Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Мощі святої великомучениці Варвари

Ігумен Димитрій (Рудюк)

Найбільшою святинею Михайлівського Золотоверхого монастиря були мощі святої великомучениці Варвари, які спочивали під склепінням монастирського собору від самого початку його заснування. Ця святиня потрапила до Києва зі Сходу, з Константинополя. При цьому рука великомучениці Варвари лишилася в Константинополі. Тому прочани з наших земель у XIII столітті і вказували на частину цих мощів, які зберігалися в столиці імперії.

Рака (гробниця) святої великомучениці Варвари до щедрої пожертви гетьмана Івана Мазепи була дерев’яною. Такою її бачили Еріх Ляссота 1594 року, а потім – Павло Алеппський. У їхніх щоденниках є свідчення про те, що мощі великомучениці Варвари – це мощі місцевої святої, дочки короля (так уважав Е.Ляссота), бо на голові в неї корона [Путешествие ангиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. – Москва, 1898. – С. 33]. Однак не всі сучасники так помилялися: здебільшого ці мощі ототожнювали із святою Варварою Ієрапольською, що постраждала в 306 році від рук свого батька Діоскора, який зітнув мечем їй голову. А корону на голові або вінець вона мала як мучениця, удостоїлась вінця небесного царя слави.

Найкращим доказом правдивості цих мощів є розповідь святителя Димитрія Ростовського (Туптала), автора дванадцятитомного „Житія святих”. Він стверджує, що

„під час таких близьких і дружніх відносин між грецькими і руськими правителями Київ отримав із Греції безцінний дар – зцілюючі мощі святої великомучениці Варвари, як про це розповідає нам „Сказання”, написане в 1670 році ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, ієромонахом Феодосієм Софоновичем, мужем, гідним довіри” [Жития святых святителя Димитрия Ростовского. – Москва, 1997. – Т. 4. – С. 88].

Про справжність цих мощів маємо ще багато доказів і свідчень, пов’язаних із ушануванням святої великомучениці Варвари. Під час митрополитства Петра Могили до Києва завітав канцлер Польського королівства Юрій Оссолінський, який забажав бачити мощі святої великомучениці, і це вчинивши, сказав:

„Я виношу глибоку віру в допомогу святої великомучениці Варвари, бо багато хто свідчить, що той, хто віддає себе її заступництву, не вмре без покаяння і причастя божественних тайн. Я був у Римі і в західних країнах і всюди запитував, де є мощі святої великомучениці Варвари – на Заході, чи на Сході? Мені сказали, що на Заході немає мощів святої Великомучениці. Немає їх і на Сході, як стверджують ті, що бувають там… Нині вірую, що саме тут, у Києві, перебувають мощі святої великомучениці Варвари” [Там само. – С. 89 – 90].

Поклонившись святим мощам і поцілувавши їх, канцлер попросив часточку. І ради його великої віри йому дана була частина перста правої руки святої великомучениці.

1650 року в час великого повстання під проводом Богдана Хмельницького Київ здобув підступом литовський князь Януш Радивил. На його бажання йому дали дві часточки мощів святої великомучениці, які взяті були від перста і від ребра Варвари. Одну з цих часточок гетьман віддав своїй православній дружині Марії, яка зберігала їх аж до самої смерті. А потім ця часточка потрапила до Київського митрополита Иосифа Тукальського і він приніс її у Канів. Після смерті цього останнього митрополита, який обстоював незалежність української церкви, ця часточка потрапила в Батуринський свято-Миколаївський монастир (нині не існує). Друга часточка від ребра святої великомучениці Варвари попала через того ж таки князя Радивила до віленського католицького єпископа Георгія Тишкевича, в якого зберігалася в дорогоцінному ковчезі. Через якийсь час будинок єпископа згорів, а часточка мощів залишилась цілою і неушкодженою.

1656 року в Києві перебував антіохійський патріарх Макарій разом із своїм сином архідияконом Павлом Алеппським. Цей останній спочатку сумнівався в правдивості мощів і говорив, що Варвара була місцевою княжною. А коли довідався про те, що це справжні мощі святої великомучениці Варвари, яку вшановує і католицький Захід, і православний Схід, то записав у своєму щоденнику, що антіохійський патріарх з великою любов’ю поклонився чесним мощам святої великомучениці і попросив часточку їх [Путешествие антиохийского патриарха Макария. – С. 41].

У правдивості мощів святої великомучениці Варвари католицький Захід сумнівається і донині. Але в нас є прекрасні докази того, як самі католики в середньовіччі шанували святу і визнавали, що мощі її справді є в Києві.

Багато чудесних уздоровлень звершувалося від мощів святої великомучениці Варвари. Одне із них навіть зображене на мурованій стіні з лівого боку біля входу до дзвіниці Михайлівського монастиря. Це сталося так. 1670 року київський міщанин на ім’я Іван захворів на пропасницю. У своїх молитвах він звернувся до святої великомучениці. Не маючи сил дійти до монастиря і поклонитись її чесним мощам, Іван послав до монастиря по святу воду, освячену біля раки мощів Варвари. Тим часом у нього була така гарячка, що в роті все пересохло і він страшенно мучився від спраги. Рідні радили Іванові випити якої-небудь води. Але він відповідав: „Хоча б мені довелося померти, я не буду пити нічого доти, доки не буде принесена вода від святої великомучениці Варвари”. Великою була віра в цього раба Божого до святої великомучениці. І коли принесли воду від її чесних мощів, Іван, випивши її, глибоко заснув і бачив сон, що він стоїть у церкві святого Михаїла і прекрасна діва промовляє до нього: „Чи знаєш ти, хто я?” Коли ж він відповів, що не знає, то діва знову йому сказала: „Знай, що я свята мучениця Варвара. Багато є людей, які не вірять, що в Михайлівському монастирі спочивають мої мощі. Переконайся тепер сам в істинності моїх мощів і проповідуй усім, щоб вони вірили цьому; на ознаменування ж цього віднині будь здоровий”. Промовивши це, свята Варвара лягла у свою раку, а Іван одразу прокинувся і відчув себе зціленим від тяжкої хвороби. Про це розповів благочестивий міщанин ігуменові Михайлівського монастиря Феодосію Софоновичу. Той занотував за часів свого ігуменства в цьому монастирі ще 16 чудес від дівимучениці й виклав їх у „Повісті о преславних чюдах святої великомучениці Варвари” [Повість о преславных чюдах святої великомучениці Варвари // Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1992. – С 260 – 264].

Пізніші свідчення приписують святій великомучениці й визволення від смертоносної чуми, що лютувала в Києві 1710 року. Страшна хвороба не торкнулася жодного з братії монастиря. Побожний православний люд став урочисто вшановувати пам’ять великомучениці Варвари 4/17 грудня. Київський митрополит Йоасаф Кроковський (1708 – 1718) склав акафіст, який і досі співається перед її чесними мощами. Тоді ж, на початку XVIII століття, стараннями гетьмана Івана Мазепи зроблено із срібла масивний балдахін і нову раку для мощів святої Варвари.

Під час зруйнування монастиря більшовиками чесні мощі святої великомучениці перенесли до Андріївської церкви, а після її закриття на початку 1960-х років – до Володимирського катедрального собору, де вони є й тепер. Щовівторка о восьмій годині ранку перед мощами святої великомучениці Варвари читається акафіст. З відродженням Михайлівського монастиря виникла думка повернути мощі до нього, і це може невдовзі відбутися.

Великомучениці Варварі моляться християни для збереження від наглої і несподіваної смерті, від пошесті й головного болю. У цьому їй дарована від бога особлива благодать. У Західній церкві святій Варварі ще моляться про рятунок від бурі й від вогню на суходолі.

Джерело: Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 90 – 91.