Могила Давида (Нащинського, 1721 – 1793)

Ніна Коваленко, Людмила Проценко, Олександра Тимченко

489.4.20. Поховання і надгробок Давида (Нащинського), 1793 (іст., мист.).

На південний захід від церкви Зачаття св. Анни, на похилому рельєфі, займає майданчик вузького виступу тераси з платформою.

Давид (світське ім’я – Нащинський Данило; 31.01.1721, Полтава – 6.05.1793, Київ) – філософ, літератор, перекладач, педагог, церковний діяч. Походив із старовинного козацько-старшинського роду. Здобув освіту в Києво-Могилянській академії (у 1736 – 37 навчальному році вчився у граматичному класі), відзначившись як талановитий учень. Коштом митрополита Київсь кого і Галицького Рафаїла (Заборовського) був направлений спочатку у Магдебурзьку академію (м. Галле, Німеччина), де вивчав арабську, грецьку, німецьку, староєврейську, халдейську мови, потім – у Кенігсберзький університет.

Закінчив академію в 1742, з 1743 жив у м. Бреслау (тепер м. Вроцлав, Республіка Польща). 1747 вернувся в Київ, викладав у Києво-Могилянській академії граматику, синтаксиму, піїтику, риторику, філософію, німецьку, грецьку, російську мови і російську поетику і риторику; був конгрегаційним префектом і префектом академії. 1755 – 58 – архімандрит слуцького Свято-Троїцького монастиря. З 2 червня 1758 – ректор Києво-Могилянської академії. Полишаючи посаду внаслідок конфлікту з викладачами, подарував академічній бібліотеці понад 130 власних книжок різними мовами. З 16 січня 1761 – архімандрит гамаліївського харлампіївського Різдвобогородицького монастиря Чернігівської єпархії, з 1769 – глухівського Петропавлівського монастиря, з 1772 – бізюківського Хрестоздвиженського монастиря Смоленської єпархії. З 1789 перебував на спочинку в Києво-Печерській лаврі.

Підкреслював своє «малоросійське» коріння. Був близьким до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка українських автономістів останньої чв. 18 ст., що прагнув відродження української державної самостійності й національної культури, приятелював з одним з його лідерів О. Лобисевичем, письменником, маршалком повітового і губернського дворянства, колишнім секретарем і начальником канцелярії останнього гетьмана України К. Розумовського.

Переклав німецькою і латинською мовами кілька богословських праць, панегіриків й листів вченого і письменника, колишнього ректора Києво-Могилянської академії Феофана (Прокоповича), видані у 1743, 1745 і 1782. Переклав з англійської на німецьку і російську мови «Златий клейнод дітей Божиїх, тобто правдивий шлях до християнства» (1762). Першим поширив в Україні філософію Х. Вольфа, особливо підкреслюючи в ній думку про вживання народної мови в літературі. Автор філософсько-моралістичних праць: «Сотниця правил християнського житія», «Ліки на нечистоту і похіть плотську», «Корисне наставляння про священне писання» (усі – 1762).

Надгробок органічно входить у природне оточення середовища. Орієнтований на схід. Розміри: шир. – 0,83 м, довж. – 1,94 м, товщина плити – 0,03 м.

Форми пам’ятника не мають яскравих стильових ознак. Тектонічною основою споруди є прямокутний у плані цоколь з поличкою, оброблений під дикий камінь.

Пласка верхня чавунна плита трапецієподібна, по периметру оформлена гуртами. Внутрішній абрис ускладнений викружками, що наближені до півкола.

Більшу частину меморіальної плити займає рельєфний напис з інформацією про похованого та епітафією.

Візуальним центром композиції є символічна заставка, що зображує атрибути, пов’язані з різними сферами діяльності похованого на ниві просвітницькій, релігійній, філософській.

Література:

Аскоченский В. И. Киев с древнейшим его училищем – Академией. – К., 1856. – Ч. 2; Болховітінов Є. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995; Енциклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т. 4; 1996. – Т. 5; Микитась В. Л. Давньоруські студенти і професори. – К., 1994.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1389.