Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2000 р. Uti possidetis: про римлян, міст і не тільки (в контексті військової історії Кам’янця)

Ігор Данилов

Узвичаєну в дипломатичній практиці формулу взаємного визнання прав воюючих сторін на здобутій ними території винесено в заголовок невипадково. Але в прямому значенні “Uti possidetis” перекладається з латини як “оскільки володієте”. У достосуванні до нашої теми це мало б означати – оскільки володієте, повинні послуговуватися й розпоряджатися щонайоптимальніше, якнайраціональніше. Загалом – якнайкраще. Історія залишила нам величезне багатство – Кам’янець і, володіючи цим багатством, маємо пізнавати й берегти його та використовувати якнайдоцільніше. Маємо на думці й військово-історичну спадщину цього міста, яку знають далебі не всі. Особливо пов’язану з історією фортифікації – теорією і практикою будівництва та використання фортець. Щодо цього Кам’янець, без перебільшення,-підручник з військово-інженерного мистецтва. Та навіть походження Кам’янця можна розглядати в контексті військової історії.

Загалом сформувалися три версії заснування міста – давньоруська, литовська і давньоримська, яка нині активно дебатується. Вона виникла ще в XIX сторіччі і як тоді, так і тепер має своїх прихильників і супротивників. Аж ніяк не стаючи на боці ні одних, ні других, гадаємо водночас, що варто поміркувати над деякими військово-теоретичними аспектами проблеми.

Найхарактернішою прикметою давньоримської присутності в нашому краї вважають так звані Траянові вали, або земляні прикордонні укріплення, споруджені на початку II століття н.е. за часів римського імператора Траяна(97-117). Крім того, на те, що наш край входив до складу Римської імперії чи контролювався нею, вказують численні знахідки римських монет, деякі старовинні мапи, а також лінгвістичні дані. Скажімо, в подільських селах і досі вживано вислів “ціла турма” (тобто багато людей, юрба). Слово “турма” – латинського походження, так у римському війську називали загін кіннотників – “багато людей”.

Отже, твердження прибічників давньоримської версії мають певне наукове обгрунтовання. Наукову базу під гіпотезу про давньоримське походження Кам’янця підводить київський науковець О.Пламеницька, що досліджує Кам’янець протягом багатьох років і є в цьому наступницею своєї матері, яка досліджувала наше місто з 50-х років. Її версія походження Кам’янця грунтується на відповідному науковому доробку, який не маємо підстав відкидати. Хоча так само ми не маємо підстав не йняти віри й тим, хто заперечує “римську версію”, покликаючись головно на археологічні знахідки.

Та все ж таки, чи могли ми попасти в орбіту римського впливу і чи міг на місці Кам’янця розташуватися римський військовий табір? Гадаємо, що теоретично цього не можна виключати.

За імператора Траяна, на початку II століття н.е., Рим досяг такого могуття, що міг диктувати свої умови сусіднім, “варварським” народам, а це, серед іншого, передбачало будівництво військових осідків на підконтрольних або залежних від Риму територіях. Це могло бути й на суміжжі Буковини і Поділля. Для надійного захисту від варварів римляни зводили прикордонні рово-валові укріплення, які перешкоджали великим кінним масам стрімко прориватися вглиб імперії.

Як витвори тогочасної військової інженерії це були грандіозні споруди. Їхні рештки, що збереглися дотепер, свідчать про застосування будівниками досконалих технологій. Просто викопаний рів і просто насипана купа землі чи й простояли б близько двох тисяч років. Маючи інженерну службу, римські війська могли споруджувати укріплення сами або з допомогою військових бранців чи місцевої людності. Основу рово-валового укріплення становив вал на дерев’яному або фашинному каркасі, що давало змогу запобігти зсувові землі й сприяло рівномірному осіданню та ущільненню її. Землю для валу діставали, викопуючи рів завглибшки 4-5 і завширшки до 5-6 м. Висота між вершиною валу і дном рову сягала 6-7 м. Подолати таку перешкоду було нелегко. До того ж на передпіллі влаштовували всілякі пастки, найчастіше “вовчі ями” з гострими кілками на дні, замасковані зверху дерновим покриттям, яке ламалося, коли на нього наїжджав вершник чи ступала людина. Ближче до укріплення містилися засіка і додатковий рів. Щоправда, рову могло й не бути. Сам головний вал споруджували з піхотним бруствером і на ньому через певні проміжки ставили сторожові вежі.

На певній відстані за валом дислокувалися військові залоги. Вони перебували в таборах-кастелах. Розрізняли малі кастели, які будували поблизу лінії валів, через 12-15 км одну від одної, і великі кастели, що розміщувалися кожні 20-25 км на відстані 6-10 км від укріплення. Завдання їхніх залог полягало в тому, щоб стримати першу хвилю варварської навали.

Між лінією валів і територією варварів римляни залишали смугу нейтральної землі завширшки 15-25 км, що дорівнювало одному переходові військового підрозділу. В цій смузі заборонялося оселятися, її контролювали прикордонні стежі. Коли тут помічали пересування ворога, подавався світлово-димовий сигнал і до лінії підходили війська першого ешелону – з малих і великих кастел. Одночасно гінці сповіщали залоги великих таборів – кастр.

Якщо взяти до уваги ці відомості, а також зроблений краєзнавцем XIX століття М.Симашкевичем опис тих населених пунктів, де збереглися залишки Траянового валу, то завважимо, що між ним і Кам’янцем пролягає така відстань, яка звичайно дорівнювала відстані міжрово-валовим укріпленням і кастелами. Впадає в очі й те, що чотирикутник центрального розпланування Старого Кам’янця своїми розмірами й характером відповідає великому римському таборові, який мав стандартний розмір і влаштування.

Укріплений табір військовики споруджували сами. І не тільки тоді, коли отаборялися на тривалий час. Здійснивши денний або форсований перехід, армія ночувала тільки в укріпленому таборі. Для цього кожний вояк мав у поході два і більше тонкі загострені кілки, якими укріплювали земляну берму-передвалля по периметру табору. Будували його швидко і без великих зусиль.

Тепер, виходячи з того, що на кам’янецькому півострові міг розташовуватися військовий табір, спробуємо визначити, чи була потреба зводити тут міст, навколо якого тепер ламаються списи дискутантів. Адже, здається, дешевше й зручніше було б користуватися південним і північним шляхами, які врешті пізніше й пролягли через Руську й Польську брами! Але так здається тільки на перший погляд. Ми ж розглядаємо проблему з точки зору військового мистецтва, а воно в ті часи вимагало врахування, по-перше, місце положення супротивних сторін, а по-друге, приписів лінійної тактики. Згідно з цією тактикою, перемогу, як правило, здобував той, хто в першому випадку встигав захопити домінуючу над місциною висоту, а в другому – чий зімкнений, вишикуваний лад не вдавалося розірвати й розсіяти. Під час переходів і в бою римляни додержували лінійної тактики, довівши з часом її до класичної досконалості. Їхні маніпули, когорти й легіони вправлялися з лінійної тактики під час польових вишколів і кожен підрозділ знав своє місце в загальному ладі й не змінював його. Завдяки цьому римляни легко перемагали численні юрмища нерегулярного варварського війська. Тут, сказати б, якість протистояла кількості.

Як відомо, лінійна тактика найефективніша на рівнині. Там, де вишикувана, вишколена когорта спроможна маневрувати по фронту флангами. Отож не треба великої уяви, щоб зрозуміти, у що могли б перетворити кількадесят лучників римський лад, який би спробував вийти в чисте поле через серпантин Смотрицького каньйону.

Тому міст на півострів був не просто потрібний, а життєво доконечний. З одного боку, височіючи над місцевістю, він міг бути самостійним укріпленням, з другого-давав змогу провести загін, не ламаючи його ладу, в бік чистого поля (теперішнього Підзамчя). Шляхів обабіч півострова, очевидно, не було. З тих же таки тактичних міркувань. А якщо вони й існували раніше, то їх могли знищити, прокладаючи дорогу через міст. До речі, той давній міст потребував не так уже й багато часу та матеріалів для будівництва, оскільки не був схожий на теперішній суцільнокам’яний моноліт, а мав вигляд п’яти мурованих опор – пілонів з дерев’яними прогонами, які в разі потреби можна було підняти або спалити, блокувавши дорогу до табору на півострові з боку поля. Чи могли римські військові загони самостійно збудувати такий міст – питання більш ніж риторичне. Римські військово-інженерні служби досконало володіли прийомами фортифікації, що передбачали муроване будівництво.

Нарешті – чи могли на місці римського військового табору зберегтися значні залишки матеріальної культури? Римляни, на відміну від багатьох інших народів, були істинними воїнами. У вжитку мали мінімум речей. За кожним підрозділом закріплювалося тільки конче потрібне в поході майно. Його переносили вояки підрозділу на спині чи на плечах, перевозили одним-двома мулами. Це майно не могло бути важким або великим. Природно, ніхто з воїнів не мав права втратити будь-що з озброєння та спорядження – за це карали. Кінець кінцем небагато залишалося й після римської військової кухні. Їли у війську лише двічі на день: уранці і ввечері. Харчі були найпростіші – хліб, сало, сир. Усе це запивали поскою – сумішшю води, оцту й збитих яєць. Зважимо й на те, що в наступні століття Кам’янець дуже перекопано, і це, звісно, ще більше унеможливлювало багаті археологічні поклади.

Водночас мусимо застерегтися, що не констатуємо тут імперативне: табір був. Ми лише визнаємо, що є підстави вважати існування його можливим. Причому, якщо він існував, то, мабуть, дуже недовго. Військові успіхи римлян на Сході були нетривалими. Ще за життя Траяна почали повставати підкорені римлянами Вавилонія, Месопотамія, Єгипет, Палестина, Кіпр, Лівія. Частину війська зі східних провінцій було відтягнуто в центральні. Тож навряд чи римляни могли встигнути збудувати справжнє місто. Скоріше за все, звиклі добротно будувати свої укріплення, вони залишили табірний чотирикутник, насипні земляні вали якого, зберігаючись досить довго, могли утворити центральну частину поселення, а згодом середмістя Кам’янця.

Тепер щодо версії про литовське походження міста. Звернімося знову до військового будівництва, яке в ті тривожні часи визначало практику містобудування.

Найдавніші литовські укріплені поселення – городища, які називалися пілякальнісами, споруджували на вершинах пагорбів чи прибережних мисів. Спочатку форми їх залежали від особливостей топографії чи рельєфу місцевості, проте згодом їм почали надавати форми еліпса і дуже рідко – кола. В ХІ-ХШ сторіччях пілякальніси набувають значних розмірів. Їх оточують ровами, валами, палісадами і т.д. Досить часто рови заповнювали водою. У XIV сторіччі дерев’яні стіни й башти пілякальнісів починають поступово мурувати з каменю та цегли.

Відомо, що після битви між литовсько-руськими загонами і татарами на річці Синіх Водах (1362), коли Поділля потрапило під владу великого литовського князя Альгірдаса (ОльГерда), він передав його в лен своїм небожам – князям Коріатовичам. Стольним градом братів Коріатовичів на Поділлі спочатку став Смотрич – їхня “твержиця”. Кам’янець був осідком намісника великого князя – Гаштольда. Коріатовичі доклали великих зусиль, щоб підпорядкувати собі наше місто. Це вдалося їм зробити лише після смерті Ольгерда і від’їзду Гаштольда в 1378 році з Кам’янця до Литви. Існували принаймні дві причини, чому Кам’янець був так потрібний Коріатовичам. По-перше, володіння ним як резиденцією намісника князя легітимізувало владу братів на Поділлі. По-друге, Кам’янецький мис, оточений Смотрицьким каньйоном, – це ідеальний природний пілякальніс, адже в плані він максимально наближений до еліпса. Більше того, тут навіть не потрібно було відволікати сили та засоби для трудомісткої роботи щодо спорудження валово-ровової системи і заповнення її водою. Кам’янець як “пілякальніс” із замком давав таку певність власної безпеки, що останній з Коріатовичів, Федір, майже унезалежнився від Великої Литви і великому князеві Вітовтові довелося утверджуватися на Поділлі силою, вигнавши звідти Федора. Так само виганяли з Кам’янця й майбутнього великого литовського князя Свидригайла, якому свого часу теж було надане Поділля. Тому, щоб не провокувати нових володарів до надмірної самостійності, Вітовт Великий, остаточно зрозумівши значення Кам’янця, уже не надає його нікому, а між 1411-1430 роками володіє ним сам через намісників.

Він цілковито справджував своє звання “antemurale” – “оплоти”, наш Кам’янець. Зауважимо, що його військова історія в контексті загальної історії міста надзвичайно багата. А втім, і суто військово-історичними чи археологічними аспектами проблема заснування Кам’янця не вичерпується. Бажано, щоб у розв’язанні її взяли участь й історики права. Дивує, наприклад, чому місто, яке зародилося в давньоруський період і жило, слід гадати, за Руським правом, так швидко й безболісно прийняло магдебурзьке право, що робило міську громаду зосередженою на самій собі, і вона мало втручалася в політику князя чи держави. Сильна ж бо громада, зберігаючи традиції Давньої Русі, довго опиралася б обмеженням своїх прав.

Відомо, що про пряму військову повинність кам’янчан узагалі ніде не йдеться, а це одне з основних у Руському праві. Тим часом Кам’янець передусім був містом-воїном, причому воїном-професіоналом. І хоч, може, декому не сподобається означення його як лицарграду, міста-лицаря, – вважаємо його саме таким. Захищаючи порубіжжя, він по-лицарськи чинив опір поширенню мусульманської агресії і примушував уважати на себе татарські чамбули під час численних наїздів на наш край. Саме ці наїзди спричинилися до того, що на Кам’янеччині в другій половині, а особливо в останній чверті XV сторіччя, почали формуватися одні з перших у Європі регулярні коронні кавалерійські роти. І якщо 1479 року тут було чотири, 1493-го – вісім ротмістрів з офіцерськими патентами, то в 1494 році на Поділлі та в Червоній Русі їх налічували вже ЗО. Під орудою кожного був загін від 100 до 250 вершників. Окрім того, сам Кам’янець охороняла наприкінці XV сторіччя рота Яна Соколовського, що налічувала 200 піхотинців.

У першій половині XVI сторіччя Поділлю дедалі більше загрожували турки. Їхнє військо – це вже не іррегулярна татарська кіннота, яка рідко наважувалася штурмувати навіть містечка. Турецька армія вміла вести планомірну регулярну облогу міст і мала розвинену інженерно-саперну службу.

У 1530 році на розгляд польського сейму було подано план Остафія Дашковича щодо уфортифікування Русі, Поділля та Волині. Відтак до Кам’янця 1540 року відряджено видатного королівського архітекта й військового інженера Йокуба Бретфуса, який, застосувавши цілу низку нових оборонно-архітектурних елементів, по суті вибудував фортецю наново. Її було модернізовано й увідповіднено до вимог часу. Тут з’явилися нові фортифікаційні об’єкти, зокрема баштипунтоне в замку, які давали можливість його кругового фланкування. Було зроблено еспланаду передпілля. Взагалі ж для Кам’янця характерні майже всі відомі в Європі фортифікаційні елементи – пунтоне, ронделі, бастії, гідротехнічна фортифікація. У XVI сторіччі в місті збудовані фортифікаційні об’єкти, характерні для школи Альбрехта Дюрера.

На початку XVII сторіччя місто надбало орильйонний горнверк – Нову фортецю. За всіма показниками вона вигідно вирізнялался з-поміж інших, зведених згідно з тодішньою фортифікаційною модою. Нині такі об’єкти практично не збереглися, і Кам’янець – чи не єдиний репрезентант на теренах, принаймні Східної Європи, орильйонного горнверку голландської фортифікаційної школи. Деякі оборонні об’єкти 1672-1699 років нам дісталися від турків.

Значні фортифікаційно-будівельні роботи в Кам’янці тривали протягом XVIII сторіччя. Тоді ж у місті діяли гарматні майстерні – людвісарні, де виливали гармати різного калібру. Порохівні виготовляли порох, який складували в спеціальному приміщенні на березі річки.

Коли в 1793 році Кам’янець відійшов до Росії, розроблялися плани грандіозного уфортифікування міста за фортовою системою. І хоч на початку XIX сторіччя Кам’янецька фортеця втратила оборонне значення, проте в 1842 році Микола І спеціальним указом заборонив руйнувати її як пам’ятку, що мала велике історичне значення.

Наостанок згадаймо тих, хто був причетний до проектування та будівництва нашої фортеці. Це брати Коріатовичі, Спитко Мельштинський, Андрій Тенчинський, брати Бучацькі, Йокуб Бретфус, Каміліус, В.Старжеховський, Теофіл Шомберг, Микола Арцішевський, Петро Стубич, Арчибальд Анджей Ґловер де Ґлейден, Мак-симіліан Крузер, Християн Дальке, Ян де Вітте, Станіслав Завадський, Карл Опперман, Сухтелен, Деволан…

Можна згадати і Кам’янецьку фортецю XX сторіччя – Кам’янець-Подільський укріплений район (УР) як складову частину прикордонних укріплень СРСР напередодні другої світової війни. Ті 125 км по фронту, вздовж Збруча й Дністра, що їх займав цей укріплений район, були класичним прикладом довгочасних фортифікаційних споруд радянської школи міжвоєнного періоду. Закінчений у 1940 році, Кам’янець-Подільський УР був одним з найкращих укріплень, що будувалися вздовж старого (до 1939 -1940 рр.) кордону.

Отож маємо багатюще військово-історичне минуле, унікальний фортифікаційний комплекс і не маємо до сьогодні в Кам’янці військово-історичного центру з відповідною експозицією. І це, можливо, тому, що бракує людей, які б розуміли доконечну потребу популяризації військової історії і усвідомлювали б значення її в патріотичному вихованні.

Як назвати те, що зробили зі Старим замком на догоду політичній кон’юнктурі, утворивши там етнографічний музей, – нехай кожен вирішить сам. Для тих, хто не обділений розвиненим образним мисленням, скажу лише одне: уявіть собі старого бойового генерала, якого вбрали в плахту й очіпок і вивели на парад. З доброю, звісно, метою -“бо то патріотично”. Певна річ, я не проти етнографічної експозиції, але ж на своєму властивому місці.

Коли сьогодні турист збирається до фортеці, він психологічно готується зустрітися з військовою історією, зброєю, а йому натомість пропонують вишиванки з глечиками. Поєднати одне і друге досить важко, бо ж слід пам’ятати, що військова історія, зокрема історія фортифікації, це така ж наука, як і етнографія. Знати різницю між запаскою і горбаткою – це аж ніяк не означає вміти пояснити різницю між кремальєрним і тенальним фронтами. Равелін, демілюна, машикуль, берма, валганг, горнверк, кронверк, потерна, апарель, кавальєр, сапа, тур, куртина, штурмфал, самбук, онагр, вінея, капонір, кофр… – це ті спеціальні терміни, якими мусять вільно володіти всі музейники і науковці, які мають дотичність до фортеці. Незнання їх, як і необізнаність з основами фортифікаційної науки й військової історії, призводить до прикрих помилок навіть у, здавалося б, авторитетних виданнях. Приміром у “Памятниках градостроительства и архитектуры Украинской ССР” (К., 1986. – Т.4) артилерійську батарею в Кам’янецькій Новій фортеці розташовують там, де вона ніколи не могла бути, до того ж казематовані кофри називають підвалами. А що може сказати для спеціаліста визначення “наріжні батареї”? Тим часом навіть коли не подано кресленика, а лише зазначено – “орильйонні батареї”, одразу стає зрозуміло, про що йдеться.

Можуть запитати: чи треба так прискіпуватися до термінів? З досвіду попередньої роботи, коли доводилося щодня зустрічатися з гістьми фортеці, знаю, що це потрібно багатьом. У всьому світі до історії фортифікації ставляться з повагою. Її вивчають, а самі об’єкти бережуть і доглядають. У цьому ми, члени Кам’янець-Подільського військово-історичного товариства шанувальників фортифікації, мали змогу пересвідчитися ще раз у серпні 1996 року, зустрівшись з колегами – німцями й англійцями. Та й саме існування в Кам’янці товариства свідчить про зацікавленість військовою історією серед загалу.

Саме тому ми розробили обгрунтовання доцільності створення в Кам’янці-Подільському оригінальної самостійної інституції – військово-історичного центру (Центру історії фортифікації) з відповідною експозицією. Ще під час міжнародної конференції з проблем історії фортифікації, яка проводилася в Кам’янці-Подільському 18-23 жовтня 1993 року, автор цих рядків аргументував доцільність функціонування в місті фортифікаційного центру, що гаряче і з розумінням підтримали учасники конференції. Згодом було письмово обгрунтовано потребу створення в Кам’янці-Подільському вищезгаданої інституції й загалом окреслено її основні завдання: вивчення військово-історичних проблем, особливостей регіонального і загального уфортифікування, нагромадження профільної інформації, налагодження зв’язків і обмін інформацією між українськими і зарубіжними фахівцями, видавнича діяльність, сприяння охороні пам’яток фортифікації, практичне забезпечення наукових конференцій, участь у формуванні туристичної інфраструктури, популяризація військової історії за допомогою експозицій, лекцій, костюмовано-театралізованих дійств тощо.

Обгрунтовання було розглянуте в різних інстанціях. Кабінет Міністрів України визнав, що воно заслуговує на увагу. У своїх розробках ми керувалися ще й тим, що доцільність створення військово-історичної інституції посилюється у зв’язку з наявністю в Кам’янці військово-інженерного інституту та Центру підготовки інженерних військ Міністерства оборони України. По суті, наше місто – це кузня інженерного корпусу української армії. Тому знання військової історії, зокрема інженерного мистецтва, більш ніж актуальне. Очевидно, не усвідомлюючи того, ми збіднюємо військову історію України, зосереджуючи увагу переважно на іррегулярних козацьких загонах і випускаючи з поля зору те, що у військах регулярних служило чимало талановитих військових спеціалістів, воєначальників українського походження.

Міністерство оборони України прихильно поставилося до справи створення військово-історичного центру. Досягнуто попередню домовленість, зокрема і з Центральним музеєм Збройних сил про експозиційне наповнення фондів центру. Про готовість до співпраці заявило і командування місцевого гарнізону. Проте діяльність військово-історичного центру розрахована не тільки на військовиків. Гадаємо, що й пересічному відвідувачеві буде цікаво оглянути виставку артилерійського стрілецького озброєння, спорядження, зокрема історичного. Безперечно зацікавить його й показ під час екскурсії давніх способів набивання гармати, імітація пострілу тощо.

Здається, з усіх громадських організацій у Кам’янці нині лише товариство шанувальників історії фортифікації ставить як своє статутне завдання вивчення військової історії. Товариство, що об’єднало школярів, ліцеїстів, студентів, робітників і службовців, офіцерів місцевого гарнізону, не маючи належної бази, вже здійснило кілька експедицій, зібрало важливі бібліографічні й архівні матеріали. Обмінюється інформацією із зарубіжними колегами, підготувало кілька телепередач.

У складі товариства діє лицарський орден з великим магістром і капітулом. Члени його, сповідуючи кодекс честі, опановують прийоми рукопашного бою, фехтування, виготовляють лицарські обладунки. Головне їхнє завдання нині – підготувати в Кам’янці-Подільському фестиваль лицарських мистецтв, а потім перетворити його на традиційний. Вважаємо, що такі показові турнірні змагання сприятимуть зростанню зацікавлення військово-історичною спадщиною Кам’янця й розвиткові його туристичної інфраструктури. А проте найбільше міг би зробити для популяризації військової історії міста пропонований військово-історичний центр. Він діяв би з користю для Кам’янця і всієї України.

Пам’ятки України, 2000 р., № 3-4.

Джерело: