Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

Гамаліївський Харлампіїв монастир

Монастирі Чернігово-Сіверщини – найдавніші осередки української культури. Монастирі Путивля і Путивльщини

В.В.Вечерський

5. Гамаліївський Харлампіїв монастир

У другій половині XVII століття козак Степан Бугай захопив землі на річці Шостці, що є лівою притокою р.Десни. Генеральний осавул Антон Гамалія відкупив у нього це займище, спорудив на річці млина і біля нього осадив слобідку, яку просто і скромно назвав своїм прізвищем – Гамаліївкою. (18) 1702 року коштом А.Гамалії споруджено дерев’яну церкву Св.Харлампія. Навколо неї одразу ж виникла Харлампієва пустинка – невеличкий жіночий монастир. І713 року клопотами гетьманші Насті Скоропадської скит перетворено на повноцінний жіночий монастир з відповідними правами та маєтностями, а наступного року гетьман Іван Ілліч Скоропадський проголосив себе титарем, покровителем монастиря. На його кошти розпочалося муроване будівництво, якому гетьман надавав великого значення – адже це був його фамільний монастир – одна з ознак гетьманського престижу! Мабуть зовсім не випадково при будівництві мурованого ансамблю за зразок правив оборонний тип монастиря – Спасо-Преображенський у Новгороді-Сіверському. Якщо врахувати тодішню (після Полтавської поразки 1709 року) військово-політичну ситуацію на Північному Лівобережжі, то дуже важко логічно пояснити необхідність спорудження в глибокому запіллі такої потужної твердині. Певно, розгадку цього феномена слід шукати в глибинній суті політики гетьмана Скоропадського.

Цей Іван Ілліч був зовсім не таким тюхтієм, як це багато кому здавалося. Політик, який став гетьманом України в один з найтрагічніших моментів її історії, в період національної катастрофи, мусив до самої смерті носити маску, личину чоловіка недалекого і під тим виглядом намагатися врятувати максимум того, що можна було врятувати. Слід віддати належне гетьманові – ця маска обманула не лише Петра І, який загалом дуже погано розбирався в людях, бо зневажав їх, а й навіть Тараса Шевченка. За переказами, цар підсміювався з гетьманського подружжя, кажучи, що Настя носить булаву, а Іван – плахту. Шевченко ж просто назвав його “дурним гетьманом”. Та розгортаємо спогади учасників тих драматичних подій, і знаходимо інформацію, яка все ставить на свої місця: дізнаємося, що Стародубський полковник Іван Скоропадський був давнім приятелем і спільником гетьмана Мазепи; що взимку 1708 року він не встиг пробитися на з’єднання з Мазепою і Карлом XII, бо шлях перепинили московські війська; що, отримавши гетьманську булаву, він і гетьманша Анастасія Марківна в колі родичів, друзів і однодумців не раз висловлювалися про те, що своє гетьманство Іван Ілліч вважає тимчасовим, вимушеним обставинами і незаконним, що справжнім гетьманом був і лишається Іван Мазепа. Такі заяви були досить небезпечними навіть у родинному колі – адже гетьманське оточення було нашпиговане агентами “Тайной канцелярии” і запроданцями типу прилуцького полковника Гната Ґалаґана. Варто згадати і те, як старий гетьман протистояв брутальному шантажеві царського улюбленця, “светлейшего князя Меньшикова”, що намагався вилучити з-під гетьманського регіменту у свою власність мало не все Лівобережжя. Тож перегляд історичних джерел дає змогу побачити “гетьмана дурного” як трагічну постать українського політичного діяча в один з найчорніших моментів національної історії.

В отакі часи будувався Гамаліївський монастир-фортеця: величний собор Різдва Богородиці, тепла церква Харлампія, корпуси келій, оборонні мури з чотирма наріжними глухими і трьома середстінними надбрамними вежами. Показово, що ця твердиня була не чоловічим, а жіночим монастирем, тобто потужні муровані фортифікації мали не реальне, а, скоріше, символічне значення, уособлюючи фортецю національного духу.

У монастирі були споруджені й гетьманські будинки, в яких іноді жив з родиною сам І.Скоропадський, після його смерті – вдова Анастасія Марківна, яка навіть давала тут бали для українського шляхетства. Гетьман помер 1722 року, не встигши завершити будівництво всіх монастирських споруд. Його поховали в склепі Харлампіївської церкви, яку на той час уже закінчили і освятили. У самій церкві була білокам’яна різьблена плита з написом: “Зді опочивает тілом раб Божий Иоанн Скоропадский войск запорожских гетман, сей обители фундатор, преставися в Глухові року 1722 місяця іюля третього дня”. Анастасія Скоропадська, яка померла 1729 року, похована поруч з чоловіком, її могила відмічена такою ж різьбленою плитою. У заповіті гетьманша розпорядилася перетворити монастир з жіночого на чоловічий, що і виконано 1733 року: сюди перевели ченців з Мутинського монастиря, біля Кролевця. Першим ігуменом став Герман Конашевич, за нього завершено будівництво всіх мурованих споруд, а в 1735 році наступник Конашевича – архімандрит Микола Ленкевич освятив собор Різдва Богородиці з чотирма приділами: у південному – престол Св.мучениці Варвари, у північному – престол Собору 12 апостолів, на хорах праворуч – престол Сповідника Якова, зліва – Св.Миколая. Величезна п’ятибанна споруда вражає суворою монументальністю, лапідарними нерозчленованими площинами і повною відсутністю декору. Собор тринавовий, шестистовпний, триапсидний. Він є реплікою храмів базилікального типу на давньоруській тринавовій хрещато-баневій основі, дуже поширених у монастирському будівництві Мазепиної доби. Безпосереднім прототипом міг бути Чернігівський Троїцький або Полтавський Хрестовоздвиженський собори. Проте цей собор має і унікальні риси: загальна маса споруди не горизонтально-базилікальна, як мало б бути при такому плані, а висотно-центрична. В обсягових формах виявлено підвищені головну наву й трансепт, бані поставлено по їх осях, що наблизило гамаліївський собор до класичних п’ятиверхових церков стилю казацького відродження. На наш погляд, і вибір прототипу, і особливості об’ємно-просторової композиції цього собору були зовсім не випадкові – головна домінанта архітектурного ансамблю мала засвідчити спадкоємність національних традицій.

Відзначаючи заслуги фундаторів монастиря, у соборі було вивішено їх “парсуни” – малярські портрети на повний зріст. Їх автором був відомий митець XVIII століття Яким Глинський. У XIX столітті портрети були перенесені до настоятельських покоїв. До нашого часу вони не збереглися, відомі в пізніших копіях.

У соборі був величний бароковий чотириярусний іконостас, що займав усю ширину храму. Ряди ікон розміщувалися вигадливою ламаною лінією. Цоколь іконостаса був прикрашений гербами Скоропадських. Над цоколем підносилися різьблені позолочені колонки, обвиті виноградною лозою. Святкове враження від іконостаса підкреслювало інтенсивне темно-червоне тло. Серед різьбленого мережива яскраво вирізнялися великі ікони у важких срібних ризах. Доктор мистецтвознавства Г.Логвин висловив здогад, що цей іконостас мав якийсь зв’язок із славетним іконостасом з села Сорочинці. (19) На жаль, перевірити це припущення немає можливості, оскільки гамаліївський Іконостас знищили комуністичні варвари в період пореволюційної вакханалії.

Головною святинею монастиря була Кербутівська чудотворна єрусалимська ікона Божої Матері у срібній ризі. Окрім неї, велику шану мала одна з численних копій Чернігівської Іллінської ікони Божої Матері, також у срібній ризі. У соборі були срібні позолочені лампади, подаровані подружжям Скоропадських, – видатні твори українського золотарства XVIII століття. Богослужбові книги монастиря в основному належали до друків першої половини XVIII століття – київських, чернігівських, московських.

У XVIII столітті монастир зазнавав спустошень і руйнувань внаслідок пожеж та адміністративних дій імперської влади. 1738 року опівночі загорівся дерев’яний дах однієї з мурованих оборонних веж. Вогонь перекинувся до комори, в якій зберігалося 40 діжок горілки. Горілка розтеклася по території і підпалила всі монастирські споруди (добру горілку вміли гнати в монастирі!). Згоріли дахи собору, трапезна, келії. На щастя, не потерпів інтер’єр собору. Після наступної пожежі, 1794 року, монастир на 30 років закрили, і лише 1827 року сюди, у пустку, перевели черниць закритого Кербутівського жіночого монастиря, що був колись на березі Сейму недалеко від Батурина. Після 1834 року всі монастирські споруди відремонтовано, деякі з них зазнали перебудов, найсуттєвіших – надбрамна вежа-дзвіниця.

Незважаючи на руйнування і перебудови, оборонні споруди монастиря непогано збереглися до 1960-х років. Чотирикутну в плані територію (170 x 180 м) оточував цегляний мур висотою 2,2 м, товщиною 1,3 м. Первісно він покривався двосхилим дахом. На висоті 1,2 м розташовано численні стрільниці. Чотири наріжні вежі були восьмигранними, мали на ребрах широкі пілястри. Посеред південного прясла муру була ще одна восьмигранна вежа, а в ній – хвіртка, що правила за господарський вхід. Архітектура веж відзначалася елегантністю: вони мали розвинений профільований цоколь, у завершенні – багатообломні карнизи, розкреповані на пілястрах. Набагато скромніша архітектура наріжної вежі, яка була прибудована до двоповерхового настоятельського корпусу і сполучалася з ним склепінчастим переходом. Вона була значно висунута вперед за лінію оборонних мурів. Усі вежі мали бойові камери з бійницями, перекривалися купольними або восьмилотковими зімкнутими склепіннями. Дахи первісно були високими, наметовими, вкривалися ґонтом. Після пожежі 1794 року їх замінили сферичними покрівлями, вкритими бляхою.

У західному пряслі муру була розташована надбрамна вежа-дзвіниця, що стояла по поздовжній осі собору і правила за парадний в’їзд до монастиря. Споруджена перед 1735 роком, вона була реплікою Святої брами Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Первісно була триярусною, вінчалася розвиненим бароковим верхом. Перший ярус – тридільний четверик, оточений широкою аркадою з арковими прорізами стрільчастих обрисів. У четверику був арковий проїзд з кордегардіями обабіч і крученими сходами, що вели на верхні яруси. Другий ярус – восьмерик. Тут первісно була невеличка церква Вознесіння Господня, та після пожежі 1794 року її не поновили. Третій ярус -восьмерик з арковими отворами дзвона в кожній грані. Ця споруда дуже потерпіла в пожежі 1794 року, тож 1834 року її суттєво перебудовано: аркаду першого ярусу розібрано, другий і третій яруси споруджено заново, їх увінчав сферичний гранчастий купол з високим шпилем.

На переломі північного муру первісно було влаштовано ще одну чотиригранну надбрамну вежу, конструктивне вирішення якої нагадує старовинний “захаб”. Вона двоярусна, перший ярус дводільний і має в північному компартименті – араковий проїзд, у південному – дві камери кордегардій. Проїзд орієнтовано паралельно лінії мурів, отож брама і дорога до неї потрапляли в зону ближнього прицільного вогню, який можна було вести з бійниць муру та наріжної вежі. На другому ярусі вежі була бойова камера зі стрільницями. Вежа мала двосхилий дах.

До західної частини північного муру впритул прилягає Харлампіївська тепла (трапезна) церква з прибудованим до неї двоповерховим настоятельським корпусом. Фасади, звернені на парадний монастирський двір, мають суто цивільне трактування й декор, а в північній стіні прорізано численні бійниці.

Завдяки лаконічності й лапідарній нерозчленованості архітектурних мас ансамбль справляв враження суворої неприступної фортеці. Є в цьому щось театральне, з часткою архітектурної стилізації. Гамаліївський монастир – найпізніший на Лівобережжі монастирський ансамбль оборонного типу, остання ланка історичної еволюції такого типу комплексів споруд, мистецький підсумок багатовікової традиції.

У 1920-х роках монастир закрили і він почав потроху руйнуватися. Харлампіївська тепла церква лишалася парафіяльною для села Гамаліївки, у монастирських келіях жили люди. З 1956 року Гамаліївський монастир оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення. Дослідник архітектури Лівобережної України Михайло Цапенко, який побував у монастирі в кінці 1950-років, писав: “У невеликій трапезній церкві… Скоропадського та його дружину поховано. Могили прикрашають добре збережені білокам’яні різьблені плити. Ці плити мистецької роботи, незрозуміло як збережені в такій глушині, – теж рідкість. Споруди монастиря занедбано. Але добре, що хоча б уціліли…” (20) Михайло Павлович неначе наврочив: 1962 року Сумський облвиконком передав монастир Міністерству внутрішніх справ, яке переобладнало його під місця ув’язнення суворого режиму (підприємство 319/66). Наступного року цей архітектурний ансамбль виключили з державних реєстрів пам’яток, цілком віддавши на поталу каральному відомству. Результати не забарилися: повністю знищено оборонні мури і вежі, у тому числі й три надбрамні, собор і Харлампіївську церкву перетворено на промислові цехи, у яких встановлено різноманітні верстати. При цьому в соборі влаштовано залізобетонні міжповерхові перекриття і перегордки, а в куполі встановлено бак для води. У спотвореній до невпізнання Харлампіївській церкві різьблені намогильні плити родини Скоропадських залито бетоном. Корпус келій надбудовано і перетворено на камери для убивць і ґвалтівників.

Останнім фахівцем, хто бачив монастир перед відданням його на поталу МВС, була архітект-реставратор Євгенія Пламеницька. Вона і зафіксувала на плівці дзвіницю і вежі, яких уже немає. Ці фотознімки, не дуже чіткі і якісні, все-таки є останніми свідченнями колишньої слави, тому ми вважаємо за необхідне подати деякі з них.

Мешканці Гамаліївки та розташованого поряд великого промислового міста Шостки неодноразово ставили питання про відселення “зони” і передачу монастирської території з собором і теплою церквою релігійній громаді, тим більше, що від 1987 року рештки монастиря знову поставлено під охорону держави як пам’ятку архітектури (охоронний № 1553). Та поки що далі розмов справа не пішла.

18 Генеральнеє следствие о маетностях Нежинского полка. 1729-1730. -Чернигов, 1901. – С. 47; Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн. 4. – С. 20.

19 Логвин Г. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль. – М.: Искусство, 1980.- С. 216.

20 Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. – М.: Искусство, 1967. – С. 70-71.

Джерело: веб-сайт “Українська спадщина” (