Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир

В.В.Вечерський

Монастирі Чернігово-Сіверщини – найдавніші осередки української культури. Монастирі Путивля і Путивльщини

1. Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир

Літописна традиція називає засновником цього монастиря сина Святого рівноапостольного князя Володимира, князя чернігівського і тмутараканського Мстислава. За одними джерелами заснування датується 1033 роком, за іншими – 1036 роком, але в цьому випадку засновником називають брата Мстислава – князя Ярослава Мудрого. Вже у XII столітті в монастирі були збудовані Спаський собор та Михайлівська церква, в якій 1179 року поховано князя Олега Святославича, названого в “Слові о полку Ігоревім” Олегом Гориславичем. Мурований Спаський собор спорудили дещо пізніше – десь у часи князя Ігоря, на рубежі ХІІ-ХІП століть.

Монастир стояв за 2 кілометри на південь від Новгорода-Сіверського на крутій горі над Десною в оточенні садів та дрімучих лісів.

Невдовзі по монголо-татарськім погромі цей монастир було відновлено, проте його ще не раз руйнували нападники – то татари 1552 року, то поляки 1604 року, але він завжди піднімався з руїн. В 1603 році монастир дав притулок Лжедмитрію І, допомігши йому в боротьбі за московський престол. Та зрештою, не витримавши перипетій військово-політичної боротьби перших десятиліть XVII століття, в центрі яких опинився Новгород-Сіверський, ченці монастиря на чолі з архімандритом Корнилієм 1618 року переселилися до Рильська.

Спасо-Преображенський монастир відновлено року 1620 коштом каштеляна Мінського, старости Новгород-Сіверського Олександра Пісочинського. 1635 року король Речі Посполитої Володислав IV передав монастир ордену єзуїтів. Проте невдовзі ченці-єзуїти змушені були втекти з Новгорода-Сіверського. Це сталося на початку Хмельниччини в 1648 році.

З 1657 року єпископську катедру тут очолив надзвичайно енергійний ієрарх, визначний політик і культурний діяч Лазар Баранович (5). З того часу монастир, де оселився єпископ, став помітним культурним центром, що збирав видатні літературно-художні сили тогочасної України – проповідників, письменників, зодчих, художників, друкарів. Лазар Баранович відбудував княжий Спаський собор, зробивши його трипрестольним, трапезну, настоятельський корпус, оборонні вежі. При “репарації” давніх споруд їхні стіни прикрашали викладеними з цегли тризубами – знаками Рюриковичів, які мали підкреслити спадкоємність відносно далекого минулого української держави. (6)

Лазар Баранович організує в монастирі латинську школу, а з 1663 року – друкарню. Її технічним керівником був Семен Ялинський, котрий навчився друкарської справи у Вільні. Поступово тут збирається гурток визначних художників книги, пам’яткою діяльності яких став, зокрема, рукописний “Служебник”, написаний за повелінням Лазаря Барановича “в монастиру всемилостивого Спаса Новгородка Сиверського в року 1665 августа 6”. Титульний аркуш прикрашає архітектурний мотив з зображенням Спаського собору. Далі текст ілюструють багатобарвні мініатюри, найцікавішою з яких є “Чин освячення прапора”. На ній в інтер’єрі Спаського собору зображено Лазаря Барановича та козацьку старшину на чолі з гетьманом Іваном Брюховецьким. Служебник має також багато сюжетних заставок. Школа мініатюристів справила вплив і на художнє оформлення видань друкарні, що працювала у монастирі протягом 10 років. За цей період вийшло 19 видань, з них 10 -польською мовою, в основному полемічні твори. Крім кількох богослужбових книг аркушевого формату – “Анфологіона” і “Мінеї общої” (1678 р.), більшість новгород-сіверських друків – книги невеликого обсягу, малого формату (в 4-ту та 8-му частку аркуша), оздоблені скромно, але з великим мистецьким смаком, виконані на високому технічному рівні. Видавалися літературні та моралістичні твори самого владики – “Цвітослов ілі Трифолог” 1678 р., його молодших співробітників Іоанникія Ґалятовського та Дмитра Тупталенка (Димитрія Ростовського): цікавий за змістом полемічний твір Ґалятовського “Лебідь” 1679 р., спрямований проти мусульманства, з порадами щодо збройної боротьби проти турецько-татарських нападників. Друкувалися також навчальні посібники – граматики, часословці тощо.

Славу друкарні принесли гравери Дамаскін, Дорофей, Костянтин, С.Ялинський та інші майстри, що заховалися за ініціалами В.Л., П.С., І.С., М.Я. Досить сказати, що саме в Новгород-сіверських видання вперше з’являється ілюстрація, виконана в техніці мідериту (гравюри на міді). Це мистецьки досконале зображення чудотворної ікони Іллінської Богоматері з Чернігова в книзі Лазаря Барановича “Ksiega rodzaju” 1676 р. “Апостол” 1670 р. має чудово скомпоновані гравюри та орнаментальні заставки на чорному тлі з зображенням популярних святих і страсних сцен. Вже згадуваний “Анфологіон” має пишніше оформлення: гравюри вкомпоновані в барокові картуші; привертає увагу оздоблення титульного аркуша: бічні сторони рамки заповнено виноградною лозою з традиційно вкомпонованими погруддями святих, а внизу бачимо один з рідкісних зразків архітектурного пейзажу XVII століття: зображено споруди Спаського монастиря – собор, Петропавлівську церкву з трапезною і келіями, так звану “бурсу”. Ця гравюра – дорогоцінний історичний документ, що став у пригоді під час реставрації архітектурного ансамблю монастиря.

Майстри, котрі працювали в Новгороді-Сіверському, природно, орієнтувалися на Київ як на всеукраїнський центр друкарства. Деякі ілюстрації книг, виданих у Спасо-Преображенському монастирі, просто відбито з дощок київських видань (“О хіротонії” 1676 р., “Анфологіон” 1678 р. та ін.). Оригінальні твори місцевих граверів показують процес певної десакралізації мистецтва: образи святих набувають національних рис, у декоративні та сюжетні композиції проникають світські, античні мотиви в ренесансному трактуванні. (7)

1679 року Лазар Баранович перевіз друкарню до Чернігова, де вона плідно працювала ще протягом 100 років.

Зі Спасо-Преображенського монастиря походить кілька творів ювелірного мистецтва доби українського бароко: це срібний оклад Євангелія з ініціалами архімандрита Михайла Лажайського (близько 1670 р.), рослинний орнамент і вишукані картуші якого аналогічні рисунку гравюр “Анфологіона”. Твором пізнього бароко є срібна позолочена дарохоронильниця Спаського собору, зроблена 1756 року коштом Арсенія Могилянського.

Все це свідчить про наявність у Спасо-Преображенському монастирі в ХVП-ХVІП століттях однієї з провідних на Україні художніх шкіл, що вплинула на розвиток навколишніх мистецьких осередків. На жаль, маємо обмаль відомостей про латинську школу – не знаємо її викладачів, програми тощо, а проте значення її в історії української культури непересічне – адже вона стала підмурком знаменитої Чернігівської колегії – “Олімпу духовного”, за висловом сучасника.

У 1699-1701 роках настоятелем Спаського монастиря був Св. Димитрій Ростовський. Тут він написав третю частину “Четьїх Міней”, розпочав “Мартиролог”, звідси його відкликав Петро І на Ростовську митрополичу катедру.

Основні споруди монастиря, що дійшли до нашого часу, – це результат будівництва, яке провадили Лазар Баранович (1657-1667 рр.) та архімандрит Михайло Лежайський (1670-1690 рр.). Мури і вежі, у т.ч. Свята брама, – споруди більш давні, перебудовані в 1680-х роках. В основі споруди Святої брами – надбрамна вежа XVI століття зі звідним мостом – чи не найдавніша мурована оборонна споруда на Лівобережній Україні.

22 січня 1787 року до монастиря завітала цариця Катерина II. Вона взяла участь у освяченні Іллінської церкви, збудованої при настоятельському корпусі, і пожертвувала великі кошти на спорудження нового собору. То був вирок мурованому соборові, спорудженому в кінці XII століття героєм “Слова о полку Ігоревім”. Новий собор на руїнах давньоруської пам’ятки закладено за проектом знаменитого петербурзького архітекта італійця Джакомо Кваренгі. Він вважав нижче своєї професійної гідності їхати у якийсь провінційний Новгород-Сіверський (який на той час був центром губернії), аби визначити форми й обсяги будівлі з урахуванням конкретної ситуації. Тому собор виявився завеликим для ансамблю, він візуально немов “придушив” навколишні споруди доби українського відродження. Сталося так, що і будівництво, і реставрацію цього злощасного собору постійно переслідували неприємності й невдачі. Оскільки автор проекту перебував у Петербурзі, на місці керівництво будівництвом доручили архітектові Івану Яснигіну, а підряд на будівництво передали калузькому 2-ї гільдії купцеві Мєшкову. Цей калузький підприємець виявився типовим “туляком”, як його описав Г.Квітка-Основ’яненко в “Пані Халявському”, тобто шахраєм і злодієм: продав “наліво” залізо, що мало піти на будову, дешево закупив неякісну цеглу. Велетенський п’ятибанний собор не встигли завершити, як 1816 року він почав розвалюватися. Тоді за проектом чернігівського губернського архітекта Антона Карташевського, видатного фахівця й першого реставратора пам’яток, досі не поцінованого нашою історико-архітектурною наукою, невдале творіння великого Кваренгі було врятоване: під підпружні арки підведено 16 додаткових колон, проведено інші інженерні роботи. 1838 року в цьому соборі було поховано сина останнього гетьмана України, політика і композитора, друга Бетховена графа Олексія Кириловича Розумовського. 1853 року в соборі влаштовано два бічних престоли: праворуч – Успіння Богородиці, ліворуч – Св.Димитрія Ростовського.

З 1785 року, після відкриття Новгород-Сіверської єпархії, у монастирі влаштовано семінарію. У монастирській бібліотеці на кінець XIX століття налічувалося немало стародруків – київських, чернігівських і місцевих видань, грамоти царів Івана Грозного та Олексія Михайловича, гетьманів Івана Виговського та Юрія Хмельницького. Короткий перелік, складений архієпископом чернігівським, колекціонером та істориком Філаретом (Гумілевським) дає деяке уявлення про культурні скарби і раритети монастирської бібліотеки, про підручники і навчальні посібники ХVП-ХVПІ століть. (8) Тут були “Бесіди на діяння св.апостолів” київського друку 1624 р.; “Духовні бесіди” Макарія, пустельника єгипетського, віленського друку 1672 р.; “Номоканон” київського друку 1626 р.; 8 видань Євангелія XVII – першої половини XVIII ст.; “Меч духовний” Лазаря Барановича, київського друку 166 р., його ж “Труби словес праведних” та “Трифолог”; “Месія правдивий” Іоанникія Ґалятовського 1669 р. та “Мир з богом чоловіку” Інокентія Ґізеля 1669 р., численні твори Іоанна Максимовича початку XVIII ст. – “Алфавіт”, “Богородице діво”, “Театрон ілі позор нравоучительний”. Були тут також унікальні, як на сьогодні, праці з географії, приміром, “Опис Японії” 1734 р., геометрії – “Прийоми циркуля і лінійки” 1725 р., з історії – “Вступ до європейської історії” Самуїла Пудендорфа, “Діяння церковні і громадянські” Баронія, “Синопсис” київського друку 1735 р. Після закриття монастиря в 1918 році бібліотеку було розгромлено. Щоправда, окремі книги якимось дивом потрапили до Чернігівського історичного музею.

У 1930-х роках місцева влада намагалася якось зруйнувати монастирські споруди, але для реалізації цих намірів забракло ресурсів і коштів – предки-бо добре вміли мурувати! У повоєнну добу на території монастиря була психіатрична лікарня, а з 1979 року тут створили філіал Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. 1987 року при завершенні реставраційних робіт на соборі внаслідок помилки в проектній документації (автор проекту архітектор Є.Лопушинська) бульдозером було знесено розкриті археологами рештки мурів давнього Спасо-Преображенського собору, збудованого в часи князя Ігоря Святославича. У соборі планувалося створити музей “Слова о полку Ігоревім”. Психіатрична богадільня, що займала монастирський ансамбль аж до 1987 року, довела архітектурні пам’ятки і територію до жахливого стану. Але не краща ситуація була й пізніше, коли пам’ятка ніби-то знайшла господаря в особі заповідника. Щоправда, до 1000-ліття міста і 800-річчя “Слова о полку Ігоревім” було проведено деякі реставраційні роботи. Проте досвід показав, що слабосилий і неавторитетний провінційний заповідник не може бути справжнім дбайливим господарем архітектурної пам’ятки європейського значення. Зрештою, настав час повернути заграбоване законному господареві – Православній церкві, що й було реалізовано напередодні 2000-ліття Різдва Христового.

5 Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн. З. – Чернигов, 1873. – С. 36-38.

6 Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль. – М.: Искусство, 1980. – С. 195-203.

7 Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в ХУІ-ХУПІ ст. – Львів, 1971. – С. 177-178.

8 Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн.3. – С.3.

Джерело: сайт «Українська спадщина»