Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави

Богдан Хмельницький

?

Динаміка змін чисельності населення міста

Еволюцію розпланування міста не можна розглядати без аналізу формування сельбищних зон, яке, в свою чергу, було пов’язане з динамікою чисельності населення. Спричинене історичними обставинами збільшення та зменшення мешканців міста і, відповідно, освоєння нових територій та їх занепад, впливали на організацію сельбищних зон, формування вуличної мережі, ринків, – отже, на еволюцію урбаністичної структури міста.

Питання динаміки чисельності населення Кам’янця-Подільського дослідниками ще не вивчалося. Дані, наведені в історичних джерелах і публікаціях, нерідко виявляють розбіжності. Детально розглядаємо цей важливий для нашої теми аспект вперше.

І. Винокур і М. Петров, виходячи з некоректно прийнятої площі міста 120 га [18], подали чисельність мешканців міста на кілька історичних періодів, зокрема: “домонгольський час” – 7-8 тисяч мешканців; XIV ст. (занепад після монголо-татарської навали) – 4-4,5 тисячі; 1570 р. – мінімум 6-7 тисяч; перед 1672 р. – мінімум 10 тисяч; 1734 р. (результат “національного гноблення з боку турецьких феодалів”) – 3-3,5 тисячі (рис. 5) [19]. Своїх розрахунків автори не наводять, покладаючись на методику акад. П. Толочка. Отримані ними результати, однак, не узгоджуються ані з цією методикою, ані з даними історичних джерел.

У першій давньоруській фазі (XI-XII ст.) площа міста в межах серединної площадки острова (300: 500 м) не перевищувала 15 га. Забудова, як в більшості тогочасних міст, покривала не більше 60-70% загальної території [20]. З розрахунку 60% площа забудови становитиме 9 га, що при середній площі ділянки 0,03 га [21] відповідатиме 300 садибам. При кількості мешканців однієї садиби 7 осіб, населення становитиме 2100 осіб.

Друга давньоруська фаза (XII-XIII ст.) пов’язана зі збільшенням площі міста. Площа сельбищної території в межах топографічного трикутника між вододілом схід-захід та північним кінцем острова, не перевищувала 30 га, а житлової частини (60%) – 18 га. Кількість садиб, виходячи з “давньоруської” норми 0,03 га [22], становитиме 600. Для Кам’янця, з огляду на резерв природно укріпленої території, цю норму можна збільшити до 0,04 га, тоді отримаємо 450 садиб. При середній чисельності сім’ї в 7 осіб населення міста визначиться у 3150 мешканців. За іншою методикою розрахунку середньої щільності населення давньоруських міст на 30 га загальної території міста (при щільності 125 чоловік на 1 га) [23] населення не перевищуватиме 3750 мешканців. Користуючись методикою визначення співвідношення забудованих та незабудованих просторів для періоду формування регулярних західноєвропейських міст [24], незабудована територія у XII-XIII ст. становила 1/4 загальної площі міста. Площа Ринку становила 4,7 га [25], вулиць – 1,3 га, отже, площа міста (4,7 + 1,3) x 4 = 24 га. Це відповідало території завширшки 300 м і завдовжки 800 м, тобто північній та центральній частинам острова до вододілу схід-захід. Сельбищна територія становила 3/4 загальної площі (18 га), що при площі садиби в 0,03 га відповідало 600 садибам, а при площі 0,4 га – 450 садибам. При рівномірній щільності забудови й кількості мешканців садиби 7 осіб, населення міста становило від 3150 до 4200 осіб, відповідаючи даним, отриманим за першою методикою.

Отже, наведена І. Винокуром і М. Петровим чисельність населення міста XII-XIII ст. у 7-8 тисяч чоловік є завищеною майже вдвічі.

Наприкінці XIII ст. почала заселятися вірменськими переселенцями територія південного схилу острова. Сельбищна зона в цій терасованій частині міста становила близько 8 га, які було освоєно протягом наступного століття. При середній щільності 125 чоловік на 1 га потенційний приріст населення мав скласти 1 000 чоловік, що при середній чисельності сім’ї в 7 осіб дорівнювало 140 садибам. Отже, протягом XIII ст. населення міста мало би складати (відштовхуючись від попередніх цифр) в межах 4150-5200 осіб.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. територію Старого міста було освоєно. Для цього періоду використовуємо архівні дані про надання місту 1374 р. князями Корятовичами 200 ланів сільськогосподарських угідь [26], що становило 4 838 га. Земля призначалася для випасу міської худоби, вирощування кормових культур і хліба для мешканців міста та на продаж, тобто відповідала розрахунковій кількості мешканців на перспективу. Враховуючи дані люстрації 1564-1565 рр. (тобто майже через два століття після видачі грамоти) щодо наявності в місті 58 пекарів, а також 80 міщан, які користувалися міською землею загальною площею у 85 ланів [27], можна прийняти, що для задоволення потреб міста у хлібі достатньо було цих 85 ланів землі або 2 056 га. За умови, що одна сім’я обробляє 8 га на рік для освоєння таких угідь потрібно було 257 сімей (тогочасна люстрація нотує 237 дворів міщан і 67 передміщан). За даними П. Толочка, урожай з 1 га становить близько 50 пудів, отже, загальний урожай з 85 ланів становитиме 120 950 пудів, з яких товарний хліб для населення – третину [28]. Вважаємо, можна підняти цю цифру до 2/3. Отже місто могло отримувати 80 633 пуди хліба щорічно. При середньовічній річній нормі його споживання 20 пудів такої кількості вистачило би на 4 031 особу, що є показником тогочасної кількості населення. Ця цифра майже не відрізняється від нижнього показника кількості мешканців домонгольського Кам’янця. З цього випливає, що під час татаро-монгольської окупації населення міста зменшилося. Отже, стає цілком зрозумілою і адекватною мета Корятовичів довести кількість населення після окупації хоча би до рівня домонгольського часу.

У XV-XVI ст., з утворенням у Кам’янці, поруч з українською та вірменською, третьої, польської юрисдикції, почався інтенсивний приплив до міста польського населення, яке опинилося в привілейованому становищі з огляду на приналежність до громади, що зайняла в адміністративній структурі міста домінуючу позицію. Це спричинило спочатку перерозподіл території верхнього міста на користь представників польської громади [29], на наступній стадії – ущільнення забудови верхнього міста, а згодом, коли й ця міра виявилася недостатньою – звільнення малозаможними мешканцями (переважно українцями) ділянок у верхньому місті [30] та переселення до каньйону, у “долину”, де наприкінці XVI – на початку XVII ст. утворилося нижнє місто, в якому переважала некапітальна містечкова забудова. Люстрація 1570 р. [31] нотує в Кам’янці 645 будинків. За даними люстрації 1670 р. [32] у місті нараховувалося 614 будинки та 31 кам’яниця, отже, разом теж – 645 [33]. Як свідчить порівняння пізніших зображень міста з описами його забудови, поняттям “будинок” ревізори позначали середньовічну садибу-парцелу, не враховуючи кількість офіцин та другорядних будівель. Кількість мешканців такої садиби могла коливатися в межах 8-10 осіб (пересічно 9 осіб). Чисельність населення міста, виходячи з простого підрахунку, в XV-XVI ст. становила близько 5 800 мешканців.

Визначаючи кількість населення міста в цей самий період за методикою співвідношення забудованих і незабудованих просторів та з урахуванням того, що в цей час почали зменшуватися міські ринки [34], незабудована площа верхнього міста становить: Ринок українсько-польський (4,7 га – 0,26 га – 1,0 га) + Ринок вірменський (2,25 га) + Ринок Старий вірменський (0,36 га) [35] + вулиці (4 га), отже, разом 10,05 га; відповідно площа під забудовою – 30,15 га. Впровадження парцеляційних норм призвело до збільшення розміру парцели у середньому до 0,06 га. Виходячи з цього, кількість парцелей у верхньому місті становила 502. Якщо прийняти, що на одній парцелі мешкає сім’я пересічно з 9 осіб, то кількість населення верхнього міста становитиме у межах 4 518 мешканців. Обрахування за щільністю населення (150 чоловік на гектар) дає 30,15 Ч 150 = 4 522 мешканці. Нижнє місто (“долина”) в цей час вже формувалося. Відомо, що в другій половині тут було близько 150 садиб [36]; отже кількість населення “долини” (при аналогічній середній чисельності мешканців садиби 9 осіб) становила 1 350 осіб. Тоді загальне число мешканців міста у другій половині XV-XVI ст. становило 5 868 осіб.

Кількість населення верхнього міста на початку XVII ст. обчислюється за незабудованою площею, яка дорівнює 10,29 га. Звідси забудована територія дорівнює 30,87 га. При площі ділянки-парцели в 0,06 га кількість садиб у верхньому місті становитиме 514, а населення, приймаючи, що на одній садибі мешкало 10 осіб, – 5 140. Збільшення середнього числа мешканців однієї садиби пов’язане з розширенням території кляшторів, за рахунок чого сельбищна територія верхнього міста зменшувалася. 150 будинків нижнього міста додають ще 1 500 мешканців. Таким чином загальна кількість мешканців міста, правдоподібно, становила 6 640 осіб.

Населення міста перед турецькою окупацією, в 70-ті рр. XVII ст., можна вирахувати за кількістю будинків у місті. За люстрацією 1672 р., проведеною турками, Кам’янець налічував 553 будинки, що мали власників та 351 будинок і 123 плаци (ґрунти), передані у власність держави [37]. Гадаємо, ревізія проводилася за двома параметрами: а) кількість будівель (не ділянок!), зайнятих мешканцями; б) кількість порожніх ділянок. Усього описано 904 будинки. Пересічно на одній садибі було два будинки, отже, 904 будинкам відповідає 452 міські садиби. Разом з 123 порожніми ґрунтами отримаємо 575 міських ділянок. Якщо ж взяти до уваги, що існували ділянки, з одним, а не двома будинками, то можна погодитися, що кількість ділянок у місті була в межах попередньої цифри – 645. З цими даними кореспондується зображення міста на гравюрі К. Томашевича: тут показано у верхньому місті 494 і в каньйоні – 151 будинок; всього 633 будинки, але треба враховувати, що деякі будинки не попали в поле зображення.

Отже, за кількома люстраціями, складеними впродовж півтора століття, в місті було близько 645 садиб. Якщо прийняти, що на садибі мешкало 10 чоловік, то населення становитиме близько 6,5 тисяч, тобто в межах попередньої кількості (6 640 осіб). Цифра, що її наводять І. Винокур та М. Петров (мінімум 10 тисяч), означає, що на одній садибі мешкають 15-16 осіб, тобто дві сім’ї, кожна з яких має п’ятеро дітей. Гадаємо, це є перебільшенням з огляду на дані про майнові стосунки міщан і розподіл помешкань на садибі. Отже, гадаємо, що разом з гарнізоном замку наприкінці XVII ст. в місті мешкало не більше 7 тисяч осіб.

В період турецької окупації міста 1672-1699 рр. більша частина мешканців залишила місто. Лише невелика частина з них повернулася після підписання Карловицького миру 1699 р., тому не дивно, що за переписом 1795 р. населення Старого міста становило лише 2 328 осіб [38].

Таким чином аналіз динаміки чисельності населення в період XI-XVIII ст. привів до висновку щодо поступового збільшення кількості мешканців міста (за винятком періодів татаро-монгольської та турецької окупації) з 2 100 до 7 000 (рис. 5). Різкий спад чисельності населення у XVIII ст. привів його до межі домонгольського часу.

З наведеної таблиці видно, що тенденція змін чисельності населення міста протягом семи століть характеризувалася зростанням приблизно з однаковою інтенсивністю. Протягом XI-XIII та у XIV – третій чверті XVII ст. приріст становив близько 1000 осіб за одне століття. Лише в період монголо-татарської окупації спостерігається зменшення кількості населення на 1000 осіб, а після 1672 р. і протягом наступного XVIII ст., в зв’язку з масовим виїздом мешканців – різке зменшення на 4,7 тис. осіб.

Істотно відрізняється запропонована І. Винокуром та М. Петровим схема скачкоподібних змін кількості мешканців (рис. 5): протягом одного лише XIII ст. населення зменшується на чотири тисячі, згодом протягом двох століть (XV-XVI ст.) збільшується на дві, а протягом наступного XVII ст. – ще на чотири тисячі, натомість впродовж XVIII ст. знову зменшується майже на шість тисяч. Такі коливання наводять на асоціації хіба що зі стихійними лихами та масовими міграціями, але менш за все – з еволюцією міста європейського значення. Нижче ми покажемо, що не менш алогічними виглядають запропоновані І. Винокуром та М. Петровим схеми трансформацій розпланувальної структури міста, які хронологічно суперечать висунутій самими дослідниками схемі зміни чисельності населення.