1989 р. Листи кошового отамана П. Калнишевського 1763 року про устрій Запорізької січі
Володимир Ленченко
У Центральному державному архіві давніх актів СРСР у м. Москві я виявив кілька листів останнього кошового отамана Запорізької Січі П. Калнишевського, датованих липнем 1763 року, з викладом цікавих подробиць про устрій козацької столиці та побут запорожців доби Нової Січі. Зокрема, вони можуть прислужитися при архітектурному відтворенні козацької столиці в державному заповіднику на о. Хортиці.
Ці листи пов’язані з важливою для запорожців справою, яку вирішували протягом 1758 – 1764 років Генеральна військова канцелярія, гетьман К. Розумовський, Сенат, Колегія іноземних справ, імператриці Єлизавета та Катерина II; уважно стежили за нею Кримське ханство та Порта Оттоманська. Закінчилася ця справа для Січі безуспішно, упокоївшись на архівних сенатських полицях під буденною назвою «О перенесений крепостного строения Запорожской Сечи на новое место» [Центральний державний архів державних актів СРСР, ф. 248, оп. 113, арк, 48 – 52]. Пов’язані з нею документи зберігаються також у Центральному державному історичному архіві УРСР [Центральний державний історичний архів УРСР, ф. 269, оп. 1, спр. 2683, 2925, 3377, 4262, 4274].
Почалося все з великої пожежі в Січі 1 квітня 1756 року (дати подаються за старим стилем – В. Л.). Тоді погоріло багато приватних і громадських будівель, зокрема куренів. Відбудова Січі йшла повільно, вона потребувала значних матеріальних витрат. До того ж запорожці думали й про нове місце для Січі, бо тут літньої пори мілів Дніпровий рукав – річка Підпільна – і торговельні кораблі вже не могли вільно підходити до міста. Та й доброї питної води бракувало. Козаки обрали для нової Січі Микитин Перевіз (зараз м. Нікополь). Про це кошовий отаман Григорій Федоров повідомив листом від 12 березня 1758 року гетьмана К. Розумовського, прохаючи його виклопотати «височайший» дозвіл на перенесення Січі, будівництво на новому місці великої мурованої церкви, а також «пожалування» на це відповідних коштів та будівельних матеріалів [ЦДАДА СРСР, ф. 248, Сенат, спр. ЗОН, арк. 8 – 9]. Гетьман надіслав копію згаданого листа до Сенату в Петербург.
17 червня 1758 року. К. Розумовському надійшла з Сенату від імені імператриці Єлизавети грамота з проханням повідомити його думку «подлинно ль то избранное Запорожским Войском новое место к поселению их способно, а наипаче в рассуждении пограничности удобно ль, и представляемые от того Войска резоны справедливы ль» [ЦДІА УРСР, ф. 269, оп. 1, спр. 2683, арк. 1]. За дорученням гетьмана й Генеральної військової канцелярії влітку 1758 р. на обстеження Січі виїжджали миргородський сотник Василь Зарудний, військовий товариш Яків Трифановський та син миргородського полковника Павло Остроградський, котрий склав плани Січі та Микитиного Перевозу (цікава деталь в історії української картографії). 1 березня 1759 року ці документи разом з висновком Генеральної військової канцелярії про доцільність перенесення Січі було подано К. Розумовському, а далі на «высочайшее имя» в Сенат [Там же, спр. 3377].
Майже через рік, 12 січня 1760 року, з Сенату надійшло підтвердження, що одержано план «обоим местам Коша Запорожского» та «Генеральной Войсковой Канцелярии мнения, что оному Запорожскому Войску переселится для лучшей их выгоды на требуемое место при Никотином способно, а Вашего (Розумовського – В. Л.) мнения… не показано»; знову вимагалося подати таке «мнение» [Там же, спр. 2925, арк. 1]. К. Розумовський невдовзі повідомив, шо «для лучшей Войску Запорожскому выгоды… переселится в требуемом ими месте при урочище Никитином признано за способно» [Там же, спр. 3377, арк. 1].
Але справа і далі зволікалася. Занепокоєні запорожці 7 липня 1761 року повторно нагадали гетьману про своє давнє прохання «исходатайствовать» дозвіл на перенесення Січі – цікаво, що цей лист від імені Війська підписали кошовий отаман Григорій Федоров та військовий суддя Петро Калнишевський [Там же, арк. 2]. У серпні 1761 року К. Розумовський «в повторение прежних моих о сем представлении» просив імператрицю вирішити справу позитивно [Там же, арк. 8].
Однак наступне рішення надійшло з Сенату майже через два роки – 10 квітня 1763-го вже від імені імператриці Катерини II гетьманові К. Розумовському доручалося разим з генерал-фельдцехмейстером Вільбоа (очолював інженерне відомство російської армії) відрядити в Січ «достойного» інженер-офіцера, який би обстежив місця перенесення Січі й складав відповідні плани, кошториси тощо. Водночас на подання Колегії іноземних справ передбачалося «при том переселении в воздержании их (запорожців – В. Л.) на будущие времена от худых и своевольных поступков и протчие служащие к порядку и тихости их учреждения зделасть», – що означало розташування на новому місці також фортеці урядових військ. З цією метою влітку 1763 року на Січ прибув з відповідними повноваженнями інженер-полковник В. Менцеліус, що керував у ті часи фортифікаційними роботами в кріпості святої Єлизавети та на Українській лінії [ЦДІА УРСР, ф. 269, оп. 1, спр. 4274]. Порадившись із запорожцями, В. Менцеліус склав відповідні інженерні креслення та кошториси на перенесення Січі на Микитин Перевіз. Влаштування нового Коша, з урахуванням одночасного будівництва укріплення для урядових військ (проти чого категорично заперечували запорожці) мало коштувати 177857 крб. 88 коп. (однак сюди не входила вартість спорудження куренів та «партикулярного строения») [ЦДАДА СРСР, ф. 248, оп. 113, спр. 526, арк. 47]. Ці документи було надіслано до Сенату. До них долучили також копії листів кошового отамана П. Калнишевського до інженера В. Менцеліуса з міркуваннями Коша.
Справа невдовзі скінчилася. Як випливає з «секретного» указу Катерини II гетьманові К. Розумовському від 28 травня 1764 року; за донесенням російського дипломатичного резидента в Константинополі Обрескова – перенесення Січі й будівництво там фортифікаційних споруд викликало протести Кримського ханства та Порти Оттоманської, яку «по нынешнему положению дел в Польше… весьма менажировать надобно». Зазначалося також, що Військо Запорізьке при переселенні «на долгое время в том одном упражнено будет, вместо того, что по нынешним обстоятельствам высочайшей наш интерес иногда востребует употребить их к нужным предприятиям в другом месте». До того ж «как из письма кошевого отамана к инженер-полковнику Менцелиусу усмотрено, они немалого казенного вспоможения на то требуют». Зважаючи не це, було вирішено: «той Сечи Запорожской на новое место перенесение до будущего удобного времени… отложить» [ЦДІА УРСР, ф. 269, оп. 1, спр. 4262]. Переселення Січі так і не відбулося.
У першому листі кошового отамана П. Калнишевського до інженер-полковника В. Менцеліуса від 21 липня 1768 року [ЦДАДА СРСР, ф. 248, оп. 113, спр. 526 арк. 48 – 49] йдеться про загальні питання перенесення Січі, що були всебічно обговорені «по многодержавным при Коше нашем всем здешним обществом советом и разсуждениям». Відзначалося, що з часу пожежі в Січі 1756 року, через загаяння з дозволом на переселення, «курени все тридцать восемь, скарбовые коморы, также дворы, лавки, анбары… все до единого выстроены… и коштом немалым и особливо пространны зделаны». Козаки будували їх просторими, добротними й міцними, але переважно з дерева. Розбирання споруд, щоб перевезти їх, призвело б до того, що вони зруйнувалися б, і знову вийшло б зволікання. Запорожці висловлювалися також проти «регулярного» будівництва та «дальнего укрепления». На новому місці козаки хотіли «построить Кош по своєму обыкновению», щоб найголовніша частина Січі – Кіш, де розміщують курені, церкву та інші громадські будівлі за давнім звичаєм, оточувалася ровом та валком з тином із дубових паль й кількома баштами [Г. Миллер. Известия о запорожских козаках: «Сочинения и переводы к пользе и увеселению служащие». – СПб., 1760. – № 5. – С. 411; В. Ленченко. Невідомий план Запорізької Січі. – УІЖ, 1971. – № 10. – С. 109 – 110].
Запорожці прагнули також позбутися опіки урядової команди, що наглядала за ними з Новосіченського ретрашементу, прибудованого до Нової Січі. Посилаючись на «сумнения» Кримського ханства та Порти Турецької з приводу будівництва нових укріплень на Дніпрі, козаки вказували, що при переселенні «крепости великой там быть, как то место есть на самой границе и в самом виду, не можно».
Особливо цікавий другий лист П. Калнишевського від 25 липня 1763 року [ЦДАДА СРСР, ф. 248, оп. 113, спр. 526, арк. 50 – 51]. Це – чи не єдиний, нині відомий, документ, у якому докладно перелічено типи січових споруд, зазначено їхню кількість і розміри. Хоч ці відомості загалом стосуються будівель, що їх запорожці хотіли спорудити в Микитиному Перевозі, однак зміст листа, категоричне застереження, що на новому місці таких споруд «не менше, как и на нынешнем месте должно быть», переконують у тому, що подібні «особенно пространны» будівлі існували на той час і в новій Січі на Підпільній.
Серед цих споруд названо: 38 куренів, кожен з них разом із кухнею мав розміри 20 на 6 саженів (1 сажень = 2,133 м); скарбові комори, за числом куренів, – розмірами 5 на 6 саженів; складські й провіантські «амбари» – по 12 саженів завдовжки; 4 будинки для старшин (очевидно, для кошового, судді, писаря та осавула) – на 15 саженів кожний; військова канцелярія; церква – на 20 саженів у довжину й ширину; 4 будинки «служительские» – по 15 саженів; окремі «по-коевые избы» для старих козаків (очевидно, при кожному курінному дворі); військовий «секвестер» (в’язниця й карантин одночасно) з будинками служників та сторожів; окремий двір для приїжджих «российских и иностранных с разных мест чинов» (очевидно, відповідає так званому «грецькому будиночку» в старій Чортомлицькій Січі) з хатніми будівлями на 25 саженів; артилерійський цейхгауз (пушкарня) – на 25 саженів; льох для пороху й боєприпасів – на 5 саженів, з виходом завдовжки 20 аршин. Загальних «магазенов» для зберігання провіанту, – неодмінної частини тогочасних російських фортець – у Січі не було: – кожен курінь зберігав відповідні припаси у власних коморах-скарбницях та амбарах. Крамниці харчових та «красних» рядів передбачалося перенести на нове місце без утруднень – певно, це були невеликі споруди. З тексту листа очевидно, що переважна більшість будівель була розміщена в Січі за межами укріпленого ядра – «за городом партикулярного строения и шинковых домов… ныне есть числом до пятисот». На новому місці їх можна було спорудити «столько или с прибавкою».
На запитання В. Менцеліуса про походження старовинного валу, залишки якого ще існували біля Микитиного Перевозу, кошовий відповів, що за переказами старих козаків, він належить до укріплень часів польського панування.
Чи не були то залишки Микитинської Січі, звідки 1648 року Богдан Хмельницький вигнав польську залогу, започаткувавши Визвольну війну українського народу 1648 – 1654 років?
Третій лист, від 26 липня 1763 року [Там же, арк. 52], стосується умов забезпечення Січі будівельними матеріалами – деревом, вапном і цеглою. Видно, що з цим Запоріжжя відчувало значні труднощі. Навколишні ліси були за тих часів спустошені переселеною на запорізькі землі Єдичкульською ордою; та й сама Січ після пожежі 1756 року, як відзначив пізніше колишній запорізький писар І. Чугуївець, була відбудована з деревини місцевих лісів, переважно Самарських [Д. Эварницкий. Источники для истории запорожских Козаков. – Владимир, 1903. – Т. 2. – С. 1857].
Кошовий повідомляв, що на будівельні потреби (і навіть дрова) дерево доводиться купувати в Києві, а то й далі, і переганяти його плотами по Дніпру до Кременчука чи Переволочної, а далі перевозити підводами до Січі, що обходилося, звичайно, не дешево. Доречно нагадати, що дерево на будівництво славнозвісного запорізького Троїцького собору в Старій Самарі (зараз м. Новомосковськ) Кіш придбав у Києві, і влітку 1773 року в чотирьох плотах та 559 колодах спущений Дніпром до річки Самари [ЦДІА УРСР, ф. 229, спр. 322]. Запорожці вважали, що вапно на велике будівництво також доцільніше купувати «вгоре Днепра за Києвом», а завод для випалювання цегли передбачали поставити біля Микитиного Перевозу.
Згадані документи збереглися в копіях, які зняв і засвідчив секретар військово-інженерного відомства Сергій Бабаев. Відчувається, що при переписуванні мова й правопис листів зазнали певного коригування – відповідно до норм тогочасного офіційного листування; тільки подекуди збереглися українізми («козаки», «насланной», «коштом», «хатные», «пожежи», «впоперек, «товариством» тощо). У нашій публікації тексти цих документів наближено до норм сучасного правопису: прийменники виділено окремо, розкрито деякі скорочення («гпдн – господин» – «гдрь – государь») замість літери «ять» вжито «е», оскільки за російським списком вона так і вимовляється, скорочено звеличання («е.и.в.»), проставлено разділові знаки.
Публікується вперше.
Джерело: Пам’ятки України, 1989 р., № 3, с. 28 – 29.