2010 р. Екс-директор лаврського заповідника: “Повертаючи майно УПЦ, по суті, відроджують…
Ігор Луценко
2010 р. Екс-директор лаврського заповідника: “Повертаючи майно УПЦ, по суті, відроджують російську імперію”
Дата: 09.11.2010
На минулому тижні влада зробила черговий крок у справі виселення музеїв із Лаври – фонду держмайна та КМДА було сказано терміново шукати нові приміщення, а окремим музеям – готуватися до виселення. Схоже, ідею про те, що музеї мають іти з території заповіднику, суспільство готове прийняти як аксіому. Питання “навіщо?” не було предметом належного широкого публічного обговорення.
Аргументація чиновників та церкви, котрі виступають єдиним фронтом, зрозуміла – мовляв, треба повернути віруючим те, що у них забрали. “УП-Київ” звернулася до Сергія Кролевця, екс-директора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, щоб вияснити, наскільки є коректною така формула.
– Сергій Павлович, чи існують історичні підстави віддавати майно лаврського заповідника Українській православній церкві?
– Таких підстав немає. Є Українська Православна Церква (УПЦ), яка не є правонаступницею жодної з релігійних громад, які були до того на території Лаври. УПЦ, Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра зареєстровані Мін’юстом України наново.
І немає юридичних підстав сьогодні, у нас, в незалежній Україні, говорити про відновлення і повернення в майновому сенсі. Немає історичного підтексту відновлення і повернення, немає цього юридичного підтексту в указі президента “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”.
– В чому саме тут така центральна роль цього указу, яка його суть?
– Це указ президента Леоніда Кучми від березня 2002-го, який стосувався невідкладних заходів щодо подолання негативної політики колишнього СРСР щодо релігії. По-перше, указ президента чітко визначив який саме період мається на увазі – період СРСР, а це період з 31 грудня 1922 року. Тоді Лавра не була в підпорядкуванні тої церкви, що сьогодні на неї претендує. Старолаврська громада ще до утворення Союзу РСР реформувалась і на території Лаври була зареєстрована нова громада, так звані “обновленці”, яких і було закрито в 1930 році.
По-друге, оскільки в російській імперії церква не була відокремлена від держави, то сьогодні розмови, в тому числі чиновників з високих кабінетів, що Лавра належала цій церкві і їй же треба все повернути, з юридично-правової точки зору пахнуть невіглаством: і релігійним, і історичним, і юридичним. Сьогодні говорити про повернення майна тій церкві, що існувала за часів царату,- означає, що ми частково відроджуємо російську імперію, невід’ємною частиною якої була церква.
По-третє, Україна не є правонаступницею Союзу РСР і незрозуміло чому справу спокути гріхів неіснуючої держави перед церквою українські чиновники раптом беруть на себе і пропонують вирішити цю проблему за рахунок потерпілої ж сторони – музеів, архивів, бібліотек…
Для того щоб не повторити історію, вже у вигляді фарса, потрібно для початку визначитись з метою, з’ясувати чого ми прагнемо: встановлення історичної справедливості (на якій період? XVIІ чи ХХІ століття?), перерозподілу майна чи пошуку політичних партнерів, потім назвати учасників процесу як у минулому, так і у сьогоденні і, зрештою, розібратись з тим, хто є потерпілою стороною, і хто ж коїв злочин, хто ж був “порушником прав” і впроваджувачем ганебної “тоталітарної політики” Союзу РСР. І в такому випадку, можливо, на сцену вийдуть зовсім інші гравці?
– Чи ви є прихожанином якоїсь церкви?
– Цієї, я хрещений в цій церкві (УПЦ МП – авт.)
– Ви говорите з позиції прихожанина, тобто Ви критикуєте так би мовити свою церкву.
– Я не критикую. Я просто кажу, як воно реально було. Це історичні події, і коли їх неправильно трактують і роблять висновки, то в результаті цих висновків, я бачу, що підводять знову мою церкву під те, що було на рубежі 1917-го року.
– До чого саме?
– Саме до того, що порушується принцип відокремлення церкви від держави і церква стає елементом державного управління.
– Як прихожанин ви проти цього?
– Мені це не подобається, це неправильно. В Україні з лютого 1917-го почалися внутрішні церковні процеси і через рік-два в Лаврі була зареєстрована зовсім інша громада: ті нечисленні ченці, що притримувалися думки того, що церква, як і російська імперія, єдина, неподільна, центр її в Москві, а “Москва це третій Рим” і так далі – вони залишились в меншості, а на території Києво-Печерської Лаври було утворено і зареєстровано так звану “обновленську громаду”.
Церква також оновлювалась, на 90% братія підтримувала нові тенденції, які відбувалися і в суспільстві. Вони просили надати їм землю (Києво-Печерської Лаври – авт.), щоб на ній працювати самостійно, без найманої праці.
– Що далі трапилося з тією громадою?
– Існувала до 1930-го року. Стались відомі події кінця 1920-х років, що закінчились в нас Голодомором. Спочатку була зачищена Автокефальна Церква, а потім в Лаврі закрили монастир. Він “відродився” в 1941 році, за німців. Радянська влада мовчки визнала правочин окупаційної німецької фашистської влади (бо вона їм рідна була, також – тоталітарна) по відновленню діяльності чоловічого монастиря на території Києво-Печерської Лаври. А потім і ця Лавра, саме як Руської Православної церкви, була закрита в 1961 році.
Таким чином за період СРСР діяло дві різні громади, права якіх було порушено тоталітаризмом. Кому повертати? Чому Лавра не може належати всьому українському народу безвідносно до конфесійних уподобань?
– З практичної точки зору, що необхідно зараз робити з майном Лаври і заповідника?
– Припинити недолугі майнові розборки, що започатковані недалекоглядними політиками, які використовують Церкву і ховаються під церковну парасольку. Провести інвентаризацію майна. За період незалежної України церкві передано близько 4000 об’єктів, які є пам’ятками архітектури. Різним конфесіям, усім церквам.
Слід з’ясувати в якому вони стані і чи є , взагалі, в наявності, бо це є власністью всього народу України і віруючих, і невіруючих. А сьогодні у нас зареєстровано близько 32000 приходів різних віросповідань: православних, католицьких, уніатських, протестантських, баптистських і так далі. В православних церквах близько 17000 приходів. У нас сьогодні один приход на менш ніж півтори тисячі мешканців України. В Російській Федерації приблизно сім з половиною тисяч на один приход. В Росії немає церковної напруги. Ніхто нічого не передає. Звідки у нас виникла така необхідність?
Якщо ми будемо і далі діяти у майновій площині, ми зайдемо у глухий кут, і повинні будемо відновити обновленську громаду. Або відновити УПЦ в канонічних межах Київської Митрополії і України на 1685 рік.
– На ваш погляд, чи є доцільним знаходження у Лаврі резиденції митрополита, і духовної семінарії та академії?
– Там може бути Дім Митрополита. Резиденція ж – це, на мій погляд, приниження статусу Митрополита. Що, не можна було в Києві, на тому ж Печерську знайти два-три гектара території, віддати і збудувати нормальну Резиденцію? Щодо Семінарії та Академії – теж небажано, ми порушуємо “цнотливість” монашеського життя тим, що на цій території існують ті заклади, які не повинні існувати там.
– Ну, якщо казати про цнотливість монастиря, можна сказати, що їй загрожують ті ж туристи, які ходять по музеям…
– На нижній Лаврі паломників не меньше, ніж туристів у музеях верхньої Лаври. Треба обмежити доступ в печери, можливо і в інші місця, чутливі до антропогенного впливу. Але, в цілому, паломники, відвідувачі – це нормально. Вони завжди приходили, але був певний режим, були певні обмеження.
– А кому/чому іще не місце в Лаврі?
– Сьогодні на території Лаври діє близько двадцяти релігійних організацій. Нікому достеменно невідомі навіть точні назви. Свого часу на нарадах піднімались це питання, і ні Держкомрелігій, ні церква не могли дати відповідь. “Товариство Зосима і Савватія”, “Товариство Архістратига Божого Міхаїла”, ще якісь релігійні і “около”релігійні організації… Для чого це в монастирі?
В Україні існує майже 500 монастирів, всіх конфесій. Тільки в УПЦ, близько 170 монастирів. У нас музеїв менше, ніж монастирів, а монахів більше, ніж музейників! А в православній Росії, до речі, навпаки – музеїв більше, ніж монастирів, у кілька разів.
– Як ви оцінюєте теперішній стан Лаври?
– Стан основного скарбу – лаврських печер – є загрозливий. Це відображено у звіті ЮНЕСКО, Причина – зволоженість. У 2005 стався жахливий обвал, і його було “заліковано” у той спосіб, що можуть бути і рецидиви. Причина зволоженості – в тому числі і господарча діяльність на території монастиря.
– Запитання, щоб зрозуміти стан музейної справи у заповіднику. Який відсоток скарбів Національного заповідника зараз виставляється?
– Менше одного відсотка. Приміром, колекція київського Церковно-археологічного музею перед революцією, перед Першою Світовою війною прирівнювалась до колекції музеїв Ватикану. До речі, цей музей (ЦАМ) не був церковним, він був заснований на громадських засадах. На жаль, все йде до того, що більшість артефактів нинішні кияни так за своє життя і не побачать.
– І при цьому фінансування заповідника збільшено…
– Комусь просто вигідно, скажемо так, більші бюджети… Цікаво, що Марина Громова і Микола Кучерук, “працювали” при помаранчевих керівниками Державної служби з питань національної культурної спадщини: направо і наліво роздавали дозволи на ганебну забудову Києва, охоронних зон Софії і Лаври, а нинішній владі стали в пригоді вже керівниками заповідника, який руйнували своїми ж “дозволами”.
За попередні 15 років загальне фінансування на ремонтно-реставраційні роботи с державного і міського бюджетів разом становило меньше мільйона гривень на рік. А от за цей рік, можливо, пані Громова і пан Кучерук встигнуть виконати програму освоення 36 мільйонів. Тобто за рік в тричи більше ніж за попередні 15!
До речі, нинішня команда керівників заповідника, по суті зробила всередині себе рокіровку. Раніше головою Державної служби з питань національної культурної спадщини був пан Кучерук, а пані Громова (нинішня директорка заповідника – авт.) числилась його замом. Зараз навпаки, Кучерук – зам Громової. Тепер вони разом з іншими “перебіжчиками” з Держкультурспадщини дружньо заходились освоювати шалений музейний бюджет.
Цікаво, до речі, чому це раптом все керівництво Держслужби повтікало з таких солодких посад? Чи не налякав їх приклад Руслана Кухаренка (керівник пам’яткоохоронної структруктури міста Києва, якого третій місяць ув’язнено – авт.) .
Cьогодні ми маємо претензії ЮНЕСКО через забудови в охоронній зоні заповідника і на прилеглих територіях. Кучерук дав дозвіл на 15 тис. кв. метрів, які збудовані на Нижній Лаврі невідомо, з якою метою і невідомо ким. Невідомо і те хто є власник цих новобудов: в БТІ міста і на балансі Заповідника вони відсутні. Виходить власник не держава? А хто?
Я двічі подавав на Кучерука в прокуратуру, у мене є документи, що це він дав дозволи на руйнування лаврських воріт. На мій подив, Церква взяла на себе відповідальність за знесення пам’ятки архітектури – так Кучеруку вдалось сховатись за спини монахів.
І сьогодні суспільство сприймає цю ситуацію, як протистояння Церкви і музею, що знаходяться по різні боки барикад. А насправді, це такі “барикади”, що штучно створені отакими от Кучеруками, і такими Громовими з метою відвести увагу суспільства від того безчинства що коють чиновники.
– Чи ведуться там якісь адекватні археологічні дослідження?
– Ні. Печери передані в користування монастиря, і держава ніяких важелів контролю за собою не залишила. Так, як і за всіма іншими об’єктами культурної спадщини переданими в користування церквам.
– Чи ведеться зараз належна наукова робота самим заповідником?
– Свого часу ми намагались вести наукову роботу заповідника на відповідному рівні, який би відповідав статусу провідного музея України. З 1996 року проводилась щорічна науково-практична конференція, видавались її матеріали, ця конференція стала з часом міжнародною, в ній постійно брали участь науковці і музейники, з різних країн в тому числі Російської Федерації. Ми започаткували видання в Україні наукового журналу, зареєстрованого ВАКК’ом.
Зараз є факти про те, що у заповіднику йде зачистка наукової діяльності, оскільки новому керівництву це не потрібно. Сьогодні вже звільнені деякі унікальні науковці, і низці науковців, реставраторів, фондовиків, інших професіоналів музейної справи запропоновано звільнитись. У заповіднику йдуть скорочення. Наука й так потерпає, а людей з великим стажем роботи виганяють на вулицю, звільняють в нікуди.
І якщо відселення музеїв з території заповідника помічено суспільством, то внутрішня “зачистка” під виглядом скорочення вже в самому заповіднику, нажаль, протікає непомітно, навіть для музейної спільноти. Сьогодні заповідник очолюють вчорашні корумповані чиновники, які нищенням Заповідника ховають свої злочини.
Заповідник, крім іншого, це клубок проблем: державно-церковних, пам’ятко-охороних, музейних, майнових, культурно-суспільних, історичних, та інших. При відсутності заповідника ці проблем наче зникають: немає Заповідника – немає проблем.
І будьте впевнені, завтра ж всіх нас почнуть запевнювати, що Церква буде краще ніж держава зберігати об’єкти культурної спадщини, в тому числі під охороною ЮНЕСКО, та освоювати бюджетні кошти на виконнання бюджетних же програм по охороні, реставрації, утриманню… Але в такій державі не буде місця не тільки музеям і музейникам, а й нам з вами.
Джерело: “Українська правда. Київ”