Всенародна бібліотека України

Огієнко Іван Іванович (1882 – 1972) – учений, церковний і громадсько-політичний діяч. Професор Київського українського державного університету (1918), перший ректор і професор Кам’янець-Подільського українського державного університету (1918 – 20), міністр народної освіти, ісповідань і головноуповноважений міністр уряду УНР (1919 – 20). Разом з урядом УНР емігрував. Редактор кількох українських видань в еміграції. Автор низки наукових праць з української культури, мовознавства, права, славістики, краєзнавства, давньої української літератури, народної архітектури. У 1926 – 44 мешкав у Польщі. 1940 хіротонізований (ім’я – Іларіон). Архієпископ Холмський і Підляський, з 1943 – митрополит. З 1947 проживав у Канаді.

З 1951 – глава Української греко-православної церкви в Канаді.

У генеральному секретарстві освіти та міністерствах освіти доби УНР і Української Держави працювали в різний час й інші відомі діячі науки і культури, зокрема, М. Біляшівський (начальник відділу охорони пам’ятників і старовинного мистецтва), О. Грушевський (начальник бібліотечно-архівного відділу), В. Модзалевський (начальник архівно-бібліотечного відділу), П. Дорошенко (начальник головного управління мистецтв), Г. Павлуцький (начальник відділу пластичного мистецтва), А. Середа (начальник відділу художнього мистецтва), А. Синявський (директор департаменту середньої школи), М. Старицька (начальник театрального відділу) та ін.

1918 – 19 в будинку розміщувався колишній архів Київського жандармського управління, в якому зберігалися документи з 1829, що являли собою наукову цінність як автентичні історичні першоджерела. Переведений до цього будинку восени 1918 з приміщення окружного суду (містився в будинку Присутствених місць на вул. Володимирській, 15). Упорядкований і відкритий для наукових досліджень з ініціативи Єфремова Сергія Олександровича (1876 – 1939) – літературознавця, акад. УАН (з 1919), державного і громадськополітичного діяча, одного із засновників і заступника голови УЦР, голови УПСФ (з квітня 1917), генерального секретаря міжнаціональних справ (з червня 1917).

1918 архів було передано до бібліотечно-архівного відділу Головного управління мистецтв та національної культури, з 1919 перебував у підпорядкуванні Вукопмису.

У листопаді 1918 – лютому 1919 у цьому будинку було проведено десять загальних зборів УАН, присвячених створенню перших наукових установ, конкретизації наукових напрямів роботи Академії наук.

1919 – 20 в будинку розміщувався Наркомат освіти УСРР, який очолював Затонський Володимир Петрович (1888 – 1938) – радянський державний і громадсько-політичний діяч, учений-хімік, акад. ВУАН (з 1929), викладач КПІ (1913 – 17), член Київської ради робітничих депутатів (з 1917), член Малої Ради від більшовиків (з червня 1917), голова ЦВК Радянської України (1918), член Реввійськради Південно-Західного фронту Червоної Армії (з 1918), голова Галицького ревкому (1920), голова Вукоопспілки (1922), начальник політуправління і член Реввійськради Українського військового округу (1924 – 25), секретар і член Політбюро ЦК КП(б)У (1925 – 27), голова Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У та нарком Робітничо-селянської інспекції (1927 – 33). Народний секретар у справах освіти першого більшовицького уряду України (1917 – 18), нарком освіти УСРР (1919 – 20, 1922 – 24, 1933 – 37).

На цій посаді відав роботою шкіл, університетів, педагогічних вузів, бібліотек, музеїв, театрів, видавництв. Під його керівництвом здійснювалася робота із запровадження в Україні єдиної трудової школи, загальної початкової, згодом – семирічної освіти. Опублікував у громадсько-політичних і педагогічних журналах низку статей з питань педагогіки, політехнізації школи, історії та методики викладання української мови та літератури, підвищення рівня культури вчителя та якості підручників. За наказом В. Затонського у лютому 1919 цей будинок і садибу пансіонату Є. Левашової (вул. Володимирська, 54) було передано у розпорядження Української академії наук. 1937 репресований за звинуваченням в участі у діяльності антирадянського українського націоналістичного центру. Розстріляний. 1956 реабілітований.

1919 – 22 в будинку розміщувалася Головна книжкова палата. Заснована 1919 при Наркоматі освіті УСРР. Мала у своєму складі Бібліографічний інститут, відділи реєстрації та каталогів і експертиз. Не раз піддавалася реорганізації зі зміною назв: Київський крайовий відділ Центрального бібліографічного відділу Держвидаву УСРР, Апарат уповноваженого Української книжкової палати по Київській губернії. 1922 перетворена на Український науково-дослідний інститут книгознавства (УНІК), що займав до 1924 чотири кімнати в цьому будинку. Пізніше містився на вул. Пушкінській, 8.

1919 – 22 директором Головної книжкової палати, засновником та першим директором УНІКу (1922 – 31) був Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. – Іванов; 1892 – 1969) – бібліограф, книгознавець, літературознавець, художній та театральний критик, член ТК ВБУ (з 1920). Одночасно у цей період – голова Ради бібліотекарів (практично – керівник) Всенародної бібліотеки України (1920 – 22), що розміщувалась у цьому ж будинку, редактор журналу «Бібліологічні вісті» (1921 – 31).

1920 – 30 два перші поверхи та частину третього поверху будинку займала Всенародна бібліотека України. Утворена 15 серпня 1918 згідно з підписаним гетьманом П. Скоропадським Законом про заснування Національної бібліотеки Української Держави, що набув чинності після його опублікування 21 серпня того ж року. У підготовці закону брали участь майбутні академіки УАН М. Василенко і В. Вернадський, директор бібліотеки Київського університету В. Кордт. Надалі заклад не раз змінював свою назву і частково – підпорядкування: 1919 – 20 – Всенародна (Національна) бібліотека України при УАН у м. Києві; 1920 – 34 – Всенародна бібліотека України у м. Києві; 1934 – 36 – Державна бібліотека ВУАН; 1936 – 48 – Бібліотека АН УРСР; 1948 – 65 – Державна публічна бібліотека УРСР; 1965 – 96 – Центральна наукова бібліотека АН УРСР (з 1991 – України). З 1996 – Національна бібліотека України. З 1988 носить ім’я одного із своїх засновників – першого президента УАН В. Вернадського.

Фактичне існування закладу почалося 5 вересня 1918 з початком роботи Тимчасового комітету для організації бібліотеки (ТК ВБУ, діяв до 1923), першим головою якого був В. Вернадський. До складу комітету в різні роки входили: академіки УАН Д. Багалій, Д. Граве, С. Єфремов, А. Кримський, В. Липський, П. Тутковський; відомі вчені і громадсько-політичні діячі О. Грушевський, В. Данилевич, П. Стебницький; провідні працівники бібліотеки Г. Житецький, Є. Ківлицький, В. Кордт, Ю. Меженко та ін. З 1919 керівництво установою здійснювала Рада бібліотекарів, голова якої виконував функції директора. Офіційну посаду директора бібліотеки введено 1923.

1918 – 20 бібліотека не мала власного приміщення, її фонди переміщували вісім разів, канцелярія в різні роки займала окремі кімнати колишніх Педагогічного музею (вул. Володимирська, 57), Маріїнської жіночої гімназії св. княгині Ольги (вул. Володимирська, 55), будинків УАН. 1920 бібліотеці надано приміщення на сучасному бульв. Т. Шевченка, 14, до якого в наступні два роки було переведено її фонди і відділи. На другому поверсі відкрито громадську читальню (тепер – конференц-зала гуманітарних факультетів Київського національного університету ім. Т. Шевченка). 1930 бібліотека отримала нове приміщення на вул. Володимирській, 62, куди вона переїхала 1930 – 32.

У період десятирічного функціонування бібліотеки у цьому будинку її очолювали відомі вчені і бібліотечні діячі.

1919 – 20 першим головою Ради бібліотекарів і відповідно першим директором бібліотеки був Ківлицький Євген Олександрович (1861 – 1921) – історик, філолог, видавець, бібліограф та бібліотекознавець, кандидат історикофілологічних наук (з 1889), член низки наукових і освітніх товариств: Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 1898), Історичного товариства Нестора-літописця (з 1901) та ін.; член Київської Старої громади, співробітник редакції журналу «Киевская старина» (1890 – 92), видавець журналу «Киевские отклики» (1903 – 05). Працював у бібліотеці Київського університету (1891 – 98), завідував справами російської мови в Міністерстві народної освіти УНР (1918). З лютого 1919 – член Тимчасового комітету по заснуванню ВБУ, старший бібліотекар. З серпня 1919 – керуючий відділом. Відіграв значну роль у заснуванні бібліотечного фонду періодичних видань.

1920 – 22 посаду голови Ради бібліотекарів обіймав Меженко Юрій (Георгій) Олексійович (справж. – Іванов; 1892 – 1969) – бібліограф, книгознавець, літературознавець, художній і театральний критик, член ТК ВБУ (з 1920). Одночасно у цей період – директор Головної книжкової палати у Києві (1919 – 22, містилася в цьому ж будинку). Під його керівництвом здійснено організаційно-структурну перебудову бібліотеки, проведено велику роботу з розміщення в цьому будинку її відділів та фондів, їх систематизації та класифікації. Сприяв заснуванню низки філій бібліотеки, зокрема у Вінниці. Зібрав унікальну колекцію книжок та інших матеріалів (понад 1500), пов’язаних з життям і діяльністю Т. Шевченка (згідно з заповітом, її було передано Інституту літератури АН УРСР). 1922 – 31 – директор Українського науково-дослідного інституту книгознавства, що перші два роки свого існування розміщувався в цьому будинку, з 1924 – на вул. Пушкінській, 8. 1934 – 45 і 1948 – 60 жив і працював у Ленінграді (тепер – Санкт-Петербург). 1945 – 48 вдруге очолював Бібліотеку АН УРСР, яка в ці роки містилася на вул. Володимирській, 62.

1922 – 29 бібліотеку очолював Постернак Степан Пилипович (1880 – 1938) – філолог, бібліограф і бібліотекознавець, голова Ради бібліотекарів (1922 – 23). 1923, після ліквідації ТК ВБУ і введення офіційної посади директора бібліотеки, був обраний на цю посаду.

Одночасно – керівник секції історії освіти в Україні при науково-педагогічній комісії ВУАН (з 1921); постійний член (з 1921), секретар, керівник комісії ВУАН для складання енциклопедичного словника (з 1923); заступник голови біографічної комісії ВУАН (1927), член краєзнавчої комісії й Ради ВУАН (з 1928).

Досліджував проблеми історії й теорії бібліотекознавства, автор розвідки, присвяченій історії та діяльності ВБУ (1930). За його директорства було введено нову структуру бібліотеки, підготовлено і проведено першу конференцію наукових бібліотек УСРР (1925), засновано аспірантуру (1926), започатковано випуск бібліотечних видань ВБУ.

Засновник і співредактор «Бібліотечного вісника» (вип. І – ІІІ; 1926 – 27), голова редколегії перших трьох випусків «Журналу бібліотекознавства та бібліографії» (1927 – 29). Організатор і керівник науково-дослідної комісії бібліотекознавства та бібліографії (з 1926). Виступав з ініціативою повернення ВБУ первісної назви – Національна бібліотека України (1927). Звільнений з посади 1929 і заарештований у справі Спілки визволення України. Вдруге заарештований 1937, страчений. Реабілітований 1989.

1929 – 30 обов’язки директора бібліотеки виконував Іваницький Віктор Федорович (1881 – 1955) – бібліотекознавець, сходознавець, доцент Київ-ської духовної академії (поч. 20 ст.), член постійної жидівської історично-археографічної комісії ВУАН (1921).

Працював у бібліотеці з 1921, в різний час завідував відділами стародруків і бібліотекознавства, з 1923 – заступник директора. Брав найактивнішу участь в адміністративно-організаційній роботі закладу. Розробив науково-методичні принципи організації підручної бібліотеки (1924) та аспірантури при ВБУ (1925). З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1933 під час чергової кадрової «чистки» звільнений, переїхав у м. Йошкар-Ола (тепер – Республіка Марій Ел, РФ), науковий співробітник (з 1933), завідувач відділу (з 1937) Республіканської бібліотеки. Помер у м. Кам’янець-Подільський.

У цьому будинку в бібліотеці також працювали відомі вчені, громадсько-політичні і громадські діячі.

1920 – 29 – Житецький Гнат Павлович (1866 – 1929) – літературознавець, історик і книгознавець, член Київської Старої громади, Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, секретар редакції часопису «Киевская старина» (1888).

1918 – 21 входив до складу ТК ВБУ. У перший рік існування бібліотеки (до утворення Ради бібліотекарів у вересні 1919) фактично здійснював функції керівника цього закладу. Старший бібліотекар (з 1919), засновник і перший завідувач відділу рукописів (1922 – 29).

Брав безпосередню участь у підготовці першого статуту бібліотеки, що визначив її зв’язки з УАН. Засновник і перший редактор «Книжного вісника» (вип. І – ІІ, 1919), редактор бібліотечних «Хронік» (з 1920). Сприяв поповненню бібліотеки рукописними приватними збірками, передав до її фондів книжкову колекцію та архів свого батька – відомого вченого, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН П. Житецького. Одночасно – позаштатний постійний співробітник комісії для дослідів над громадськими течіями в Україні (з 1922), член Історичної секції та археографічної комісії ВУАН. 1926 – 28 у зв’язку зі створенням Центрального архіву брав активну участь у роботі комісії з розподілу рукописного матеріалу між архівами, музеями та бібліотеками. Автор праць з історії суспільно-політичної думки України 17 – 19 ст. та історіографії, публікацій про українських письменників і вчених, зокрема про Т. Шевченка; досліджень з проблем книгознавства.

1920 – 30 – Кордт Веніамін Олександрович (1860 – 1934) – бібліограф, історик, фахівець у галузі історичної географії та картографії, член низки історичних товариств та географічних товариств Європи, приват-доцент і завідувач бібліотеки Київського університету (1894 – 1928), професор бібліотекознавства Київського археологічного інституту (з 1918), член археографічної комісії ВУАН (з 1922).

Член ТК ВБУ (з 1918), його голова (1920 – 23). Разом з М. Василенком і В. Вернадським був автором закону та інших основоположних документів із заснування бібліотеки, брав активну участь в організації початкового періоду її роботи та науково-методичному забезпеченні її діяльності. Після приєднання бібліотеки університету до ВБУ 1926 перейшов на роботу до цього закладу. Засновник і завідувач картографічного відділу бібліотеки (1930 – 34). Автор наукових праць з історії української картографії.

1926 – 30 – Маслов Сергій Іванович (1880 – 1957) – літературознавець, бібліограф та бібліотекознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), член багатьох наукових товариств, ректор Київського археологічного інституту (1921 – 22).

1926 – 37 – завідувач відділу стародруків бібліотеки, у наступні роки підтримував з нею постійний зв’язок як науковий консультант. Одночасно – завідувач кафедри Київського університету (з 1914), дійсний член науково-дослідної кафедри мовознавства (з 1922), позаштатний співробітник (з 1923), потім – голова комісії (завідувач секції) історії книжки Українського НДІ книгознавства (1922 – 24 розміщувався в цьому ж будинку); секретар Історичного товариства Нестора-літописця (1920-і рр.); голова комітету для опису видань, що вийшли в Україні в 16 – 18 ст. (з 1924), член археографічної комісії ВУАН (з 1930), Російського бібліографічного товариства при Московському університеті (з 1926). 1939 – 50 працював в Інституті української літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (розміщувався в цьому ж будинку). Під час роботи в бібліотеці зробив значний внесок у розробку проблем комплектування фонду стародруків, працював над визначенням їх дублетів. Досліджував питання історії книгодрукування в Україні, зокрема в Києві. Першим дав цілісне уявлення про українські стародруки та здійснив їх наукову систематизацію в праці «Українська друкована книга 16 – 17 ст.» (1925).

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1929 – 30 – Попов Павло Миколайович (1890 – 1971) – літературознавець, фольклорист, мистецтвознавець, книгознавець, славіст, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), старший науковий співробітник ВУАН (з 1923), завідувач відділу письма й друку і хранитель Портретної галереї Лаврського музею культів та побуту (1923 – 30), професор кафедри історії української літератури Київського університету (з 1934), завідувач сектора фольклору Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (1944 – 52).

Під час роботи в цьому будинку – завідувач відділу рукописів (призначений 1929, фактично працював 1930 – 34), одночасно професор Київського художнього інституту (1928 – 30).

Прийнявши відділ після смерті Г. Житецького, продовжив роботу з поповнення та систематизації фондів. Під його керівництвом та за безпосередньою участю у відділі було зосереджено бл. 250 тис. цінних рукописних пам’яток національного і світового значення, запроваджено ефективну систему їх обліку та археографічного опису.

У цей період досліджував питання давньої української літератури та фольклору, граверного мистецтва, проблеми розвитку письменства і друкарства в Європі та слов’янському світі.

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1924 – 30 – Сагарда Микола Іванович (1870 – 1943) – патролог, історик, бібліограф, доцент і професор Санкт-Петербурзької духовної академії (1905 – 18), приват-доцент Київського університету і професор Українського державного університету (1919 – 20), завідувач Полтавської наукової бібліотеки (1920 – 24).

Під час роботи в цьому будинку – завідувач відділу періодики ВБУ, співредактор її друкованого органу «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (1927 – 30). Одночасно – член візантологічної комісії (з 1926) і вчений секретар бібліографічної комісії (з 1927) ВУАН. Досліджував проблеми історії церкви, візантійської літератури.

Автор бібліографічних оглядів україніки в російських журналах, публікацій з питань організації бібліотечної справи, каталогізації фондів тощо. Звільнений під час кадрових «чисток» на поч. 1930-х рр.

З 1930 працював у будинку бібліотеки на вул. Володимирській, 62.

1920 – 23 – Стебницький Петро Януарійович (1862 – 1923) – письменник, бібліолог, громадсько-політичний і державний діяч, голова Української національної ради в Петрограді, член УПСФ, комісар у справах України при Тимчасовому уряді (1917), заступник голови української мирної делегації на переговорах з РСФРР, сенатор Адміністративного суду Державного сенату (1918), міністр освіти Української Держави (жовтень – листопад 1918; кабінет міністра розміщувався в цьому будинку).

З 1919 – член, 1920 – голова ТК ВБУ, з 1922 – перший завідувач відділу україніки бібліотеки. Одночасно – з 1919 член, голова комісії для складання біографічного словника діячів України, виконувач обов’язків голови Київського товариства «Просвіта». У березні 1919 був заарештований органами НКВС, звільнений за клопотанням УАН.