1966 р. Історія українського мистецтва
Обидві михайлівські плити мають багато спільного. Це стосується як композиції, так і техніки виконання. Дослідники вважають, що на рельєфах цих плит зображено патронів Ярослава Мудрого та Ізяслава Ярославовича. При цьому можливо, що будівник Дмитріївського собору – князь Ізяслав міг замовити для цього храму дві плити з зображенням на одній патрона свого батька – св. Георгія, а на другій – свого патрона – св. Дмитра. Дехто навіть вважає, що на михайлівських плитах зображено самих князів – Ярослава Мудрого та його сина Ізяслава. Ярослава вбачають у бородатому вершнику першої плити, а Ізяслава – у вусатому вершнику другої [О. Некрасов. Рельєфні портрети XI століття. – «Науковий збірник за рік 1925» (Записки Українського наукового товариства в Києві, т. XX), К., 1926; А.И.Некрасов. Древнерусское изобразительное искусство. М., 1937, стор. 66 – 67; Б. А. Рыбаков. Прикладное искусство и скульптура. – У кн.: История культуры древней Руси, т. II, М. – Л., 1951, стор. 442]. Деякі дослідники заперечують цю думку, посилаючись на те, що над головами у вершників – німби святих. Однак у середньовічному мистецтві патронам надавали портретних рис замовників, а німб у візантійському мистецтві був відзнакою не тільки святих, а й імператорів. Ярослав же, як свідчать нещодавно відкриті в Софійському соборі графіті, мав титул кесаря [С. А. Высоцкий. Датированные граффити XI в. в Софии Киевской. – «Советская археология», 1959, № 4, стор. 243 – 246].
Подібний сюжет – зображення парних вершників – був поширений у середньовічному мистецтві Сходу, у вірменських, грузинських та інших пам’ятках [К.Sarreе. Die Kunst des alten Persien. Berlin, 1925, табл. 70, 71, 78, 79; J.Strzуgоwski. Die Baukunst der Armenier und Europa, т. II. Wien, 1918, стор. 288, 289. рис. 329, стор. 428, 429; Z. Baltrusaitis. Etudes sur l’art medieval en Georgie et Armenie, Paris, 1929]. Проте особливості трактування образів, композиція, стилістичні риси і техніка виконання рельєфів михайлівських плит, безперечно, свідчать про те, що вони належать місцевим київським майстрам, які на той час уже добре володіли різцем і могли створювати не лише чудові орнаменти, а й складніші сюжетні композиції.
Слід гадати, що рельєфи на михайлівських плитах мають риси, характерні для дерев’яного різьблення попередніх часів. Можливо, що перші такі рельєфи давні слов’яни робили з дерева [М.Макаренко. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів. – «Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва», збірник перший. [К.], 1930, стор. 27 – 96]. Але разом з тим у них багато нового, властивого монументальним творам. Вони добре передають урочистість моменту, величний спокій відтворених образів, важливість подій. Надзвичайно правдиво в рельєфах передано всі деталі – риси обличчя, кілечка кольчуг, складки кирей. Саме такий, очевидно, вигляд мали князі Київської Русі, коли вони вирушали в свої численні військові походи. Вражає майстерне зображення коней. Дуже добре відтворено не тільки їхній вигляд, а й рух – вони справді наче скачуть назустріч один одному. Постаті вершників зображено в статичних позах. Цим, очевидно, майстер прагнув надати образам належної величавості.
Слід відзначити й особливу рельєфність та соковитість різьблення на михайлівських плитах, які прекрасно передають об’ємність усіх зображень. Глибоке різьблення підсилює гру світлотіні. Вміло побудовані композиції передають картини з життя стародавньої Русі. На прикладі цих плит можна скласти уявлення, наскільки розвинулася скульптура Київської Русі порівняно з ранньослов’янською, відомою за такими пам’ятками, як збруцький та іванковецькі ідоли.
В художньому відношенні рельєфи михайлівських плит справедливо можна вважати за кращі зразки давньоруських монументальних рельєфів. Михайлівські плити могли прикрашати одну з споруд монастирського комплексу Ізяславовичів – церкву Дмитра (1060 p.), Петра (1085 р.) чи Михайлівського Золотоверхого собору (1108 p.).
Джерело: Історія українського мистецтва. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 1, с. 235 – 236.