Державна гімназія

Людвик Шимон, Роман Офіцинський

Розмір зображення: 800:544 піксел

Комплекс споруд Ужгородської державної гімназії, 1895 (архіт., іст.). Вул. Фединця, 53 (нині хімічний ф-т Ужгород. нац. ун-ту), у центрі історичної частини міста. Займає окрему вигороджену парканом ділянку, обмежену вулицями О.Вакарова, Панаса Мирного, Підгірною та хідником між сквером та вул. О. Фединця й огорожею території пам’ятки.

1 жовтня 1893 на Сінній площі, повз якої тоді протікав Малий Уж і розміщувалися купелі з мінеральною водою, заклали наріжний камінь й освятили нове місце для гімназії. Новобудова обійшлася міській владі у 215 тис. форинтів: держава виділила 189 тис. форинтів, решта – м.Ужгород й Ужанська жупа. Будівлю звели за планом гол. архіт. Будапешта Йосифа Каузера. Одночасно виросли два прилеглі приміщення – будинок директора (6 кімнат, кухня, кімната прислуги, 5 підсобних приміщень) і спортивна зала. У липні 1895 будівництво завершили. Загальна площа новобудови склала 1603 кв. м. Це 16 аудиторій, 3 природознавчі, 2 фізичні класи, кімната історичного музею, кімната малювання, учительська бібліотека, приймальня директора, 3 кімнати вчителів, учнівська бібліотека, спортзал. 1896 впорядковано внутрішній двір площею 2090 кв. м, перед головним входом закладено парк площею 1000 кв. м. Весь комплекс з трьох будинків є прикладом еклектичного стилю, в якому неоренесанс сполучений з неоготикою.

Головний будинок гімназії триповерховий, з підвалами, цегляний, «Е»-подібної форми з незначним виступом ризаліту в центрі головного південно-східного фасаду. Поверхи поділені тягами. Нижній ярус фасадів – рустований, отинькований, верхній – з відкритою кладкою вохристої цегли. Вікна першого поверху – прямокутні, без обрамлень, в другому і третьому – арочні, в профільованих нішах, із замками у вигляді волют; по ризаліту – двійні, розділені півколонами, над якими розміщені медальйони з рельєфними зображеннями. На розкреповках південно-західного фасаду влаштовані глухі віконні ніші.

Карниз даху розвинутий, з пасом дентикулів, над ризалітом – аттикова балюстрада. У центрі ризаліту знаходиться виразний колонний портал з трикутним фронтоном на архітраві, декорованому тригліфами. З порталу сходинки ведуть через під’їзд з кесонованою стелею до коридору з лучковими перекриттями. Планування коридорне з одностороннім розміщенням кабінетів, перекриття у приміщеннях пласкі. У центрі дворового північно-західного фасаду виступає ходова клітка. До лівого крила добудована шахта пожежного виходу. Скатний дах будинку критий етернітом, над аттиком – з люкарнами. На фронтоні будівлі вгорі розміщено три барельєфи із зображеннями імператора Франца Йосифа І, графів Георгія та Івана Другетів (скульпт. Янош Петрідейс).

Офіційне відкриття гімназії відбулося 11 жовтня 1896. Освячення нижнього поверху, квартири директора і спортзалу провів римо-католицький єпископ Юлій Меслені, а верхніх поверхів – греко-католицький єпископ Юлій Фірцак. Перед головною брамою парку 3 жовтня 1909 установлений перший у місті пам’ятник – учителю гімназії угорському поету Габору Дойку (1769-1796), скульптор Еде Самовольський.

Початок Ужгородської гімназії умовно і символічно пов’язують із наджупаном Земплинської та Ужгородської жуп графом Георгієм Другетом, який 23 листопада 1613 заснував у м.Гуменне (нині Словаччина) єзуїтський колегіум (фундаційна грамота видана 2 липня 1615 в Ужгородскому замку). Першим ректором став Олександр Добокаї, який очолював колегіум у 1613-19. Син Георгія Другета Іван вирішив 1640 перенести колегіум в Ужгород, для якого 1646 звели будівлю по нинішній вул. Капітульній, 9 (у 1776-1949 – резиденція греко-католицьких єпископів, відтак Наукова бібліотека Ужгородського університету).

Австрійська правителька Марія Терезія розпустила орден єзуїтів, а на базі ліквідованого єзуїтського колегіуму 1776 заснувала греко-католицьку духовну семінарію і католицьку гімназію з п’ятирічним терміном навчання, що з 1806 стала шестирічною, з 1856-57 – восьмирічною. До 1785 гімназія знаходилася у приміщенні колегіуму, у 1785-1895 – колишньої міської управи (нині будинок Ужгородського торговельно-економічного коледжу, вул. Капітульна, 1/3). Від 1778 – королівська головна архігімназія, 1852 – королівська католицька державна гімназія, 1862 – королівська католицька головна гімназія. 1784 замість латини запроваджено німецьку мову викладання, 1790 її знову замінено латиною, запровадили вивчення угорської мови. Руську (українську) мову вивчали факультативно з 1848. 4 листопада 1919 – державна реальна гімназія, мова викладання – «місцева руська мова».

1923 при гімназії засновано пластову організацію. 1937 на базі монастиря василіян відкрито ще одну українську гімназію, до якої записалися 103 учні. У 1938 в Ужгороді функціонували чотири гімназії – руська, українська, чеська, єврейська. У 1938-44 при угорській королівській державній гімназії діяли паралельні класи з руською мовою навчання. 29 травня 1941 на базі угромовних класів утворена «Мадярська королівська державна Другетова гімназія», а на базі руських – «Мадярська королівська державна гімназія з руським язиком преподаванія в Унгварі». Перша залишилася в тому ж корпусі, а другу перевели до будинку колишнього вищого реального училища – нині тут ЗОШ № 4 (пл. Жупанатська, 10). Із листопада 1944 вона діяла як державна гімназія в будинку колишньої Масарикової школи (нині ЗОШ № 3). 1945 відбувся її останній випуск – 55 осіб. Із відкриттям Ужгородського державного університету головний корпус гімназії передали хімічному ф-ту, в будинку директора (вул. Підгірна, 46) розмістився ректорат. Відновлена у квітні 1994 як Ужгородська класична гімназія в новій будівлі (вул. 8 Березня, 44).

Найтісніше з гімназією пов’язані її випускники – відомий теолог Іван Чургович (1791-1862) – викладав тут із 1817, директорував у 1825–57, мандрівник-натураліст Іштван Лаудон (1862-1926) – викладав із 1886, заснував у місті унікальний дендропарк.

Випускники гімназії стали відомими діячами, серед них – єпископ Андрій Бачинський (1772-1809), історик Йоанникій Базилович (1742-1821), учений-медик, директор Ніжинського й Одеського ліцеїв Іван Орлай (1770-1829), учений-славіст Юрій ГуцаВенелін (1802-1837), історик і філолог Михайло Лучкай (1789-1843), письменник Олександр Духнович (1803-1865), педагог, президент Карпатської України Августин Волошин (1874-1945).

Нині Ужгородський національний університет є спадкоємцем і наступником вищого навчального закладу – колегіуму (колегії) у м. Гуменне (нині Словаччина), що почала діяти 23 листопада 1613 і заснована з дозволу глави Австрійської держави на підставі установчої грамоти, виданої в Ужгородському замку 2 липня 1615 наджупаном комітатів Унг і Земплин графом Георгієм Другетом. Ця колегія була тісно пов’язана з католицьким чернечим орденом «Товариство Ісуса» й аристократичною родиною франко-італійського походження Другетами. Вони ж заснували і перший у краї зафіксований в писемних джерелах навчальний заклад узагалі – школу при монастирі чернечого ордену св. Павла 1384 в Ужгороді. У колегії готували учителів і священиків спочатку за чотирирічною, а невдовзі – за п’ятирічною навчальною програмою.

Грамотою від 31 липня 1640 Іван (Іоанн) Другет переніс колегію з Гуменного в Ужгород. 1646 для неї звели навчальний комплекс – колегію, школу, церкву (вул. Капітульна, 9).

Зведений єзуїтами і Другетами у пізньобароковому стилі костел – нині греко-католицький кафедральний собор. Колегія діяла в Ужгороді 1646-76, відтак на її базі до 1945-46 функціонували три заклади – вища гімназія, духовна семінарія, учительська семінарія. У бібліотеці колегії зберігалося 1858 стародруків. Шкільну будівлю розібрали 1785. На її місці розбили сквер, що досі слугує прикрасою прилеглої площі.

Власне університет в Ужгороді засновано 1945 вищими органами державної влади Закарпатської України. Установчий документ мав назву «Постанова Секретаріату Центрального Комітету Комуністичної Партії Закарпатської України та Народної Ради Закарпатської України з дня 19 липня 1945, м. Ужгород, про утворення Закарпато-Українського Університету». Цей акт підтверджено постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про відкриття державного університету в м. Ужгороді» від 18 жовтня 1945 і постановою РМ СРСР «Про відкриття Ужгородського державного університету в м. Ужгороді Української РСР» від 28 травня 1946.

У перший рік діяльності виш змінив кілька назв (Державний Закарпато-Український університет, Закарпатський державний університет, Державний університет у м. Ужгороді, Ужгородський державний університет). До нього приєднано Ужгородський учительський інститут (діяв у 1945-54) і Закарпатський державний університет (діяв у 1995-2013, спочатку як Ужгородський державний інституту інформатики, економіки і права). Указом Президента України від 19 жовтня 2000 Ужгородському державному університету надано статус національного.

У постанові від 19 липня 1945 ішлося про відкриття чотирьох факультетів (історичний, філологічний, біологічний, медичний), приміщення (по нинішніх вулицях Підгірній та А. Волошина), їх обладнання і ремонт, набір і початок навчання студентів (1 жовтня), стипендії, викладацький склад, бібліотеку, фінансування (5 млн. пенге з бюджету НРЗУ = 2 млн. тодішніх радянських карбованців), надання 35 квартир для викладачів. 20 липня 1945 відділ освіти Народної Ради Закарпатської України оголосив набір студентів на чотири факультети із терміном навчання чотири (історичний, філологічний) і п’ять (біологічний, медичний) років. Першим «технічним організатором університету» працював гімназійний вчитель Микола Небесник, потім – шкільний інспектор Степан Добош.

Першим ректором університету став у листопаді 1945 канд. хімічних наук, доц. Аркадій Курішко (1902-1986), який пробув на посаді чотири роки. Під навчальні корпуси, лабораторії, кабінети, аудиторії, бібліотеку переобладнали приміщення, які раніше належали релігійним установам, жандармерії та ін. Університету передали комплекс споруд колишньої гімназії по вул. Фединця, 53 (15 аудиторій, 2 читальні зали, 1 кабінет, 17 ін. приміщень) і вул. Підгірна, 46 (1 актова, 1 фізкультурна зали), а також житлові будинки (вул. Підгірна, 6, 8, 10; вул. Жовтнева, нині А.Волошина, 54) на 35 квартир для викладачів і гуртожиток для студентів. Основні вступні іспити провели 1- 20 вересня 1945, додаткові – 12-14 жовтня, зарахування – 20-25 вересня. Із 15 вересня працювали підготовчі курси. 1 лютого 1946 до занять приступили перші курси: на історичному і філологічному ф-тах – по 25 студентів, біологічному – 44, медичному – 66. Загалом студентів було 160, а викладачів – 19. На 1 липня 1946 діяло вже 15 кафедр.

Тоді ж з’явився п’ятий ф-т – хімічний, а також зоомузей і ботсад. 1947 відкрилися заочні відділення – на історичному і філологічному ф-тах, відбулася перша наукова сесія професорсько-викладацького складу і надруковано перший том «Наукових записок УжДУ». 1949 вийшла перша збірка студентський робіт. 1950 університет мав чотири навчальні корпуси, гуртожиток, бібліотеку. До наявних факультетів додався шостий – фізико-математичний, куди прийняли 50 студентів. 1951 виш покинули перші випускники: 27 істориків, 20 філологів, 17 біологів, а медикам належало провчитися ще рік. Тоді ж започатковано багатотиражку «За більшовицькі кадри» (від 1952 – «Радянський студент», 1989 – «Ужгородський університет»).

Щорічно з’являлися нові кафедри, спеціальності та спеціалізації. 1953 відкрили аспірантуру. 1957 вище міського кладовища Кальварія одну з капличок обладнали на університетський пункт спостереження за штучними супутниками Землі (з 1969 – лабораторія космічних досліджень). 1958 зведено студ. гуртожиток №1 (вул. Митна, 27) на 323 місця (заг. пл. 4423 м²). Того ж року сформовано перший студентський будзагін (виїхав на цілину) і пройшла перша в історії вишу всесоюзна конференція – з квантової теорії поля і теорії елементарних частинок. 1959 на всіх шести факультетах відкрили вечірні відділення. 1960 утворили загальнотехнічний факультет. 1964 звели спортивно-оздоровчий табір «Скалка», з 1967 – профілакторій (с.Ворочово Перечинського р-ну), студ. гуртожиток №2 (наб. Незалежності, 24) на 501 місце (заг. пл. 5934 м²) і започаткували чоловічу хорову капелу «Боян».

У 1965 вже діяли 51 кафедра, 10 науково-дослідних лабораторій, близько 100 лабораторій і кабінетів та стільки ж аудиторій у 12 корпусах. Професорсько-викладацький склад нараховував 400 осіб, серед яких 15 професорів і докторів наук, близько 150 доцентів і кандидатів наук. Також було понад 500 наукових, учбово-дослідних, учбово-виробничих та ін. працівників. Навчалося 8 тис. студентів.

1966 з’явився факультет іноземних мов (з 1973 – романо-германської філології), зведено студ. гуртожиток №3 (наб. Незалежності, 22) на 546 місць (заг. пл. 5983 м²), створено науково-дослідний сектор (з 1993 – науково-дослідна частина). 1970 відкрито підготовче відділення на базі заочного факультету у м. Виноградів, 1975 його перевели в Ужгород. 1974 звели студ. гуртожиток № 4 (вул. Університетська, 1) на 1422 місця (заг. пл. 12918 м²). 1978 збудовано університетську високогірну біобазу в с.Колочава Міжгірського р-ну. 1980 відкрили спеціальне конструкторсько-технологічне бюро «Квант» (вул. Капітульна, 13) для розробок у галузі матеріалознавства й оптики.

Того ж року відкрито навчальний корпус (неформальна назва «БАМ») по вул. Університетській, 14, а біля нього 1986 звели їдальню на 300 посадкових місць (2007 реконструйована під 17-й за рахунком ф-т – стоматологічний). 1987 заочний ф-т реорганізовано в економічний, 1990 на ньому створено і денне відділення. 1988 відкрито Центр гунгарології – п’ятий у світі (вул. Замкова, 22). 1989 звели студ. гуртожиток № 5 (вул. Університетська, 10) на 422 місця (заг. пл. 6320 м²).

1991 відкрито інженерно-технічний факультет, 1993 – юридичний, а 1992 – три НДІ: фітотерапії, фізики і хімії твердого тіла, карпатознавства. 1999 вийшла друга університетська газета «Погляд», на базі колишнього кінотеатру «Карпати» ( «Комсомолець») виник Центр студентського дозвілля «Ювентус» (вул. Мукачівська, 23). 2000 виш почав перехід на дворівневу підготовку фахівців – бакалавр, магістр.

2013 ректорат та історичний ф-т перенесено на пл. Народну, 3 (поруч з облдержадміністрацією). Університетська бібліотека, що розміщена в кількох приміщеннях, зокрема по вул. Капітульна, 9 і вул. Університетська, 14, має фонд у 1,7 млн. прим., у т.ч. 20 тис. давніх рукописів і стародруків, зокрема 548 рукописних книг, 26 інкунабул, 216 палеотипів. Перлинами колекції є інкунабула «Augustinus, Aurelius: De arte praedicandi» (книжечка святого Августина про мистецтво проповідування), «Острозька Біблія» (1581), закарпатська рукописна «Мінея» (1500-56).

Нині університет – потужніший регіональний осередок освіти і науки. Заг. площа його приміщень 141 тис. м². У 2015 до складу університету входили 110 кафедр, 21 факультет, навчально-науковий інститут у м.Львів, природничо-гуманітарний коледж, 34 науково-дослідних інститутів, центрів, лабораторій, 4 музеї (зоологічний, археологічний, історії університету, рукописів і стародруків), наукова бібліотека, студентське містечко, центр студентського дозвілля «Ювентус», спортивний комплекс «Буревісник», гірськолижна база «Плішка», ботанічний сад, віварій, санаторій-профілакторій «Скалка», видавництво «Говерла», газета «Погляд», Медіацентр, адміністративно-господарські підрозділи. Функціонують 5 спеціалізованих рад із захисту дисертацій. Університет акредитовано за ІV (вищим) рівнем акредитації (сертифікат Міністерства освіти і науки України серії РД-IV № 0753932). Університет співпрацює з майже сотнею партнерів з двох десятків країн.

Багато випускників університету стали відомими постаттями. Серед них академіки і члени-кореспонденти НАН України С.П.Вассер, Ю.М.Височанський, С.В.Віднянський, Й.Й.Ділунг, Ю.Ю.Керча, А.У.Клімик, Р.І.Костик, В.І.Кошечко, І.І.Логай, О.В.Мишанич, В.П.Мікловда, В.В.Німчук, В.І.Пехньо, В.І.Фущич, А.Ф.Циб, О.Б.Шпеник, М.Ф.Шуба; лауреати державних премій у галузі освіти, науки і техніки Ю.Ю.Балега, Ю.В.Ворошилов, В.В.Маринець, П.С.Мощич, В.І.Русин, В.Ю.Сливка, лауреати Національної премії ім. Т.Шевченка Д.Д.Кремінь, П.М.Мідянка, П.М.Скунць, І.М.Чендей. В університеті сформувалися наукові школи з фізики і хімії складних напівпровідників, алгебри, діалектології тощо.

Тут працювали відомі вчені:

1946-60 Потушняк Федір Михайлович (1910-1960) – історик. Закінчив філософський ф-т Карлового університету в Празі (1937), учителював на Закарпатті. У 1939 як чехословацький військовослужбовець потрапив у табір полонених під Берліном. Працював у Підкарпатському товаристві наук (1940-44). У 1944 мобілізований в угорську армію, перебував у радянському полоні у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Повернувшись в Ужгород, завідував відділом побуту і культури газети «Закарпатська Україна» (1945-46). В Ужгородському університеті трудився старшим викладачем (1946-48) і доцентом (1948-60) кафедри загальної історії. Провів археологічні дослідження у понад 40 населених пунктах Закарпаття, вивчив понад 80 пам’яток епох неоліту, бронзи, заліза. Автор монографії «Археологічні знахідки159 бронзового і залізного віку на Закарпатті» (1954), понад 70 праць з етнографії, фольклору, філософії, мовознавства, півтора десятка художньо-літературних видань, зокрема роману «Повінь» (1959). Помер у м.Ужгород, похований на кладовищі Кальварія. У його честь названа щорічна обласна літературна премія (з 1995) і Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека (з 2011).

1946-88 Сак Юрій Михайлович (1917-1998) – латиніст. Кандидат філологічних наук (1956). Навчався у Празькому і Дебреценському університетах (1936-41). В Ужгородському університету з 1946, спочатку – викладач, з 1962 – доцент кафедри класичних мов, 1965-75 – завідувач кафедри французької філології та класичних мов, 1975-77 – доцент цієї кафедри, 1977-88 – доцент кафедри загального і слов’янського мовознавства. Досліджував латиномовні пам’ятки. 1974 видав книжку «Інкунабули бібліотеки Ужгородського державного університету», а у співавт. – переклад «Граматики слов’яноруської» (1989) і шеститомної «Історії карпатських русинів» М.Лучкая (1983-91). Помер у м.Ужгород, похований на кладовищі Кальварія.

1951-96 Дзендзелівський Йосип Олексійович (1921-2008) – філолог. 1939-41 навчався на математичному ф-ті Одеського університету. Воював у 2-й світовій війні артилеристом і сапером (1941-45), двічі поранений. Війну закінчив у Празі у чині лейтенанта з двома орденами Червоної Зірки, п’ятьма медалями. Учасник параду перемоги в Москві 1945. Повернувся в Одеський університет, закінчив філологічний фт (1947), аспірантуру (1951). Спрямований в Ужгородський університет: із 1952 – доцент, 1962-86 – завкафедри української мови. Декан філологічного ф-ту (1968-72).

1952 захистив кандидатську дисертацію «Українські говори Нижнього Подністров’я», 1962 – докторську «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР». Створив закарпатську школу діалектологів. Підготував 21 кандидата наук, 5 із них стали докторами наук. Учасник міжнародних славістичних з’їздів. Автор понад 560 праць, зокрема трьохтомника «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області України» (1958, 1960, 1993), монографії «Українськозахіднослов’янські лексичні паралелі» (1969). Помер у м.Ужгород, похований на кладовищі Барвінок.

1954-99 Запісочний Іван Прохорович (12.05.1922, с. Митьки, Ірклівський р-н, Черкаська обл. – 05.08.2001, м. Ужгород) – засновник наукової школи в галузі атомної фізики і квантової електроніки, доктор фізико-математичних наук, професор.

Народився у селянській сім’ї. Закінчив середню школу у м.Воронеж (1941). 1943 мобілізований до лав радянської армії, у 1945 під час наступу на Відень був важко поранений у праву руку. 1950 закінчив фізико-математичний ф-т Воронезького університету. 1950-53 – аспірант кафедри оптики Ленінградського університету. 1953 – захистив кандидатську дисертацію. У січні 1954 за направленням прибув на роботу в Ужгородський університет, в якому займав посади старшого викладача кафедри експериментальної і теоретичної фізики, завідувача кафедри загальної фізики (1955), доцента.

1957 створив й очолив кафедру оптики, а 1968 – кафедру квантової електроніки. 1967 захистив докторську дисертацію в Ленінградському фізикотехнічному інституті ім. А. Іоффе АН СРСР. 1981 – керівник відділення і заступник директора Ужгородського Інституту ядерних досліджень АН УРСР, на базі якого у 1992 створений Інститут електронної фізики НАН України. 1988-99 – головний науковий співробітник цього Інституту. 1995 – лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Учасник багатьох міжнародних наукових конференцій, зокрема у США (1969, 1975), Франції (1977). Автор і співавтор понад 300 наукових публікацій, 12 винаходів. Виховав 43 кандидатів і 10 докторів наук. Нагороджений орденами Слави ІІІ-го ст., Вітчизняної війни І-го ст. Помер в Ужгороді, де й похований. Надгробок зі шліфованого андезиту з посвятним написом.

1954-2015 Комендар Василь Іванович (1926-2015) – біолог. Закінчив біологічний ф-т Ужгородського університету (1946-51). Кандидат (1954), доктор (1970)160 біологічних наук. З 1954 працював на кафедрі морфології і систематики рослин (перейменована на кафедру ботаніки). З 1957 – доцент, 1962-96 – завкафедри ботаніки, 1996-2012 – професор кафедри. 1978-82 – декан біологічного ф-ту. У 1993-2015 створив при кафедрі ботаніки й очолював Міжвідомчу науково-дослідну лабораторію охорони природних екосистем. Автор понад 500 праць, у т.ч. монографії «Форпости гірських лісів» (1966). Під його керівництвом захищено 1 докторську і 17 кандидатських дисертацій. Заслужений діяч науки і техніки України (2005). Автор патенту на біологічно-активну добавку «Бальзам Комендаря». Помер у м. Ужгород, похований на кладовищі Барвінок.

1956-83 Чепур Дмитро Венедиктович (1923-1983) – фізик. Із 1940 навчався на фізико-математичному ф-ті Учительського інституту у м.Лубни. Служив у полковій розвідці 1-го Українського фронту, був поранений, отримав орден Вітчизняної війни 1- го ст. З 1944 навчався на фізичному ф-ті Київського університету, 1949 – аспірант того ж вишу. Провів ряд експериментальних досліджень й опублікував 12 праць з оптики і спектроскопії полікристалічних плівок. Із 1956 працював в Ужгородському університеті на посадах від старшого викладача до ректора. Кандидат (1959), доктор (1970) фізико-математичних наук. Професор (1971). 1962-77 – ректор університету.

Створив наукову школу в галузі фізики напівпровідників. Нагороджений орденом «Знак Пошани». Неодноразово обирався депутатом Закарпатської обласної ради, де очолював комісію з освіти і культури. Помер у м.Ужгород, похований на кладовищі Кальварія.

1958-2012 Гудивок Петро Михайлович (1936-2012) – математик. Після закінчення фізико-математичного ф-ту Ужгородського університету (1958) асистент кафедри загальної математики. У 1959-62 – аспірант тої ж кафедри, викладав на математичному ф-ті. 1963 захистив кандидатську дисертацію «Представления конечных групп над некоторыми локальными кольцами». Доцент (1965). 1972-74 – докторант кафедри алгебри Ужгородського університету. У 1975 захистив дисертацію «Представления конечных групп над локальными кольцами» і став доктором фізикоматематичних наук. Професор (1978). 1980-2012 – завідувач кафедри алгебри, 1986-92 – декан математичного ф-ту. Із 1994 – головний редактор журналу «Науковий вісник Ужгородського університету (серія математика і інформатика)». Опублікував понад 170 наукових праць, у т.ч. 3 монографії з теорії зображень скінченних груп над комутативними кільцями. Підготував 3 докторів і 12 кандидатів фізико-математичних наук. Заслужений працівник народної освіти УРСР (1991), член Американського математичного товариства (1998). Помер у м.Ужгород, похований у рідному с.Лавки Мукачівського р-ну.

1961-2004 Балагурі Едуард Альбертович (1931-2004) – історик. Закінчив історичний ф-т Ужгородського університету (1955), аспірантуру з археології Інституту суспільних наук АН УРСР у м.Львів (1961). У 1965 захистив кандидатську дисертацію «Історія племен пізньобронзового періоду в Середньому Подністров’ї (культура Ноа)», у 1983 – докторську «Історія населення Верхнього Потисся в бронзовому віці». Доцент (1966), професор (1987). Працював викладачем (1961-63), старшим викладачем (1963), доцентом (1963-85), професором (1985-88) кафедри загальної історії, професором (1988-93, 2001-04), завідувачем (1993-2001) кафедри історії стародавнього світу і середніх віків, деканом історичного ф-ту (1991-96).

Автор понад 200 праць, у т.ч. книжок у співавт. «Закарпаття – земля слов’янська» (1976), «Давні металурги Українських Карпат» (1978), «Археология Прикарпаття, Волыни и Закарпатья (энеолит, бронза и раннее железо)» (1990), одноосібної монографії «Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы» (2001). Помер у м. Ужгород, похований на кладовищі Кальварія. У його честь названо археологічний музей Ужгородського університету.

Джерела і література

Шпеник О., Завілопуло А. Іван Прохорович Запісочний // Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2012 рік. – Ужгород, 2011. – С.144-150; Химинець В., Шманько І. Фізика на Закарпатті. – Ужгород, 2012. – С.145-184, 258-261, 325-326. Чепур Д. Ужгородському державному університету двадцять років // Тези доповідей до ювілейної конференції, присв. 20-річчю Ужгородського державного університету. – Ужгород, 1965. – С.3-11; Ужгородський державний університет / Упоряд. О.Довганич. – Ужгород, 1976. – 88 с.; Довганич О., Лендьел В., Міщенко С. Ужгородський державний університет. – Ужгород, 1984. – 78 с.; Гранчак І., Довганич О., Сливка В., Туряниця В. Осередок освіти, науки, культури: Ужгородському державному університету – 50. – Ужгород, 1995. – 195 с.; Сторінки історії Ужгородського національного університету: Док. і матер. / Укл. Н.Жулканич. – Ужгород, 2005. – 217 с.; Офіцинський Р. Сталеві нерви тореадора… Україна. 2009 – 2014. – Ужгород, 2015. – С. 203-233; Федака С. Закарпатська Альма-матер // Календар «Просвіти» на 2015 р. – Ужгород, 2015. – С. 155-158; Довідник Ради клубу гімназистів колишньої Ужгородської гімназії / Авт.-укл. І.Берцик, І.Манзулич, П.Чучка. – Ужгород, 2002. – 134 с.; Ужгородська гімназія: Історія, матеріали, спогади / За ред. П.Чучки. – Ужгород, 2001. – 270 с.; Ужгородська гімназія у фотознімках / Укл. І.Берцик, П.Чучка. – Ужгород, 2001. – 92 с.; Філіп Л. Ужгородська гімназія та її керівники // Ужгород. – 2012. – 8 вересня. – С.7; Химинець В., Басараб М. Коротка історія Ужгородської гімназії. – Ужгород, 2014. – 134 с.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Закарпатська область. – К.: 2017 р., с. 154 – 161.