Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

1999 р. Звід пам’яток Києва

Педагогічний музей 1909 – 11 рр., де працювала Українська Центральна Рада

(архіт., іст., мист.).

Вул. Володимирська, 57.

Стоїть окремо у кварталі між вул. Б. Хмельницького і бульв. Т. Шевченка, з невеликим відступом від червоної лінії забудови. Зведено за проектом арх. П. Альошина коштом відомого промисловця С. Могилевцева.

Триповерховий, цегляний, увінчаний банею. Об’ємна композиція визначена поєднанням циліндра з паралелепіпедом. У частині, що виступає, на першому поверсі – вестибуль, на другому – зала на 500 місць у вигляді амфітеатру з балконом, яка вирізнялася чіткістю функціонального задуму й вишуканістю форм. Парадно вирішено центральний вестибуль і бічні сходи. Перекриття залізобетонні, баня у діаметрі 31 м, металева, засклена. Будинок облицьовано інкерманським білим вапняком, з якого висічено також скульптурні елементи головного фасаду (скульптори В. Козлов і Л. Дітріх). Оформлений у стилі неокласицизму, що виражається в симетрії композиції, формі віконних прорізів другого поверху (тридільні, з арковими завершеннями і сандриками), у скульптурному фризі. Ці елементи у поєднанні з криволінійністю центрального об’єму створюють насичену пластику головного фасаду. По периметру трьох фасадів на фризі міститься скульптурна композиція на тему «Просвіта на Русі» (бл. 200 фігур).

Ділянка музею оточена високими чавунними ґратами, що повторюють огорожу розташованого поряд будинку Першої гімназії (арх. О. Беретті, нині гуманітарний корпус Національного університету ім. Т. Шевченка). Під час реконструкції споруди огорожу було замінено на спрощену. Будинок відзначається виразністю композиції, новаторськими плануванням і конструктивним вирішенням, справжнім синтезом мистецтв. Є однією з кращих громадських будівель міста.

Урочисте відкриття музею під назвою «Педагогічний музей Цесаревича Олексія» відбулося 5 жовтня 1912 р. Музей ставив своїм завданням знайомити з найкращою постановкою навчально-виховного процесу, розвитком і сучасним станом педагогічної справи в Росії і за кордоном. Він мав колекції наочного приладдя для початкових, середніх і промислових навчальних закладів, предметів з архітектури, гігієни, фізичного виховання, збірку підручників російською та іноземними мовами, спеціальну педагогічну бібліотеку.

Експозиція музею і кабінети наочного приладдя містилися на другому поверсі, бібліотека і читальня – на першому Зразковий фізичний кабінет наочного приладдя музею був нагороджений великою золотою медаллю Всеросійської виставки 1913 р. у Києві. У виставочних залах музею на третьому поверсі, починаючи з 1912 р., щорічно відбувалися традиційні виставки картин київських художників. В аудиторіях музею проходили лекції кращих педагогів, недільні читання, концерти, з червня 1913 р. – літні курси для народних учителів.

В 1915 – 16 рр. музей був евакуйований до Курська. Після повернення експозиція не відновлювалася.

В 1913 – 15 рр. в будинку містилося також Київське товариство охорони пам’яток старовини й мистецтва (засновано 1910 р.). Серед його членів були відомі громадські діячі та вчені, у т. ч. генерал-губернатор Ф. Трепов, цивільний губернатор О. Ігнатьєв, історики В. Іконников, Ф. Титов, історик-археолог Ю.Кулаковський, історик-фольклорист, етнограф М. Довнар-Запольський; літературознавець М.Петров, фольклорист, літературознавець, етнограф А. Лобода, археологи С. Вельмін, О.Ертель, І.Каманін, В.Хвойка, археолог, етнограф, мистецтвознавець М. Біляшівський, мистецтвознавці Г. Павлуцький, А. Прахов; історик, правознавець, археограф, етнограф О. Левицький та ін. Частину приміщень першого поверху займав музей товариства. Організатором і хранителем музею був О. Ертель. Матеріали його розкопок у Києві та на околицях створили основну частину колекцій музею. Збірка музею складалася з археологічних матеріалів доісторичного і давньоруського періодів, з предметів побуту, зброї, великого зібрання кахлів. Комплектувалася колекція знімків, планів, креслень, галерея портретів діячів Південно-Західного краю, щоденники, плани, креслення розкопок. В 1915 р. колекції музею було перенесено на приватні квартири членів товариства.

Під час 1-і світової війни тут містилася майстерня з виготовлення протигазових респіраторів, проводилися військові заняття юних розвідників навчального округу.

В 1916 – 17 рр. двадцять з тридцяти приміщень Педагогічного музею займала Київська школа льотчиків-спостерігачів (перший – третій поверхи); на першому поверсі містилися також канцелярія інспектора народних училищ та Комітет надання допомоги пораненим і хворим воїнам зі своїми майстернями і складом.

2 жовтня 1916 р. у будинку відбулося перше засідання Київського обласного педагогічного товариства, яке очолював вчений, педагог і громадський діяч В. Науменко (у 1917 р. одночасно директор музею).

З вересня 1917 до серпня 1918 р. директором Педагогічного музею був Грушевський Олександр Сергійович (1877 – 1943) – історик, літературознавець, приват-доцент університету св. Володимира (брат М. Грушевського); у серпні 1918 – лютому 1919 р. – історик Добровольський Леонід Павлович (1867 – 1929).

В 1917 – 18 рр. тут працювала Українська Центральна Рада (УЦР) – вищий представницький орган України, утворений 3 – 7 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців, яка згодом заступила роль керівника українського національно-визвольного руху. На перших етапах політика УЦР спиралася на ідеї автономії і федералізму. Центральну Раду очолював видатний вчений, національний політичний і громадський діяч Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934). До квітня 1918 р. він працював також у цьому будинку. 6 – 8 квітня 1917 р. у будинку Купецького зібрання (тепер Національна філармонія) відбувся Всеукраїнський національний конгрес (бл. 900 делегатів). На ньому було обговорено питання національно-територіальної автономії України, обрано новий склад УЦР у кількості 118 осіб на чолі з М. Грушевським. Його заступники – відомі українські діячі В. Винниченко і С. Єфремов. Пізніше кооптовано нових членів. У серпні 1917 р. було зареєстровано 639 дійсних членів УЦР та 4 кандидати. У цьому будинку відбулося дев’ять загальних зборів УЦР (Великі ради). Між зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, реорганізований наприкінці червня у Малу Раду, яка формувала політику УЦР, розробляла законодавчі акти. Обидві ради були побудовані за фракційним партійним принципом. Найбільшою за кількістю була фракція українських есерів, але до січня 1918 р. провідну роль відігравали українські соціал-демократи.

10 червня 1917 на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді у Міському театрі було оприлюднено 1-й Універсал УЦР, яким проголошено автономію України. 15 червня 1917 р. Комітет УЦР утворив Генеральний секретаріат – виконавчий орган Центральної Ради, що займався внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими справами. До вересня 1917 р. він працював у цьому будинку, пізніше – у готелі „Савойя” (вул. Хрещатик, 38; не зберігся). Першими генеральними секретарями обрано В. Винниченка (голова), Х. Барановського, С. Єфремова, Б. Мартоса, С. Петлюру, В. Садовського, М. Стасюка, І. Стешенка, генеральним писарем – П. Христюка. У липні 1917 р. Малою Радою був сформований повний склад Генерального секретаріату, до якого було введено додатково В. Голубовича, О. Зарубіна, М. Рафеса, О. Шульгина, створено також секретарства шляхів, торгівлі та промисловості, пошт і телеграфів, державного контролю, праці. Останнє у вересні обіймав К. Василенко. У серпні деякий час секретаріат очолював Д. Дорошенко. 29 – 30 червня 1917 р. тут відбувалися переговори з міністрами Тимчасового російського уряду – О. Керенським, М. Терещенком, І. Церетелі щодо взаємовідносин двох урядів і країн.

3 листопада 1917 р. після припинення повстання проти УЦР у Києві на Печерську, організованого більшовиками, капітуляції штабу КВО – представника російського Тимчасового уряду – на об’єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів м. Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою в Україні. 7 листопада 1917 р. УЦР проголосила 3-м Універсалом утворення Української Народної Республіки в складі федеративної Російської республіки, що знаменувало відродження української державності; 22 січня 1918 р. – 4-м Універсалом – самостійність УНР. Проголошення незалежної суверенної української держави – не тільки пік національного руху і найвищий момент державотворення України. Він збігся з політичною кризою, обумовленою суперечками усередині УЦР, прорахунками її внутрішньої і зовнішньої політики, збройними повстаннями проти УЦР, наступом більшовицьких військ тощо. 25 січня Мала Рада та Рада народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після проголошення 4-го Універсалу) залишили Київ (перебували у Житомирі, потім – у Сарнах). У березні після підписання Брестської мирної угоди країнами Четверного союзу і договору з Австро-Угорщиною та Німеччиною про військову допомогу УЦР повернулася до столиці разом з німецькими і австро-угорськими військами.

27 – 29 квітня 1918 р. у залі засідань Педагогічного музею відбувалася сесія Малої Ради, на якій обговорювалася «Конституція Української Народної Республіки». 29 квітня засідання було розігнано німецькими військовими. УЦР припинила своє існування, здавши без опору владу П. Скоропадському, якого на Всеукраїнському з’їзді земельних власників проголосили гетьманом України.

У травні-жовтні 1918 р. в будинку розміщувалася також делегація у справі мирних переговорів з Росією на чолі з міністром юстиції С. Шелухшим, якого у вересні змінив сенатор П. Стебницький. Російську делегацію очолювали більшовики Д. Мануїльський і X. Раковський. Тут діяв також Комітет заснування Національної бібліотеки України.

23 – 29 січня 1919 р. в цьому приміщенні відбувався Трудовий конгрес народів України. Він прийняв тимчасову Конституцію УНР й Універсал до українського народу, в якому висловлено довіру Директорії, оголосив об’єднання УНР із Західно-Украінською Народною Республікою в єдину («одноцільну») державу.

В 1917 – 19 рр. у будинку проводили роботу українські партії. УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія, створена 1905 р.) займала провідне місце в уряді УЦР до поч. 1918, заступником голови УЦР був Д. Антонович, генеральними секретарями і народними міністрами – соціал-демократи В. Винниченко, Д. Колгух, Б. Мартос, Л. Михайлов, С. Петлюра, В. Садовський, І Стешенко, М. Ткаченко. В період гетьманату УСДРП була в опозиції до режиму. Лідери партії, насамперед В. Винниченко і С. Петлюра, були ініціаторами антигетьманського повстання і створення Директорії УНР (14 грудня 1918 р.), в уряді якої працювали члени партії А. Лівицький, І. Мазепа, Б. Мартос, В. Чехівський. В 1920 р. організації УСДРП припинили своє існування в Україні.

УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів, перші групи якої з’явилися у Києві в 1903 – 04 рр.) відігравала провідну роль в УЦР, головою якої був член ЦК УПСР М. Грушевський. Перший уряд незалежної республіки – Раду народних міністрів – очолював есер В. Голубович. У травні 1918 р. партія розкололась, її ліве крило утворило УПСР (боротьбистів), перетворену 1919 р. на УПСР (комуністів). Праве крило на чолі з В. Голубовичем, М. Залізняком, І. Лизанівським, М. Чечелем та ін. у серпні 1918 р. увійшло до блоку українських політичних партій – Українського національного союзу (лідери – В. Винниченко, А. Ніковський), який підготував створення Директорії. Представники партії входили до складу уряду Директорії, боролися проти встановлення радянської влади. Лідери правого крила з встановленням радянської влади емігрували, лівого – репресовані 1921 і 1931 р.

УПСФ (Українська партія соціалістів-федералістів) утворена у квітні – червні 1917 р. внаслідок реорганізації Української демократично-радикальної партії – УДРП) складалася переважно з представників інтелігенції. Видавала газету «Нова Рада». Лідери: С. Єфремов, Д. Дорошенко, М. Левицький, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, А. Ніковський, В. Прокопович, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, С. Шелухін, І. Шраг, О. Шульгин, Ф. Штейнгель та ін. Члени партії входили до складу УЦР, Малої Ради, Генерального секретаріату, Ради об’єднаних громадських організацій у Києві, були губернськими комісарами Тимчасового уряду, займали положення урядової партії за часів гетьманату і Директорії.

Значна частина членів українських партій емігрувала. Ті, що залишилися, були засуджені за сфальсифікованими справами «Спілки визволення України» (1930) і «Українського національного центру» (1931).

Деякий час у Педагогічному музеї містилася також Українська державна академія мистецтв, заснована у листопаді 1917 р. До Оргкомітету і першого складу академії входили голова УЦР М. Грушевський, літературознавець, генеральний секретар УЦР І. Стешенко, художники М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, Ф. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

З 1921 р. тут розташовувався Пролетарський музей, з 1924 р. – Музей революції, у 1932 – 35 рр. – облвиконком. В 1935 – 37 рр. за проектом арх. П. Альошина було проведено реконструкцію будинку, внаслідок якої його розширено в глибину кварталу. До 1982 р. тут містився Київський філіал Центрального музею В. Леніна (пізніше – на вул. Хрещатик, 2).

В 1995 р. на фасаді будинку й у вестибулі встановлено бронзові меморіальні дошки на пошанування Української Центральної Ради (скульптори В. Сівkо, М. Білик).

Тепер – Будинок учителя і Педагогічний музей України.

Лариса Федорова, Данило Яневський, Володимир Ясієвич

ЦДІАУ, ф. 707, оп. 151, спр. 48; оп. 229, спр. 94, 207; оп. 256, спр. 7; оп. 258 спр.53; оп. 300, спр.9, 59; оп. 306, спр. 32; ф. 725, оп. 1, спр. 3, 10, 23, 25, 43, 53;

Верстюк В. Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Укр. іст. журнал. – 1995. – № 2, 5, 6.

Грушевський М. С. Спомини // Київ. – 1988. – № 9 – 12; 1989. – № 8 – 11;

Його ж. Українська Центральна Рада та її Універсали. – К., 1917;

Деятельность Киевского общества охраны памятников старины и искусства. – К., 1912;

Дорошенко Д. Історія України: доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932;

Золотарев И. Из истории Украинской Центральной Рады (1917 год). – К., 1922;

1917 год на Киевщине: хроника событий. – К., 1928;

Ясієвич В. Є. Київський зодчий П. Ф. Альошин. – К., 1966.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 279 – 281.