Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

2002 р. З історії Богданових церков у Суботові

Надія Кукса

Точних даних про рік спорудження чи освячення Іллінської церкви немає. З побічних відомостей у літописах Самійла Величка й Григорія Граб’янки можна зробити висновок, що будовано її як домовий храм сім’ї Хмельницьких – навпроти гетьманського палацу, з південно-західного боку, протягом 1651-1653 років. Проте опоряджувальні роботи тривали і пізніше.

Іллінська церква має чимало спільного з пам’ятками оборонного будівництва кінця XV століття. Тоді був поширений тип храму з горищем, пристосованим до оборони. Характер архітектури церкви визначався вимогами, що ставилися до оборонної споруди [14].

Наявність в Іллінській церкві фронтонів вишуканої форми дає певну підставу пов’язувати її зі стилем бароко. Проте переважають у ній риси середньовічної оборонної будівлі. Тож доречніше розглядати її як пам’ятку, стилістично перехідну від середньовічної і ренесансної архітектури до барокової. Незважаючи на порівняно невеликі розміри, церква справляє враження монументальної. Це досягається протиставленням рівних площин потужних мурів, оживлених лише двома плямами великих вікон, досить точно прорисованим карнизом і вигадливим за рисунком фронтоном, які на тлі мурів виглядають мальовничими й легкими. Всередині гарне освітлення пом’якшує суворість інтер’єру. На хори й горище до стрільниць ведуть сховані в товщі двометрової стіни вузькі сходи [15].

Вимурувано храм з місцевого пісковику, добутого, певне, з гори Кам’яної, що на південь від церкви; пілястри, карниз, вівтарну частину й фронтони – з жолобкової цегли [16].

Місце для церкви вибрано дуже вдало з погляду оборонного, а також містобудівного й художнього. Вона править за архітектурну домінанту, пануючи не тільки над поселенням, яке ніби тулиться до неї, а й над усім довкіллям, і добре вирізнюється на тлі привабливого краєвиду.

Дзвіниця, що стояла навпроти церкви із західного боку, була, очевидно, дерев’яною. її кілька разів відбудовували після руйнувань.

Згадки про Іллінську церкву знаходимо в літописній літературі, переважно у зв’язку зі смертю й похороном Богдана Хмельницького. С.Величко подає, що гетьман помер 27 липня 1657 року в Чигирині, а поховали його 23 серпня в Суботові:

„…доглядач митрополичого престолу преосвященний Лазар Баранович, прибувши з Києва, взяв з Чигрина при великій публіці і з церемоніями тіло Хмельницького і, перенісши в його маєтність Суботів, поховав його в камінній церкві, поставленій його ж, Хмельницького, коштом” [17].

Г.Граб’янка підтверджує це:

„…на його (Хмельницького. – Н.К.) похорон зібралися усі генерали, усі полковники, уся старшина та їх люди. З плачем, з голосінням віддаючи усі військові почесті, перевезли його тіло з Чигирина у Суботів і там у мурованій церкві, що на його кошт поставлена, у неділю за день перед Семеном поховали” [18].

У Літопису Самовидця: „…проважено тіло его з Чигирина до Суботова і там поховано в ринковій церкві” [19]. Самовидець називає Іллінську церкву ринковою ймовірно тому, що за нею був ринок. Це в згоді із історичними даними.

Очевидно, за традицією православної церкви, гетьмана, як фундатора храму, поховано праворуч од вівтаря, біля південної стіни споруди.

У народній думі погреб Хмельницького відбувається за старим козацьким звичаєм:

Тоді ж то козаки штихами суходіл копали.

Шликами землю виносили, -

Хмельницького похоронили;

Із різних пищаль подзвонили.

По Хмельницькому похорон зчинили [20].

Невідомо, чи домовина гетьмана лишилася на місці поховання. Чернігівський літопис XVIII століття повідомляє, що 1664 року, коли польське військо захопило Чигирин, з наказу Стефана Чарнецького тіло Богдана викинули з домовини [21]. Вірогідність цієї звістки піддається сумніву [22].

Документальних відомостей про дальшу долю церкви обмаль. 1820 року її зараховано до розряду цвинтарних і приписано до парафіяльної Михайлівської.

На малюнку 1826 року в „Истории Малой России…” Д. Бантиша-Каменського церква постає в занедбаному вигляді [23]. Сумне враження справляє малюнок Т.Шевченка „Богданова церква в Суботові” [24], датований 1845 роком. Дерев’яні конструкції будівлі на той час, мабуть, зогнили, а склепіння дало поперечні тріщини. Прилегла територія поросла високою травою й бур’янами. Ледь помітно стежку, що веде до дверей храму. Безлюдним видається простір поза ним.

З 1851 року священиком у Суботові служив о. Роман Орловський. Саме йому маємо завдячувати збереження й реставрацію цієї визначної пам’ятки в XIX столітті. Адже було вже рішення Палати державного майна розібрати церкву на цеглу [25]. Спогади суботян про стан Мурованки (так вони називали Іллінську церкву) і заходи Р.Орловського до відродження її зафіксував Марко Грушев-ський.

„Ся таки церква (Михайлівська. – Н.К.)… не була такою запущеною, як мурована. Мурована не пригортувала так до себе людей. Був час, що й телята туди в жару тікали з ліса і спасались там од мух. Жостір виріс був у ній завтовш у руку…” (Варивон Коцур) [26];

„За Орловського то усе у Михайлівській правили, а Іллінську забили геть… А твердо знаю, що баба, було, не раз кажуть, що й попереду їх ще люде старі згадували, що Мурованка була так собі, аби лік їй, що церква: ні вівтаря, ні бабинця, ні дзвіниці – так як у клуні. Це вже її призвів у порядок Орловський. 20 тисяч од Синоду випросив на баньку маленьку, та на бабинець, та на дзвіницю. А перше то й очеретом крита була. А давньої пам’яті то самі, либонь, стіни були і церквою їх ніхто не звав, а звали великим льохом, хоч правити в їй правили, – мабуть, через те, що почали кладовище заводити коло неї і поминки справляти” (Йван Пушкар) [27].

Заходи о. Р.Орловського тривали десять років (з 1852 по 1862-й), і він таки довів справу до кінця: не лише зберіг пам’ятку, а й зробив усе можливе, щоб відновити первісний вигляд її. З цією метою звернувся до М.Максимовича, прохаючи надіслати малюнок церкви. М.Максимович відповів листом, у якому писав:

„Не раз поривався я до вас туди, та немає можливості відірватися надовго з дому, а хотілося б дуже відвідати той прекрасний куточок України і вас. Малюнок суботівської церкви є в „Истории Малороссии” Бантиша-Каменського другого видання, якого я тут не маю, а з Києва ще не одержав. Ви самі легко можете дістати його з Києва; але під час відновлення треба триматися точнісінько малюнка, і якщо давній підмурок і стіни ще досить міцні, то в жодному разі не розбирати їх, а тільки підновити. Це святиня українського народу. У 1839 році, коли Іннокентій їздив оглядати єпархію (а я тоді лежав хворий), я просив його відслужити панахиду по Богдану Хмельницькому, і він, повернувшись до Києва, казав мені, що виконав моє бажання. Відслужіть же і ви 15 серпня (1859)…” [28]

Відреставровано церкву протягом 1862 – 1869 років. Роботи здійснювалися під керівництвом відомого дослідника й знавця старожитностей, професора Київської духовної академії Теофана Лебединцева з відома археографічного товариства, яке попередньо провело дослідження в приміщенні храму, на прилеглій до нього території і на місці садиби Хмельницького [29].

„Під час відновлення давній вигляд церкви не порушено, тільки дерев’яну баню перенесли на вівтарну частину, замість дерев’яної дзвіниці побудували згодом (1874 р. – Н.К.) кам’яну і з’єднали її з церквою кам’яним коридором [30]. Отже одну з найдорогоцін-ніших історичних пам’яток збережено ще на багато років”, – писав пізніше відомий мистецтвознавець М.Біляшівський [31].

Відновлену Богданову церкву освячено 30 вересня 1869 року [32]. Тим часом Михайлівська церква поступово занепадала. У виданому 1864 року описі Київської губернії Л.Похилевич подав про неї такі відомості:

„Парафіяльна Михайлівська церква збудована в 1786 році на місці колишньої дерев’яної, у 1718 році спорудженої. За штатами вона причислена до 4 класу; землі має 65 десятин” [33].

Будівля церкви 1718 року, напевно, була знищена пожежею, що підтверджується й згадкою в „Гетьманському гнізді”: „Видко було, що й згоріла раз була” [34]. Як зазначає Л.Похилевич, з 1808 до 1864 року в Суботові кількість жителів зросла з 1157 до 2419, відповідно й побільшало парафіян. Це зумовило потребу зведення нового, просторішого приміщення Михайлівської церкви. Десь близько 1874 року розпочалися будівельні роботи. Оскільки до самих стін церкви наблизився цвинтар, розширювати її на тому самому місці було неможливо. Стару будівлю акуратно розібрали (зогнила тільки шалівка, дерев’яні конструкції виявилися придатними для нового будівництва). Під престолом виявили дитяче поховання. Винесли надвір, але на вимогу священика останки повернули назад [35].

Цікаві подробиці пов’язані з цим новим будівництвом, згадував Йван Пушкар:

„Це вже п’ята [церква] на цьому самому місці. Як забив оце наостанці у їй службу Дирдовський (священик. – Н.К.), та мужики заходились позивати його до владики, якось сталось, що треба було її переносити на друге місце, та вже консисторія приписала, що не можна переносити, бо у їй похований Тиміш, син Богданів. То через те й на цьому самому місці її лишили і як перестроювали, довелось бачити, що під нею було. Громада не дала у низость повернути Михайла святого, не попустилась та й годі. Лякали, що й злидні заїдять людей, як строїтимуть наново її… А воно й не погіршало” [36].

За кожною з суботівських церков, з огляду на їхнє розміщення, поступово закріпилися народні назви: за Іллінською – Горянська, а за Михайлівською – Низянська.

З кінця XIX – початку XX століття збереглися світлини обох храмів [37]. На цих знімках Михайлівська церква – однобанна тризрубна будівля. Зважаючи на особливості культових споруд Чигиринщини, можна припустити, що наприкінці XVIII століття біля церкви виросла двоярусна дерев’яна дзвіниця, яку в 1870-х роках було сполучено з церквою переходом. У нижньому ярусі зберігався інвентар для поховального обряду. Обабіч драбини, що вела до дзвонів, була сила-силенна поховальних рушників, які залишались у церкві в основному після похоронів молодих дівчат [38]. На другому ярусі відкритої каркасної конструкції розміщувалися дзвони – два великі й п’ять малих. Залізна покрівля церкви була пофарбована в зелений колір. Світло-зеленими з вкрапленням білого кольору були стіни церкви [39].

Восени 1921 року на підставі доручень Кременчуцької губнаросвіти й Чигиринського воєнревкому археологічна експедиція Української академії наук, очолювана проф. Г.Стелецьким, провели дослідження на території, прилеглій до церкви святого пророка Іллі. Метою робіт було виявити поховання Б.Хмельницького. Знехтувавши літописні відомості про місце поховання гетьмана, Г.Стелецький зробив розкопки біля одного з камінних хрестів. При цьому було виявлено скелет молодого чоловіка, а також – на бічній стінці розкопу, окремо від основного поховання – гомілкову кістку й фалангу пальця. На основі своїх знахідок дослідник вирішив, що це кістки Б.Хмельницького, викинутого з могили поляками в 1664 році й перепохованого козаками не в церкві, а біля камінного хреста. Проте цьому твердженню суперечить напис, викарбуваний на хресті: „1799 года, здесь лежит раб божий Кондрат Каменос” [40].

1923 року рішенням Черкаського окружного комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва й природи Іллінську церкву було взято на облік як пам’ятку старовини. Як показали дальші події, ця ухвала лишилася тільки на папері.

Обидві церкви діяли до 1929 року. З початком колективізації в Суботові місцева влада закрила їх. Протягом кількох років у церкві святого архістратига Михаїла працював сільський клуб, влаштовувались розваги, демонструвалися кінофільми, хоча лишався ще іконостас, на стінах висіли ікони.

Напередодні війни керівництво місцевого колгоспу вирішило зруйнувати храм, а його дерев’яні конструкції використати для спорудження зерносховища. Більшість жителів села несхвально поставилися до цього рішення. За спогадами очевидця, „коли почали ламати стіни церкви, старі люди хрестилися, плакали, хапали руйнівників за поли, за руки. Дуже просили не робити цього. Молоді мовчали, бо боялися, щоб не засудили. Дзвони поскидали з дзвіниці, падаючи на землю, вони тріскалися. Згодом приїхали заготувачі, забрали дзвони «для воєнних нужд» [41]. Ікони порозбирали місцеві жителі. Активісти ходили по хатах і відбирали їх. Частину образів пощастило врятувати, передавши родичам і знайомим у навколишні села.

Особливим блюзнірством відзначалися активісти, що звозили ікони, церковне начиння в провалля за село і спалювали. Хазяйновитіші з-поміж них запаслися шалівкою зі стін церкви на опал хат.

Тракторами розрівняли сільське кладовище. На цій площі за час існування села змінювали один одного п’ять цвинтарів. Дехто з суботян збирав вигорнуті кістки, щоб потім перепоховати. На місці кладовища невдовзі збудували сільський клуб, він стоїть (на кістках предків!) і донині.

Так закінчилася більш ніж трьохсотлітня історія Михайлівської церкви. Долю Низянської мало не розділила Горянська церква.

Новостворений колгосп потребував просторого зерносховища. Через брак будівельних матеріалів планувалося розібрати церкву на цеглу, та невдовзі це рішення скасували, хоч протягом кількох років храм правив за зерносховище. Спроба влаштувати в церкві сільський клуб для молоді не вдалася, адже кам’яне приміщення не опалювалося. Певний час там демонстрували кінофільми.

За німецької окупації Чигиринщини на прохання суботян в Іллінській церкві було поновлено службу. Перша відправа, як свідчать старожили, відбулася 10 жовтня 1942 року.

Напередодні святкування т. зв. 300-річчя возз’єднання України з Росією в 1953 році експедиція Інституту історії і теорії архітектури Академії архітектури УРСР на чолі з Г.Логвином виконала перші історико-архітектурні дослідження Іллінської церкви. Науковці провели розвідкові розкопки. Г.Логвин опублікував свої архітектурні реконструкції і матеріали досліджень [42].

1954 року в церкві встановлено символічний надгробок Богдана Хмельницького, виконаний за проектом І.Шмульсона. Його розмістили, не додержуючи історичної правди, за вказівкою голови місцевого колгоспу, що й фінансував роботи.

Церква діяла до 1961 року. Постановою Ради Міністрів УРСР від 21 липня того ж року її взято на облік як пам’ятку архітектури XVII століття.

Нові дослідження проведено в 1969-1973 роках. Експедицію Інституту археології АН УРСР очолювали Р.Юра, М.Кучера, П.Горішній. Тоді докладно вивчено вівтарну частину храму й місце гаданого поховання гетьмана. Виявилося, що домовини Б.Хмельницького там немає.

У західній частині розкопу було розчищено частину плити чи великого каменю, напевно, покладеного над поховальною ямою. У східній частині на глибині 1,7 м біля підмурку знайдено шматок обгорілої дубової дошки розміром 0,5: 0,12 м, можливо, з дерев’яної домовини. Там же знайдено невеликий клапоть майже зітлілої тканини, а в проломі підмурку – кістку з людського ребра. На глибині 2 м розчищено контури, а потім яму. Розміри її – 0,7: 2,2 м – свідчать, що в ній було поховання, пізніше пограбоване. У підмурку є два проломи, через які проникли грабіжники і, ймовірно, витяглії домовину.

Поблизу підмурка північної стіни й біля входу знайдено три чоловічі поховання в дерев’яних домовинах. На одному з кістяків збереглися рештки шовкового пояса, що дало підстави датувати це поховання XVII століттям [43].

У шурфі біля напівколонії на глибині 190 см відкрито поховання в струхлій дерев’яній домовині. Належить воно чоловікові 40 – 45 років, збереглося погано, із супровідного матеріалу знайдено лише хрестик зі шкіри. Після ретельних археологічних досліджень останки повернуто на місце. При настиланні підлоги з пісковику кожну могилу виокремлено підвищенням [44].

Тоді ж розпочато реставрацію споруди. За проектом, який склав С.Кілессо, проведено цикл відновлювальних заходів. Перед реставраторами постало складне завдання: якомога повніше відтворити первісний вигляд усипальні гетьмана. Дослідники ретельно вивчали наявні літературні джерела, проводили виявлення документів в архівах Києва, Львова, Москви, Ленінграда, Варшави, Кракова. Документальних матеріалів зібрано було небагато, тому в основу проекту реставраційних робіт покладено висновки археологічних досліджень.

С.Кілессу вдалося відновити первісну форму даху із заломом, розміри й форму „муравленої” (зеленої) полив’яної черепиці, т.зв. „бобровий хвіст”, віконні дубові рами з литими кольоровими шибами в циновій оправі, первісний вигляд порталу й барокового фронтону зі стрільницями [45]. Реставраційні роботи тривалії до 1977 року.

Зі створенням 1989 року заповідника Іллінську церкву як видатну пам’ятку історії та культури взято на його баланс з правом безкоштовної оренди релігійною громадою.

Великі реставраційні роботи виконано в 1993 – 1995 роках до 400-річчя Б.Хмельницького. Зокрема повністю замінено покрівлю храму, потиньковано й побілено стіни. У фондах рукописного відділу Інституту історії матеріальної культури РАН у Санкт-Петербурзі С.Кілессо виявив метричний опис храму за 1888 рік зі світлиною іконостаса [46]. Це уможливило його відтворення. Новий іконостас майстерно вирізьбили з липи черкаські майстри (керівник групи сницарів – Іван Фізер). Розпочато реставрацію дзвіниці, але через брак коштів роботи наразі припинено. У 1998 році завдяки спонсорській допомозі Укртелекому оздоблено іконостас, настелено дерев’яну підлогу в храмі. У 2000 році стіни церкви і дзвіниці вкрито мастикою фінського виробництва.

Надалі, згідно з концепцією відтворення й музеєфікації пам’яток Суботова, передбачено продовження реставрації храму, проведення комплексних археологічних досліджень, виявлення й вивчення архівних джерел.

Примітки

14. Логвин Г. Чигирин. Суботів: (Архітектурно-історичний нарис). – К., 1954. – С.50.

15. Кілессо С. Суботів // Пам’ятки України. – 1994. – ч.3-6. – С.70.

16. Там само.

17. Величко С. Літопис. – К., 1991. -Т. 1. – С. 207.

18. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К., 1992. – С. 111.

19. Літопис Самовидця. – К., 1971. – С.75.

20. Думи. – К., 1969. – С. 240.

21. Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерскнм. – К.. 1856. – С. 30.

22. Крип’якевич I. Богдан Хмельницький. – С.336.

23. Див.: Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – С. 255.

24. Див.: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: В 10 т. – К., 1961. – Т. 7: Живопис, графіка. – Кн.2. – Мал. № 222.

25. Н.Б. [Біляшівський М.] Суботовская церковь: (К рисунку) // Киевская старина. – 1890. – Т.30. – Сент. – С.507.

26. Гетьманське гніздо. – С. 16.

27. Там само. – С. 14.

28. Н.Б. Суботовская церковь. – С.507-508.

29. Черкаський обласний краєзнавчий музей. – ПП. №11. – Арк. 6 – 81.

30. Насправді дзвіницю й прибудову вимурувано не з каменю, а з цегли місцевого виробу.

31. Н.Б. Суботовская церковь. – С.508.

32. Там само. – С.507.

33. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… – К.. 1864. – С.682.

34. Гетьманське гніздо. – С. 14.

35. Матеріали польових досліджень автора (далі – МПДА). – Розповідь Ярини Варивонівни Телятник, 1905 р.н., с.Суботів.

36. Гетьманське гніздо. – С. 14.

37. Дві з них опублікував Марко Грушевський у „Гетьманському гнізді”.

38. МПДА. – Розповідь Ярини Варивонівни Телятник.

39. МПДА. – Розповідь Олексія Семеновича Жалдака, 1907 р.н., с.Суботів.

40. Coca П.П. Легенди про гетьмана. – С. 11 – 12.

41. МПДА. – Тут і далі розповідь Ярини Варивонівни Телятник.

42. Логвин Г. Чигирин. Суботів. – С.40 – 52.

43. Горішній П.А. Звіт про археологічні дослідження Суботівської середньовічної експедиції ІА АН УРСР у 1971 р. // Науковий архів Інституту археології HAH України в м. Києві. – С. 3, 5, 6.

44. Там само.

45. Кілессо С. Суботів. – С. 71.

46. Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К„ 2000. – С.103.

Джерело: Пам’ятки України, 2002 р., № 2, с. 42 – 47.