Архітектура

Людмила Міляєва

В силу особливостей феодального мистецтва архітектура того часу, про який мовиться, залишалась провідним видом творчості народу.

Народ творив, незважаючи на війни й підневільний стан, всупереч матеріальним нестаткам, які обсіли змучену країну. Керований глибокою впевненістю в своїй правоті, він проявляв дивовижну наполегливість у досягненні мети; він творив у містах і селах, втілюючи в мистецтві нові поняття й ідеї, що нахлинули могутньою хвилею та збагатили людину.

Завдяки науково-дослідній роботі радянських істориків української архітектури, особливо в повоєнні роки, ми маємо можливість скласти собі досить повне уявлення про етапи розвитку української архітектури [Нариси історії архітектури Української РСР, К., Вид-во літератури з будівництва і архітектури, 1957].

У XVI ст. спостерігається енергійна забудова нових міст, що вели пожвавлене торгове і культурне життя. В їхньому вигляді виразно позначилася питома вага бюргерів. У Львові, що відбудовувався після пожежі 1527 року, їм належали не тільки розміщені в центрі будинки-кам’яниці, але й усипальні-каплиці. Цивільна і оборонна архітектура Львова, Острога, Бережан, Старого Села та інших українських поселень і міст Речі Посполитої зазнала відчутного впливу нових естетичних категорій, які переважали в сучасній Європі [«…Вся Західна і Центральна Європа, включаючи сюди і Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв’язку, хоч Італія, завдяки своїй від стародавніх часів успадкованій цивілізації, продовжувала ще стояти на чолі», – писав Ф. Енгельс [Енгельс Ф. Діалектика природи. – Маркс К і Енгельс Ф. Твори. Вид. друге, т. 20, стор. 467]]. Будівництво йшло в ногу з прогресивною культурою, його форми були викликані соціальними та економічними змінами, які більшою чи меншою мірою торкнулися європейських держав, західних і східних. Українське мистецтво не лишилося осторонь цього художнього процесу. Ренесансні тенденції знайшли дуже своєрідне здійснення в досить яскравих пам’ятках на українських землях. У львівській архітектурі вони переконливо втілились в ансамблі Успенського братства (1573 – 1631) [Юбилейное издание в память 300-летнего основания Львовского Ставропигийского братства, т. I. Львов, 1886; Верещагин В. А Старый Львов. Пг., 1915; Залозецький В. Р. Волоська церква у Львові, її значення в історії архітектури. – «Мета», Львів, 1932, ч. 5; Островский Г. С. Львов. Художественные памятники. Л. – М., «Искусство», 1965; Нариси історії архітектури Української РСР, К., Вид-во літератури з будівництва і архітектури, 1957, с. 94 – 95; Łoziński W. Sztuka lwowska w XVI i XVII wieku. Lwów, 1898]. Один із польських дослідників українського мистецтва Владислав Лозінський писав про Львів XVII – початку XVIII ст. такими словами:

«Було в ньому мало українців (русинів), але багато України (Русі). Була вона тут завжди в якійсь стисненій, але тим більше сконцентрованій зав’язі, у зерні, яке дивом, але завжди могло прорости, наче ті зерна пшениці, які знаходили у вікових єгипетських саркофагах і про які розповідають, що, кинуті в землю, вони одразу ж приймаються й ростуть. Під тягарем стародавнього самостійного побуту, так швидко забутого самою Руссю, що в її понятті майже зникла історична легенда, як під холодним попелом згаслого багаття, лишилася завжди жива іскра, котра в будь-яку хвильку від подиху могла згаснути або ж точнісінько так само спалахнути полум’ям. Мало було у Львові русинів, та багато Русі як ідеї, як пропаганди – там був епіскоп, там була Ставропігія, там була друкарня й школа» [Łoziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI – XVII wieku. Lwów, 1890, s. 224].

Слова Лозінського про Львів справедливі для всієї України. Ідея самоствердження, роздуми про гідність українця, вимога пошани до себе і до своєї віри стали першочерговими. Вся будівельна діяльність кінця XVI – першої половини XVII ст. була підпорядкована саме їм. Архітектура є найяскравішим показником не ліпне тих змін стилю, яких зазнало українське мистецтво цього періоду, але й тих ідейних прагнень, якими надихалися будівники й замовники.

Будівництво Успенського братства вимагало чималих капіталовкладень, їх вдалося зібрати завдяки невтомній діяльності братчиків, яких економічно і морально підтримували молдавські господарі і московський цар. Через те в парусах Успенської церкви поряд із польським вміщені герби молдавський і московський. Ескізи гербів малювали «Амвросій і Якуб майстрові мулярські» під наглядом маляра Федора [Архив Юго-Западной России, ч. I, т. XI, К., 1904, с. 646].

Вежа Корнякта і дві церкви стверджували рівноправність українців і були символами тих великих реальних сил, які відчував у собі, пробуджуючись, народ. Незважаючи на релігійну орієнтацію братства, італійські архітектори, автори проектів, звели споруди, що органічно злилися з новим ренесансним обличчям міста. їхні суворі величні форми, підкреслені ордерною тектонікою, кам’яною різьбою порталів і фризів з метопами і тригліфами, гармонійно вписалися в міський ансамбль. У каплиці Трьох святителів (архітектор Петро Красовський, 1578), і в Успенській церкві (архітектори Паоло Римлянин, Амвросій Прихильний і Войтех Купинос, 1591 – 1631 [Г. Тулле висловив переконливе припущення, що безпосередніми авторами плану були самі братчики. [Thulle Сz. O kościołach lwowskich z czasów odrodzenia. Lwów, 1913, s. 14]]) зодчі знайшли гідний подиву синтез сучасності й традиційності, поєднавши національні засоби української народної архітектури з ренесансними. Триверхість стала однією з розпізнавальних ознак української архітектури. Народившись в тризрубних народних дерев’яних церквах, вона у XVI – XVII ст. завоювала безумовне право громадянства, як і українська мова в церковному вжитку. Блискуче використана у Львові, триверхість стала типовою й для інших українських храмів цього періоду [Успенська церква в Підгайцях (1653), церква Здвиженського братства в м. Луцьку (1619 – 1620), церква св. Михайла у Гощі (1638) і т. ін.].

Успіхи дерев’яної архітектури того часу були очевидні [Павлуцкий Г. Г. Деревянные и каменные храмы. Древности Украины. Вып. I. К, 1905; Щербаківський В. Деревляш церкви на Україні і їх типи. Львів, 1906; Щербаківський Д. Українські деревляні церкви. Короткий огляд розробки питання. – Збірник секції мистецтв, І, К., Державне видавництво, 1921, crop. 80 – 102; Лушпинський А. Деревляиі церкви Галичини XVI – XVII ст. Львів. 1920; Свенцицкий II. С. Деревянные церкви Галицкой Руси XVII – XVIII вв. Львов, 1915; Січинський В. Бойківський тип дерев’яних церков на Карпатах. Львів, 1927; Січинський В. Деревляні дзвіниці і церкви Галицької України XVI – XIX ст., Львів, 1925; Таранушенко С. Мистецтво Слобожанщини XVII – XVIII вв. X., 1928; Цинкаловський О. Волинські дерев’яні церкви XVII – XVIII ст. Львів, 1935; Цапенко М. Украинское деревянное зодчество. – «Архитектура СССР», 1941, № 1, стор. 66 – 71; Драган М. Українські деревляні церкви, ч. I – П. Львів, 1937; Юрченко П. Г. Дерев’яне зодчество України. К., Вид-во Академії архітектури УРСР, 1949; Юрченко П. Г. Дерев’яна архітектура. – Історія українського мистецтва, т. III. Ротопринтне вид. на правах рукопису. К., 1964, стор. 23 – 64].

Слід вважати, що саме на зламі XVI – XVII ст. українські будівничі виявили невичерпний творчий потенціал народного мистецтва: в епоху загального піднесення народні майстри створили храми, в яких по-новому розкрили внутрішній простір у височінь. Найбільш багатонадійним виявився знайдений ними спосіб «залому» [Уступ на даху або в конструкції багатоярусного верху, що утворюється завдяки комбінації вертикального зрубу із зрізаною пірамідою]. Основні типи дерев’яних церков, тридільні (з однією і трьома банями) і хрещаті (п’ятибанні й однобанні), одержавши заломи, змінили весь свій образний лад. Мальовничість і пластична виразність фасадів і силуетів поєднувалася в них з урочистою величавістю інтер’єрів. Кожна область України знайшла своєрідний нюанс цієї, єдиної за принципом, конструктивної концепції, показавши багатство народної фантазії та винахідливості. Інженерна знахідка українських майстрів стала їхнім видатним вкладом у вітчизняну архітектуру. Вона розкрила колосальні художні можливості такого будівельного матеріалу, як дерево, показала високий естетичний смак народу.

Характерною рисою української дерев’яної архітектури була конструктивна виправданість її форм, яка стала запорукою дальшого успішного їхнього розвитку в XVIII ст. І хоч творцями храмів були ремісники-теслярі, кожна споруда, що вийшла з-під їхньої сокири, несла на собі відбиток натхненної творчості, напруженої праці інженерної думки.

Будівництво нових і відновлення старих церков велося повсюдно. Все те, що було зв’язане з переказами, все те, що шанувалося як витвори високої майстерності давнини, бережливо й уважно реставрувалося. Київ мав у достатку пам’яток, які становили його величну історію.

«У церковно-католицькій боротьбі між православною, уніатською і католицькою церквами, що розгорнулася в цю пору, – пише М. К. Каргер, – пам’ятники стародавнього київського будівництва відігравали роль вагомих аргументів на користь споконвічності православ’я на Русі» [Каргер М. К. Древний Киев. т. П. М. – Л., Изд-во АН СССР, 1961, с. 379].

Наприкінці XVI ст. споруджується грандіозніїй на ті часи іконостас в Успенському соборі Києво-Печерської лаври [М. Петров датує його початком XVI ст., з чим важко погодитись [Петров Н. И. Альбом достопримечательностей церковно-археологического музея при императорской Киевской духовной академии. Вып. III. Южно-русские иконы, К. 1915, с. 31]]. 1608 року завершено роботу в Кирилівськії! церкві [Каргер М. К. Древний Киев. т. П. М. – Л., Изд-во АН СССР, 1961, с. 443], 1613 – 14 pp. під керівництвом італійського архітектора Себастіана Браччі – в Успенській церкві на Подолі [Каргер М. К. Древний Киев. т. П. М. – Л., Изд-во АН СССР, 1961, с. 440], з 1633 року реставрується Софія Київська [Каргер М. К. Древний Киев. т. П. М. – Л., Изд-во АН СССР, 1961, с. 110], між 1638 – 1655 роками – Успенський собор Києво-Печерської лаври [Каргер М. К. Древний Киев. т. П. М. – Л., Изд-во АН СССР, 1961, с. 347 – 355], у першій половині XVII ст. поновлюються Собор Спаса на Берестові (1640 – 1644) [Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования, т. I. К., 1883; т. II, К., 1898, с. 445 – 451], Трнсвятительська церква (церква Василія) (1638) [Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования, т. I. К., 1883; т. II, К., 1898, с. 444], споруджується дзвіниця в Софії, кам’яна церква Миколи Притиска на Подолі (1631) замість дерев’яної XVI ст. і т. д.

Свого часу Петро Могила велику увагу приділив руїнам церкви Спаса на Берестові. У їхній реставрації відбилися нові конструктивно-художні прагнення XVII ст. Церква набула вигляду типової української хрещатої споруди. Подібний тип церкви розробляється українськими будівничими у першій половині XVII ст. На Україні також набувають особливо великого поширення тридільні храми. їхні форми захоплюють будівників як кам’яних, так і дерев’яних культових споруд. Як приклад тут можна назвати поставлену в 1635 році кам’яну Десятинну церкву, під час будівництва якої були використані частини стік («шмат муру» – за висловом Сільвестра Косова) знаменитої святині часів князя Володимира [Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт исторического исследования, т. I. К., 1883; т. II, К., 1898, с. 429].

На 1622 – 1629 роки випадає зведення тридільної церкви села Сулимівкн, що відзначається оригінальністю конструктивних рішень (план, постановка бані та ін.).

Через чернігівські землі, що найтісніше спілкувалися з Росією, на Україну потрапляють і асимілюються досягнення російської архітектури – храми на підкліті з «ширинками» на фасадах (Молчанський монастир у Путівлі) та ін. З Молдавією Україну ріднять конхові храми Гусятина (др. пол. XVI ст.), Миколаївська церква в м. Бучачі (1610).

Як бачимо, посилені будівельні та відбудовні роботи цього періоду свідчать про те, що українська архітектура розробляла низку самобутніх ідей. Народна дерев’яна архітектура з успіхом запліднювала муровану конструктивними знахідками, що виявились дуже перспективними. Величезний розмах будівництва і реставрації відбувався у період найжор-стокіших тривалих воєнних дій, що охоплювали територіально всю Україну. Найдешевшим і найдоступнішим було будівництво з дерева, воно відкривало великі можливості експериментаторству і пошукам, в ньому найяскравіше визначилась культура народу, його обдарованість і талановитість. Архітектурні школи в цю пору досить чітко виявляли свої локальні риси. На той час безсумнівним для всієї території України було виникнення принципово близьких і споріднених конструктивних рішень, типологічних ознак, які свідчать про єдність національних форм у архітектурі.