Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

Город Ярослава

2000 р. Поховання X століття на Софійській площі в Києві

Г.Ю. Івакін, В.К. Козюба, Інститут археології НАН України

Карл Поппер. Нищета историцизма

Кінець I тисячоліття нашої ери проходив під знаком бурхливого розвитку східнослов’янського етносу. Набирала обертів як внутрішня, так і зовнішня колонізація східноєвропейських просторів. Слов’янська цивілізація під час своєго поширення почала стикатися з іншими цивілізаційними центрами, які оточували її з усіх напрямків – Візантією на півдні, феодальною Європою на заході, вікінгами на півночі та могутньою Хазарською державою на сході. Кожний з цих центрів мав певний вплив (в різні часи – різний) на розвиток політичної історії молодої давньоруської держави, а вісь північ-південь – “шлях із варягів у греки” – взагалі стала основою об’єднання східнослов’янських племен в єдину державу.

Зміни відбувались також і всередині суспільства. Давні родо-племенні відносини почали замінюватись більш сильними та дінамічними феодальними відносинами. Відбувалось активне проникнення на Русь християнської релігії з південного та західного напрямків, розповсюджується слов’янська писемність. Русь завдяки торгівельним та культурним контактам стає частиною величезного європейсько-азійського цивілізаційного світу.

Трансформується і сам світогляд наших предків, про що красномовно свідчить зміна форми їх поховальної обрядності. На зміну тілоспаленню (кремації) приходить обряд тілопокладення (інгумації), який остаточно утверджується з прийняттям християнства. Цей перехід найбільш яскраво спостерігається в найбагатших похованнях цього часу, які належали до групи так званих “дружинних” поховань. Найвідоміші з них досліджено на чотирьох величезних курганних могильниках, розташованих на вже згаданому “шляху із варягів у греки” – Гньоздовському (біля Смоленська), Шестовицькому (поблизу Чернігова), Чернігівському та Київському. Поміж них особливе місце займають “зрубні гробниці” – підкурганні поховання за обрядом інгумації, в яких стінки могильних ям були обкладені деревом.

На сьогодняшній день відомо всього 18 поховальних камер, досліджених археологами за останнє сторіччя на території давнього ядра Києва. На жаль, величезний курганний могильник, що існував у IX-X ст. і налічував багато сотень поховань, майже знищений за тисячолітню історію міста. Тільки щасливий випадок допомогає сучасним дослідникам вивчити особливості поховального обряду киян язичницьких часів.

Одна з таких нагод випала в травні 1998 р., коли під час нагляду за реконструкцією Софійської площі була виявлена поховальна камера X ст. Цей надзвичайно цікавий, унікальний за співвідношенням речей та деталей поховального обряду, комплекс є поки що єдиним не тільки на території Києва, але й усієї давньоруської держави.

Поховання розташовувалось в північно-західній частині площі, близько Рильського провулка. В X ст. це була околиця міста, “поле вне града” (за літописом), де сходились основні шляхи до міста. Пізніше, під час розширення Верхнього міста Ярославом Мудрим, саме по напрямкам цих шляхів сполучень було збудовано міські брами – Жидівську, Золоту та Лядську.

Після спорудження курган являв собою великий земляний насип висотою до 3-4 м та діаметром понад 20 м. В його центральній частині на рівні давньої поверхні ще до спорудження насипу була вирита прямокутна яма розміром біля 3х3 м, стіни та дно якої обкладено горизонтальними дерев’яними дошками. Глибина ями становила біля 1-1,5 м. В цій камері містилось поховання, над яким розташовувалось дерев’яне перекриття. Такий вигляд мали всі згадані камерні поховання, з використанням в конструкції камери дошок або колод.

Курган не довго гордо височів при дорозі. Вже при Ярославі Мудрому бурхливий розвиток міста змусив князя значно розширити (в 7 разів!) територію Верхнього міста. Саме в цей час було сплановано сотні курганних насипів, що прилягли до “града Володимира”. Можливо, збереглись лише ті з них, які не заважали розширенню міста. Недарма ще на початку XII ст. літописець пам’ятав місце “Дірової могили за святою Ориною” – кургану, пов’язаного з ім’ям Діра, правителя Києва другої половини IX ст., за літописом – вбитого Олегом 882 р.

Ймовірно, кургани утворювали окремі групи (Михайлівська гора, райони Рильського провулка та вул. Золотоворітська-Рейтарська), між якими було достатньо вільного місця. Це підтверджується літописним повідомленням 1036 року, яке описує битву дружини Ярослава Мудрого з печенізьким військом, що відбулася на місці майбутньої Софії Київської.

Оскільки, як відомо, основу печенізького війська складала кіннота, для її використання був необхідний вільний простір.Якби ця територія була вкрита суцільним курганним могильником, битва відбулася б в іншому місці.

В XIX ст., при розбудові Софійської площі, цю ділянку міста було знову розплановано, зрізано частину поверхні, і таким чином, давнє поховання виявилось практично розташованим під кам’яною бруківкою площі кінця XIX ст. Ця близкість до сучасної поверхні значно пошкодила комплекс, негативно відбилась на збереженості, в першу чергу, органічних залишків – деревини камери та людських кісток. Крім цього, центральну частину камери знищила округла яма пізнього перекопу і майже по діагоналі перерізала траншея комунікації XX ст.

Від глибокої камери під курганом збереглася лише нижня частина глибиною всього 0,2 м. Стінки були зроблені з поставлених на ребро дошок товщиною близько 5 см, які по кутах запазовані одна в одну. Розмір дерев’яної камери – 2,6х2,5 м, орієнтація – боками за сторонами світу. Західна та східна сторони йшли по довжині камери, дошки північної та південної сторін виступали за прямокутник камери на 10-20 см. Дошки дна камери лежали по лінії північ-південь. Вони частково збереглись в західній частині камери. Зверху камера мала дерев’яне перекриття, яке з часом від сильного тиску насипу кургану продавилось всередину камери і залишилось над його дном. Найкраще перекриття досліджене в південно-східному куті камери. Воно являло собою своєрідне плетево, коли продольні та поперечні складові перекриття перехрещувались в шаховому порядку. Ймовірно, зробити таке перекриття було можливо лише з дуже тонких дошок, які, в свою чергу, повинні були спиратись на якесь риштування, щоб витримати тиск насипу кургану.

Найцікавіші і непередбачувані знахідки виявлено на дні камери. В її західній частині розташовувались залишки жіночого поховання, орієнтованого головою на південь. Кістяк фактично не зберігся. Крім черепа поганої збереженості, зафіксовано незначні сліди тліну верхньої частини кістяка. Біля черепа знайдено 8 сердолікових намистин та 2 срібних скроневих кільця з незамкнутими кінцями. Цілий набір речей було виявлено під залишками перекриття в південно-східному секторі поховальної камери. Це уламки двох невеликих кружальних горщиків, розчавлених під тиском землі, вироби з заліза: 2 стремен, 6 наконечників стріл, кілька кілець та пряжок для ременів кінської збруї, залізні деталі інших виробів. На центральній осі камери біля її південної стінки розчищено залишки цеберка – залізні ручка з вушками та уламки трьох кілець, а також його зтрухлявіле дерев’яне дно. Цеберко було невеликих розмірів: діаметр вінця – 18 см, дно – кількома сантиметрами більше. Знайдено деталі поясної гарнітури також литі з кольорового металу – наконечник до поясу, пряжка та 8 бляшок-накладок.

Цікава і дуже важлива деталь – частина зі згаданих речей побувала в огні. Сліди ошлакування поверхні заліза зафіксовано на стременах, кількох наконечниках стріл. Його характер вказує на те, що рівень температури мав становити щонайменше 1000°С. Таку температуру могло дати тільки дуже велике багаття. Разом з тим інші предмети – кераміка, поясна гарнітура, цеберко, 2 наконечники стріл (на них збереглася не тільки деревина, але й тонка стрічка берести, що спираллю обвиває черешки стріл), не несуть жодних слідів дії вогню. Саме ця обставина, а також відсутність ознак ще одного поховання в камері (слідів інгумації чи кремації), дозволяє, на нашу думку, висунути цікаве тлумачення цих неординарних ознак поховального обряду.

На жаль, як вже зазначалось, поховальний комплекс зазнав втрат від впливу часу та міського життя. Не вдалося також дослідити територію навкруги поховальної камери, що можливо дало б додаткові матеріали для характеристики цього цікавого комплексу. Але й зафіксовані деталі дозволяють зробити деякі інтерпретації камерного поховання.

Ключем для розуміння невідомого досі поховального обряду є відповідь на питання, скільки похованих було в камері, або точніше – чи було поховання парним? Наявні матеріали дозволяють зробити припущення, що поховання в камері дійсно було “парним” за характеристикою виявлених в ньому речей. Мається на увазі та обставина, що більшість з них – а саме стремена, вістря стріл, деталі кінської збруї, поясний набір прикрас – є суто чоловічими, які й вирізняють “дружинні” поховання від усіх інших. Та й наявність цеберка майже завжди є ознакою саме чоловічого поховання.

Розглянемо інші (навіть й малоймовірні) варіанти кількістної та статевої характеристики поховання в камері. Важко припустити, що поховання належить жінці-воїну, своєрідній амазонці-“богатирші”. І в такому випадку (доречі, зовсім невідомому за історичними та археологічними джерелами цього часу для нашої країни) сильно дисонує наявність суто жіночого намиста на самій похованій та елементів чоловічого поясного набору в протилежній частині камери. До того ж й сам набір зброї та спорядження коня з поховання здається нам неповним. Нарешті, наявність поховання жінки-воїна не пояснює причини спалення деяких речей та не раціонального розташування тіла (впритул до однієї з сторін камери) в комплексі. Також ми відкидаємо припущення, що виявлені залишки інгумації належали чоловіку. Наявність на ньому жіночих скроневих кілець та намиста замість більш очікуваного поясного набору, розташування біля голови цеберка, таке ж не раціональне використання площі камери робить це припущення суто теоретичним.

Інше припущення – поховання було парною (чоловік, жінка) інгумацією, але чоловічі кістки не збереглися – також є не прийнятним. Якщо небіжчиків було покладено головою на південь, то від чоловічого кістяка повинен був би залишитися, принаймні, тлін голови, оскільки ця ділянка камери найкраще збереглася. Якщо ж припустити, що поховані були орієнтовані головами на захід, це також викликає кілька протиріч. По-перше, за слідами (правда, дуже слабкими) тліну жіноче поховання було орієнтоване в меридіальному напрямку; по-друге, при західній орієнтації в найбільш збереженій південно-східній частині камери мали б фіксуватись кінцівки жіночого кістяка, до того ж, потребувало б пояснення розташування чоловічих речей саме біля жіночого кістяка; і по-третє, в такому випадку жіноче поховання розташовувалось би з правого боку від чоловічого, що протирічило б більшості відомих випадків розташування жіночого поховання зліва від чоловічого.

Ми також не беремо до уваги ще кілька випадків: що більш пізнє жіноче поховання зруйнувало чоловіче; що камера була пограбована й чоловіче поховання при цьому повністю знищено; або що в камері одночасно були поховані за обрядами кремації та інгумації.

Нарешті взяти за основну версію про чоловічий кенотаф (поховання без тіла загиблого), що супроводжується похованням жінки-рабині, нам не дозволяє єдина, але суттєва, деталь – факт спалення частини чоловічого поховального інвентаря. Отже, найбільш реальною, на нашу думку, залишається версія про жіночу інгумацію та імітацію за допомогою речей чоловічого кола чоловічого ж поховання.

На підтвердження такої гіпотези ми можемо навести деталі сюжету однієї з найзагадковіших давньоруських билин – про Михайла Потику. Сюжет цього твору привернув увагу таких видатних дослідників, як А.Н. Веселовський, В.Ф. Міллер, В.Я. Пропп, Б.О. Рибаков. Нещодавно з’явилась ще одна праця, автори якої запропонували зовсім нове тлумачення основної ідеї цього твору. Якщо дослідники XIX-першої половини XX ст. основну увагу приділяли місцю билини серед інших творів цього циклу та шукали сюжетні паралелі в епічних творах інших народів, то в останні десятиліття з’явились дослідження, в яких автори намагались підкреслити історичні основи сюжету. Зокрема, Б.О. Рибаков вважав, що основою сюжетної лінії є ідея боротьби християниства з язичництвом.

Одразу зазначимо, що билина як продукт усної народної творчості має багато варіантів, які відрізняються не тільки в деталях, але й в цілих сюжетних блоках. Це ускладнює завдання дослідників по трактуванню тих чи інших частин твору. Ми не будемо займатись детальним аналізом сюжету і подамо лише фабулу твору, зупинившись на ключовому, на наш погляд, місці билини.

Київський богатир Михайло Пóтика (чи Потока) на полюванні побачив Білу лебідь:

Он завидлял лебедушку всё белую: Ета беленькая лебедка – золото перьё, Золото у ей перьё, крыльё серебряно, Голова-то усажона скатным жемцюгом.

Вона перетворюється на дівчину і пропонує Михайлу взяти її заміж. За іншим сюжетом Мар’я – дочка подільського короля, яку Потик взяв силоміць, побив бояр та сторожів. Вона звертається до свого батька:

Да умел миня батюшко споить, скормить, Не умел миня батюшко замуж выдати: Отдавашь миня не с цесьти, Да как не с радосьти, Отдавашь ты миня да с кроволитьиц.

Дівчина погоджується вийти заміж за Михайла Потику, але з умовою, що коли хтось з одружених помре, інший повинен буде живим лягти в могилу:

Только с тем обвенчаемся - Сделаем записи крепкие И положим мы на престол господень: Который из нас вперед помрет, А другому живому в гроб легчи.

Потика дає згоду, але одразу після одруження Мар’я раптово помирає. Михайло збирається виконати обіцянку. Героя відмовляють князь Володимир, друзі-богатирі та всі кияни, які нічого подібного не знали: “… зговорят таково слово всем городом Киевом: нигде такого не слыхано, чтобы где ложилися живые с мертвыми. А ты, Михайло, жив и в могилу идеш ради жены своей!” Але Михайло стоїть на своєму:

– А руськии могучи богатыри, А братья ищё были мои крестовы, А делайте мни домовищё вы, Ой чтобы мни гди спать легчи А с тыим со телом да со мёртвым. Пойду-то я туды да на три году, Кладите мни туды да хлеба – соли ведь, Кладите мни всего на три году.

Для Михайла та Мар’ї:

Выкопали могилу глубокую и великую …………………………………………. И тут Поток Михайла Иванович С конем и сбруею ратною Опустился в тое же могилу глубокаю И заворочали потолком дубовым, И засыпали песками желтыми…

Далі Михайло витримує боротьбу зі змієм у могилі і після перемоги він разом з дружиною , що ожила, повертається на білий світ. В деяких варіантах є ще продовження билини про зраду Мар’ї з королевичем землі Волинської та розправою над нею Михайла, але ця сюжетна лінія поза межами нашого питання.

Як бачимо, в билині досить реалістично зображено поховання чоловіка та жінки (а іноді ще й коня) в одній могилі, що повністю підтверджується відомими археологічними матеріалами. Але є цікава деталь – вважається, що жінок навмисно вбивали для такого похорону (як це описано в відомому похороні знатного руса арабського автора Ібн-Фадлана). Але ж в билині мова йде про захоронення живого чоловіка з померлою дружиною, а не навпаки.

Через усю билину проходить лінія протистояння Михайла та Марьї, пов’язаного з їх різним походженням. Михайло – представник полянського Києва. Київ в цей час підкорив собі інші слов’янські племена – древлян, дреговичів, радимичів, сіверян та інших. Ці племена мали інші звичаї, “мало ж свої обичаї, і закони предків, і заповіти, кожне – свій норов”. І київський літописець навіть глузує з них, вказуючи на їхню дикість: “а деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі… і весіль не бувало в них, а ігрища межі селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовиться. Мали ж вони по дві і по три жони”. Між племенами були досить відчутні етнографічні відмінності – в жіночих прикрасах, формах шлюбу, поховальних обрядах. Якщо в Києві вже переважала інгумація, то серед сусідніх племен ще побутувала стара форма – кремація. Все це свідчить про певні конфліктні ситуації, які могли мати місце при шлюбі людей з різних племен. В деяких родах ще могла залишатись сімейна організація членів громади, побудована не на патріархальних, а матриархальних засадах.

В згаданих вище парних похованнях використовували ймовірно, рабинь або вільних жінок, що добровільно йшли на смерть. В билині Михайло Потика кінець-кінцем перемагає свою вимогливу дружину, що символізує зверхність чоловіків та відмирання архаїчних форм сімейних відносин.

Повертаючись до тлумачення обряду поховання з Софійської площі, зазначимо, що, можливо, в камері була похована заміжня жінка, яка походила з не місцевого населення, з роду, де ще були дуже сильні материнські права. Зрозуміло, що її чоловіка ніхто не вбивав би для похорону. Але можна припустити імітацію чоловічого похорону, коли до могили покійниці вкладались речі її чоловіка. І тут ми підходимо до мети загадкового спалення частини чоловічих речей. Можливо, спалення (і таким чином, очищення через вогонь) зазнали особисті речі чоловіка для того, щоб потусторонній світ не вплинув негативним чином на його земне життя. Не особисті речі, як не належні саме цій, конкретній людині, можна було покласти до камери й без ритуалу очищення. Якщо наше припущення вірне, то виявлене поховання є цінним ще й тому, що саме таких випадків серед поховань взагалі повинно було бути дуже мало, і фіксація такого виключення з правил є щасливою обставиною.

На початку статті вже згадувалось датування поховання – X ст. Якщо бути більш конкретним й спиратись на форму вінець двох горщиків з поховання (вони – найбільш надійний хронологічний індикатор з усього комплексу речей), то поховання можна віднести до середини-другої половини X ст. Постає ще одне, досі не вирішене в науці питання – якими були ранньохристиянські поховання в Русі до офіційного прийняття християнства 988 р. Маються на увазі поховання місцевих неофітів, які, за свідченнями писемних джерел, складали суттєву верству серед найвищих соціальних прошарків найбільших міських центрів. В розглянутій билині Михайло, на відміну від дружини, постає хрещеним:

Ты ведь есть роду русского,

Русского роду, крещеного,

А я ведь роду поганого

Поганого роду, не крещеного, каже Мар’я, звертаючись до нього. Річ в тім, що в деяких камерних похованнях присутні прикраси з християнською символікою – хрестики-підвіски чи накладки. Чи виступають вони ознакою християнства небіжчиків, чи є лише “модними” прикрасами – поки не встановлено.

Аналіз вже досліджених та відкриття нових поховальних комплексів дохристиянської доби дозволить краще зрозуміти світогляд наших далеких предків та уявити особливості їх матеріальної культури.

2000, № 5 (6)

Вкладені елементи

Рис. 1. План поховання: 1 – намисто сердоліків; 2 – цеберко; 3 – фрагменти кераміки, 4 – пряжки залізні; 5 – наконечник стріли; 6 – стремена
План поховання

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 319

Модифіковано : 16.05.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.