Інші наукові установи

1921 – 34 на третьому поверсі будинку розміщувався Музей (згодом – Кабінет) антропології й етнології ім. Ф. Вовка ВУАН. Заснований 1921 з ініціативи О. Алеші на пошанування пам’яті померлого 1918 відомого етнографа й антрополога Ф. Вовка, який заповів УАН всю свою наукову спадщину (колекції, бібліотеку, архів). Відкритий на базі цих матеріалів музей був першим і єдиним на той час в УСРР закладом, який займався вивченням антропологічного типу, культури і побуту населення на території України від найдавніших часів.

Музей складався з відділів антропології, етнології та передісторії (палеонтології), а також наукової бібліотеки з архівом і фотолабораторією. 1922 реорганізований на Кабінет антропології й етнології ім. Ф. Вовка, що видавав «Бюлетень» (з 1925), щорічник «Антропологія» (з 1927), «Матеріали до етнології» (з 1929). У кін. 1922 при відділі етнології з ініціативи Л. Онищука відкрито Музей народознавства, матеріали якого були систематизовані у вісім відділів: народного господарства, техніки, архітектури, одягу та прикрас, громадського життя (звичаї, вірування, обряди, побут), засобів комунікації й транспорту, стаціонарного дослідження села. 1925 із збірок кабінету-музею структурно виділився Музей антропології ВУАН. Остаточне розмежування двох музеїв відбулося 1932.

Після закриття етнографічних установ ВУАН 1934 Кабінет антропології й етнології ім. Ф. Вовка було ліквідовано. Колекції Музею народознавства передано Всеукраїнському історичному музею в Києві (тепер – Національний історичний музей України), Музею антропології – Інституту історії матеріальної культури ВУАН (тепер – Інститут археології НАНУ), багатьох наукових працівників репресовано.

1921 – 22 засновником і першим директором Музею антропології й етнології ім. Ф. Вовка був Алешо Олександр Гаврилович (1890 – 1922) – етнограф і антрополог, дійсний член Російського географічного товариства й Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті; дійсний член-секретар Українського наукового товариства в Києві (1919), голова його секції сільськогосподарського народного побуту; голова етнографічної секції ГубКОПМІСу; редактор «Крайвидаву» з антропології, етнографії та первісного суспільства; голова музейної секції художньо-промислового відділу Наркомосу УСРР (1918 – 19), учений секретар Сільськогосподарського вченого комітету України (з 1919), керуючий секцією етнографії археологічної секції ВУАН (з 1921).

Учень і послідовник Ф. Вовка. Зробив значний внесок в організацію музею, особисто перевіз наукову спадщину свого вчителя до Києва. Розробив «Тимчасовий статут музею» (1921), в якому окреслено перспективні плани розвитку нового закладу як наукової народознавчої установи всеукраїнського масштабу.

У цьому будинку також працювали відомі науковці.

1921 – 34 – Заглада Ніна (Леоніла) Борисівна (1896 – 1938) – етнолог.

У ці роки – науковий співробітник Кабінету-музею, з 1934 – Інституту історії матеріальної культури (тепер – Інститут археології НАНУ). Одночасно – дійсний член фольклорно-етнографічної комісії ВУАН (з 1921), член Етнографічного товариства (з 1925).

Провела низку стаціонарних досліджень сіл Чернігівщини, Волині, Київщини, розробила наукові програми для збирання етнографічного матеріалу («Жнива»).

Досліджувала проблеми народного мистецтва, процеси змін у народному побуті українців, народне харчування, ремесла, промисли. Автор путівника по відділу монографічного дослідження села експозиції музею. Репресована, страчена. Реабілітована 1957.

1920-і рр. – Носов Анатолій Зіновійович [1883 – 1941 (?)] – антрополог і археолог. З 1918 – секретар УНТ та консерватор його музею, один із перших співробітників Національної бібліотеки України.

Під час роботи в цьому будинку – керівник музею (1922 – 27), очолював антропологічні дослідження в ньому.

Під його керівництвом було здійснено низку експедицій в різні регіони України з метою антропологічного вивчення українців та інших народів (болгар, греків, татар), які жили на її теренах. Одночасно – член комісії краєзнавства ВУАН (з 1922), член ВУАК (з 1924), викладач Київського ІНО.

Автор «Матеріалів до антропології України» (1927 – 30), «Словника антропогеографічної термінології» (1931), співредактор щорічника «Антропологія» (вип. 1 – 3, 1928 – 30). Зазнав репресій у 1930-х рр.

1921 – 27 – Онищук Антін Іванович (1883 – 1930-і рр.) – етнограф, член етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1910-і рр.).

Під час роботи в цьому будинку – консерватор (з 1921), завідувач відділу етнології Кабінету-музею (1922 – 27).

Керівник заснованого ним 1922 при зазначеному відділі Музею народознавства. Одночасно – співробітник Всеукраїнського історичного музею (1920 – 33; тепер – Національний музей історії України), експерт з етнографії та археології, секретар етнографічної секції УНТ (з 1920); член організаційної комісії з підготовки Всеукраїнського етнографічного з’їзду (1921); один із ініціаторів заснування Етнографічного товариства (1925), секретар його ради та співредактор видань (містилось у цьому ж будинку); учений секретар етнографічної комісії ВУАН.

Досліджував проблеми народного побуту, матеріальної культури села. Розробив низку важливих теоретичних положень щодо визначення предмета, завдань і методів етнографічної науки; запропонував і науково обгрунтував переваги стаціонарного дослідження села. На базі здійсненого за цим методом 1921 – 23 обстеження с. Старосілля на Чернігівщині 1922 було відкрито експозицію виставки «Монографічне дослідження села», що склала основу першого в Україні Музею народознавства.

1927 – 33 – доцент Київського художнього інституту, потім – старший науковий співробітник, завідувач відділу Українського музею народного мистецтва (тепер – Національний художній музей України). У серед. 1930-х рр. репресований.

1921 – 33 – Шульгіна Лідія Савівна (1897 – 1938) – етнограф. З 1921 – науковий співробітник, помічник консерватора, з 1927 – завідувач відділу етнології Кабінету-музею. Одночасно – учений секретар фольклорно-етнографічної комісії ВУАН (з 1927), член Етнографічного товариства (з 1925). Здійснила низку експедицій у різні регіони України – на Чернігівщину, Київщину, Полтавщину й інші; розробила наукові програми збирання фольклорноетнографічних матеріалів, методологію дослідження культури національних меншин, які живуть на території України. Наукові праці присвячено українським воскобійням (1929), народним промислам – гончарству, ткацтву та ін. Була заарештована 1933 і 1938, розстріляна. Реабілітована 1957.

1925 – 34 на третьому поверсі будинку містилось Етнографічне товариство.

Засноване 1925 як громадська інституція при Кабінеті антропології й етнології ім. Ф. Вовка ВУАН з ініціативи співробітників цього закладу і Музею народознавства при ньому: А. Онищука (секретар ради товариства й голова наукової комісії), Н. Заглади, Л. Шульгіної та відомих українознавців: Є. Дзбанівського (завідувач бібліотеки товариства), Н. Малечі, Д. Щербаківського та ін. 1928 перетворене на Всеукраїнське наукове товариство. В різні роки до його складу входили також відомі вчені й дослідники-краєзнавці: М. Грінченко, В. Камінський, К. Квітка, О. Малинка (голова ради товариства).

Почесними членами товариства було обрано видатних етнографів і фольклористів, академіків ВУАН В. Гнатюка та А. Лободу. Товариство об’єднало етнографічні гуртки всієї України, складалося з комісій – музейної, наукової, організаційної, фінансової та інших; видавало «Записки» (1925), «Бюлетень» (1927 – 28), щомісячник «Побут». 1934 товариство ліквідовано, значну частину його членів репресовано.

Після переїзду до будинку установ УАН (1921) на третьому поверсі містилася кафедра геології з геологічним кабінетом. Засновником і керівником їх з 1919 був Тутковський Павло Аполлонович (1858 – 1930) – геолог, природознавець, акад. УАН (з 1918) і АН БСРР (з 1928), один з організаторів Української академії наук й голова її правління (з 1918). У 1920-х рр. мешкав у цьому ж будинку.

Одночасно у цей період – член Тимчасового комітету для організації Всеукраїнської бібліотеки України (з 1919), голова геологічної підкомісії секції природничонаукової термінології Правописно-термінологічної комісії УАН (з 1919), голова Другого (Фізико-математичного) відділу ВУАН (1921 – 30) і комісії для вивчення природних багатств України (з 1921), почесний голова геологічної секції Другого відділу ВУАН (1921), на базі якої 1925 було створено Геологічне товариство при ВУАН.

Члени науково-дослідної кафедри геології й співробітники кабінету здійснювали значну науково-практичну та популяризаційно-освітню діяльність, проводили постійні геологічні обстеження регіонів України. Під керівництвом і за безпосередньою участю П. Тутковського розроблялася низка проблем геологічної науки, зокрема питання фізико-географічного районування й ландшафтознавства. Було започатковано дослідження міжльодовикової епохи. З 1921 при кабінеті діяв семінар з мікропалеонтології, 1922 до нього було приєднано комісію для вивчення природних багатств України (існувала в його складі до 1927). Велику увагу П. Тутковський приділяв також роботі з поповнення та впорядкування бібліотеки кабінету і створенню при ньому музею, до якого передав власну надзвичайно цінну колекцію скам’янілостей, гірських порід та мінералів. На основі збірок кабінету 1927 було засновано Геологічний музей України ВУАН (тепер у складі Національного науково-природничого музею НАНУ), який очолив П. Тутковський. 1928 музей переміщений у будинок на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15, де функціонує і тепер.

1926 – 27 у будинку містився також утворений 1926 на базі низки геологічних установ Наркомату освіти УСРР і ВУАН Український науково-дослідний геологічний інститут НКО УСРР. З 1934 – Геологічний інститут ВУАН (після об’єднання з Геологічним музеєм), з 1939 – Інститут геологічних наук АН УРСР (тепер – НАН України). 1927 – 38 інститут розміщувався на вул. Володимирській, 44; з 1938 – на сучасній вул. Б. Хмельницького, 15; з 1969 – на сучасній вул. О. Гончара, 55-б.

Першим і незмінним директором інституту в 1926 – 30 був П. Тутковський.

У період розміщення закладу в цьому будинку (1926 – 27) учений очолював роботу з розробки планів геологічних досліджень в республіці та за її межами.

Консерватором геологічного кабінету (з 1921) й одним із перших співробітників Українського науково-дослідного геологічного інституту (з 1926) був Полонський Федір Михайлович (1887 – 1953) – геолог і природознавець, секретар природничо-історичного відділу термінологічної комісії Інституту української наукової мови ВУАН (1922 – 23), автор «Словника природничої термінології» (1928). У 1937 зазнав політичних репресій.

1919 – 34 шість кімнат будинку займала кафедра інженерних споруджень ВУАН, при якій діяла електрозварювальна лабораторія.

Засновником і керівником обох наукових інституцій з 1929 був Патон Євген Оскарович (1870 – 1953) – основоположник вітчизняної школи зварювання металів, акад. ВУАН (з 1929), заслужений діяч науки УРСР (з 1940), Герой Соціалістичної Праці (1943), віце-президент АН УРСР (1945 – 52), професор (з 1904), завідувач кафедри електрозварювання Київського політехнічного інституту (з 1935), засновник і керівник Електрозварювального комітету ВУАН (з 1930) та Інституту електрозварювання ВУАН – АН УРСР (з 1934).

Утворена 1929 при кафедрі інженерних споруджень ВУАН електрозварювальна лабораторія спочатку не мала власного приміщення, дослідні зварні конструкції виготовлялися на заводі «Більшовик» (колишній завод Гретера і Криванека), їх перші випробування проводилися в механічній лабораторії КПІ.

Навесні 1930 роботи були продовжені у цьому будинку, де Президія ВУАН надала лабораторії чотири кімнати у підвальному приміщенні (під службовою квартирою М. Крилова). З 1931 з ініціативи Електрозварювального комітету при лабораторії почали діяти періодичні тримісячні курси інженерів-електрозварювальників. 1933 Президія ВУАН ухвалила рішення про перетворення лабораторії на Інститут електрозварювання ВУАН (тепер – НАН України), який розпочав свою діяльність 1934. З 1945 носить ім’я Є. Патона. Інститут містився спочатку на вул. Володимирській, 54, з 1944 – на вул. Горького, 69, з 1975 – на вул. Боженка, 11.