2000 р. Пам’ятки архітектури та містобудування України

Кругла площа

Забудову майдану здійснено за єдиною містобудівною концепцією. Він розпланований відповідно до нового плану міста, затвердженого 1803 р. У 1805 р. майдан дістав назву Олександрівської площі і став адміністративним центром Полтави. Автор містобудівного вирішення – полтавський губернський архітектор М.Амвросимов. У 1806 – 1811 рр. збудовано губернські та повітові Присутствені місця, будинки генерал-губернатора, цивільного губернатора і віце-губернатора за типовими проектами, розробленими в 1803 р. петербурзьким архітектором А.Захаровим. 1809 р. за проектом архітектора Є.Соколова збудовано Малоросійський поштамт, а 1810 р. – будинок Дворянського зібрання. Проект губернської гімназії лишився не реалізованим, натомість з північного боку майдану в 1834 – 1841 рр. за проектом архітектора М.Бонч-Бруєвича споруджено Полтавський кадетський корпус.

Домінантою ансамблю став монумент Слави, встановлений 1811 р. в геометричному центрі майдану. Колона на п’єдесталі заввишки 16 м замкнула перспективи радіальних вулиць.

Ансамбль зазнав змін і перебудов. Щоб нейтралізувати містобудівну ваду – невідповідність незначної висоти забудови великим розмірам майдану, у 1820-х роках центральне коло розбили доріжками на чотири сектори, створивши палісадники з клумбами. У 1830-х роках влаштовано сквер з радіальними алеями, який у 1881 р. оточено чавунною литою огорожею. У цьому ж році висаджено дерева, нині, коли вони розрослися, майдан перетворився парк з кільцевою магістраллю та радіальними алеями. Внаслідок цього перервано візуальні взаємозв’язки між спорудами на протилежних кінцях майдану.

У 2-й половині XIX – на початку XX ст. деякі споруди реконструйовано: головний корпус і флігелі Малоросійського поштамту об’єднано в одну будівлю, а в 1911 – 1913 рр. на місці повітових присутствених місць зведено триповерхову ремісничу школу в архітектурних формах модерну.

У 1941 – 1943 рр. забудова Круглої площі зазнала значних руйнувань. Протягом 1945 – 1959 рр. будівлі реставровано з поверненням первісних архітектурних форм за проектом групи архітекторів під керівництвом Л.Вайнгорта, Д.Литвинцева і М.Онищенка.

Ансамбль розташовано в історичному середмісті Полтави на плато підвищеного правого берега р. Ворскли. Діаметр майдану – 345 м, площа – 9,3 га. Від майдану радіально розходяться вісім головних вулиць міста Ділянки між ними забудовані вздовж червоної лінії дво- та триповерховими мурованими будівлями в стилі класицизму. Висота будівель – не більше 14 м. Усі споруди мають два основні поверхи, підняті на високий рустований цоколь і композиційне об’єднані крупним масштабом колонних портиків.

По периметру майдану чергувалися споруди, чолові фасади яких акцентовані трикутними фронтонами та горизонтальними аттиками. Кожен з будинків вищих губернських урядовців відрізнявся розмірами і декором відповідно до рангу господаря. Проте принципи функціонального вирішення і розпланування будівель спільні: головним був бельетаж, де містилися парадні зали, приймальні та кабінети. На 2-му поверсі розташовувались житлові апартаменти, у цоколі – приміщення обслуги. В екстер’єрі це виявлено архітектурним членуванням фасадів. Парадні входи більшості будівель первісне були з двору.

Найбільшою спорудою ансамблю є Кадетський корпус, який займає весь фронт майдану між двома радіальними вулицями. Своєю значною масою та прямолінійністю фасаду він дещо порушує загальну композицію майдану.

Героїчний масштаб, створюваний великим ордером головних фасадів будівель, їх ієрархічна підпорядкованість та сувора стильова єдність служать найповнішому виявленню головної художньої ідеї ансамблю – уславлення російської імперської експансії. Проте цей ансамбль є найціннішою складовою архітектурно-містобудівної спадщини Полтави, композиційним центром і символом міста. Це – найзначніший архітектурний ансамбль України доби класицизму, в якому вдалося органічно синтезувати абстрактні архітектурні вирішення “зразкових” проектів А.Захарова з творчістю місцевих майстрів.

Джерело: Пам’ятки архітектури та містобудування України. – К.: Техніка, 2000 р., с. 196 – 197.