Народний дім
Павло Федака, Омелян Довганич, Микола Вегеш, Михайло Сюсько, Зірка Гренджа-Донська, Дмитро Федака
Народний дім товариства «Просвіта», 1928 (іст.). Пл. В. Гренджі-Донського, 3. На червоній лінії забудов площі в історичній часині міста.
Триповерховий будинок, цегляний, тинькований, перекриття пласкі, дах двосхилий, на кроквах. Оздоблений у стилі історизм в архітектурних формах неокласицизму. Споруда має імпозантний вигляд серед забудов площі завдяки своєму індивідуальному характерному обличчю внаслідок уміло застосованому синтезу композиційно-художніх прийомів.
Архітектурний вигляд площі формують споруди європейського періоду забудов, що і визначає її історико-культурну цінність.
Невдовзі після входження Підкарпатської Русі (Закарпаття) до складу Чехословаччини, 9 травня 1920 в Ужгороді у будинку управління Ужанського комітату було засноване крайове культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке відіграло визначну роль у формуванні національної свідомості русинів-українців, утвердженні державницьких устремлінь. Вже на першому засіданні товариства «Просвіта» 11 травня 1920 було вирішено приступити до організації збору коштів на спорудження «Народного Дому товариства «Просвіти» в Ужгороді. У Підкарпатському банку «Просвіта» відкрила спеціальний рахунок № 78, а з поч. 1921 розпочався активний благодійний збір коштів. Пожертви вносили сільські громади учителі, священики, службовці, селяни, робітники, студенти.
1927 під будівництво Народного Дому міська влада виділила земельну ділянку на пл. Другетів, 21. Президент Чехословаччини Т. Масарик вніс на його будівництво 100 тис. крон. Чималі позики були взяті зі Словацького банку в Ужгороді і Земського банку в Празі. Проект будинку розробили архіт. Адальберт Фодор та інж. Еміліян Егреші. Будувельні роботи проводила фірма «Вінкельсберг». Саме спорудження обійшлося товариству в суму 2 млн. 599 тис. 359 чехосл. крон. Просвітянська домівка складалася з двох частин – Народного Дому і кінотеатру «Уранія».
Згідно проекту передній фронтон мав 17,5 м ширини і виходив безпосередньо на пл. Другетів. Довжина всього комплексу становила 67,5 м з центральним входом з головного фасаду шир. 5 м., обабіч якого влаштовані окремі входи, теж з фасаду, що вели в окремі приміщення (для здачі в оренду). Всередині, на 1-му поверсі у лівій частині коридору знаходилася каса кінотеатру, далі фойє, гардероби і зала кінотеатру (розм. 31 х 12,5 м) на 600 місць. На 2-му поверсі розміщалися дві канцелярії, зала засідань, бібліотека і читальна зала; буфет на 120 місць, балкон кінотеатру, кінобудка; на 3-му поверсі – музей (16,9 х 7,35 м) кімната для репетицій театру т-ва «Просвіта» і кімната для театрального інвентаря. У нижній частині будівлі знаходилися підвали з двигуном для подачі води та машини для централізованого опалення. Урочисте відкриття Народного Дому т-ва «Просвіта» відбулося 6-7 жовтня 1928.
Головою товариства обрано адвоката Юлія Бращайка, який незмінно очолював «Просвіту» до 1939. До управи (Головного видділу) увійшли: о. Августин Волошин – директор Ужгородської учительської семінарії – заст. голови до кін. 1938, д-р В. Гаджега – канонік капітули Мукачівської греко-католицької єпархії, о. В. Желтвай – проф. учительської семінарії, д-р І. Панькевич – урядник шкільного реферату, проф. Ужгородської гімназії, П. Медвідь – голова Ужгородської сирітської семінарії, М. Стрипський – ужгородський піджупан, М. Творидло – агроном, А. Штефан – проф. Ужгородської гімназії, д-р М. Долинай – лікар, С. Клочурак – редактор, В. Шуба – працівник Підкарпатського банку. Заступниками членів уряду стали: М. Полянський – учитель, І. Чуляк – працівник залізниці, А. Товт – газда з Дравців, П. Яцко – директор школи в Перечині, Й. Бокшай – проф. Ужгородської гімназії. Частина з названих людей пізніше відійшла від активної просвітянської праці, але їх достойно замінили такі визначні працівники на просвітянській ниві, як М. Бращайко, Ю. Ревай, Ф. Ревай, В. Бирчак, В. Гренджа-Донський, В. Климпуш, О. Маркуш, Л. Дем’ян, І. Грига, В. Лар, П. Кукуруза, М. Новаківський, І. Гриць, А. Дівнич, І. Цьокан, М. Марущак, Д. Німчук, Р. Стахура, Д. Струк, І. Романченко, О. Приходько та ін.
Головним завданням діяльності т-ва було культурне і економічне піднесення підкарпатського народу, «передусім виховання його в моральнім і патріотичнім дусі». З цією метою повсюдно у краї т-во стало відкривати філії і читальні. Внаслідок копіткої роз’яснювальної роботи серед учителів, службовців і селян кількість структур «Просвіти» неухильно зростала і на 1929 вона об’єднувала 4 філії, 176 читалень і понад 11 тис. членів. На жовтень 1936 «Просвіта» включала: І централю, 13 філій, 234 читальні – всього 248 структурних одиниць. На день проведення Всепросвітянського з’’їзду в Ужгороді 17 жовт. 1937 при філіях т-ва було 135 театральних гуртків, 94 хори, 44 спортивні гуртки, 12 духових оркестрів, близько 17 тис. членів.
Активістами товариства з централі і філій організувалися лекції на господарські, історичні, політичні, педагогічні та ін. теми. При окремих читальнях існували осередки тверезості, а при централі була створена тимчасова спеціальна комісія по подоланню алкоголізму. Значну роль відіграла «Просвіта» і в створенні та організації роботи товариств і спілок господарського характеру, кооперативів, заснуванні магазинів, ветеринарних, виноградарських, городницьких, рільницьких, бджільницьких та інших курсів при школах.
При читальнях діяли спеціально створені господарські гуртки для молодого селянина, які працювали двічі на тиждень вечорами, а в самих читальнях нараховувалося чимало членів кредитних і споживчих товариств. Так, у 1935 в них було 1074 чл. кредитних і 1185 чл. споживчих т-в. Важливе місце у діяльності «Просвіти» займала організація по всьому краю культурних заходів і масових акцій, в яких гартувалася національна свідомість і воля широких народних мас Закарпаття. В історії розвитку культури краю великою подією було створення першого професійного українського театру – Руського театру товариства «Просвіта». За час існування (до кін. 1929) «Руський театр товариства «Просвіта» показав понад 1200 вистав, що мали величезний вплив на формування національних почуттів закарпатських українців.
Значну роботу було проведено щодо популяризації музичної культури, збору пісенних скарбів Закарпаття. Було засновано знаменитий Руський національний хор, який У 1924 нараховував 220 чл. та створення хорових колективів при читальнях «Просвіти» по всьому краю. На середину 30-х рр. у 94 просвітянських хорах нараховувалось 2730 співаків. Тільки у 1933 народні хори дали 440 концертів. У селах і містах Закарпаття було зібрано понад 1 тис. цінних пам’яток історії, культури і природи рідного краю: рукописів, стародруків, документів, творів народного мистецтва, предметів побуту, зразків мінералів і т.д. У 1938 бібліотека централі в Народному Домі складала понад 8 тис. томів цінних книжок, а всього в читальнях «Просвіти» було бл. 39 тис. книг.
Велику роль відіграло т-во «Просвіта» у науковому вивченні Закарпатської України та у виданні художніх публіцистичних творів, популярних брошур господарського характеру, книг з історії і культури краю, підручників і посібників для шкіл. Почав виходити щорічний «Науковий збірник товариства «Просвіта», до редакції якого увійшли А. Волошин, І. Панькевич, В. Гаджега, В. Бирчак. Упродовж 1922-1938 вийшло 14 випусків (у 12 томах) збірника, навколо якого згуртувалися справді найкращі наукові сили Закарпаття. «Просвіта» випускала періодичні народознавчі видання для дітей, молоді, вчителів, селян, робітників. Серед них популярні в народі щорічні «Календарі «Просвіти», місячник «Пчілка» для дітей і народу, освітньогосподарський часопис «Світло», літературно-науковий і господарський місячник «Просвіта», «Календарі «Пчілки» і т.д. За час своєї діяльності товариство видало 150 книжок і брошур для народу у кількості 450 тис. примірників.
Народний Дім товариства «Просвіта» десять років (1928-1938) був центром національного і культурного життя закарпатських українців. У листопаді, коли Ужгород за Віденським арбітражем (1938) відійшов до Угорщини, «Просвіта» була ліквідована. 1945 споруду Народного Дому передали в користування військовим під гарнізонний Будинок офіцерів.
І лише у 1991, зі здобуттям Україною незалежності, крайовій «Просвіті» вдалося частково увійти у свою домівку. Життя Народного дому почало відроджуватись. У 1991 засновано бібліотеку, книжковий фонд якої нараховує понад 8 тис. томів літератури з історії і культури України, у т. ч. Закарпаття, з них книжки і брошури з історії товариства «Просвіти», з 1993 налагоджується видання щорічних календарів «Просвіти», наукового збірника товариства «Просвіта» в Ужгороді. Всього за час відродження видано 78 наукових, науково-популярних та ін. книг. Активом «Просвіти» у різних наукових, науково-популярних виданнях і пресі надруковано понад тисячу статей і матеріалів, в основному з історії і культури Закарпаття, підготовлено понад 100 передач по обласному радіо та телебаченню.
Засновано Книгу Пам’яті т-ва «Просвіти», до якої внесено імена понад 150 подвижників національно-культурного і громадсько-політичного життя Закарпаття 20- 30-х і 40-х рр. 20 ст.; почесне членство т-ва «Просвіти», засновано премію ім. А. Волошина та багато ін. У кін. 1999 при «Просвіті» з числа громадських активістів створено змішаний чотириголосий хор, який дав десятки концертів в Ужгороді та ін. місцевостях краю.
30 вересня 1997 Ужгородська міська рада повернула споруду Народного Дому Закарпатського крайового культурного-освітньо т-ва «Просвіта» її законному власнику. Головою відновленого товариства «Просвіта» було обрано докт. іст. наук Павла Федаку. Нині колектив т-ва «Просвіта» проводить плідну науковопросвітницьку роботу, перетворившись в український національно-культурний центр Ужгорода та краю. Активом т-ва проведено понад 250 національно-культурних заходів, урочистих вечорів з нагоди державних і національних свят, річниць Карпатської України, пам’ятних дат визначних особистостей України та рідного краю.
12 лютого 2016 справа на фасадній стіні біля входу в будівлю Крайового товариства «Просвіти» на пошанування встановлено меморіальну таблицю командиру розвідувального підрозділу Віталію Постолакі, загиблому в бою під Дебальцевим в зоні АТО на сході України.
Велику роль у становленні і діяльності Народного Дому товариства «Просвіти» відіграли відомі громадсько-політичні і культурні діячі краю, серед яких:
Бращайко Юлій Михайлович (19.04.1879, с. Глибоке, Ужгородський р-н – 09.10.1955, м. Хуст, Закарпатська обл.) – громадський і культурний діяч, юрист, міністр Карпатської України. Впродовж 1920-39 був незмінним головою Народного Дому товариства «Просвіти». 1920-23 – працював директором акціонерного товариства «Підкарпатський банк», відкрив адвокатську контору в Ужгороді. 1925 – член хліборобської, а після її об’єднання з християнською – два роки був заст. голови народно-християнської партії. Після Віденського арбітражу переїхав до Хуста, звідки направлений в Будапешт в чехословацько-угорську комісію уточнювати кордони між двома державами і захищати інтереси Підкарпатської Русі (з січня 1939 Карпатської України). 12 лютого 1939 обраний депутатом Сойму, в березні ц.р. – міністром фінансів і комунікацій Карпатської України. В період угорської окупації відкрив адвокатську контору і працював у ній до визволення краю.
Бращайко Михайло Михайлович (14.10.1883, с. Блажієво, Берегівський р-н- 05.01.1969, м. Ужгород, Закарпатська обл.) – юрист, провідний український громадсько-політичний діяч. Повернувшись після 1-ої світової війни додому, включився в активну громадсько-політичну діяльність. У 1918-1919-х рр. став одним з найвпливовіших закарпатських політиків краю. Був головою народних рад у Сиготі (грудень 1918) і Хусті (січень 1919), очолював закарпатську делегацію під час переговорів з урядом ЗУНР в Станіславі.
Учасник Конгресу угорських русинів у Станіславі (1918). 21 січ. 1919 – на Всезакарпатському конгресі в Хусті (де 420 делегатів одноголосно проголосували за возз’єднання краю з радянською Україною) – був обраний головою цього форуму. Після поразки національно-визвольних змагань українців (1918-19) притримувався чіткої української орієнтації. 8 трав. 1919 – обраний пожиттєвим членом Центральної Руської Народної Ради. 1920 – переїхав в Ужгород. У 1921 – виконував обов’язки члена чехословацько-румунської демілітаризаційної комісії по визначенню кордонів між двома державами.
У міжвоєнний період – стояв на позиціях збереження державної і територіальної цілості Чехо-Словаччини, відстоюючи автономні права закарпатських українців. Впродовж 1923 відкрив в Ужгороді адвокатську контору і до вересня 1938 працював адвокатом, до 8 листопада 1938 – публічним державним нотаріусом. Як один з активних «українофілів» проводив плідну громадську, культурну і політичну діяльність – був одним із засновників Руської хліборобської партії та редактором її органу «Руська нива» (1920-1924), співзасновником Християнсько-народної партії та заступником її голови (1923-1938), редактором газети «Українське слово» (1932-38), членом ужгородського магістрату, заступником голови «Крайового Союзу руських народно-просвітних товариств Підкарпатської Руси», входив до складу проводу крайового товариства «Просвіта», Центральної Руської Народної Ради. 1937 – чехословацький уряд призначив М. Бращайка членом Губерніальної Русі (!?).
Панькевич Іван Артемович народився (06.10.1887, с. Цеперів (суч. Львівська обл.)-25.02.1958, м. Прага, Чехія) – український літературознавець, фольклорист.
Народився у хліборобській сім’ї. Студіював українську та німецьку філологію в університетах Львова та Відня. Упродовж 1914-18 pp. – викладач Тересіянської консулярної академії у Відні, з 1919 – у гімназіях Ужгорода й Перечина, наприкінці 30-х pp. та в повоєнний час – у Празі як доцент Українського Вільного Університету (1938), а пізніше (з 1947) і як професор Карлового університету, де в обох закладах викладав українську мову та літературу.
Найбільш продуктивним у творчому житті І. Панькевича був закарпатський період. Саме тут він став однією з найвиразніших особистостей у мовно-культурному житті краю 1920-30 pp. Як і значна частина інших тодішніх представників закарпатоукраїнської інтелігенції, у т. ч. й українських емігрантів, чітко дотримувався національно-соборницьких позицій. Активною була участь В. Панькевича у заснуванні (1920) «Просвіти». Заснував в Ужгороді та видавав «Науковий збірник товариства «Просвіта» (1920-38), журнали «Учитель», «Віночок», «Підкарпатська Русь» (1924-36).
Досліджував мовознавство, літературознавство, фольклор, етнографію й етнологію та ін. Автор близько 200 наукових праць, у т. ч. й шкільних підручників, хрестоматій тощо. Найвагомішими, з-поміж усього доробку вченого є його мовознавчі праці: «Славеноруська граматика Арсенія Коцака другої половини XVII в.» (1927), «Покрайні записи на підкарпатських церковних книгах» (т. 1 – 1929; т. 2 – 1937; т. 3 – 1947), «Лемківсько-бойківська границя в Чехословаччині» (1938), «Українські говори Підкарпатської Русі і сумежних областей» (1938). Як історик мови, опрацював фонетику й морфологію «Учительного Ладомерівського євангелія» (XVII ст.), «Тишівської «Александрії» (XVII ст.), «Покрайніх записів по закарпатських рукописах і стародруках» (XVIII-XIX ст.) тощо. Уже після його смерті з’явилися друком 1-ий том «Нарисів історії закарпатоукраїнських говорів» (Прага, 1958) та «Матеріали до історії мови південнокарпатських українців» (Пряшів, 1970).
Як один з провідних діалектологів Закарпаття, що висунув, зокрема, свою гіпотезу про виникнення лемківських говірок, І. Панькевич провів докладні лінгвогеографічні та експериментально-фонетичні дослідження живорозмовного тут мовлення й у своїй монографії «Українські говори Підкарпатської Русі і сумежних областей» подав переконливі докази мовної ідентичності місцевого «руського» населення з українським етносом за межами краю, тобто на всій решті українських земель, які в минулому також тривалий час перебували під юрисдикцією різних держав.
Ця монографія, яка нині є вже бібліографічною рідкістю, значною мірою стала поштовхом до подальшого розгортання діалектологічних досліджень уже на кафедрі української мови Ужгородсього університету, на базі якої давно склалася й успішно діє діалектологічна школа І. Чередниченка, С. Бевзенка та И. Дзендзелівського, добре знана нині не лише в Україні, а й далеко за її межами.
В українському мовознавстві найбільшою заслугою І. Панькевича є те, що він вперше застосував метод лінгвогеографічного вивчення живорозмовного мовлення.
Помер у Празі, де й похований на міському кладовищі.
Ревай Юліан Іванович (26.07.1899, с. Мирча, Великоберезнянський р-н, Закарпатська обл. – 30.04.1979, м. Нью-Йорк, США) – громадсько-політичний і культурний діяч Закарпаття 20-30-х рр. 20 ст. Народився в учительській сім’ї. Після навчання у селах Мирча і Костьова Пастіль, закінчив Ужгородську учительську семінарію (1913-1917), після вчителював у с. Пастілки того ж р-ну. 1917-18 воював у Першій світовій війні, з фронту повернувся у чині сержанта. Активно включившись в культурно-просвітницьку і громадську діяльність, організував осередок соціалдемократичної партії на Свалявщині, опісля учителював у селах Гуцульщини. 1923 – референт шкільного відділу цивільної управи Підкарпатської Русі, де йому запропонували очолити в шкільній управі відділ шкільних будинків. 1925 – закінчив спеціальні університетські педагогічні курси з правом викладати в горожанських (неповних середніх) школах руську мову, географію та історію. Одночасно призначений референтом народних шкіл. 1925-35 – секретар екзаменаційної комісії вчителів горожанських шкіл та Педагогічного товариства Підкарпатської Русі.
Активний член «Просвіти», скаутської орг-ції «Пласт», 1936 – голова управи крайового хору підкарпатського учительства. 1935-38 – депутат чехословацького парламенту від соціал-демократичної партії. Був членом парламентської групи, що вела з чехословацьким урядом переговори про автономію Підкарпатської Русі. Редагував урядовий щомісячний педагогічний журнал «Учитель». Автор ряду читанок для народних шкіл, виданих у різні роки, зокрема, в Братиславі (1931, 1937), співавтор книг «Русько-мадярська термінологія» (1923), «Мадярсько-руський словарь» (1928), автор праці «Довкола автономії Підкарпатської Русі» (1936) та ін. 1935-36 видавець громадсько-політичного журналу «До перемоги». Був першим заступником голови першої Центральної Руської (Української) Ради в Ужгороді, співзасновником газети «Нова Свобода», Українського Національного Об’єднання (УНО) (1939). Автор законопроекту про автономію Підкарпаття, схваленого празьким урядом. З наданням Підкарпатській Русі автономії (11.10.1938) – міністр в уряду Підкарпатської Русі. 12 лютого – посол Сойму Карпатської України, а 14 березня – прем’єр уряду Карпатської України, 15 березня 1939 – міністр закордонних справ. Після окупації краю гортіївцями емігрував у Братиславу, а згодом до Пьєщан, де до кін. 1944 працював директором пансіонату «Лікувальні купелі».
З наближенням фронту, уникаючи переслідування більшовиків перебрався до Плзні у Чехії, а відтак – до Франкфурта у Німеччині (1945), а згодом у 1948 – в США. Тут до 1979 був директором допомового об’єднання «Самопоміч», разом з тим (1949-57) був начальником канцелярії Українського конгресового комітету Америки (УККА), 1958- 79 – директором Українського Інституту Америки, а з 1964 – президентом Карпатського дослідного центру в Нью-Йорку.
Видав ряд поважних праць вчених і громадських діячів, вихідців із Закарпаття: «Дипломатія подвійної моралі» П. Стерча (англ. мовою), 1-й том споминів проф. А. Штефана «За волю і правду» (у співпраці з «Вільним словом» С. Росохи). Співпрацював з НТШ, Карпатським Соймом, Братством карпатських січовиків, Пластовою Старшиною Америки. Почесний голова Карпатського Союзу, почесний член товариства українських інженерів Північної Америки та товариства «Бойківщина» в США. Співзасновник Світового конгресу вільних українців (СКВУ), брав діяльну участь у комітеті по спорудженню пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні. Помер в США, похований у Нью-Йорку.
Кукуруза Павло (04.03.1896, м. Нова Ушиця, Поділля. – 14.02.1978, Міннеаполіс, США) – український літературознавець, природознавець, видавнича праця якого у 1920-их і 30-их рр. в Закарпатті багато спричинилася до відродження Карпатської України. Народну школу закінчив у рідному містечку. 1917 здобув середню освіту в Переяславі і того ж року вступив на студії в нововідкритий університет в Кам’янці-Подільському. Будучи студентом, працює у видавництві Подільської Губерніяльної Управи, а під час літніх вакацій у своєму повіті закладає читальні «Просвіти» і організує при них драматичні аматорські гуртки.
Видавництво його серйозно зацікавило. Першим його досягненням у цій ділянці було видання книжки С. Руданського «Лірика, співомовки та байки» (1918). Перша світова війна та розгул більшовизму змушують його покинути рідне Поділля й опиняється у далекій Варшаві, звідти їде до Чехословаччини, згодом опиняється в Закарпатті.
Замешкавши в Ужгороді, у 1922 закладає власне видавництво. Разом з тим, захоплюючись бджільництвом і добре його знаючи, починає видавати журнал «Підкарпатське пчолярство» (1923-26), підручники для пасічників, щоб навчити закарпатців бджолярити. Його співробітниками стали студенти-агрономи, які студіювали в Празі і в Подєбрадах. Цей гурток студентів (В. Коссар, М. Боровський, Т. Павличенко, П. Загородний) заснував в Ужгороді Товариство «Рій». Студенти приїжджали на літній час до Ужгорода і працювали в пасіці «Рою», яка згодом виросла у велику промислову пасіку. Тут працювали пасічницькі курси, відбувалися виставки; члени т-ва брали участь у Вседержавному Пасічницькому З’їзді. Душею Товариства «Рій» став Павло Кукуруза. Згодом починає видавати в Ужгороді журнал «Пчілка» (Пчолка).
Не маючи ще тоді чеського горожанства (яке одержав аж 1937), він як український емігрант не мав права мати ні свого видавництва, ні книжок під власним прізвищем. Тому зареєстрував видавництво журналу й бібліотеку «Пчілки» у тов-ві «Просвіта» в Ужгороді, а о. А. Волошин став номінальним відповідальним редактором журналу. «Пчілка» виходила упродовж 1922-33-х рр., а її бібліотека існувала 15 років (1923-38). З часом цей журнал став самостійним місячником природничого змісту, а від 1925 загальним журналом для молоді. Мова «Пчілки» була чисто українською і мала велику популярність. Журнал об’єднував найкращі літературні і науково-педагогічні сили української еміграції в Закарпатті і взагалі в Чехословаччині.
П. Кукуруза у 1930-х рр. працював у Педагогічному Товаристві, яке видавало шкільні підручники; допомагав о. А. Волошинові у складанні та видаванні його читанок для народних шкіл та видав своїм власним коштом літографічним способом його педагогічні книжки: «Дидактику», «Педагогіку» та ін., у вид-ві «Пчілки» видав «Атлас рослин» (автор інж. М. Боровський) у п’ятьох кольорах з назвами чотирма мовами: латинською, українською, чеською і мадярською із зазначенням лікарських і отруйних рослин, великим форматом, у твердій оправі, та «Атлас звірят» (автор проф. Грабар). Брав участь у закарпатських культурницьких організаціях; провадив бібліотеку та видавництво «Просвіти» в Ужгороді, редагував календарі та альманахи «Просвіти». На початку державності Карпатської України, за дорученням влади евакуював з Ужгороду до Хуста різні українські державні бібліотеки та архів історичних документів Крайового Уряду. Президент о. Волошин призначив його державним бібліотекарем та керівником архіву Карпатської України.
Після трагедії Карпатської України (березень 1939) був заарештований мадярами, а в грудні т. р. висланий з території Карпатської України. Після переїзду до Чехії німцями був відправлений на примусові роботи біля Берліна. Звільнившись звідти, повернувся в Чехію. Працював як техредактор в культурно-науковому вид-ві Українського Національного Об’єднання (УНО) (194-43). Тут у 1943 разом з іншими працівниками був заарештований гестапо і доправлений до концентраційного табору в Терезієнштадті. Після двох років перебування в таборі був звільнений із сильно підірваним здоров’ям.
У 1945, перед вступом більшовицьких військ до Праги, емігрував до Мюнхена. Тут з доручення Українського Технічно-Господарського Інституту (УТГІ) відкрив «Поліграфічну базу», де друкувалися літографічним способом наукові підручники для студентів УМГІ. 1947 у Мюнхені видав власним накладом «Історію Закарпаття» В. Пачовського та казки «Нашим малятам» (авт. П. Кукуруза, іл. Козака). 1949 переїхав до США і замешкав у Міннеаполісі, Міннесота. Помер у Міннеаполісі. Похований на українському цвинтарі у Бавнд Бруку, Ню-Джерзі.
Симон Наріжний у книзі «Українська еміграція» (ст. 332–333) писав: «Накладом Павла Кукурузи під фірмою «Пчілка» було видано протягом 1923-38-х pp. 73 книги в кількості 102.200 примірників на загальну суму 1.352.900 корон…»
Невицька Ірина (10.12.1886, с. Збудська Біла, Меджилабірський окр., Пряшівщина – 21.11.1965, м. Пряшів) – українська громадсько-політична і культурноосвітня діячка, письменниця, сподвижниця просвітянського руху на Пряшівщині, жіночого руху та становлення й розбудови Карпатської України в Закарпатті.
Народилася в у сім’ї гімназійного професора, де виховувалася в повазі до рідної мови, народних традицій, обрядів і звичаїв та культурних набутків народних будителів, у свідомій українській родині. Закінчила у Сабинові початкову школу з німецькою мовою навчання, потім загальноосвітню школу з угорською мовою навчання. Згодом поступила у Пряшівську учительську семінарію. 1903 вийшла заміж і разом з чоловіком, який обрав священицьку працю, проживали шість років у селі Чичава, наступні дванадцять – у селі Удоль. З розпадом Австро-Угорщини і піднесенням на теренах історичного Закарпаття національно-визвольних змагань чоловік І. Невицької у листопаді 1918 став організатором Руської Народної ради у Старій Любовні, яка висловилась за об’єднання Закарпаття і Пряшівщини з Україною. Переслідуваний режимом, Омелян Невицький 1921 емігрував у США, звідки не повернувся, а І. Невицька разом з шістьма дітьми на руках переїхала в Пряшів, де 1922 заснувала «Союз руських женщин» і разом з іншими жінками зайнялася організацією недільних шкіл та дозвілля українців Словаччини, видала «Календар руських женщин».
Тут же засновує у 1930 культурно-освітнє товариство «Просвіта», видає першу в Пряшівщині українську газету «Слово народа» (1931-32), яка виходить фонетичним правописом і послідовно пропагує високу культуру рідної мови, що приносить засновниці нові інсинуації, і вона змушена перебратися з Пряшева до Ужгорода. Тут знаходить підтримку ужгородської української громади, активно включається в громадське і творче життя. Тут організовує жіночу секцію товариства «Просвіта», як заступник голови Жіночого Союзу стає організаторкою першого велелюдного зібрання жінок Закарпаття – Жіночого конгресу краю (1934), в роботі якого взяло участь до трьох тисяч жінок. Вона бере також активну участь у політичному житті краю як функціонер Української хліборобської партії та редактор її газети «Народна сила» (1936-38), стає одним із чільних творців Карпатської України (1938-39) як активний член Першої Руської Народної Ради та УНО.
Після окупації Карпатскої України Угорщиною знову переїжджає до Пряшева, де перебула тяготи війни і в забутті прожила до самої кончини. Похована в Пряшеві на міському кладовищі. Лише в рік її смерті (1865) виходить перша частина її повісті для дітей «Пригоди Матія Куколки». 1991 в Пряшеві проводиться конкурс читців-декламаторів «Струни серця», присвячений пам’яті І. Невицької. 1996 до 110-річчя від66 дня її народження тут проведено наукову конференцію, а в с. Удоль встановлено меморіальну таблицю.
У літературу І. Невицька входила на шпальтах часописів «Наука», «Русин», «Руське слово», «Пчілка», «Наш рідний край», «Українське слово», будапештської газети «Неділя» та ін. періодичних видань. Свої публікації підписувала псевдонімами та криптонімами: Анна Новак, Гірняк, А. Горняк, А.Н., Н-ка, Н., Икс. Для самодіяльних драматургів створила ряд п’єс. Перша – «Боже провидініє» – була поставлена на Різдво 1912 місцевими школярами в Удолі (пізніше видрукувана окремою книгою в Пряшеві (1925). Також п’єси «Непорозуміння», «Судьба», «Рождественський дарунок», «Князь Федір Корятович», «Радості майстра Фулярдина», «Все в порядку», «Безнадійні», «Огонь» ставилися на професійній сцені в Пряшеві, Меджилабірцях, Ужгороді. Деякі з цих драматичних творів загубилися, інші залишилися в рукописах.
Поезія І. Невицької друкується з 1910-х рр. Дебютувала добіркою в народному календарі «Місяцеслов на 1913 рік», публікувалася на шпальтах багатьох газет та журналів. Це переважно пейзажна та патріотична громадянська лірика, часто сповнена народнопісенними мотивами. Нерідко не зовсім гармонійна у формі, що зумовлено труднощами становлення літературної мови на Пряшівщині та середовищем, у якому жила і творила авторка. Поезіями «Ефіальти», «Дзвін перемоги», «Ой, соколе…», «Що то за гомін» та ін., започатковує новий, суголосний 20 століттю струмінь поетичного мистецтва українців Словаччини.
І. Невицька – творець першого в Закарпатті історичного роману «Правда побідила» (1924), присвяченого борцям за правду і волю. В окрему збірку авторки «Дарунок» (Пряшів, 1929) ввійшли соціально-психологічні оповідання «Дарунок», «Буря», «Подорож», кожне з яких за тогочасною традицією визначене як повість.
Гарайда Іван Андрійович (29.01.1905, с. Зарічово Перечинський р-н – 13.12.1944, м. Ужгород, Закарпатська обл.) – вчений, видавець, бібліограф, громадський діяч. Народився у сім’ї вчителя. Коли Закарпаття приєднали до Чехословаччини, родина Гарайди виїхала в Угорщину в м. Сейкешфегервар на постійне проживання. Тут у 1924 закінчив гімназію і поступив на юридичний факультет Будапештського університету.
В 1928 – поступив на філологічний факультет Пейчського університету, а через два роки виїхав у Польщу до Кракова, ставши слухачем Краківського університету. У 1934 одержав диплом магістра в галузі історії, а через рік – польське громадянство. У 1935 – затверджений викладачем угорської мови Краківського університету. Після окупації Німеччиною Польщі у листопаді 1939 разом з викладацьким складом університету та інших вищих навчальних закладів Кракова був арештований гестапо і вивезений у німецький концтабір Заксенгаузен, де перебував до 9 квіт. 1940. Угорське консульство в Кракові добилося звільнення його з концтабору й 22 жовт. 1940 – поїхав в Угорщину у Секешфегервар до матері.
Щоб уникнути гестапо, переїхав в Ужгород до двоюрідного брата. У лист. 1940 влаштувався на роботу в «Подкарпатське общество наук» (ПОН) (у колиш. буд. т-ва «Просвіти»), де працював директором ПОНУ аж до 27 жовт. 1944. ПОН під його керівництвом утворило три видання: двотижневик «Літературна неділя» (1941-1944), науковий журналквартальник «Зоря» (1941-44) (виходив українською й угорською мовами), і молодіжний місячник «Руська молодежь» (1941-44). Крім цього, були ще три серйозні видання: «Народна бібліотека» (видано 13 книжок), «Дитяча бібліотека» (11 книг), «Літературно-наукова бібліотека» (40 випусків невеликих брошур із статей, що друкувалися в журналі «Зоря». Фактичним редактором усіх вищезгаданих видань був І. Гарайда.
У співавторстві з М. Лелекачем видав «Бібліографію підкарпатської літератури» (1942) та «Загальну бібліографію Підкарпаття» (1944), ставши одним з основоположників бібліографії Закарпаття. Як вчений, опублікував декілька наукових статей та цілий ряд рецензій на історичні праці угорських і польських авторів, а також67 працював у галузі лексикографії. Опублікована І. Гарайдою «Грамматика руського языка» (1941), як офіційний шкільний підручник з рідної (русинської) мови, мала серед інтелігенції і учительства неоднозначну оцінку. З появою радянської влади в Закарпатті І. Гарайда мав можливість виїхати в Угорщину, але залишився в Ужгороді, не відчуваючи за собою жодної вини. Та уже 27 лист. 1944 був заарештований радянською контррозвідкою «Смерш». Після допитів захворів і в польовій тюрмі у камері № 9 помер. У видачі його тіла родині для поховання було відмовлено. Похований на кладовищі в Ужгороді у кінці вул. Берчені (могила безіменна).
Джерела і література
Федака Павло. Нарис історії товариства «Просвіта» Карпатської Русі-України. – Ужгород, 1991; Федака Павло. Народний Дім «Просвіти» в Ужгороді. – Ужгород: Вид-во «Гражда», 2008; Федака Павло. Правда про Народний Дім товариства «Просвіта» в Ужгороді. – Ужгород, 1991; Федака Павло. Берегиня розумного, доброго, вічного: До 25-річчя відродження крайового товариства «Просвіта». – Ужгород, 2015; Федака Павло. Відроджена «Просвіта»: двадцять років на шляху державотворення (1990-2010). – Ужгород, 2010; Федака П. Храм української культури Закарпаття / До 75-річчя відкриття Народного Дому товариства «Просвіта» в Ужгороді. – Просвіта. – 2003. – листопад, № 5; Стряпко І. О. Розвиток організаційної структури товариства «Просвіта» на Закарпатті та Східно-словацьких землях (1920-1937 рр.). – Науковий вісник Ужгородського університету, серія «Історія», вип. 1 (32), 2014 . – С. 31-36. Довганич О.Д. Юлій Бращайко – видатний діяч «Просвіти», міністр Карпатської України. – Науковий збірник товариства «Просвіта» в Ужгороді. Річник 4 (17). – Ужгород, 2000. – С. 226-228; Федака Павло. Бращайко Юліан 1879-1955). – Карпатська Україна: документи і матеріали, хроніка подій, персоналії. – Том 2. – Ужгород: ПРАТ «Видавництво «Закарпаття», 2010. – С. 157-160. Бращайко Михайло. – Енциклопедія Українознавства: словникова частина. – Львів, 1993. – Т.1. – С.175; Вегеш М. Вони боронили Карпатську Україну. Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців. – Ужгород: Карпати, 2002. – С. 462-464; Реабілітовані історією. Закарпатська область. Книга друга. – Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2004; Довганич О.Д. Бращайко Михайло Михайлович. – Енциклопедія Закарпаття. Визначні особи ХХ століття. – Ужгород: Видавництво «Гражда», 2007. – С. 55-56. Матеріали наукової конференції, присвяч. Пам’яті Івана Панькевича (23-24 жовт. 1992 р.).- Ужгород, 1992.- 400 с.; Галас Б. Значення мовознавчих спостережень В. Бирчака для піднесення української національної свідомості на Закарпатті: [У т.ч. про І. Панькевича] // Наук. зб. Т-ва «Просвіта» в Ужгороді. – Річ. IV (XVIII). – Ужгород, 2000. – С. 177-181; Гренджа-Донський В. Українська культура на Закарпатті на початку цього сторіччя і за першої Чехо-Словаччини: [У т.ч. про І.Панькевича] // Гренджа-Донський В. Твори. Т. IX: Публіцистика. – Вашінгтон: Карпат. Союз, 1989. – С 393-403; 4. Гриценко П. Ю. Панькевич Іван Артемович// Українська мова: Енцикл. – К.: УЕ ім. М. П. Бажана, 2004. – С. 456; Дзендзелівський И.О. Іван Панькевич як діалектолог// Наук. зб. Музею укр. культури у Свиднику. Вип. 4. – Пряшів, 1969. – С 167-208; Дзендзелівський И. Словник українських говорів Закарпаття Івана Панькевича// Матеріали наук, конф., присвяч. пам’яті Івана Панькевича (23-24 жовт. 1992 р.). – Ужгород, 1992. – С. 176-178; Панькевич Іван (1897-1958)// Енциклопедія українознавства. – Львів: НТШ, 1996. –Т. 5. – С. 1938.; Панькевичівка // Енциклопедія українознавства. – Львів: НТШ, 1996. – Т 5. – С 1939; Панькевич Іван // Закарпаття в енциклопедії українознавства: [За матеріалами вид.: Енциклопедія українознавства. ТТ. 1-11 / Голов, ред. В. Кубійович] / Ред., упоряд. та передм. В. Маркуся. – Ужгород: Гражда, 2003. – С 114. Худанич В. Юліан Ревай – прем’єр-міністр Карпатської України // Карпатська Україна і Карпатська Січ: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції,68 присвяченої 60-річчю Карпатської України і Карпатської Січі. – Ужгород, 1999. – С. 28-34; Вегеш М. Ревай Юліан Іванович. (1899-1979). – Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців. – Ужгород, 2002. – С. 511-513; Федака П.М. Ревай Юліан Іванович. – Енциклопедія Закарпаття: Визначні особи ХХ століття. – Ужгород: «Гражда», 2007. – С. 269-270; Сергій Федака. Юліан Ревай (1899-1979). – Карпатська Україна: документи і матеріали, хроніка подій, персоналії. – Том 2. – Ужгород: ПРАТ «Видавництво «Закарпаття», 2010. – С. 177-180 Зірка Гренджа-Донська. Павло Кукуруза (1896-1078). – Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. – Том 2. – Ужгород: ПРАТ Видавництво «Закарпаття», 2010. – С. 280-285; Федака Дмитро. Ірина Невицька (1886-1965). – Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. – Том 2. – Ужгород: ПРАТ Видавництво «Закарпаття», 2010. – С. 593-595; Дзендзелiвський Й. ПОН i забутий Гарайда: // Карпатський край. – 1993. – № 1–2. – С. 12–14; Довганич О. В’язень гестапо і «Смершу». – Карпатський край. – 1993. – № 9-11; Довганич О.Д. Гарайда Іван Андрійович. – Енциклопедія Закарпаття. Визначні особи ХХ століття. – Ужгород: Видавництво «Гражда», 2007. – С. 86-87.
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 59 – 68.