Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Життя монастирське: останнє століття

Василь Галайба

Михайлівський Золотоверхий монастир належав, як відомо, до найуславленіших київських святинь. Тут зберігалися мощі святої великомучениці Варвари, і кожного року, щоб поклонитися їм, ішли до обителі тисячі прочан. Ночували вони в монастирському готелі, що його заснував о.Воніфатій. Тимчасові мешканці одержували щедру трапезу завдяки приватним пожертвам. Пізніше прочан перестали частувати. Богомольці могли випрохати хіба що скибку хліба та вхопити, якщо встигали, жменю квашеної капусти з діжі, яку неодмінно виставляли на подвір’ї кожного божого дня.

Літньої пори в монастирському готелі, що складався з триповерхового корпусу, прибудов та двох сусідніх будиночків, діставали притулок, щонайбільше на сім діб, до тисячі прочан. Поважніші з гостей могли сподіватися на окремі безплатні номери – їх було 24. Хоч як дивно, цей готель давав ще й певний прибуток, який, наприклад, у 1859 році становив 565 карбованців. Чи, бува, не за рахунок розміщеної в ньому чудової церкви на честь образа пресвятої богородиці Смоленської – Одигітрії? 1899 року після капітальної перебудови відбулося її мале освячення. Церква збагатилася тоді новим іконостасом і новими іконами. Джерелом прибутку, певне, були спеціальні приміщення в готелі, на кшталт шпиталю, де кожен охочий за певну плату міг доживати віку, маючи від монастиря харчі та одяг, а подеколи навіть поміч доглядальників.

В одній із скромних келій монастирського готелю в середині серпня 1871 року замешкав М.Максимович, прибувши зі свого „нагірного усамітнення” на Михайловій горі поблизу села Прохорівки (нині Канівський р-н Черкаської обл.) до Києва для участі в роботі з’їзду природознавців. І раніше ігумен монастиря Інокентій не раз вітав тут його, свого любого товариша, найжада-нішого гостя. Тому саме в монастирі архангела Михаїла вирішив М.Максимович відзначити своє подвійне свято – день народження і 50-річчя літературної діяльності.

Історико-філологічний факультет Університету святого Володимира ухвалив гідно відсвяткувати цей ювілей свого почесного члена, колишнього ректора університету і його професора. На пропозицію доцента І.Хрущова факультет постановив надати йому ступінь доктора слов’яно-руської філології, а також звернувся до імператора з клопотанням дозволити провести ці урочистості й подати ювілянтові матеріальну допомогу в розмірі трьох тисяч карбованців.

У день ювілею, 6 вересня (за старим стилем), першими привітали М.Максимовича катедральний протоієрей і отець ключар Михайлівського Золотоверхого собору. А до полудня в монастирському готелі зібрався чи не ввесь учений світ Києва, прибули ректор університету М.Бунге разом з деканами всіх факультетів, професори О.Кістяківський, В.Антонович, В.Щербина, кілька студентів, представники від майже всіх навчальних закладів міста.

Після привітань і врочистої церемонії вручення ювілейного диплома на звання доктора слов’яно-руської філології М.Максимович звернувся до гостей зі словами подяки:

„Багато я мав на своєму віку радощів у день мого архангела-хоронителя, давнього заступника Києва, але такої великої радості, яку Ви даєте мені сьогодні, я ще не дізнавав. Я бачу, що моя 50-річна праця на полі науки і освіти не забудеться, що я недаремно покинув колись благополучну для мене Москву і Московський університет, який мене виховав, задля рідного мені Києва, щоб служити тут новому університетові на самих його початках…”

Разом з усією своєю родиною ювілянт щиросердо пригощав гостей, проголошував тости за їхнє здоров’я та успіхи, за плідну співдружбу єдиних тоді в Києві вищих навчальних закладів – Університету святого Володимира і Духовної академії, почесним членом яких він був. З ініціативи його шанувальників ювілейні урочистості були продовжені 12 вересня в залі дворянського зібрання з участю представників губернської і міської влади.

Михайлівський монастир. XIX ст. Світлина з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України

Під час російсько-турецької війни, на початку 1878 року, в монастирському готелі відкрито притулок для поранених і хворих воїнів. Його влаштували своїм коштом місцеві панії, які негласно працювали в київському військовому шпиталі. Надавати медичну допомогу пацієнтам погодилися лікарі Лесков і Садовський. А прочани ночували тоді в кількох дерев’яних бараках, на напівзотлілій соломі. Та ще у вогких і брудних підвалах під готелем, де поставили дерев’яні лави. Про свіже повітря там годі було і мріяти, бо вікна не мали кватирок.

З часом виникла гостра потреба розширити готельне господарство. Отож 1903 року в південно-східній частині монастирської садиби постав новий триповерховий корпус на 50 номерів, споруджений за проектом єпархіального архітекта Є.Єрмакова. А за кілька років на вулиці Трьохсвятительській, 4 з’явилася ще одна велика триповерхова будівля, яка теж стала складовою частиною Михайлівського готелю. Свого часу тут мешкали Марко Вовчок, М.Коцюбинський, про що свідчить встановлена на стіні будинку меморіальна дошка. Аз 1913 року при готелі існував єдиний у Старокиївському поліційному відділку нічліжний притулок мішаного типу. Прочан у ньому розміщували в окремих невеликих кімнатах, заставлених ліжками.

1913 року комітет сільськогосподарської виставки в Києві звернувся до правління монастиря, прохаючи оселити в його готелі своїх відвідувачів – робітників і селян. Тоді для гостей відвели 200 місць (з платою по 3 копійки за добу з кожної особи) та ще 8 номерів, з ліжками й матрацами, для керівників екскурсійних груп (з платою за добу від 50 копійок до карбованця). У роки першої світової війни монастирське начальство надало безплатний притулок 335 біженцям (серед них 122 дітям), розмістивши їх у підвальних приміщеннях, а також влаштувало лазарет для поранених і хворих воїнів.

Починаючи з 1917 року, кого тільки не бачили стіни колишнього Михайлівського готелю. Тут розміщувалися київська гімназія Товариства педагогів, загони гайдамаків і радянські танкісти, Укрраднаргосп, гуртожиток студентів київських вищих шкіл, інститут червоної професури, редакції кількох газет та журналів, різні наукові установи. Над будинком надбудували два нові поверхи.

Ще один великий готель на 1200 місць мав з’явитися 1908 року, до 800-річчя заснування монастиря, у другій його садибі на розі вулиць Безаківської (нині – Комінтерну) та Жилянської. Проект його і церкви на честь св. Іллі склав той самий архітект Є.Єрмаков. Проте збудували лише одну Іллінську церкву (не збереглася). Відзначали згадану велику річницю монастиря в червні 1908 року. Тоді до Києва з’їхалося багато єпископів, для яких у приміщенні клубу Купецького зібрання (нині тут Національна філармонія) влаштували святковий обід. Саме тоді відбувся перший хресний хід навколо Михайлівського собору з одночасним обнесенням мощів св. Варвари.

А на основній території монастиря будівельні роботи тривали майже весь час, 25 жовтня 1886 року, після розширення й оновлення, освятили Миколаївську церкву в архієрейських покоях. Наступного разу після чергового оновлення її освятили 2 серпня 1898 року. 1888 року синод дозволив архімандритові й настоятелю монастиря преосвященному Ієронімові (колишній протоієрей Екземплярський) виконати будівельні роботи в головному храмі за проектом єпархіального архітекта В.Ніколаєва, затвердженим церковно-археологічним товариством. Передбачалося зменшити висоту іконостаса і відкрити для огляду стародавні мозаїки на східній стіні головного вівтаря; замість чавунної послати підлогу з дубових дощок; встановити обігрівальні пристрої (калорифери); розширити внутрішню площу храму, змістивши криласи; поставити на всіх 107 вікнах подвійні залізні рами; зробити біля всіх п’яти дверей зовнішні прибудови та спорудити навколо собору муровану галерею. Тоді замінено надто високий цегляний головний престіл в ім’я св. архістратига Михаїла на нижчий дерев’яний, що його освятили 23 жовтня 1898 року. Ремонтні роботи провадилися і в інших вівтарях соборного храму, і майже щоразу робітники знаходили там людські поховання.

Під час земляних робіт на території монастиря і поза нею будівельникам нерідко траплялися цікаві знахідки і справжні скарби. Так, у 1884 році вони підняли одну з шиферних плит, якими були вимощені доріжки, і побачили барельєф із зображенням двох вершників. Згодом висловлювалося припущення, що між плитами можуть бути рештки домовини князів Святополка і Гліба Юрійовича (її не знайшли в церковних підземеллях, де 1888 року виконували великі ремонтні роботи). У 1887 році, коли прокладали водогінні рури, біля архієрейського будинку на глибині 1,5 метра виявили глиняний глечик із накривкою, у ньому лежали два металеві ланцюжки (один із них прикрашений медальйонами), вісім окремих медальйонів (два з них оздоблені перлинами) і ціла жменя перлів. Це була не перша знахідка, а тому монастирське начальство доручило ченцям наглядати за всіма грабарськими роботами і не допускати, щоб знайдені цінності виносилися з монастирської території і скуповувалися за безцінь місцевими антикварами.

1903 року, будуючи готельний корпус, робітники відкопали на глибині 2,3 метра чималий глечик із жовтої глини, у якому зберігався скарб кінця XII – початку XIII століття: 18 золотих і срібних речей якогось поважного киянина, можливо, навіть князівського роду. Шкода, що цей скарб дістався імператорській археологічній комісії в Петербурзі. Ще один глечик із золотими й срібними монетами XI століття відкопали в 1906 році. А наступного року грабарі наткнулися на дві такі посудини з 53 стародавніми срібними гривнями й двома золотими сережками. Цього разу скарб передали намісникові монастиря.

Але були не тільки знахідки скарбів, а й втрати монастирського та особистого майна. Наприклад, упродовж 1885 року сталися дві крадіжки: хтось виніс з готельного храму церковні посудини, а селянин Микуленко викрав з карнавок 915 карбованців, за що й був позбавлений волі на три роки і три місяці. А вранці першого дня нового 1888 року ігумен виявив, що з його келії пропали сім білетів другої внутрішньої позики, 37 карбованців кредитними білетами і срібних монет на суму 60 карбованців. Злодії, вочевидь, не читали друкованих релігійно-моральних напучень, що їх з 1886 року ченці регулярно вивішували у двох великих вітринах із зовнішнього боку монастирської огорожі. Знайомитися з ними могли одночасно 10 – 15 душ. Єпархіальне начальство схвально оцінило це нововведення і ставило його за приклад іншим монастирям і церквам.

Михайлівський монастир і далі лишався освітнім осередком. У 1810-х роках відомий учений Іриней Фальківський заснував тут двокласну школу співаків, де учнів навчали нотної грамоти, читання й письма, арифметики, історії та географії. Як довго вона існувала, ми не знаємо, проте відомо, що 1886 року преосвященний Ієронім, єпископ Чигиринський, на власні кошти й приватні пожертви відкрив при Михайлівському монастирі нову безплатну школу церковного співу, її першими учнями стали 25 молодих людей віком від 17 до 32 років, переважно з родин священиків, які вже мали на той час певну освіту. Монастир забезпечував їх одягом, харчами і житлом. У цій школі з дворічним терміном навчання викладали закон Божий, церковний спів, церковний устав, церковнослов’янську мову, теорію музики тощо. Випускники її ставали дяками, були реєнтами церковних хорів, учили дітей по церковно-парафіяльних школах. Міністерство народної освіти від часу заснування школи виділяло їй щороку 600 карбованців субсидії.

28 листопада 1891 року у скромному, але добре відремонтованому дерев’яному флігелі обителі освячено безплатну бібліотеку з читальнею на 50 місць. Призначалася бібліотека передовсім для монастирської братії, але відвідували її також миряни – від 25 до 40 осіб щодня. Потім бібліотеку перемістили до нового корпусу, де мешкали монастирські півчі, а згодом і новий настоятель обителі преосвященний Сергій, єпископ Уманський, надав їй просторе світле приміщення у щойно перебудованому тоді братському корпусі. Один з останніх її бібліотекарів – вихованець Київської духовної академії Ф.Доброленський помер 1914 року в братській лікарні монастиря на 85 році життя.

Ще кілька слів про знаменитий, так званий храмовий Михайлівський торг. Відбувався він щороку 8 листопада (в день пам’яті святої великомучениці Варвари) з давніх-давен біля монастирської огорожі. Продавали на ньому глиняний і дерев’яний посуд, копійчані іграшки-свистунці, медівники та інші народні солодощі. Особливо процвітав цей торг у XVII – XVIII століттях, коли монастир успішно конкурував з міською владою в торгівлі вином і мав навіть власний бровар на території нинішнього Хрещатого саду.

Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 95 – 97.