1966 р. Історія українського мистецтва
Десятинну церкву було задумано як величний пам’ятник, у якому б знайшла своє гідне втілення блискуча епоха князювання Володимира Святославовича. Володимир мав виняткові здібності державного діяча і був висококультурною для свого часу людиною. Перебуваючи за межами вітчизни, зайнятий розв’язанням складних дипломатичних і військових завдань, він не залишався байдужим до творів мистецтва. Літопис розповідає про глибоке враження, яке справило на нього живописне зображення «Страшного суду», що стало нібито останнім поштовхом у виборі нової релігії для Русі. Імпонувало смакам князя й античне мистецтво – життєрадісне, повнокровне, не затьмарене похмурими видіннями середньовіччя. Надаючи перевагу християнству, Володимир розумів, що в ньому прихована сила, яка допоможе здійснити його далекосяжні мрії про єдину могутню державу, міцно зв’язану з ідеологією нового феодального ладу. Тому для будування і оздоблення Десятинної церкви він не шкодував коштів, виділивши для цього десяту частину своїх власних прибутків. Про пишність внутрішнього оздоблення церкви, про її розкішні настінні мозаїки і фрески, про чудовий візерунок мозаїчної підлоги, про мармурове облицювання і, нарешті, про церковне дорогоцінне начиння, яке подарував Володимир, можна скласти лише деяке уявлення, розглядаючи дрібні уламки й фрагменти, знайдені під час археологічних розкопок.
Звідки ж прибули майстри, що оздоблювали Десятинну церкву? Погляди дослідників сходились на тому, що Константинополь, незважаючи на його провідну роль у християнському світі, в цьому випадку дипломатично обійшли. Володимир, зберігаючи суверенітет молодої Київської держави, уникав надто тісних і безпосередніх зв’язків з Константинополем, які могли призвести до обмеження самостійності, тому вірогідніше, що він звернувся по допомогу до іншого художнього центру. Таким центром могла бути Солунь – «друге місто» Візантійської імперії [Місто Солунь (Салоніки), засноване в кінці IV століття до н. е., багате на пам’ятки античного й візантійського мистецтва (мозаїки V, VI – X століть, фрески VI – X століть). До Солуні споконвіку тяжіли симпатії балканських країн і східних слов’ян. Солунь була провідником візантійського мистецтва на Балканах і відіграла видатну роль у розвитку мистецтва слов’янських країн. Про незмінне тяжіння цих країн до Солуні свідчить і сам факт колонізації її слов’янами в VII – VIII століттях].
Майстри, що працювали в Десятинній церкві, як можна гадати, засвоїли константинопольську систему декорування храму, за якою в апсиді здебільшого зображали постать богоматері Оранти, а в куполі – півпостать Пантократора (Христа Вседержителя). Про стиль мозаїк Десятинної церкви нічого сказати не можна – розрізнені дрібні уламки не дають для цього ніяких підстав. Усі висновки й думки про стиль фресок грунтуються на аналізі одного уламка розпису з зображенням верхньої частини обличчя молодого «святого», виконаним у дуже архаїчній манері, що схожа на манеру виконання деяких фаюмських портретів (іл. 196). Характерними особливостями письма цього уламка є виразність малюнка і різке, важке моделювання форми. Широко відкриті очі з великими зіницями і зморшками біля перенісся надають обличчю натхнення, виражають цілеспрямовану волю.
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 1, с. 249 – 250.