсилюють просторість інтер’єра, збільшують його красу.

На жаль, ні первісного, ні зробленого пізніше іконостаса не збереглося, але в церкві є дві великі дошки з зображенням страстей (двадцять сюжетів). Ці зображення свідчать, що майстер (можливо, Федір Сенькович) був високоталановитим і мав європейську художню підготовку. На жаль, кіптява вкриває їх таким товстим шаром, що розгледіти колорит немає ніякої змоги.

Традиція зв’язує один з досконало виконаних іконостасів, що тепер знаходиться в церкві села Грибович (недалеко від Львова), з ім’ям Федора Сеньковича. На іконостасі є дата – 1638 рік. У нас немає безсумнівних даних про те, що це і є той іконостас, який перенесено з Успенської церкви, і що він належить пензлеві Сеньковича. Але одно безсумнівно – він зв’язаний з львівською школою і є визначною пам’яткою українського живопису. В різьбі та композиції тут застосовано форми італійського Відродження і рослинні орнаменти, характерні для українського мистецтва. Але найбільше гідні подиву колорит і реалістична живописна манера. В довершених образах оспівуються глибокі людські почуття, земна краса.

Сучасний низенький іконостас в Успенській церкві, зроблений за часів унії і позначений впливом католицьких форм передолтарних огорож, належить до XVIII ст. і є характерним зразком барокко періоду занепаду цього стилю.

Оглянувши Успенську церкву, вийдемо знов на Руську вулицю і подивимось на дзвіницю Корнякта, поставлену так, як італійські компаніли або українські дзвіниці, – окремо від храму. її пропорції знайдені бездоганно, згідно з законами класичної архітектури. Нижній ярус – база, середній – тіло башти, а верхній – завершення, бо четвертий ярус надбудований після пошкодження турецькою артилерією під час облоги Львова в 1672 році.

Однак башта не втратила ні краси силуету, ні цільності. Стрункі форми дзвіниці, її могутня вертикаль прекрасно контрастують з видовженим об’ємом храму і малесенькою каплицею Трьох святителів. Башту з легким і мальовничим вінчанням було видно з усіх кінців міста, немов високо піднятий прапор братства.

Але щоб побачити всі споруди відразу, треба пройти на маленьке подвір’я і обернутися назад. Важко знайти інший ансамбль, де б три споруди, різні розміром і пропорціями, становили таку органічну єдність. Якщо усунути одну з них – ансамбль розпадеться. Його довершеності й монументальності досягнуто ритмічною грою в кожній окремій споруді, які, проте, тісно зв’язані між собою. Адже ритм пілястрів каплиці Трьох святителів є повторенням членування фасаду Успенського храму, але взятим в іншій «тональності». В свою чергу горизонтальні членування каплиці підхоплюються сильніше виявленим ритмом башти. Не меншу роль відіграють і контраст та зіставлення. Масштабом, мірою для всіх споруд є людина. Тому, коли глянути на каплицю, впадають в око її «нормальні» розміри: вона висотою дорівнює чотириповерховому будинкові, що стоїть поруч. Якщо ж перевести погляд на храм, то виявляється, що це величезна будівля, бо каплиця банями сягає тільки її карниза. Враження мають підсилювати і архітектурні деталі – граціозний портал з різьбленими колонками, обвитими виноградною лозою, і кованими дверима, густо засіяними розетками, і стрункі пілястри з легким архітравом, фриз якого оздоблений «трояндами» та крилатими голівками, і мініатюрні колонки бань, і їх мережчата легенька різьба. Все спрямоване на створення урочистого і воднораз близького людям образу споруди.

Таким же досконалим є інтер’єр. Як можна здогадатись за членуванням фасаду пілястрами, інтер’єр повинен мати таку ж тричленну просторову композицію. І справді, прямокутне без опорних стовпів приміщення має дві підпружні арки, на які перекинуті в перпендикулярному напрямі менші; завдяки цьому утворюються три підбанні отвори, що за допомогою парусів несуть бані з широкими ліхтариками. Вони скоріше нагадують не ренесансні композиції, а українські бані з заломами. Майстер, як бачимо, застосовує не тільки традиційну постановку трьох бань, але й конструкцію під-пружних арок, відомих у нашій архітектурі вже в XV ст. у церкві в Лаврові. У каплиці можна замилуватися різьбою, соковитими орнаментами в банях на золотому тлі й попелястими світлими, ніжних відтінків, стінами, що приваблюють «живою» фактурою тесаного каменю. Та от сонце повернулось на захід, і його навскісні промені, пробиваючись через вітражі вікон, заливають казковим золотистим світлом всю каплицю.

Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 225 – 228.