2003 р. Звід пам’яток Києва
Марія Кадомська, Наталія Кондель-Пермінова, Галина Кравченко, Елла Піскова, Тетяна Трегубова
443.17. Хімічний павільйон, 1898–99 (архіт., іст.).
Корпус № 4. Упродовж західної частини паркової алеї, на одній червоній лінії забудови з головним навчальним корпусом.
Земляні підготовчі роботи зі зняттям зайвого грунту шаром до 2 сажнів (бл. 4 м) завершено у травні 1898. Закладини фундаментів хімічного павільйону 1 червня 1898 започаткували спорудження Політехнічного інституту.
20 червня 1898 арх. І. Кітнер подав скоригований за зауваженнями Будівельної комісії проект павільйону з деякими змінами внутрішнього планування й збільшенням площі підвалів, необхідних для розміщення опалювальних і вентиляційних пристроїв, складів хімічного посуду тощо. Переробки зазнала також архітектура фасадів. Земляні й будівельні роботи виконувала київська фірма Л. Гінзбурга, парове опалення і вентиляцію влаштувала технічна контора московського Торговельного дому «В. Залеський і В. Чаплін». 28 жовтня 1898 стіни будівлі виведено під дах.
В акті, укладеному 2 червня 1900 у зв’язку зі складенням І. Кітнером повноважень керівника робіт, вказано, що 1 вересня 1899 будівля була здана до експлуатації. 12 вересня 1899 відбулося її освячення. Споруда завдовжки 153 м зайняла у плані 909,5 кв. сажнів (4093,7 кв. м), мала загальну площу приміщень на усіх поверхах 1912,5 кв. сажнів (8606,2 кв. м). Спочатку в ній розміщувалися всі чотири відділення інституту та бібліотека. 1901 всі підрозділи, крім хімічного відділення, переведені до головного навчального корпусу.
У роки 1-ї світової війни в будинку містилися піротехнічна та ракетна майстерні Військово-промислового комітету. 22 червня 1916 під час виконання оборонних замовлень стався вибух і пожежа, які зруйнували частину споруди (цілком відбудована до лютого 1917).
З 1918 приміщення звільнено від оборонних підприємств. На зламі 1920–30-х рр. на одній фасадній лінії прибудовано двоповерховий західний об’єм будівлі (завдовжки бл. 115 м), в якому розмістився завод електротехнічної апаратури. Нова частина, виконана у спрощених архітектурних формах, за пропорціями відповідає характеристикам первісного об’єму.
Історична частина споруди – хімічний павільйон – залежно від рельєфу має висоту від двох до двох з половиною поверхів, з підвалами. Фундаменти споруди й цоколь – із сірого гніванського граніту, стіни – з місцевої цегли.
У підвалах і коридорах застосовано цегляні склепіння. Стелі великих аудиторій і лабораторій першого поверху зроблено з металевих балок, проміжок між якими заповнено залізобетонними плитами або невеликими цегляними склепіннями. Перекриття другого поверху – по дерев’яних балках. Вальмовий дах – по дерев’яних кроквах, покриття бляшане. Симетричний за композицією, складається з поздовжнього корпусу та перпендикулярних до нього бічних крил і трьох тильних корпусів, центральний з яких займає аудиторія, вирішена у вигляді амфітеатру.
Планування поздовжнього корпусу коридорне, однобічне; зальне планування бічних крил і тильних корпусів пов’язане з розміщенням у них великих приміщень лабораторій та аудиторій. Зв’язок між поверхами забезпечено двомаршовими центральними та бічними сходами, розташованими у торцях поздовжнього корпусу. Ще одні забіжні сходи містяться у гранчастому об’ємі.
Оздоблений у цегляному стилі з елементами романсько-готичної архітектури.
Фасади виконано у відкритій жовтій київській цеглі з розшивкою швів та із застосуванням різноманітного цегляного оздоблення (нішок, навкісних хрестів, зубців, городців, поребрика тощо).
Провідним мотивом членування фасадів є виділені пласкими лопатками одновіконні прясла. Розміщені у два яруси великі лучкові вікна розділені підвіконнями з квадратними нішками й поясками зубців. Головний фасад, що формує подвір’я-курдонер, на осі якого розташовано розкріповку з арковим вхідним порталом та тридільним двоярусним ступінчастим щипцем, прикрашеним гранчастими готичними стовпчиками й накладним трикутним фронтоном. Аналогічним чином – розкріповками та нижчими ступінчастими щипцями – відзначено бічні входи й торці поперечних крил, що відіграють роль композиційних акцентів у структурі фасадів.
Бічні входи підкреслено пірамідальними даховими вежками. У формуванні виразного силуету будівлі значну роль відіграють також архітектурно оформлені труби вентиляційних витяжок. Фасади завершує зубчастий карниз з парапетом: основою останнього слугують стовпчики на подовженні міжвіконних лопаток, з’єднані балюстрадою. В цілому для екстер’єрів споруди характерне зростання насиченості декором знизу догори. Перед флангами поздовжнього корпусу з боку головного і тильного фасадів збереглися невеликі шатрові вежки восьми повітрозабірників.
Інтер’єри приміщень парадного призначення мають урочистий вигляд.
Довгі коридори першого і другого поверхів перекрито хрещатими склепіннями на підпружних арках з профільованими імпостами. Головний вестибюль у центрі перекрито пласкою стелею, по боках – коробовими склепіннями. Він сполучається з двосвітнім приміщенням двомаршовими сходами, обабіч яких на першому й другому поверхах – проходи до головної аудиторії.
На рівні другого поверху сходи від проходів відокремлюються аркадами.
Стіни вестибюля і сходові клітки рустовані, підлоги та сходи гранітні. Марші сходів, що спираються на повзучі арки, огороджені ажурними металевими гратами. На рівні проміжного майданчика стіна сходової клітки оздоблена сучасною живописною композицією.
Велика хімічна аудиторія, розташована у центральному поперечному крилі (площа 63 кв. м), обіймає два поверхи.
Перекрита двосхилою стелею на відкритих дерев’яних фермах з металевими затяжками. Освітлена шістьма верхніми арковими вікнами, прорізаними у східній і західній стінах. На рівні другого поверху з трьох боків (окрім південного) оперезана дерев’яним балконом-галереєю на дерев’яних кронштейнах з підкосами. Під крутим амфітеатром з дерев’яними лавами влаштовано приміщення з окремим входом.
Архітектурне оздоблення аудиторії зосереджено на поділеній на два яруси північній стіні. За кафедрою викладача, у центрі – декоративний портал з нижньою прямокутною нішею для встановлення дошки для записів та з пишним завершенням у вигляді тридільного ступінчастого фронтону, що загальним абрисом нагадує щипець головного фасаду будинку. Фронтон з круглою нішкою, що наслідує готичне вікно-розетку, прикрашено аркатурним поясом, фільонками й геометрично-рослинним орнаментом. Обабіч центрального порталу симетрично закомпоновано чотири прямокутні портали виходів на рівень другого та першого поверхів. Загальна композиція і романсько-готична стилістика вирішення північної стіни хімічної аудиторії споріднена з оздобленням фізичної аудиторії головного навчального корпусу інституту.
Будівля хімічного павільйону є невід’ємною частиною ансамблю політехнічного інституту, досконалим зразком спеціалізованої навчальної споруди кін. 19 ст.
Першим деканом хімічного відділення (з 1899) був Коновалов Михайло Іванович (1858–1906) – хімік-органік, завідувач кафедри неорганічної хімії (з 1899), директор інституту у 1902–04.
За його безпосередньою участю було розроблено перші навчальні плани і підготовлено програми з усіх дисциплін, що викладалися на відділенні, лабораторії корпусу оснащено першокласним вітчизняним і зарубіжним обладнанням. 1902 заснував в інституті «Хімічні бесіди», які 1909 реорганізовано у хімічний гурток ім. М. Коновалова. Склав перший в Росії практичний посібник з вивчення загальної хімії (вид. 1906). Очолював Київське товариство дослідників природи, був одним з організаторів вищої освіти для жінок, заснував сільськогосподарські курси, вечірню школу для робітників при КПІ.
Поряд з плідною педагогічною діяльністю здійснював дослідження у галузі органічної хімії, зокрема відкрив нітруючу дію азотної кислоти на граничні вуглеводи (реакція Коновалова).
На фасаді буднику 1985 на пошанування М. Коновалова відкрито меморіальну дошку з чорного граніту.
В різні роки такі самі дошки встановлено й іншим відомим вченим, які навчалися або працювали в цьому корпусі:
1984 – Бардіну Івану Павловичу (1883–1960) – вченому-металургу, акад. АН СРСР (з 1932), АН Казах. РСР (з 1946), Угорської АН (з 1953), чл.-кор. Німецької АН у Берліні (з 1955), іноземному члену Чехословацької АН (з 1957), Герою Соціалістичної Праці (1945). Навчався на агрономічному (1906) й хімічному (1907–10) відділеннях КПІ. Після закінчення інституту залишений при ньому як професорський стипендіат, з березня 1910 працював кілька років у металургійній лабораторії під керівництвом проф. В. Іжевського. 1939–44 – директор Інституту металургії АН СРСР, з 1944 – Центрального НДІ чорної металургії СРСР, що з 1960 носить ім’я вченого. Віце-президент АН СРСР (1942–60). Під його керівництвом і за безпосередньою участю здійснювалися роботи з проектування й спорудження потужних металургійних заводів, відбудови та реконструкції металургійної промисловості Півдня і Центру країни після Великої Вітчизняної війни, створення установки для безперервного розливу сталі. Відзначений Державними преміями СРСР (1942, 1949), Ленінською премією (1958).
1991 – Антропову Льву Івановичу (1913–94) – вченому-електрохіміку, чл.-кор. АН УРСР (з 1982), заслуженому діячу науки УРСР (з 1977). Працював у цьому будинку в 1960–94, завідувач кафедри технології електрохімічних виробництв КПІ (1960–86). Автор підручника «Теоретична електрохімія» (1965), який неодноразово перевидавався у нашій країні й за кордоном.
З його ім’ям пов’язані становлення та розвиток сучасної теорії інгібування корозії металів та впровадження у промисловість цього методу протикорозійного захисту. Створив перший у країні прилад для вимірювання швидкості корозії. Лауреат Державної премії УРСР (1975), премії ім. Л. Писаржевського АН України (1992).
1998 – Пащенку Олександру Олександровичу (1929–89) – хіміку-технологу, чл.-кор. АН УРСР (з 1976). Працював у цьому будинку в 1954–89. З 1970 – завідувач кафедри хімічної технології в’яжучих речовин, одночасно у 1971–74 – проректор КПІ з наукової роботи, 1976–89 – керівник проблемної лабораторії. Під його керівництвом вперше у світі було розроблено і впроваджено у практику технологію отримання портландцементного клінкеру з шахт без попереднього тонкого подрібнення. Засновник фундаментального наукового напряму модифікування матеріалів елементоорганічними сполуками, комплексної переробки сировини і економії енергетичних ресурсів у промисловості будівельних матеріалів.
Колектив співробітників кафедри під керівництвом О. Пащенка за дослідження в галузі захисних кремній-органічних покриттів та за підручник «В’яжучі матеріали» було відзначено Державними преміями УРСР (1981, 1988).
1998 – Плигунову Олександру Сергійовичу (1904–75) – вченому у галузі хімічної технології, заслуженому діячу науки і техніки УРСР (з 1964). Ректор КПІ у 1944–52, 1955–71; завідувач кафедри технології неорганічних речовин (1943–75). Зробив значний внесок у відновлення діяльності і розбудову інституту в повоєнні роки. За його ректорства було побудовано 11 навчальних корпусів, 10 гуртожитків, дві бази відпочинку та інші споруди комплексу КПІ. Наукові дослідження пов’язані з розробкою теоретичних основ і технологій виробництва комплексних суспензованих добрив, використанням нових видів сировини для глиноземної промисловості. Автор та співавтор понад 140 наукових праць і винаходів.
Література:
ДАК, ф. 18, оп. 1, спр. 2, 382; оп. 2, спр. 11, 1594, 1762, 1763, 1883; ф. Р-1528, оп. 1, спр. 62; 80-річчя члена-кореспондента АН України Л. І. Антропова // Вісник АН України. – 1993. – № 8; Иван Павлович Бардин. – М., 1992; Из истории Киевского политехнического института (1898–1917). – К., 1961. – Т. 1; Зодчий. – 1899; Київський політехнічний інститут: Нарис історії. – К., 1995; Київський політехнічний і Київський сільськогосподарський інститути: XXV років. 1898–1923: Ювілейний зб. – К., 1924; Константинов В. О. Ректори КПІ. – К., 1998; Олександр Олександрович Пащенко (Некролог) // Вісник АН УРСР. – 1990. – № 3; Старосельский П. Н., Никулина Е. П. Михаил Иванович Коновалов (1858–1906). – М., 1981; Хто є хто: Професори Національного технічного університету України «КПІ». – К., 1998.
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 966 – 969.