2011 р. “Його квартира нагадувала музей мистецтва”

Ольга Читайло

Дата: 18.03.2011

Вуличка Верхратського манить своїм спокоєм, тут не сновигають раз за разом машини, не людно. На честь відомого філолога, громадського діяча Івана Верхратського, вулицю назвали не випадково. Відомий українець тут мешкав, його особняк (він мав кілька будинків) під номером 8 (на фото) «живий та здоровий», навіть ковані добротні двері збереглися. Кам’яниця за нашими мірками триповерхова, за «польськими» – дво (наш перший поверх у них називається партером).

Державному архіві Львівської області збереглася документація на будівництво. Автор проекту – Анджей Голомб (Andrzej Golab) (він, до речі, забудовував цю ділянку, з 1905 до 1943 р. вулиця носила його ім’я). Земельна ділянка спершу належала самому Голомбу, дозвіл на будівництво отримали у 1903 році, збудували дім дуже швидко – у 1904 році зданий в експлуатацію. Сам архітектор на той час вже помер.

Спершу у будинку жив сам Іван Верхратський з сім’єю (згідно з документами, власність спершу записана не на нього). Він помер у 1919 році. Останньою власницею кам’яниці була дружина вченого, Олена Верхратська (Неlena Werchratska). Судячи з архівних документів, пані Верхратська не мирилася зі своїм сусідом – власником будинку під номером 10, Бернардом Раппопортом (Bernard Rappaport).

Роками вони писали скарги одне на одного. Раппопорт у 1923 році отримав дозвіл на добудову одного поверху до свого будинку. В результаті, добудував цілих два, а від пані Верхратської вимагав, щоб вона направила свої комини. Потім власниця будинку № 8 скаржилася на Раппопорта, мовляв, так невдало встановив ринви у своєму домі, що вся вода тече під її будинок. «Коли дощ – з хати не вийдеш, коли зима – намерзає такий шар льоду, що його не прибрати, а якщо й прибереш – то дуже важка праця. І що з того, коли незабаром знову під дверима намерзає лід». Сусідських воєн набралася в архіві товстенька течка.

Мешканець сусіднього дому № 11-а, композитор Валерій Квасневський, розповів «Леополісу» те, що пам’ятає. «Мої батьки поселилися сюди після війни, невдовзі народився я. Коли я був маленький, пам’ятаю пані Ванду, стареньку жіночку (сестра Олени Верхратської). Радянська влада залишила їй для життя кілька кімнат. А на першому поверсі жив Степан Щурат (син Василя Щурата), а згодом його донька Василина».

Як виглядало це помешкання, згадує Михайло Худаш у статті про Степана Щурата, опублікованій у «Народознавчих зошитах», № 1-2, 2009. «Стiни, трафаретнi вiдбитки рисункiв на них i на стелi в квартирi Щуратiв (вул. Верхратського, 8, кв. 2) були тiльки брунатних вiдтiнкiв, причому навiть у неосвiтлюваних сонцем кiмнатах, – пише він. – Оригiнальна, в стилi модерн, люстра у вiтальнiй кiмнатi – теж була густо брунатного кольору.

Це i не дивно. Адже вiд природи Степан Васильович був надiлений завидним естетичним смаком, любив мистецтво i добре в ньому розумiвся, ба i сам виявив небуденний мистецький хист, займаючись у свiй час художньою фотографiєю та видаючи журнал «Свiтло й тiнь» (1933-1939). Його квартира нагадувала музей мистецтва. До речi, у цьому його суттєво доповнювала його дружина Олександра Володимирiвна, у молодостi вiдома українська балерина…

Пам’ятаю, що в кiмнатах Щуратiв, крiм кiлькох недатованих картин, як казав Степан Васильович, десь XVIII – поч. XIX ст., було кiлька картин I. Труша та О. Новакiвського, серед яких, як пригадую, «Вид на Днiпро» I. Труша, «Грiшний сад», «Пара коней» та «Лiлiя» О. Новакiвського. Останню з цих картин якiсь невiгласи викинули в смiтник, i її, виносячи смiття у смiттярку, врятувала Олександра Володимирiвна.

Принагiдно вiдзначу також, що в 1960-х рp. досить часто в Степана Васильовича гостював тодiшнiй санiтарний лiкар Львова, старенький уже В. Карлецький з дружиною. Це був великий любитель мистецтва i колекцiонер. Автор згадує про неабияку гостинність господаря дому. Сам Степан Щурат казав, що та гостинність у нього від батька.

«Гостиннiсть була правилом i моїх батькiв. Правда, не так часто, бо батько багато працював. Але щодо моєї хати, то хто тiльки в цiй хатi i за оцим столом не бував! Ого-го, а бували i видатнi люди, як академіки Богомолець, Палладiн, Стражеско, Булаховський з дружиною, Королюк, я вже не кажу про не академiкiв, а скiльки було видатних письменників», – цитує слова Степана Васильовича Михайло Худаш.

Джерело: “Високий Замок”