Гріб Господній і його перші відтворення
Історію гробниці докладно дослідив Мартін Бідл – професор археології Гартфордського коледжу Оксфордського університету, автор дослідження „Могила Христа” (1998 р.). З його публікацій відомо, що для вшанування цих місць за Константина Великого звели один з найбільших на той час комплекс споруд. Це були ротонда навкруги могили, невеличка площа з колонадою перед схожим на череп каменем, що затуляв вхід до поховальної камери, і церква, названа „Mortirion” („Свідоцтво”), поставлена на тому місці, де, за переказами, ще зберігалися рештки хреста, на якому Спасителя розіп’яли.
Як подає М.Бідл, святині майже сім століть були у забутті. 1009 року античну ротонду зруйнували з наказу єгипетського халіфа Аль-Хакіма. Решта первісних споруд усе ж таки збереглася, хоч і фрагментарно. 1012 року під впливом матері-християнки, сестри єрусалимського патріарха, халіф дозволив відновити палестинські святині, і в 1014 році розпочалася відбудова.
Увага християнського світу посилилася до єрусалимських святинь у зв’язку з 1000-літтям розп’яття і воскресіння Христа. На початку 30-х років XI століття відбулися численні прощі до Святої землі.
Візантійські імператори Роман III і Михаїл IV Пафлагонський узяли на себе відповідальність за збереження і пошанування святинь. З 1037 по 1040 рік споруди набули архітектурних форм у візантійському стилі. Запекла боротьба за Гріб Господній точилася за часів хрестових походів.
Хрестоносці, що правили в Єрусалимі майже 90 років, установили на даху гробниці срібну статую Христа на повен зріст. У середині XII століття навколишній простір обвели стінами й накрили банею, перетворивши його на приділ. Баню над гробницею покрили золоченим сріблом, плаский дах – мідними аркушами, які також визолотили. На бані встановили позолочений хрест з фігурою голуба. Інтер’єр нового храму прикрасили мозаїчними зображеннями й написами. Проте після розгрому хрестоносців Саладином у битві під Хаттіном 4 липня 1187 року золото й срібло довелося зняти з гробниці й перетопити на монети для оплати лицарям і найманим воякам, що обороняли Єрусалим. 2 жовтня того ж року після капітуляції міста переможці хрестоносців передали церкву Гробу Господнього східним християнам. За угодою між халіфом Саладином і королем Ричардом Левине Серце з 1192 року всім прочанам було дозволено відвідувати Святі місця.
Криваві події 1244 року біля Гробу Господнього завдали шкоди й самій споруді. Відтак настали часи забуття і занедбання. Ситуація загострилася з падінням у 1453 році Візантійської імперії і встановленням турецького панування на цих землях. Починає кристалізуватися ідея перенесення центру православ’я з Царгороду в інше місце.
Лише в XVI столітті заходами ченців-францисканців поновилася опіка над Св. Гробом. Поступово було відновлено загальні абриси попередніх візантійських споруд. Реставрацію завершено в 1555 році. Наслідки пожежі 1808 року зумовили потребу в наступному поновленні. У 1809 – 1810 роках над усім комплексом збудували ротонду Воскресіння.
У наш час Гробниця Христа являє собою комплекс споруд, до якого належать: власне Гріб Господній – архаїчна поховальна камера (її називають „Життєносним Гробом”, ракою, кувуклієм) з нішею всередині, де було поховано тіло Спасителя; каплиця святого Ангела, що прилягає до поховальної камери; храм Воскресіння – купольна ротонда-мортирій центричної композиції, яка височіє над усім комплексом.
Можна знайти чимало прикладів з історії світової цивілізації, коли палестинські святині, як об’єкти певного предметного ряду, активно залучали до культурного контексту певних епох і регіонів. Зокрема їх намагалися повторити в моделях за іконографією і розмірами („мірою”) або ж зображували лише символічно. Ця традиція спочатку поширилася в Західній Європі – регіоні, де стійко зберігалися світоглядні традиції варварських народів, для яких військова здобич мала сакральне значення. Так, здобута в хрестовому поході реліквія – копія гробу („міра”) перебирала на себе значення першообразу. Найдавнішим відомим прикладом такої традиції є модель гробниці Христа заввишки близько метр з міста Нарбонна (північний [тобто південний] схід Франції), витесана з місцевого піренейського мармуру (датується V – VI ст.) [Бидл М. Гробница Христа // Ариель. – Иерусалим, 1999. – № 32. – С.24 – 28]. „Виготовлена далеко від Єрусалима, вона, – як уважає М. Бідл, – не могла бути точною копією гробниці, але її творець, можливо, керувався або малюнками, або, що ймовірніше, якимось проміжним зразком [там само. – С. 24].
На Сході так само палестинські святині стали залучати до культурного обігу з наближенням тисячолітньої дати земного буття Христа. Проте цей процес був не такий активний, як на Заході. В ареалі поширення православ’я традицію перенесення святинь (предметів, що наслідують палестинські першовзори), очевидно, запозичено із західної традиції. На Русі „мірами” Гробу Господнього називали раки й плащаниці. З часом серед плащаниць з’явилися зразки на твердій основі – ікони „Покладення до Гробу”. Таку ікону використовували як віко для рак.
Загалом можна завважити, що процеси актуалізації в тій чи іншій культурі Палестинських Святинь, як правило, були пов’язані з соціально-політичними подіями й активізувалися переважно тоді, коли як бажані й доречні сприймалися історичні паралелі з державним устроєм Візантії доби найвищої її слави або з діяльністю Константина Великого – імператора, що послідовно провадив централізацію державного апарату й підтримував християнську церкву, експлуатуючи ідею неземного походження імператорської влади.