2001 р. Керченському музеєві старожитностей – 175 років

Петро Іваненко

175 літ тому, у червні 1826 року, в культурному житті Керчі відбулася подія неминущої ваги – офіційно відкрито міський музей старожитностей. Майже тисячорічне існування на цих теренах Пантікапея (VІ ст. до н.е. – V ст. н.е.) – столиці Боспорського царства, а в наступні часи інших поселень лишило надзвичайно багатий археологічний матеріал, що потребував систематичного виявлення, дослідження, охорони й популяризації. Цьому мало сприяти створення музею.

Ідею заснувати його в Керчі вперше, у 1823 році, висловив І.Стемпковський (пізніше керченський градоначальник). Це була освічена, висококультурна людина, вчений, відомий своїми працями з історії та археології Північного Причорномор’я.

Основи керченської археології заклав Поль Дюбрюкс. На власні заощадження він розкопував місцеві кургани, а у своєму будинку влаштував сховище старожитностей (“древнехранилище”) – по суті, перший музей у місті.

Поряд з І.Стемпковським і П.Дебрюксом належить згадати тих, хто в різний час спричинився до розвитку Керченського музею. Це – Антон Ашик, Олександр Люценко, Степан Веребрюсов, Федір Ґросс, Карл Думберґ, Владислав Шкорпіл, Юлій Марті, Віктор Астахов, Сергій Башарин, Валентин Разумов, Елеонора Яковенко.

Перші роки діяльності музею принесли голосні відкриття (Куль-Оба, Золотий і Царський кургани, склеп Пігмеїв на горі Мітридат). Але в цей же період наукові цілі розкопів відійшли на задній план. Їх заступила нестримна гонитва за ефектними знахідками, яких вимагало петербурзьке начальство. Кургани поспішно розкопували один за одним. Між дослідниками зродилися суперництво і боротьба.

Спочатку музейні збірки розміщували в приватних будинках, але їх дедалі більшало. Потрібне було спеціальне приміщення, і в лютому 1834 року надійшло розпорядження про виділення кредиту на будівництво музею на горі Мітридат. Будівельні роботи було закінчено наступного року.

У 1851 році видано доповнення до формуляра археологічних розвідок у Керчі та її околиці. Вимагалося ретельно вести журнал знахідок, докладно їх описувати, а припинення археологічних робіт обґрунтовувати в спеціальній постанові. Відтоді археологічна діяльність набула наукового характеру. Музей дістав право залишати собі дублікати і таким чином поповнювати свої колекції.

Загрозу існуванню музею створила Кримська війна. У квітні 1854 року було вжито заходів для евакуації цінностей до Бердянська. Але багато експонатів усе-таки пропали, будівля музею була зруйнована. Саме з того часу почалися часті переміщення музейних колекцій, використання непристосованих будинків для зберігання й експонування їх.

На початку 1863 року музей містився в будинку біля Свято-Троїцького собору на Соборній площі, а в червні експонати перевезли на Митну вулицю, в кам’яницю колезького асесора Померанцева.

У 80-х роках розширилося міське будівництво. Під час будівельних робіт траплялися і випадкові знахідки, на місці яких потім розгорталися розкопини. У зв’язку з цим 1882 року було схвалено проект правил, що регламентували порядок розкопування “стародавніх земляних насипів, курганів, городищ та інших пам’яток”. Правила зобов’язували розкопи робити тільки з науковою метою і з дозволу археологічних установ; особи, що діставали право на розкопи, після закінчення робіт мусили надавати звіт і журнал розкопів тій установі чи товариству, звідки отримано дозвіл на роботи; вони мали керуватися інструкцією, розробленою ІІІ Археологічним з’їздом. Осіб, що не додержували вимог інструкції і не подавали звіту про розкопи, передбачалося позбавляти права на проведення дальших розкопів. Гадаємо, цей документ актуальний і сьогодні.

Звертає на себе увагу й той факт, що в період активної забудови міста музей поставив перед міською думою вимогу не дозволяти будівництва до закінчення археологічних робіт.

У 90-х роках активізувалася боротьба з несанкціонованими розкопами та скарбошуканням. Винних притягали до кримінальної відповідальності або застосовували до них найвище адміністративне стягнення (штраф 15 крб.). Викритих шукачів скарбів призначали виконувати найважчі громадські роботи, змушували під наглядом варти закопувати, розрівнювати й утрамбовувати місця, де вони копали без дозволу.

Розкопи кінця ХІХ – початку ХХ століття дали багатий матеріал, зокрема для дослідження декоративного живопису пантікапейських склепів та будинків (склепи Деметри, Християнський на вул. Шпитальній тощо). Тоді відкрито й обстежено кілька не відомих раніше некрополів. Дієвими були в той час і пам’яткоохоронні заходи. Музей придбав у власність цілий ряд склепів з вартівнями.

Після встановлення радянської влади Керченський музей перейшов у відання Народного комісаріату освіти. Основною стала культосвітня діяльність.

У 1922 році на клопотання керівництва музею йому було передано один з найкращих будинків у місті – приватний особняк (пам’ятку архітектури ХІХ ст.) відомого тютюнового фабриканта Месаксуді. Це уможливило показ більшості фондових колекцій. Того ж року відкрито невеликий художній відділ, а ще через два роки – краєзнавчий. Порушувано й справу створення окремого Музею місцевого краю.

На 30-ті роки припадає новий етап у розвитку античної археології Північного Причорномор’я. Тоді почалися систематичні широкомасштабні дослідження Тіритаки (1932 р.), Мірмекія (1934 р.), Німфея (1933 р.), вивчення яких колись вважалося науково малоперспективним. У Мірмекії працювала Боспорська експедиція Інституту історії матеріальної культури АН СРСР під керівництвом Віктора Гайдукевича.

Колосальної, непоправної шкоди зазнав музей у роки Другої світової війни. Він майже повністю втратив збірки чорнолакової і червонофігурної кераміки, дерев’яних різьблених саркофагів, срібних і золотих виробів, значну частину колекцій теракоти, скляних посудин, монет, лапідарних пам’яток. Пропали архів і фондова документація, тому неможливо облікувати всіх втрат.

У повоєнні роки роботи провадились у двох напрямах: відбудови пошкоджених пам’яток (склепу Деметри, Мелек-Чесменського й Царського курганів, церкви Йоана Предтечі) та інвентаризації фондів, відновлення фондових колекцій.

1945 року музей знову відчинив свої двері для відвідувачів, влаштувавши виставку археологічних фондів. Основним джерелом поповнення фондових колекцій була робота археологічних експедицій, поновлена одразу після війни. Боспорська експедиція (керівник В.Гайдукевич) далі досліджувала античне городище Мірмекій, експедиція Державного музею образотворчих мистецтв (керівник – В.Блавацький) вивчала античне городище Пантікапей. У 1947 році розпочалося дослідження Кіммерика, у 1948 – Ілурата, у 1952 – Порфмія, у 1957 році – Кітея. В археологічних роботах незмінно брали участь співробітники Керченського музею. Вони виконували також охоронні розкопи. З 1960 року до археологічних додалися військово-пошукові експедиції.

Зі створенням у 1987 році на базі музею Керченського державного історико-культурного заповідника основними завданнями його стали вивчення, охорона й популяризація культурної спадщини. У заповіднику діють десять науково-дослідних відділів. Науковці досліджують проблеми античної цивілізації Північного Причорномор’я, торгівлі, політичні зв’язки Боспорської держави з метрополіями – Грецією та Римом, питання середньовічної, нової та новітньої історії, вивчають і каталогізують фондові колекції. Із заповідником щороку співпрацюють більше десяти російських експедицій.

Туристів приймають сім екскурсійних об’єктів. Це пам’ятки античної архітектури ІV століття до н.е. – Царський і Мелек-Чесменський кургани, воєнно-історичні комплекси Аджимушкай та Ельтиген, картинна галерея, дві виставкові зали. Практикується науковий і екологічний туризм. В екскурсійну програму включено не тільки музеєфіковані об’єкти, а й пам’ятки археології (античні городища, некрополі), історії та архітектури.

Експозиційний доробок наукового колективу – це близько 20 виставок на рік. Є досвід співпроведення й самостійної організації міжнародних виставок. Заповідник здійснює інформаційну, видавничу діяльність, організовує наукові конференції, презентації, знімання науково-популярних фільмів, надає право на фільмування фондових колекцій для рекламно-видавничої діяльності.

Нині розвиток музейної справи стримується замалим фінансуванням. Тому особливо цінують співробітники заповідника будь-яку спонсорську допомогу. Великі надії покладаються на подальшу тісну співпрацю з Фондом “Деметра”, іншими організаціями, зацікавленими в збереженні й популяризації історичної спадщини Пантікапейської землі.

Пам’ятки України, 2001 р., № 3.