Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

1998 р. Підгорецький монастир

На західному підніжжі городища стародавнього Пліснеська у долині серед лісів сховався Підгорецький Благовіщенський монастир чину святого Василія Великого. Споруджено його протягом 1706-1750 рр. на місці давньоруського монастиря, засновником якого була легендарна княжна Олена – дочка белзького князя Всеволода. Після монголо-татарського нашестя 1241 року монастир було спустошено і зруйновано. Вперше його відбудовано у XVII ст., сучасного вигляду він набув у XVIII ст.

Монастир о. о. василіан складається з трьох основних споруд: церкви, будинку келій та дзвіниці.

Монастирська церква – кам’яна, в плані прямокутна. Чотири могутні опори ділять внутрішній простір на високу головну наву і дві вдвічі менших бокових нави. центральну частину церкви увінчує баня на восьмигранному барабані. Фасади церкви вирішені досить скромно. Головний західний фасад оживлено горизонтальними карнизами і вертикалями спарених пілястр. Другий ярус фасаду має характерне для барокко завершення – трикутним фронтоном. Три білокам’яних портали відповідають розташуванню нав. Привертає увагу подорожніх старовинний сонячний годинник на південному фасаді церкви. Всередині її вмонтовано дві мармурові таблиці. Текст однієї фіксує народний переказ про засновницю монастиря княжну Олену, а друга присвячена ігумену монастиря о. ПарфеніюЛоміковському, стараннями якого відновлено монастир у XVIII ст.

З північного заходу до церкви прилягає двоповерхова споруда келій, побудована в 1771 – 1786 рр. за проектом архітектора Венцлавського. Бригадою мулярів керував майстер Блажій. Споруда келій в плані прямокутна. Склепіння приміщень на обидвох поверхах хрестоподібні, а в коридорах – циліндричні.

Дзвінниця знаходиться навпроти головного фасаду церкви. Тепер вона повністю перебудована і втратила первісний вигляд.

Комплекс василіанського монастиря на Пліснеську відноситься до визначних пам’яток барочної архітектури галицької школи. Гармонійно вписується у храм барокковий іконостас-вівтар XVIII ст., подібних якому на Україні є лише два.

Вартий на увагу той факт, шо з 1796 по 1800 р. монахом тут був український поет XVIII ст. Юліан Добриловський, автор двох добре знаних донині пісень “Станьмо, браття, в коло” і “Дай же, Боже, добрий час”.

В Підгорецькому монастирі знаходилася велика бібліотека, рештки якої на початку 1970-х років передали Центральному історичному архіву України у м. Львові.

Добре відомий історикам “Літопис Підгорецького монастиря”, який вівся тут з 1662 по 1699 рік. В ньому записано різноманітну хроніку. Так, під 1687 роком (24 вересня) міститься запис про відвідання Пліснеського монастиря польським королем Яном III Собеським з трьома синами.

Літопис повідомляє, шо в четвер, 25 лютого 1688 року турки і татари напали на повіт брідський “церкви божі і села вогнем сожегоша і людей безчисленне множество во плен взята”. Хоча татари були недалеко, але монастир тоді вони не зачепили. Згідно переказу, свій порятунок від турків монастир завдячує чудотворному образу Підгорецької Матері Божої, перед яким під час нападу постійно молилися монахи і прочани. Є в Літописі і ряд інших важливих відомостей з минулого західноукраїнських земель.

В 1991 році комплекс монастиря передано монахам-василіанам. Протягом короткого часу давня святиня повністю відновлена, сюди знову прямують прочани. Під час відпустів тут збираються тисячі вірників.

У кількох сотнях метрів на південь від монастиря в підніжжі дитинця давньоруського міста Пліснеська розкинувся мальовничий масив із старезних дубів, буків і берестів. Кремезні дерева гармонують із зеленню трави і на фоні гірських лісових масивів та потічків кришталево чистої води створюють неповторний краєвид, який завжди викликав захоплення подорожніх. Одна з пліснеських легенд розповідає, шо саме тут любила прогулюватися засновниця монастиря княжна Олена. До сьогодні це місце називають Олениним парком.

Джерело: Чобіт Д. Підгірці: історико-архітектурна перлина України.- Броди: Просвіта, 1998 р., c. 21 – 23.