1968 р. По Україні

Г. Н. Логвин

Середнє Водяне виникло, мабуть, ще в XVI ст. на «волоському праві», тобто було засноване вихідцями з сусідньої Валахії. Населення розмовляє румунською мовою. Багатовікове спілкування румун з українцями наклало певний відбиток на мистецтво обох народів, які завжди жили у злагоді. Серед густих садів та безлічі сіро-чорних стрімких дахів панують два пагорби, увінчані темними силуетами храмів з високими баштами. Обидва храми однакові за типом і присвячені одному святому. Церкви різняться тільки тим, що одну звуть «Микола Горішній» (вона стоїть вище по течії ріки Апшиці), а другу – «Микола Долішній». Вони збудовані, мабуть, у середині XVII ст. однією артіллю теслярів. На зрубі Долішньої церкви є напис: «Подважен бисть храм святий року божого 1699». Напис показує, що майстер був українцем, а церкву підважували для заміни згнилих колод зрубу, отже, щонайменше через 40 – 50 років після того, як її збудували. На горішньому храмі нам не вдалося знайти напис з датою, але стилем будови, архаїзмом форм він близький до Долішнього і був споруджений, можливо, трохи пізніше. Про це свідчать досконаліші пропорції та більш впевнений рисунок вінчання башти. Порівнюючи обидві будівлі, можна подумати, що, зводячи другу, майстер вніс поправки згідно з оптичними враженнями, перевіреними на збудованому раніше храмі.

Церква Миколи Горішнього має типовий тридільний план, у якому всі приміщення прямокутні, а середнє, крім того, значно ширше. Вони перекриті рубленим склепінням, у бабинці – з плоским дном, а у вівтарі й нефі – майже напівциркульним. Над бабинцем здіймається висока вежа з нешироким підсябиттям і суворим, скоріше в стилі романської, ніж готичної архітектури, наметовидим верхом. Нижній основний зруб має по всьому периметру будови залом, зовні виявлений доволі широким опасанням. Над заломом піднімається вертикальна стіна заввишки близько трьох метрів, що непомітно переходить у склепіння, а зовні виділяється доволі великим виносом карниза під покрівлею. Дах на апсиді стрімких форм, як і на нефі, але останній вищий; тому композиція мас асиметрична, гостро окреслена в силуеті й динамічна завдяки лапідарній формі башти. Традиція відносить побудову храму до 1428 р., але ми гадаємо, що існуючий храм, хоч і збудований у середині XVII ст., зберіг багато рис суворої архітектури XIII – XV ст. Щодо цього Миколаївський храм являє дуже великий інтерес і дає змогу здобути уявлення про шляхи розвитку українського дерев’яного будівництва більш ранніх епох. Характерно, що в ньому немає ніяких оздоб на зрубі й на одвірках. Віконця маленькі й схожі скоріше на бійниці. Спочатку бабинець і неф розділяла глуха стіна з дверима посередині, як у старохристиянських храмах, а той виріз, що є тепер, зроблений наприкінці XIX ст.

Як бачимо, церква має багато особливостей, характерних не для XVII ст., а для XIII – XV ст. В українській архітектурі важко назвати ще якийсь храм, що йому була б притаманна така сувора і мужня краса. Якщо гуцульські, волинські, галицькі або навіть і придніпровські церкви відмітні мальовничістю, певною м’якістю форм, то описані зараз споруди здаються витесаними міцним долотом з темно-сірого граніту. В пейзажі вони мають вигляд велетенських брил. Башти над бабинцем сміливо впираються в небо гострим верхом. На нашу думку, ці будівлі зберегли форми дерев’яних оборонних церков XIII – XV ст. Це тим більш можливо, що на Україні відомі кам’яні храми з оборонними баштами над бабинцем, зведені в XIV – XV ст. _

Інтер’єр цілком відповідає лаконічному зовнішньому виглядові храму. Бабинець невеликий, освітлений маленькими віконцями-бійничками. Неф набагато вищий, але завдяки напівциркульному склепінню він нагадує зали оборонних замків. Живопис іконостаса та розписи пом’якшують його похмурість, надають йому барвистості. Іконостас належить до 1761 р., він звичайної чотириярусної композиції з простою сіткою, утвореною горизонтальними й вертикальними членуваннями. Різьба крупних форм, соковита, наскрізна, але не ажурна, а густа. Живопис декоративний. Майстер зіставляє великі площини локального червоного, синього і зеленого кольорів, що весело виграють на тлі позолоченої різьби. Типаж цілком простонародний, український, більшість постатей кремезні, з великими головами. Вираз облич глибокодумний, зосереджений. Можливо, маляри походили з Хуста, але щось певне сказати з цього приводу поки що не можна. Стилістично до описуваного зараз близький іконостас церкви села Руська Долина. Конторський напис на ньому виявляє, що головний керівник живописних робіт теж був українець.

Первісно храм був розписаний, розписи у вівтарі зараз заклеєні папером, а в нефі та бабинці дуже пошкоджені. Розписи нефа відтворюють сцени «Страстей», розташовані в два регістри. Між ними по ширині віконець проходять смуги з намальованими вазонами і квітами. Цей мотив вже знайомий нам по різьбі в іконостасах та народних настінних розписах. У бабинці внизу зображені великомученики і святителі та портрет ктитора храму, священика Никоря, на стелі – богоматір «Знамення» й архангели, а на стіні, що відділяє бабинець від нефа, – «Страшний суд». На жаль, він у найцікавішій частині знищений; лишились тільки частина пащі диявола та постаті грішників.

В бабинці панує монументальне зображення богоматері, великі очі якої спрямовані на глядача. Урочистий настрій підтримують строгі фронтальні постаті нижнього ярусу, серед яких виділяється конкретністю і народним типом портрет ктитора. Він стоїть у молитовній позі перед іконою свого патрона. Очевидно, замовник вимагав (а художник зважився це зробити) вмістити його серед святих. І на обличчі його – вираз людської гідності. Це нечуване на ті часи вольнодумство, що є результатом проникнення гуманістичних ідей навіть у найдальші куточки України. Розписи нефа виконані із знанням законів монументального живопису. Майстер легко аранжує всі епізоди, дає виразні мізансцени, тонко відчуває потрібний темп розповіді, переконливо відтворює драматизм і напруження ситуацій. У неквапливому ритмі чергуються компактні групи «Страстей» на тлі архітектурних мас та просторових інтервалів. Чоловічі образи енергійні й мужні, жіночі сповнені поезії, їх ніжні овали м’яко обрисовані.

Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 354 – 357.