Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

Фрагменти з книги П.Зайцева (1955 р.)

Восени 1838 р. повернувся з України до Петербургу талановитий мистець-маляр Вільгельм Штернберґ. Гостював він на Чернігівщині в українського дідича Григорія Тарновського, власника Качанівки. Шевченко вже перед тим багато чув про цього талановитого жанриста й пейзажиста. Штернберґ був типовим ідеалістом-романтиком; скромний, лагідної вдачі, сантиментальний, щирий у відносинах, був він людиною високих моральних чеснот, але при деякому пуританізмі не уникав і забав, і товариських бесід за чаркою вина або склянкою пива – був життєрадісний, рухливий і вмів зживатися з людьми. «… Яка ж він добра й лагідна істота! – писав про нього Шевченко. – Справжній мистець! До нього все всміхається, як і він до всього. Щасливий завидний характер!» До людей такої вдачі, як цей життєрадісний, зрівноважений і розсудливий юнак, Шевченка особливо тягнуло, і вони відразу зблизилися.

Це зближення із Штернбергом внесло в життя Тараса деякий момент рівноваги. Зоставшись сиротою, а згодом пригноблений гіркою долею панського льокайчука й потім робітника-челядника, він звик був замикатися в собі і виявляв певну недовірливість до людей, з якими йому доводилось зустрічатися. Звільнившися від пут рабства, опинившися в середовищі людей інтелігентних і гуманних, він вдався в іншу крайність – занадто щиро відкривав обійми новим знайомим і товаришам. Але ця нова риса його вдачі була також і певним задоволенням потреби ділитися з кимсь думками й почуваннями, потреби, властивої всім щирим і обдарованим великою життєвою енергією людям.

У Петербурзі від самого переїзду до цього міста аж до хвилі звільнення з кріпацтва не мав він власне таких близьких приятелів, щоб уміли як слід оцінити пориви його душі і його характерну мистецьку вдачу – ні такий Іван Нечипоренко, ні флегматичний Хтодот Ткаченко, обидва хлопці-селюки, хоча їх і любив Тарас, не були для нього справжніми товаришами. Придбав справжнього друга в особі Сошенка, але цей чесний і добрий хлопець, не зважаючи на своє мистецьке покликання, що з далекого українського Богуслава завело його аж до Петербургу, був людиною досить обмеженою, не мав широкої фантазії, і прив’язаний до нього всім своїм вдячним серцем Тарас із його ентузіястичною натурою був мало зрозумілий цьому чесному, чеснотливому й працьовитому землякові. Сприятелювавшися з Брюловим, Тарас не міг не відчувати тієї дистанції, що відділяла його від обожуваного вчителя, який при всій близькості їхніх взаємовідносин залишався для учня далекосяжним ідеалом, поставленим на височезному п’єдесталі слави й досконалости.

Тарас був самотній, а шукав товариства й таких друзів, що з ними можна було бути і щирим, і запанібрата, у яких міг би знайти зрозуміння не лише своїх настроїв та настанов, але й своїх сумнівів. Штернберґ на життєвій дорозі Шевченка був першим справжнім його другом-товаришем. Вони зрештою й оселилися вкупі. Сталося це по тому, як Шевченко посварився з Сошенком у кінці січня 1839 року. Сошенко відмовив Тарасові в приміщенні. Причиною були ревнощі Сошенка, бо Тарас почав залицятися до хазяйчиної небоги, дуже гарненької німкені Маші, що в неї Сошенко був закоханий, а Маша захопилася жвавим, веселим і дотепним Тарасом.

Укупі з Штернбергом Шевченко прожив не менше чотирьох місяців, поки Штернберґ не виїхав (десь на початку літа 1839 р.) до Оренбургу, щоб узяти участь у військовій експедиції на Хіву генерала графа В.О.Перовського.

Джерело: Зайцев П. . – К.: Обереги, 1994 р., с. 59 – 60.

Коли саме вибрався Шевченко з Петербурґу – невідомо, але, мабуть, не раніше, як у травні, їхав просто на Чернігівщину до Качанівки, до Гр.Тарновського. Перед тим вислав йому намальовану олійними фарбами «Катерину» й деякі ще недруковані твори. «До солов’я», мабуть, не встиг прибути до Качанівки, але в тамошньому розкішному парку міг іще наслухатися солов’їв досхочу. Качанівська атмосфера не дуже була йому до вподоби. Знана вже нам претенсійна великопанськість скупого качанівського пана, контраст між його багатством і безправною громадою його підданих не могли Шевченка притягати до Качанівки, і хоч він, виїжджаючи з Петербургу, і вибрав собі її за місце сталого осідку під час вакацій, незабаром її покинув. Зате познайомився там із багатьома українськими панами, а серед них і з людиною, до якої вже мав, так би мовити, «теоретичну» симпатію, – українським поетом Віктором Забілою, звільненим з війська у зв’язку із змовою декабристів. Цей «старий панич» сидів у своєму хуторі Кукуріківщині під Борзною і був скоріше опікуном, ніж паном своїх нечисленних підданих. Ходив він у національному вбранні, жив просто й убого. Він добре співав, акомпаньюючи собі на бандурі, і був геніяльним оповідачем-імітатором. Його прості ліричні пісні, що були талановитим наслідуванням народньої поетики, не могли не подобатися Шевченкові. Шевченко гостював у нього, і вони зблизилися. Людиною широких горизонтів і високої освіти Забіла не був, але й Шевченко від людей не вимагав багато і готовий був прив’язатись всією душею до кожної морально чистої людини, а Забіла до таких безумовно належав; до того ж він був людиною патріярхально-гостинною.

Джерело: Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – К.: Обереги, 1994 р., с. 96 – 97.

Ймовірно, перед тим, як відвідати рідне село [26.09.1845 р.], побував на Київщині в селі Потоках у Тарновських. Серед українського панства тих часів мало було таких освічених патріотичних родин, якою була родина Тарновських, і мало було на Україні таких людей, щоб уміли нашого великого поета так глибоко оцінити й полюбити, як потоцькі Тарновські. Василь Тарновський не тільки сам уважно стежив за українською літературою й розвитком українознавства, але й сина свого Василька, тоді ще маленького хлопчика, виховував у національному дусі, прищеплюючи йому любов і пошану до української культури. Сестра Василя, панна Надія, була цікавим типом української жінки, у якому глибока моральна культура поєднувалася мало не з повною святістю. Простота й щирість панували в їхньому тоді скромному домі, де на всьому позначався вплив його лагідної й доброї господині – пані Марії, для якої Шевченко так само, як і для її чоловіка й братової, відразу зробився найдорожчою особою. У домі Тарновських почався справжній культ нашого поета ще за його життя. Захоплений вивченням української старовини, Шевченко в домі Тарновських зустрівся з повним розумінням і своєї творчости, і своїх тодішніх історичних зацікав лень [Свою приватну колекцію предметів української старовини молодий Василь Тарновський передав у власність української нації як організатор першого українського історичного музею імени Шевченка, в якому найціннішою частиною була велика збірка рукописів і образів Шевченка]. З братом Василя Яковом, співвласником Потоків, поет теж заприязнився.

Джерело: Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – К.: Обереги, 1994 р., с. 140 – 141.

До качанівського палацу заїхав Шевченко [20(?).08.1859 р.] не просто – головним в’їздом, а з заднього двору. Коли в подорожньому полотняному літньому плащі й солом’яному брилі входив по сходах, його, постарілого й сивоусого, пізнали проте старі слуги. Старих Тарновських не було в Качанівці. Сердечно зустрінутий і прийнятий молодим Василем Тарновським, пробув тут, одначе, недовго – спішився ще заїхати до хутора своїх друзів Лазаревських на Конотіпщині. У молодого Тарновського позичив грошей, бо вже їх усі витратив, – перед виїздом із Києва дістав від когось із Петербургу якусь невеличку, як видно, суму. У качанівському альбомі записав два рядки із своєї давньої поезії:

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла…

Чиї це ніжки топтали ту стежечку качанівського парку, зарослу тепер терниною, за чиїми слідами стежив він іще молодим у його тінистих алеях, – це все навіки, мабуть, зостанеться таємницею.

21 серпня о 10 год. вечора був уже в Гирявці у «божественної старушки», безмежно доброї пані Афанасії Лазаревської.

Джерело: Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – К.: Обереги, 1994 р., с. 340.