2008 р. Кожному своя річниця
Музика снів (muzyka-sniv)
11:30 27 серпня 2008
Рівно рік тому Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир освятив новозбудовану дерев’яну каплицю в честь святих рівноапостольних Володимира та Ольги. Все б нічого, якби сталася ця подія десь у спальному київському районі, на вільній і неконфліктній ділянці, за масової підтримки навколишніх жителів. Натомість маємо “сакральний” новобуд у самому серці стародавнього Києва – на Старокиївській горі, в охоронній зоні унікальної пам”ятки археології – підмурків Десятинної церкви. Звісно ж, і без належного офіційного дозволу…
Минув рік, але жодних зрушень ситуації так і не сталося. Каплиця поволі обжилася і, принаймні, в розмові представників місцевої громади фігурує вже виключно, як “Десятинная церковь”. Мої вчорашні відвідини об’єкту застали там повне безлюддя з боку відвідувачів і одиноку привітну бабцю, що мирно куняла на стільчику у, так би мовити, місцевому бабинці.
Що одразу кинулось у вічі – підкреслена охайність, затишність і, водночас, всюдисуща синтетичність, навіть “пластмасовість” інтер”єру. Якщо зовні споруда відверто демонструє свою зрубну конструкцію, то зсередини дерев’яні бруси закамуфльовані світлими площинами, на яких місцевий іконописець (бабця казала, що він рідний брат священика) лишив досить таки непогані, як на мій смак, зображення у повний зріст “тематичних” святих – князя Володимира, княгині Ольги, Варвари Великомучениці та ще декількох.
Особливо вдалим вийшов Серафим Саровський у вже згаданому бабинці (ви бачите його на фотографії – у них з бабцею зігнуті спини вийшли дивовижно синхронними).
Хоч іконостас храму стилізований під різьблення, мені чомусь здалося, що то звичайна пластмаса (чи ще якийсь синтетичний матеріал). А от що дійсно одразу кидається у вічі, то це масивний аналой з полірованого бруса чорного граніту. На фотографії видно, що нині на ньому встановлена непропорційно велика ікона Богородиці.
Цікаво, що цей гранітний виріб не єдиний на території храму. Перед вхідними дверима облаштований невеличкий огороджений майданчик з двостулковою фігурною хвірткою – на ній наварені символічні металеві прикраси у вигляді виноградної лози. Так от, одвірками цієї хвіртки слугують два масивні чорногранітні стовпчики – рідні брати згаданого вище аналоя.
Вони мають цікаву особливість – верхня поверхня кожного стовпчика густо вкрита симетричними рядами отворів. Виявилося, таким чином збиралися влаштувати оригінальні церковні свічники, однак щось там не склалося і стовпчики “розжалували” в одвірки. Думаю, вони займали забагато місця у невеличкому приміщенні храму.
Висновок мій після всього цього, можливо, комусь видасться парадоксальним: споруда не є аж зовсім безнадійною і, не виключено, в іншому контексті була б цілком на місці. Принаймні, вона симпатичніша за численні ангароподібні церкви-коробки з силікатної цегли, які регулярно бачу в наших селах.
От тільки головного питання ніхто не відміняв – що робить ця каплиця (храм, МАФ, будка, халабуда – як тільки його не називали) на території, де законодавчо заборонене будь-яке, а надто самовільне, будівництво?
І чи доходять до бога молитви тих, хто, не перебираючи засобами, шукає для себе “ексклюзивної” благодаті?
Звідки б ці молитви не виходили…