Нарис про Дворічанську громаду

Ярослав Ліхолєтов, Микола Олійник, Лідія Чувпило

Дворічанську селищну територіальну громаду створено у 2020, входить до складу Куп’янського району, розташовується на північному сході Харківської області. У 1923–62-і рр. та 1965–2020-і рр. існував окремо Дворічанський район. У 1962–65-і рр. Дворічанщина входила до складу Куп’янського району.

Станом на січ. 2021 територія Дворічанської територіальної громади становить 1113,3 кв. км, населення на січ. 2021 – 16,568 чол. Центр громади – смт Дворічна, яке розташоване на відстані 120 км від м. Харкова. До складу громади входить 55 сіл, які підпорядковуються Дворічанській селищній раді.

Територією Дворічанщини протікає декілька річок: Оскіл, Верхня Дворічна, Нижня Дворічна, Вільшана та Тавільжанка.

Дворічанська територіальна громада межує на півночі з Валуйським районом Бєлгородської обл. (РФ), на сході зі Сватівським районом, на півдні з Петропавлівською та Кіндрашівською територіальними громадами, на заході з Великобурлуцькою територіальною громадою Куп’янського району Харківської області.

По території громади проходить залізниця, на відстані 4 км від центра смт Дворічна знаходиться залізнична станція, яка зв’язує селище з м. Харковом. Також проходить автомобільна дорога, яка пов’язує смт Дворічну з м. Куп’янськом.

Дворічанська громада розташована на південно- західному схилі Воронезького кристалічного масиву. Західна частина громади являє собою плато, східна – терасову рівнину систему р. Оскіл, яка у східних межах області переходить у плато. Територія громади знаходиться в басейні середньої течії р. Оскіл. На Правобережжі найбільшими притоками є Верхня та Нижня Дворічна. На Лівобережжі гідрологічна сітка представлена балочною системою з постійними і тимчасовими водотоками. Грунтовий покрив відносно різноманітний, але на більшій частині переважають чорноземи. Вся територія відноситься до Середньоросійської лісостепової фізико-географічної провінції, більша її частина міститься у посушливій та теплій агрокліматичній зоні.

Степова рослинність збереглася лише на непридатних для оранки територіях. Ліси займають бл. 13,7 тис. га, переважаючими породами є сосна та дуб. Ростуть також різні види клена, береза повисла, осика, яблуня лісова, груша звичайна, вільха клейка, біла акція звичайна. У підліску переважають клен татарський, горобина звичайна, терен, глід та шипшина. Ліси зосереджені у долинах річок та балок. В ярах і балках правого берега р. Оскіл представлена, унікальна для Харківщини рослинність крейдяних нашарувань.

На території громади є запаси рудої і білої глини, крейди, кварцового та річкового піску, а також мінеральної води хлоридно-натрієвого складу. Рослинний та тваринний світ краю досить різноманітний. Рослинний світ представлений великою кількістю мохоподібних, хвощеподібних, папоротеподібних, голонасінних, лишайників, водоростей, грибів, квіткових та лікарських рослин. Тваринний світ теж дуже різнобічний. Це різні види комах, павукоподібних, ракоподібних, молюсків, рептилій, земноводних, птахів та різних видів ссавців. Багато видів рослинного та тваринного світу занесені у Червону книгу Харківської області, Червону книгу України та до Європейського Червоного списку.

На території громади засновано 13 заказників місцевого значення – 8 ботанічних, 5 ентомологічних та 1 ботанічна пам’ятка природи. У 2009 було створено національний природний парк «Дворічанський» (заг. пл. 3131 га) задля вивчення, збереження та відтворення унікальних природних крейдяних комплексів, розташованих уздовж правого берега р. Оскіл. Метою створення стало збереження своєрідної крейдяної флори, відтворення та раціональне використання цінних природних територій та об’єктів лісостепової зони, що мають важливе природоохоронне, рекреаційне та культурно-освітнє значення. До складу парку увійшли 2 ботанічних заказника місцевого значення: «Червоний» та «Конопляне», територія яких цілком входить до заповідної зони парку. В екологічному відношенні вся територія відноситься до умовно чистих, практично безпечна для життя й господарської діяльності населення та рекомендована для усіх видів відпочинку і туризму.

Географічне положення території суч. Дворічанщини у плині великої слобідської р. Оскіл на північному кордоні кол. Куп’янського повіту не сприяло довгий час поглибленому археологічному дослідженні зазначених теренів.

Витоки фрагментарних професійно-наукових історико-археологічних досліджень на теренах суч. Дворічанщини слід віднести до кін. 19 – поч. 20 ст.

Визначною подією для розвитку археології, як для Харківщини, так і в цілому для Слобожанщини став 12 Всеросійський Археологічний з’їзд, що відбувся у 1902 в м. Харкові. Організаційний комітет підготовки з’їзду очолив відомий харківський історик Д. Багалій – професор Харківського університету, пізніше академік УАН, який організував масштабний збір інформації, археологічні обстеження території з метою виявлення пам’яток старожитності та археологічні дослідження за участі вчених та краєзнавців Харківської губернії й запрошених науковців з ін. міст.

Більшість картографованих на той час об’єктів належали курганним насипам. Наприклад, на східній околиці с. Колодязне розташовувалось 2 кургани, на захід та південь від села розміщувалось ще 5 насипів заввишки до 1,5 м. Ще 3 насипи локалізувались на південний захід від кол. с. Лихолобівка (тепер відсутнє), а в околицях с. Терни виявлено 5 курганів заввишки 2,0–4,0 м. Поряд кол. хут. Мироносівка та Холодний розташовувались 4 високих курганних насипи, також 2 кургани розміщувались на захід від с. Миколаївка.

У 1973 під час геодезичної зйомки майже всі відомі до того часу археологічні об’єкти кол. Дворічанського району, які вже було нанесено на військово-топографічні карти, а також дослідниками поч. 20 ст. картографували співробітники інституту Республіканський проектний інститут із землевпорядкування «Укрземпроект» (Харківський філіал).

У 1983 в рамках збору матеріалів для підготовки «Зводу археологічних пам’яток Харківської області» експедицією археологічного кружка Будинку піонерів (тепер – комунальний заклад «Харківський обласний палац дитячої та юнацької творчості») під керівництвом А. Криганова, було проведено дослідження території кол. Дворічанського району. В результаті візуального огляду та обстеження, було пройдено територію бл. 46 км, по обидва береги р. Оскіл (ліва прит. р. Сіверський Донець) та гирло р. Дворічна (прит. р. Оскіл). Під час обстеження було оглянуто курганні насипи біля с. Тополі, с. Новомлиськ та кол. хут. Зимівка (тепер територія с. Піски). Біля с. Тополі було виявлено селище зрубної культури, на території якого зафіксовано залишки напівземлянки, але в цілому, згідно звіту, підйомний матеріал представлено у вигляді фрагментів посуду бронзової доби (кін. 4 – поч. 1 тис. до н. е.), залишків великих тварин, фрагментів кремнієвих відщепів та однієї ножеподібної пластини.

У період 1988–90-х рр. Роганинський загін Середньовічної археологічної експедиції Харківський державний університет ім. О. М. Горького (тепер Харківський національний університет В. Н. Каразіна) спільно з групою учнів археологічного гуртка Палацу піонерів і школярів Орджонікідзевського району (тепер Індустріальний р-н) м. Харкова проводив розвідки з метою виявлення нових археологічних пам’яток в басейнах р. Сіверський Донець та р. Оскіл. Цікавість у проведенні даної експедиції викликано тим, що під час розвідок дослідником А. Ніколаєнко у верхній течії р. Оскіл було виявлено велику кількість об’єктів салтівської археологічної культури (8 – поч. 10 ст.), в яких було знайдено залишки металургійного виробництва. Поблизу північної околиці с-ща Тополі виявлено 2 селища салтівської культури, які своїм тальвегом виходять в заплаву правого берега р. Оскіл, і знаходяться на кордоні з РФ. На одному селищі було знайдено фрагменти гончарної кераміки з орнаментом, а на другому виявлено фрагменти кераміки бронзового віку (4 – поч. 1 тис. до н. е.). На західній околиці с. Піски експедицією було оглянуто 4 селища.

Серед підйомного матеріалу зустрічалися фрагменти посуду зрубної археологічної культури (18–13 ст. до н. е.), ліплена кераміка бронзового віку. На 3 селищах було знайдено кремнієві відщепи, різці, мікроліти. На одному селищі було виявлено кераміку, яка за складом і густиною «тіста», а також профілем вінчиків відноситься до бондарихінської культури (12––10/9 ст. до н. е.). Поза с. Піски, праворуч від дороги на с. Кам’янка, на краю берегової тераси лівого берега р. Оскіл, виявлено селище катакомбної археологічної культури (27/25 –– 21 ст. до н. е.), про що свідчать знахідки у вигляді кремнієвих відщепів, фрагменти ліпленої кераміки зі шнуровим орнаментом у вигляді фасетки.

У 1989 археологічною експедицією Харківський державний університет ім. О. М. Горького під керівництвом С. Берестнєва було досліджено поселення на західній окраїні с. Піски.

У 2012 та 2018 в рамках проведення планового моніторингу та інвентаризації пам’яток археології, співробітники Обласний комунальний заклад «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» О. Лаптєв, В. Дідик та І. Білько оглянули об’єкти археологічної спадщини, які розташовуються на території Дворічанської тергромади, серед яких є вищезгадані об’єкти.

Невеликий обсяг польових робіт із відкриття, вивчення та культурної атрибуції старожитностей різних історико-археологічних епох не дають повної картини про всі етапи прадавньої історії суч. Дворічанщини.

Особливістю Дворічанщини є те, що протягом всього свого існування вона знаходилася на географічній та історичній межі держав і народів, про це свідчать окремі стоянки кам’яного віку та різноманітні археологічні знахідки. У 13 ст., після навали монголо-татар, цей край тривалий час залишався малозаселеним, його називали «Диким полем». На поч. 1660-х рр. на цій території виникає сл. Дворічна. Її назва походить від назви річок – Верхня Дворічна та Нижня Дворічна, що впадають в р. Оскіл (ліва прит. р. Сіверський Донець), яка є другою за величиною в Харківській області.

Виникнення її, як і ін. міст і слобід на території Слобідської України, було пов’язане з масовим переселенням багатьох сюди козаків і селян у 60–70-х рр. 17 ст. з Правобережної України.

Заселення Дворічанщини почалося з появи слобід Дворічна та Тополі. Перші поселенці на території Дворічної з’являються у 1660–61. А загалом засновником спочатку слободи вважається черкас, мешканець м. Новий Оскіл (тепер Бєлгородська область, РФ) В. Бакаринський. Йому належить особлива роль в українській колонізації Оскільщини. У 1666 він запропонував уряду збудувати кілька міст і слобід по р. Оскіл між Валуйками і Цареборисовом, для чого пообіцяв запросити бл. 1 тис. жителів з Правобережної України. До серед. 1670-х рр. він заснував кілька невеликих слобід та містечок, в т. ч. і сл. Дворічна, в якій проживало спочатку бл. 200 українських сімей. Через часті напади татар існування слободи було нестабільним, кількість населення у ньому то зменшувалася, то збільшувалася. Вона була сотенним містечком. Сюди входили, крім населеного пункту, околиці, навколишні села та хутори.

У перші десятиліття свого існування сл. Дворічна («Двурічний городок») виконувала роль одного з прикордонних сторожових постів на території Харківського, а потім – Ізюмського козацького військового полку, а навесні 1680 фортеця біля слободи входила в систему Ізюмської оборонної смуги. Пізніше вона мала назву Полкова Дворічна, а після ліквідації полкового устрою у 1765 стала військовою слободою. Це була добре укріплена слобода, споруджена між 2 річками: Осколом та Нижньою Дворічною, мала острог з дубових палів, окружністю бл. 245 м, 5 вежами і проїзною брамою. Перед ровом на глиб. 3,2 м було встановлено надовбні. Схили рову для захисту від ерозії було покрито обрубом із дерев’яних колод.

Наприкін. 17 ст. сл. Дворічна була ще невеликим населеним пунктом. Тут проживали переважно жителі чол. статі, в т. ч. – 1 отаман на коні з пищаллю, 35 чол. на конях з пищалями, 1 чол. на коні без пищалі та 12 чол. без зброї.

Жителі зазнавали багато лиха від набігів татар, які під час нападів вбивали людей або брали їх у полон, грабували худобу та майно, палили житла. Під час одного з набігів у 1668 слободу була повністю спустошено і розорено. Жителі змушені були звертатися до властей з проханням дати їм хліба, бо не мали чого їсти. Сіяти хліб через татарські напади було не можливо, доводилося постійно вартувати.

Дворічну майже повністю було зруйновано в 1666, 1678 та 1698. Тим, хто врятувався від загибелі, довелося з великими труднощами відбудовувати слободу. У наступні роки слобода поступово зростала. В 1712 тут було тільки 260 жителів, через 20 р. їх стало вже 587. Цьому сприяли вигідне географічне становище слободи, а особливо, припинення татарських нападів у 80-х pp. 18 ст. У 1790 проживало вже 2905 чол., а на 1850 – 3682 чол.

Наприкін. 18 ст., як поселення, Дворічна охоплювала 30 хуторів, що були розкидані уздовж річок: Оскіл, Нижньої та Верхньої Дворічної. В них проживало 1371 чол. та 1372 жін. У сл. Дворічна

було 8 шинків і 8 дерев’яних торгових лавок. Проводилася одна масштабна ярмарка на рік починаючи з 15 серп. і продовжувалася 3 тижні, але в 2-й пол. 19 ст. на поч. 20 ст. вже було 5 ярмарок.

Головними заняттями дворічан були: землеробство, тваринництво, бджільництво і частково рибальство. Із місцевих промислів головне місце належало винокурінню, виробництву дьогтю і селітроварінню. Гаряче вино продавали в усіх шинках сл. Дворічна, а більшу частину вивозили на продаж в ін. слободи та на різні ярмарки. Про різноманітний характер промислів свідчать вироби, якими торгували жителі Дворічної на місцевих базарах: домоткане сукно, дерев’яний посуд, полотно, вози, колеса, відра, горщики, дьоготь, селітра, солона риба. До реформи 1861 Дворічна була центром волості Куп’янського повіту, до якої входило 24 населені пункти. Згідно з положенням 1861, волость стала одиницею станового управління та об’єднувала 20 селянських общин. В результаті реформи кол. державні селяни – 1632, ревізькі душі одержали від держави середні земельні наділи у 5 дес. (5,45 га). Після реформи життя селян не поліпшилося, а навпаки, ще більш посилилося станове розшарування. Основна маса селян, які не могли сплатити гроші за виділену землю, а також не мали чим обробляти, за безцінь продавала або здавала в оренду, а самі йшли на заробітки.

У 2-й пол. 19 ст. продовжували розвиватися дрібні селянські промисли, головним чином з виготовлення предметів господарського побутового призначення. Поряд зі збутом товарів місцевих кустарних промислів селяни торгували продуктами сільського господарства: збіжжям, салом, маслом, медом, фруктами, овочами. У сл. Дворічна з’явилися перші підприємства: кілька вітряків та 1 водяний млин.

З розвитком капіталістичних відносин з’явилися місцеві підприємці. Вони відкрили невеликі крамниці і лавки. На поч. 20 ст. з’явилися 2 цегельні заводи. Пізніше у 1913 місцеві торговці звели ще один водяний млин та олійницю.

Освіта розвивалася повільними темпами. Селянство не мало доступу до освіти. В 1732 існувала початкова школа, де навчалися грамоті лише кілька дітей. У 1782 було відкрито церковно-парафіяльну школу, яка багато років була єдиним навчальним закладом. Лише в 1835 в слободі було відкрито однокласне училище, яке в 1890 перетворено на двокласне. 2 вчителів навчали тут 110 дітей з усієї волості.

Медичне забезпечення дворічан було, як і освіта на низькому рівні. Тільки в 1913 у сл. Дворічна відкрито єдину на всю волость амбулаторію, в якій працював 1 лікар.

Іншим найстарішим поселенням на Правобережжі р. Оскіл на території суч. Дворічанської громади є с. Тополі, яке має свою давню і багату історію. Її заснування відноситься до 1650. Поряд із сл. Тополі через р. Оскіл проходив т. зв. татарський брід, через який могло пройти чимале військо. У зв’язку з цим, уряд Московської держави заснував тут сторожовий пост. З 1650 сл. Тополі – невелике містечко Московської оборонної лінії. Влітку 1680, під час спорудження Ізюмської оборонної лінії тут проводили військово-інженерні роботи під керівництвом Аверкія Опухтіна. Земляний вал, побудований черкасами Острогозького полку, тягнувся по берегу на 853,44 м, перекриваючи татарський брід. Поблизу другого татарського броду стояли надовбні. Біля бродів також було влаштовано засіки з лісу.

На поч. 19 ст. у сл. Тополі – 24 хутора, які розкидані вздовж р. Оскіл, а земельний наділ становив 8500 дес. (9265 га), які не були придатні для хліборобства, тому в більшості, використовувались під сінокіс. Зернові вирощували для домашнього вжитку. На насіння та виготовлення вина купували на ярмарках. Гаряче вино продавали в 3 шинках сл. Тополі та сусідніх слободах.

І хоча землі тут були не придатні для хліборобства, зате вистачало заплавних луків, які сприяли розвитку скотарства. Окрім того, місцеві жителі вирощували у великій кількості овочі на продаж.

У цей період сл. Тополі – центр ремесел Куп’янського повіту. Тут шили чоботи, пряли льон, ткали полотно та сукна, виробляли дьоготь, мило, свічки. Окремої уваги заслуговує шевське ремесло, яке прийшло сюди з сл. Уразово (тепер смт Уразово, Валуйський міський округ, Білгородська область, РФ) з родиною Шавронових. Спочатку вони займалися лише продажем чобіт, а згодом була відкрита майстерня Попових-Шавронових, їх донька вийшла заміж за Попова. Звідси чоботарство було розповсюджено і на сусідню Кам’янку.

Загалом, тут жили не бідні люди. На це вказує той факт, що на громадські кошти було збудовано та утримувалося училище (1819).

Серед населених пунктів, які виникли на території краю в 2-й пол. 17 ст. слободи: Вільшана, Лиман Другий, Токарівка, Кутьківка, Кам’янка, Петро-Іванівка, Новомлинськ.

У 1675 на відстані 15 км від смт Дворічна було засновано с. Вільшана, селянами і козаками з Правобережної України. Дозвіл на заснування поселення видавала Російська держава, так як вважала землі «Дикого поля» своєю державною територією. Дозволялося заселяти перш за все місця, що мали важливе стратегічне значення. Їм доручалася вкрай необхідна, але смертельно небезпечна прикордонна служба безпосередньо вже на території, що контролювалася татарами. Переселенці були сміливими, досвідченими і обережними людьми, які добре володіли зброєю і в разі нападу могли грамотно організувати оборону.

Місце для майбутньої слободи було вибране досить зручне. Поселення вирішили розмістити у неглибокій пологій балці, по якій протікала р. Вільшанка. З усіх боків балку оточував густий віковий ліс, що мав слугувати новоселам для різноманітних господарських потреб. А в разі небезпеки татарського нападу ліс мав стати для них надійною схованкою. Неорані землі, велика кількість дикого звіра – все це створювало необхідні умови для успішного господарювання. Майбутню слободу вирішили назвати Вільшаною, як мовили в ті часи. На підступах до поселення козаки влаштували засіки, а на вершинах навколишніх курганів поставили вартові вежі, обладнавши їх сигнальними засобами. Навесні 1675 вільшанці вперше вийшли орати цілину. Саме з цього моменту Вільшана почала відлік своєї трьохсотлітньої історії. У 2-й пол. 17 ст. навкруги сл. Вільшани поступово утворилися декілька ін. поселень, в т. ч. сл. Мануїлівка та с. Лиман Перший.

Наявність великої кількості лісу і гончарної глини біля слободи сприяла розвитку цілої низки ремесел. Тут виникли справжні династії майстрів – колісників, столярів, бондарів, гончарів, які возили свою продукцію на продаж у ін. міста та слободи. Майже 30 р. поспіль Вільшана була найбільшим центром селітроваріння. Цьому сприяли, перш за все розміщення великих запасів селітри поряд із слободою, а також вдосталь лісу і наявність у Вільшані спеціалістів відповідного профілю. Загалом у жителів Вільшани вже наприкін. 17 ст. була досить широка виробнича спеціалізація. Окрім селітроваріння, винокуріння та вівчарства, козаки виготовляли на замовлення та продаж колеса, вози, гарби, а згодом, у 18 ст. – мажі. Це були високі вози для перевезення на далекі відстані різноманітних вантажів, їх найчастіше використовували чумаки для походів за сіллю. З худоби вільшанські козаки вирощували коней, корів, свиней, домашню птицю і обов’язково – овець.

У 1685 сл. Вільшана увійшла до складу Куп’янської сотні Ізюмського слобідського полку, а в 1797, коли чисельність жителів значно виросла, стала волосним центром Куп’янського повіту. Вільшанська волость проіснувала аж до 1923. У підпорядкування слободи Вільшани входило 38 населених пунктів, тоді як у Дворічанську волость – 24.

У 2-й пол. 17 ст. з’являється с. Мануїлівка (суч. назва с. Першотравневе) поряд з с. Вільшана. Засновниками села були козаки-переселенці з Наддніпрянської України. Мануїлівка розташована неподалік кордону з Російською Федерацією. Тому у житті та розвитку слободи активну участь приймав значний прошарок росіян.

У 1679 кількома сім’ями руських і черкас на чолі з осадчим І. Даниловим, було засновано с. Кам’янка при гирлі р. Кам’янка. Одразу почалося будівництво дерев’яного городка, йому відводилась роль одного з форпостів на Ізюмській укріпленій смузі. Раніше сл. Кам’янка була волосним центром Куп’янського повіту та була розташована на правому березі р. Оскіл, на старовинній дорозі із Куп’янська до Валуйок. Перша згадка про неї міститься в Царській грамоті 1685, даній Ізюмському полковнику, а також в указі 1708 в числі міст і містечок Слобідської України. До 1837 тут над р. Оскіл стояли 2 гармати.

Населення сл. Кам’янка займалось в основному хліборобством та скотарством. Велика кількість сінокосів дозволяла тримати більше худоби, ніж в ін. державних поселеннях. У слободі були розвинуті торговельні відносини. Торгували в основному вином, овочами, худобою, сіном, дьогтем, милом, свічками.

У 1844 в сл. Кам’янка було відкрито сільське народне училище. У 1892 в училищі був один учитель і 96 учнів. Курс навчання складав 3 р.

Слід згадати, що у с. Кам’янка в 19 ст. жили 2 відставних офіцери, які відзначились на російсько-кавказькій війні (1817–64) – майор Т. Юдін і підполковник І. Попов. Вони були призвані в рекрути з державних селян. У відставку вийшли спадковими дворянами, кавалерами декількох орденів. Будинок Попова зберігся до цього часу. Також були і кам’янчани, які загинули під час російсько-турецької війни (1877–78): К. Орлов, І. Нестеренко, Д. Біляєв. Вони служили рядовими в 74-му піхотному полку. Ще двоє: І. Юр’єв (бомбардир) та Т. Якунін (канонір) служили в 3-й артилеристській роті Олександропольської фортеці. У кожного із загиблих залишились в с. Кам’янка дружини та діти. Кожній родині було надано допомогу і призначено пенсію від уряду.

На поч. 20 ст. до Кам’янської волості входило 34 поселення, в яких було 2315 дворів і 18950 чол. населення. До цього часу в селі збереглося декілька будівель кін. 19 – поч. 20 ст., але, на жаль, майже всі покинуті та напівзруйновані. Це будинок волості, земська лікарня, будинок парафії по вул. Центральній та 2 будинки місцевих торговців. Не збереглася в селі гамазея (будівля для зберігання зерна та борошна), яка була споруджена без жодного цвяха. Вона була віднесена до архітектурних пам’яток Харківщини.

У 2-й пол. 17 ст. з’являються перші згадки про с. Кутьківка. В цей час, на території краю з’явилися перші поселенці-втікачі з Правобережної України. Хоча датою заснування вважається 1862. Першим поселенцем був Кутько Охрім Пилипович. Він разом зі своїми синами заснував невеличкий хутір. Довгий час це місце називалося Хуторище. Поступово зростало число переселенців. Пізніше на деякій відстані від хутора в степу з’явилося село. Так, вже у 1864 с. Кутьківка налічувало 61 двір, 290 чол. та 298 жін.

Головним заняттям кутьківців було хліборобство, тваринництво і частково бджільництво, кустарне виробництво полотна і сукна.

Після реформи 1861 кол. державні селяни с. Кутьківка, 588 ревізьких душ, одержали від держави середній земельний наділ 5 дес. (5,45 га).

В 2-й пол. 19 ст. у селянській общині відбувалося розшарування. У селі продовжували розвиватися дрібні селянські промисли по виготовленню возів, саней, коліс та дерев’яних меблів. Крім збуту товарів місцевого кустарного виробництва, селяни торгували салом, маслом, медом. Також в цей період з’явилися перші підприємства: 3 вітряки та водяний млин. З’явилися перші крамниці.

1903 в селі було побудовано початкову школу з однією класною кімнатою і квартирою для вчителя. Діти навчалися 3 р., починаючи з 8 р. Навчання велося російською мовою. Навчали учнів читати, писати, рахувати і Закону Божого. Навчання дітей не було обов’язковим.

У 2-й пол. 17 ст. було засновано с. Другий Лиман переселенцями з Правобережної України, які селилися біля оз. Лиман, що й дало назву селу. Наприкін. 18 ст. село було поділено на 2 частини: в західній частині жили державні селяни, у східній – селяни-кріпаки. Поміщикам належали чорноземи, а селянам були виділені пісок і солончак. Ця ділянка бідних земель так і називалася – «дар». Поміщики засівали поля зерновими та цукровими буряками. Для роботи на полях наймали людей з навколишніх сіл.

Один з поміщиків Шишальський побудував тут свій маєток з розкішним садом, ставком, алеями черемухи, бузку. Поряд з маєтком поміщика, відразу за його садками, біля озера було розміщено хатинки панської прислуги. З дозволу господаря будували житло конюхи, візники, пастухи та ін., що заслуговували на панську милість і навіть тоді, коли село розрослося, цей куточок так і зберіг свою назву – Панський край. Осіло тут і багато робітників землекопів, що будували залізницю Куп’янськ–Валуйки.

Пан дбав про довкілля: насаджував ліси, сади, велів копати ставки, почистили оз. Лиман: спустили воду, осушили дно і на селянських підводах вивезли на поля дорогоцінне добриво. Пізніше більшу частину панських земель було розпродано вихідцям з м. Полтави та місцевим заможним селянам.

У 2-й пол. 17 ст. також засновано с. Токарівка. Перші поселенці тут були на прізвище Токар, звідси слобода й дістала назву. Це був козачий хутір на 43 двори. Тут жило 251 чол. та 253 жін. На південь від с. Токарівка розташовувався хут. Буряківка, на заході – сл. Вільшана, на сході були землі різних поміщиків, які користувалися найкращими чорноземами краю. У користуванні простих токарівців було 400 дес. (436 га), що знаходилась далеко на південь ярами та кручами. У 1913 в с. Токарівка було 100 дворів, 1000 чол. населення.

с. Петро-Іванівка теж засновано у 17 ст. Свою назву слобода дістала від імен синів поміщика Петра і Івана. Після реформи 1861 налічувалося 12 дворів, в яких мешкало 59 чол. і 64 жін. У Петро-Іванівці був маєток поміщика Цонипа. При ньому було дворових 25 чол., селян – 44 чол. с. Петро-Іванівка по уставній грамоті від 4 берез. 1861 належало підполковнику М. Григор’євському.

До цього періоду належить виникнення с. Митрофанівка. До 1917 землі с. Митрофанівка належали поміщиці Митрофановій, яка займала землі 600 га. За її ім’ям і названо поселення Митрофанівка.

В цей же час виникло с. Нововасилівка, яка належала поміщику Гонтарю. На той час там налічувалося 60 дворів.

Тоді ж виникло с. Фиголівка, яке спочатку було хутором і дістало назву від імені поміщика німця Фогеля, який займав 400 дес. (436 га) землі. Зі своєю дружиною тримали тут економію. Маєток було продано Д. Чалому. Йому належало 400 дес. (436 га) землі, держав 30 коней, 20 биків.

С. Новомлинськ (кол. назва Переволошна) засновано в 17 ст. з 2 общин: перша – в Ільінці, друга – у Миколаївці. У селі нараховувалось 90 дворів. Селяни займалися сільським господарством і більшість з них працювали у поміщиків А. Баркова і Д. Чалого, останній купив ці землі у німецького землевласника Фогеля, в якого раніше працював. У пана Баркова було загалом 600 дес. (654 га) землі і 200 дес. (218 га) сінокосу. У Новомлинську у пана Баркова була садиба.

Д. Чалий разом з братом Іваном мали маєток у Новомлинську. А в Дворічній у них було дворове місце, яке було розташовано поряд з теперішньою будівлею музею. Також у них був маєток у Фиголівці, який перед цим належав Фогелю. Один із братів Чалих – Дмитро, працював у нього прикажчиком, а згодом став власником маєтку. Пізніше йому належала частина земель в Новомлинську. В 1917 він добровільно віддав своє майно радянській владі.

Наприкін. 17 ст. виникло с. Колодязне, вздовж русла безіменної річки, яка бере свій початок у великобурлуцьких лісах і впадає до р. Оскіл. В 1712 тоді слобода належала генерал-майору Ф. Шидловському, а в 1718 землі у нього було відібрано ін. волосними дворянами. З 1785 землями тут володіли кілька поміщиків. В слободі нараховувалось 122 двори, 423 чол. і 360 жін. Згодом, звісно, слобода зростала.

До 1917 в сл. Колодязне було 3 млина з механічними двигунами, вітряний млин, 2 олійниці, 4 кузні, цегельний завод, 6 приватних лавок. Добре розвивалось деревообробне ремесло, бондарство, шитво. Один із бондарів Павло Шевченко прожив в сл. Колодязній до 108 р. і увесь час робив та лагодив бочки. У річці водилося багато риби, то ж місцеві жителі займалися рибальством, а луки в заплаві річки давали корм худобі.

До сл. Колодязне входило декілька хуторів, кожен мав свою назву та територіальні кордони по відношенню до ін. Серед них хут. Хрущівка, де були землі поміщика Хрущова. На хут. Трубчанинівка жили кол. кріпосні поміщика Трубчанина. Хут. Бульбівка називався від прізвища селян, які тут жили. Це були розкріпачені селяни, деякі з них мали клаптик землі. Також тут розміщувалися хутора: М’ясниківка, Вовчанівка, Лебедин. В основному це були заможні селяни.

До 1917 на М’ясниківці жили 3 бідні брати Сокирко: Яків, Макар і Степан. Будучи в армії Степан одружився на донці командира і повернувся додому вже з приданим дружини. Брати відразу ж придбали млин і маслобійню з механічним двигуном. Потім вони брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу (1917–21), але в 1920 вимушені були емігрувати за кордон. Після встановлення радянської влади майно Сокирків було конфісковано.

Вже у 18 ст. на території краю засновано було такі населені пункти: с. Миколаївка, с. Піски, с. НовоГеоргіївськ (нині с. Новоєгорівка), с. Тавільжанка.

Ходить легенда, що с. Миколаївка виникло таким чином, що у 18 ст. по цій місцевості проїжджали чумаки з сіллю і зупинились тут переночувати. Одному чумакові дуже сподобалась ця місцевість і він захотів залишитися в цих краях. Того чумака звали Миколою, звідси й дістало назву все поселення.

В с. Миколаївка свого часу мешкав полковник М. Греков, який 1813 за участь в Кахетинській експедиції будучи прапорщиком Ширванського піхотного полку, отримав орден «Святої Анни» ІІІ ст., а в 1819 за участь у боях проти горців, отримав ордена «Святої Анни» ІІІ ст. та «Святого Володимира» ІV ст.

Історія с. Тавільжанка сягає в далеку давнину, село вільне, люди не були кріпаками, засновано у 18 ст. втікачами-козаками з Правобережної України і Запорізької Січі після придушення повстання козацької бідноти у 1768.

Село розмістилося на невеликій річці під назвою Жанка, по обидва боки яка впадає в р. Оскіл. На той час по берегах річки росло дуже багато рослини – тавіль, за назвою річки вирішили назвати поселення – Тавільжанка. Основними з промислів тавільжанців було землеробство, тваринництво, мисливство, рибальство, бджільництво. Також тут були збудовані млини-вітряки водяні, розміщені на р. Тавільжанка. У 1864 в селі нараховувалося 166 дворів з населенням 822 людини, з них – 399 чол. і 423 жін.

У 1720 засновано с. Піски, спочатку це був козацький хутір. Знаходиться на лівому березі р. Оскіл, навколо села розташовані лісові масиви, поруч залізнична ст. Тополі. Жителі с. Піски в основному займалися землеробством, тваринництвом, бджільництвом і рибальством, а також виробництвом смоли і дьогтю. У записах за 1864 вказано, що у хут. знаходиться 151 двір, а проживає 516 чол. та 541 жін.

У 1882 у хут. побудовано й відкрито сільське училище. У 1892 в училищі була 1 вчителька та 1 законовчитель, 51 учень, курс навчання – 3 р. 29 жовт. 1900 вже в с. Піски, в районі теперішньої братської могили радянських воїнів, було засновано церкву в честь і пам’ять Вознесіння Господнього (мідну табличку з написом і датою відкриття цієї церкви досі збережено). Після періоду національно-визвольних змагань (1917–21) в приміщенні церкви став працювати клуб, де демонструвалися фільми. Але згодом у 1960-х рр. приміщення згоріло.

До 1917 більшою частиною землі володіли в основному заможні селяни, а ін. частину, невеликі наділи, займали селяни по 2 дес. (2,18 га) на особу.

У різний час виникає ще декілька сіл та хуторів. У 1725 виникає с. Бологівка, колись було адміністративним центром сільської ради, на сучасному етапі проживає 80 чол. У 1799 з’явилось с. Гороб’ївка, воно оточено великими лісовими масивами. Поруч проходить залізниця, за 2 км смт Дворічна. У 2020 внаслідок лісової пожежі село практично згоріло. У 1825 було засновано с. Гракове. У 1929 з’явилося с. Жовтневе (з 2016 с. Богданівське) неподалік лівого берега р. Оскіл, навколо села великі лісові масиви. 19 трав. 2016 село було перейменовано на честь Богданівського полку Армії УНР, який у груд. 1918 вів на цій території оборонні бої проти більшовиків.

Отже, заселення краю розпочалося в серед. 17 ст. До цього часу шлях перед татарами до південних кордонів Московської держави був майже повністю відкритий. Це давало змогу татарам здійснювати грабіжницькі спустошливі набіги. Населені пункти, якщо і виникали в цій місцевості, то звісно подалі від татарських шляхів. Постійні набіги гальмували розвиток економіки краю. Потрібно було захищатись, і тому Московський уряд почав будувати систему укріплень по південному кордону держави. Хоча будівництво лінії укріплень повністю не вирішувало проблеми небезпеки з боку татар. Для охорони кордону потрібні були люди. І вони знайшлися. Це були шукачі кращого життя із Задніпровської та Лівобережної України, які боролися за свою свободу, волю, землю та рідну мову. До того ж їм надавалися різні пільги. Зокрема, переселенці звільнювалися від сплати податків, також поважалися всі їхні традиції і звичаї. Хоча вони ще не розуміли, що вступивши на військову службу, вони вже не належали собі. Такими утікачами, засновано сотні слобід, серед яких і слободи, засновані на території суч. Дворічанської громади.

Після заселення краю влада повинна була дбати про медичне обслуговування та освіту населення, але вона не дуже цим переймалася. Від часу заснування на території краю перших слобід у серед. 17 ст. і до поч. 20 ст. медичне обслуговування практично було відсутнє. Влада взагалі не дбала про здоров’я людей. Місцеві жителі працювали на непосильних виснажливих роботах. Голод і злидні стають причинами різних епідемій, які переслідують місцеве населення. Лише в сл. Дворічна від холери в 1831 і 1848 померло бл. 70 чол., а в 1849 – 5 міс. тривала цинга, яка забрала понад 50 чол. У с. Кам’янка у той же час від холери померло 59 чол., від цинги – 95 чол. Люди помирали і в ін. слободах від різних захворювань. І лише в 1910 в сл. Дворічній було відкрито першу та єдину на всю волость земську лікарню, в якій огляд хворих проводив один земський лікар і кілька медичних сестер. Значна частина населення була вимушена звертатись за медичною допомогою в Валуйки, Уразово чи Куп’янськ.

Освіта, як і медичне обслуговування на початковому етапі становлення громади була відсутня. Не було для цього можливостей. Населення займалося повсякденно охороною кордонів. Але у 18 ст., після скасування козацького самоврядування, військова сл. Дворічна увійшла до Куп’янського комісарства Ізюмської провінції Слобідсько-Української губернії. З 1797 Дворічна – волосний центр Куп’янського повіту. Отже, поселення вже не виконували ролі сторожових постів для захисту південних кордонів Російської держави від набігів кочовиків. Це сприяло швидкому розвитку економіки краю. Почала зростати кількість поміщиків та дрібно-маєткового дворянства, але при цьому відмічається дуже низький життєвий рівень місцевого населення у всіх сферах життєдіяльності. Місцеві жителі були задіяні на непосильних виснажливих роботах. Доступу до освіти практично не мали. Перший і єдиний навчальний заклад у сл. Дворічна – церковно-парафіяльна школа, збудована у 1732. Тут навчалось всього декілька дітей.

Лише в 1835 у Дворічній було відкрито однокласне училище, яке не могло охопити всіх дітей. Протягом десятиліть тут працював 1 учитель, який навчав щороку бл. 30 дітей. У 1890 училище стало двокласним і навчалось тут вже 110 дітей не лише з Дворічної, а й з ін. населених пунктів волості. В училищі працювало 2 вчителя, один з них був одночасно і директором.

У 1844 в с. Кам’янка було відкрито сільське трирічне народне училище. Тут працював 1 вчитель, який навчав 96 учнів. Згодом в селі у 1892 відкрито церковно-приходську школу, яка діяла до 1917.

18 листоп. 1869 в сл. Колодязна було відкрито трикласну народну школу. В ній також працювала 1 вчителька, яка навчала 53 учня. При школі працювала бібліотека з фондом бл. 300 книг.

В 1882 було відкрито початкове училище в с. Піски. На поч. 20 ст. було збудовано і відкрито трирічну земську школу, а вже у 1930-х рр. – семирічну школу.

На поч. 20 ст. в сл. Колодязна функціонувало земське однокласне училище. На 20 груд. 1912 в училищі навчалось 222 учня, а в 1916–17 їх залишилося лише 79. Через відсутність міст було відмовлено 82 дітям. В училищі було 4 вчителя. Навчання велось на російській мові. Заняття проводились в 3 класних кімнатах, тут же були 2 вчительські квартири. Спочатку, школу починали відвідувати бл. 200 чол., але закінчували 12–15 учнів, бо селяни вважали, якщо дитина навчилась рахувати і складати літери, то вона вже грамотна, і подальше навчання вже не потрібне.

20 груд. 1917 в сл. Дворічна діяло Земське двокласне училище, в якому працювали 7 вчителів, які навчали 350 учнів. Навчання проходило в 5 класних кімнатах, на російській мові. На кін. навч. року 1916–17, в училищі залишилося 2 вчительки, які навчали 52 учня. В 1924 в смт Дворічна для ліквідації неграмотності серед дорослих було відкрито лікнеп, школу політосвіти, де на поч. жовт. 1925 навчалося 65 чол.

Отже, перші навчальні заклади на Дворічанщині почали відкриватися в 1-й пол. 19 ст., але більшість з них відкрито наприкін. 19 – поч. 20 ст. Навчалися в них здебільшого діти заможних жителів та священнослужителів. Прості селяни не могли собі дозволити навчатися. Але вже в 20–30-х рр. 20 ст. держава приділяла багато уваги залученню до навчання всіх дітей шкільного віку. Для цього було створено спеціальний фонд для школярів, де їм безкоштовно видавали підручники, зошити, одяг та продукти харчування.

Разом з розвитком освіти поступово йшло становлення і духовного життя. Перший храм в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці було споруджено в сл. Тополі 1650. Через малолюдність приходу церкву було перевезено в сл. Дворічна. В архівних документах згадується і дерев’яна Архангельська церква. Зокрема, вказується на те, що в 1762 її було перебудовано.

У 1849 було освячено дерев’яний храм в ім’я Св. О. Невського. Існує легенда щодо назви церкви. Начебто через р. Оскіл переправлявся зі своїм військом О. Невський, тому й церква названа в його честь. В окрузі приходу с. Отрадне знаходився також молитовний будинок.

В 1660 було збудовано храм в сл. Кам’янка. При храмі було 94 дес. (102 га) землі. Відомо, що в 1712 священик Лука та прихожани церкви просили архіпастирського благословення на будівництво нового храму, мотивуючи тим, що стара Миколаївська церква непридатна і вже згнила. Однак і їй не довго довелося існувати, адже у ті часи населені пункти в краї виконували роль сторожових постів (охороняли південні кордони Московської держави від набігів монголо-татар), а відтак, часто піддавалися їх набігам. Відомо, що 1689 після спустошливого набігу татар було розорено поселення Кам’янка, в т. ч. і церква. Тому, в 1799 вже на ін. місці, збудовано було третій храм Святителя і Чудотворця Миколи. В серед. 18 ст. служив тут протоієрей Трохим Григор’євський. Його ім’я було викарбовано на дзвіниці, яку придбано на його кошти в 1764. Згідно з відомостями про священнослужителів Миколаївської церкви сл. Кам’янки за 1873, відомо що в 1815 церкву було перебудовано через технічний стан, потім обновлялася в 1840 та 1854. В 1872 церкву перероблено, було зроблено (споруджено) цегляний фундамент, збудовано і вкрито залізом дерев’яну дзвіницю.

Згідно відомостям Сергіївської церкви та церковних служителів сл. Колодязна за 1871 відомо, що тут в 1714 збудовано дерев’яну Сергіївську церкву. Церква зведена на кам’яному фундаменті, вкрита залізом, всередині розписана на кошти церковного старости. В 1780 церкву було перебудовано. Але в 1791 від удару блискавки церква тріснула, тож її скріпили металевими скобами. В 1846 її знову було перебудовано.

У 1780 прадід великого вченого І. Мечникова – корнет Ілля Іванович Мечников збудував у с. Новомлинськ дерев’яну церкву в ім’я Пророка Іллі, пізніше перейменовано в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. В цій церкві хрестили всіх дітей роду Мечникових, окрім тих, що народжувалися в м. Петербурзі (тепер м. Санкт-Петербург, РФ). В цій же церкві проходили і вінчальні церемонії та відспівування померлих. У 1873 Покровську церкву було приведено у належний стан, устатковано церковним інвентарем, перекрито залізом та побілено, завдяки зусиллям священнослужителів та прихожан церква. За кошти церковного старости було розписано новий іконостас. У 1911 маєток Мечникових був відданий у заставу селянському земельному банку, який віддав його селянам. Маєток і навіть склеп Мечникових було розібрано селянами, тоді і була вирішена доля церкви.

Свою історію будівництва має храм у с. Вільшана. У 1822 при переправленні через р. Оскіл загинуло багато прихожан з с. Вільшана, тому вільшанці вирішили збудувати свій храм. 1825 було закладено основу храму, а в 1834 храм було освячено. Благодійниками при будівництві храму були: поміщик Дмитро Тимошенко, купець Антон Страхов і Іван Гонтарєв, а також декілька селян. Найбільші благодійні внески були внесені поміщиками Іваном і Анною Соболєвими. До 1837 Ново-Вільшанська церква була обладнана дуже бідно, стояла без огорожі та мала великі борги.

В минулому сл. Ново-Георгієвськ (тепер с. Новоєгорівка) належала до маєтків Мечникових. В 1813 цей маєток було продано колезькому секретарю Семену Трохимовичу Ларіонову, пізніше поручику Михайлу Кондратьєву. Він у 1858 побудував тут кам’яну церкву на честь Ікони Іверської Божої Матері. У 1859 церкву було освячено. Відомо, що в 50-х рр. 20 ст. храм було підірвано.

В с. Миколаївка збереглася Георгіївська церква, яка є пам’яткою архітектури. ЇЇ було збудовано у 1882–83. Спочатку вона була повністю дерев’яною. Церква пережила пожежі, навали, розграбування, війни. Це мабуть найдавніша споруда на Дворічанщині, яка є свідком багатьох періодів розквіту громади. У 20-і рр. 20 ст. дзвіницю та купол розібрано, обкладено цеглою та облаштовано під сільський клуб. Минуло багато часу, доки стара церква не набула другого життя. Тільки в 90-і рр. 20 ст. керівник місцевого господарства вирішив відновити церкву, її обклали цеглою, повернули на місце дзвіницю і купол, виконали розпис всередині. 7 лют. 1993 митрополит Харківський і Богодухівський Никодим освятив відреставрований храм. Багато років священники приїздили з м. Харкова, щоб проводити служіння, бо не було для них постійного житла. Але на сучасному етапі він вже є постійно діючим храмом.

Цікава і водночас трагічна історія Ковалівської церкви в с. Мануїлівка. За спогадами старожилів один багатий поміщик, який мав сотні дес. орних земель і лісів, подарував на будівництво церкви дерево. Бригада будівників робила зруб церкви прямо в лісі. На місце будівництва перевозила його взимку. Потім бригада раптом відмовилась від подальшої роботи. Кілька років вона простояла недобудованою. Ковалівська церква проіснувала 34 р. Влітку 1942, радянські війська при відступі зруйнували її, щоб не служила нацистам спостережним пунктом. Так закінчилася існування останнього храму, збудованого на території Дворічанщини.

Політичні зміни, що відбувалися на території України під час національно-визвольних змагань (1917–21), дуже вплинули на становище різних верств населення Дворічанщини. Різні верстви населення громади приймали в них активну участь. У 1918 склалася критична ситуація для УНР. Більша частина держави була захоплена більшовиками, тому керівники Центральної Ради вимушені були укласти мирний договір з державами Четверного Союзу, з якими впродовж останніх років точилася війна.

Після тривалих переговорів 9 лют. 1918 було укладено Брестський мирний договір, за яким обидві сторони відмовлялись від взаємних претензій і відновлювали економічні відносини. Окремим пунктом передбачався взаємний обмін найважливіших сільськогосподарських промислових виробів для задоволення нагальних потреб, тобто завуальовано було сказано, що звільнення від більшовиків буде за умови отримання 1 млн т хліба. Все це лягало важким тягарем на плечі селян. Українське селянство переконували, щоб вони позитивно сприймали німецько-австрійські війська.

Але з самого початку напруга на українських теренах зростала по відношенню до іноземних збройних сил, подекуди приймала форми збройного спротиву проти реквізиції хлібу та фуражу, подекуди були відкриті виступи та партизанська боротьба. Періодично виникали сутички на побутовому грунті. Все це загрожувало вилитися у збройне протистояння. Було створено спеціальні комісії разом з німецькими військами, що вилучали за твердими цінами хліб та ін. види продовольства. Весь час точилося збройне протистояння з більшовиками в т. ч. і на території Слобожанщини, які в деяких місцях одержували тимчасові перемоги або навпаки, відступаючи вони грабували населення, особливо відбирали хліб. При цьому створювали партизанські загони, які чинили диверсії, нищили склади та здійснювали замахи на окремих осіб, а також їх прихильники проводили широку пропаганду проти української влади та іноземних військ. Від України відмовлятися вони не збиралися.

Зі свого боку селяни чинили опір іноземним військам, частково підтримували українську владу, а деякі переходили на бік більшовиків. Після приходу до влади П. Скоропадського, почалася аграрна реформа та лібералізація економіки. На території особливо Куп’янського повіту почалися масові виступи селян та розгром багатьох поміщицьких маєтків. Прибічниками гетьмана були в основному заможні селяни-землевласники. Всі реформи, що проводились, були на користь великих землевласників. Іноземні війська чинили репресивні дії проти селян. Відповіддю на це була збройна протидія селян.

Поступово наростало невдоволення гетьманським режимом. Цим скористалися ліві партії і створювали свої осередки. У сл. Піски було створено осередок для пропагандистської, індивідуально-терористичної та диверсійної діяльності. Селянська повстанська боротьба на землях Слобожанщини в цей період поділялася на більшовицьку та стихійно-народну. Більшовицька мала характер диверсійно-агітаційного руху спрямованого на дестабілізацію, використовуючи прорахунки у внутрішній політиці українського уряду та німецько-австрійській адміністрації. Головна мета більшовиків – встановлення влади. А народний рух носив стихійно-погромницький характер, викликаний реквізиціями та економічним пресом з боку адміністрації. Поступово українська влада та окупаційна адміністрація вимушені були пом’якшити політику по відношенню перш за все до селян. Поступово влада гетьманату втрачає свою силу, а німецько-австрійські війська внаслідок політичних подій, що відбулися в їх країнах вимушені були виводити свої війська.

У 1918–21 до влади приходять сили Директорії, що частково тільки контролювали Слобожанщину. Було проголошено націоналізацію земельного фонду, але це не сприяло підтримці з боку селянства. На більшій частині діяли різні військові угруповання, більша частина з них більшовицькі, хоча вони підкреслювали, що їх військ нема на території України. Загалом російська більшовицька влада розгорнула підступну тактику боротьби по відношенню до українського народу. Завдяки вмілій агітації швидко поширюються прорадянські настрої серед населення і армії УНР. Так частина армії створила революційний комітет і заявила про перехід на радянську платформу. Загалом за кілька місяців війни з більшовиками і поляками армія УНР дуже скоротилася.

Внаслідок воєнних дій 6 січ. 1919 більшовиками було захоплено більшу частину України разом з м. Харковом, а Директорія вимушена була перебратися до Вінниці. В цей час особливо у Куп’янському повіту чинили сильний опір більшовикам. Це дало привід почати репресивні дії та встановити диктаторський режим. Почався політичний та економічний тиск на селянство. Перш за все воно повинно було забезпечити більшовиків продовольством. Продовольчий грабунок України було ще й законодавчо оформлено у вигляді декрету. На територію України було відправлено велику кількість продзагонів. Здобуття продовольства було питанням виживання більшовицької влади. На слобідських землях почалося втілення в життя політики воєнного комунізму. Для боротьби з проявами непокори було створено силову структуру – Всеукраїнська надзвичайна комісія.

В різних повітах Слобожанщини на місцях були виступи селянства, але особливо у Куп’янському повіті вони не носили масового характеру, як в ін. губерніях. В серед. 1919 на Слобожанщині було створено 132 колективних сільських господарства. У Куп’янському – 15 комун і 6 артілей. Але не все селянство це охоче приймало. Загалом більшовики в своєму бажанні одержавити сільськогосподарський сектор економіки не тільки відмовилися від співпраці з найбільш працелюбною частиною сільського населення Слобожанщини, а ще й назвали їх куркулями і почали їх знищувати фізично. Серед селянства почалося невдоволення такою політикою.

Почалися виступи проти земельної та продовольчої політики, а також проти свавілля більшовицької влади і продзагонів. З’явилася велика кількість повстанських загонів. В деякій мірі це сприяло встановленню на Слобожанщині військової диктатури на чолі з А. Денікіним 30 серп. 1919 – 16 груд. 1919, хоча мала вона антиукраїнський характер і слово Україна замінено було на Малоросія. При цьому Україну вважав важливою складовою Росії. На початковому етапі населення ставилося прихильно до Денікіна. Деякі записувалися добровольцями до його армії. Але згодом нова влада почала проводити карні експедиції проти селянства, у відповідь почалися масові виступи селян, це вплинуло поступово на розвал тилу армії Денікіна.

Внаслідок контрнаступу Червоної армії денікінські війська зазнали поразки. Незважаючи на підписання 28 квіт. 1920 між УНР і Польщею договору та підтримку з її боку, Українська революція зазнала поразки. На території Слобожанщини остаточно зміцнюють свою владу більшовики. Хоча у 1920–21 на території України діяли різні загони, що боролися з більшовиками, без конкретного політичного забарвлення. Наприклад, невеликий загін отамана Ананчикова, що діяв в межах Куп’янського повіту виступав за скликання Всеросійських Установчих зборів. Загалом більшість з них були селянськими, і деякі виступали за відновлення УНР. Хоча все ж таки вони виступали і боролися перш за все проти заходів радянської влади, які не відповідали їх корінним інтересам. Тому більшовики не в змозі були перемогти у масштабній війні, і змушені були перейти до нової економічної політики (НЕП), яку було проголошено в 1-й пол. 1921.

До спаду збройного селянського руху деякою мірою спричинилася амністія, проголошена V Всеукраїнським з’їздом рад у берез. 1921, а також все ж таки перевага більшовиків в озброєнні, організації та забезпеченні. Після встановлення влади, більшовики намагалися впроваджувати надалі колективне господарство. Поступово було підвищено інтенсивність колективізації. На Дворічанщині, як і скрізь, проводилася політика масової колективізації. Тобто створення колгоспів – великих колективних господарств з селянських окремих дворів. Ця політика мала драматичні наслідки для етнічних українців, більшість яких зосереджена була у сільській місцевості. Наслідком цієї політики став Голодомор 1932–33. Влада більш жорстоко боролася перш за все із заможнішими селянами, які в свою чергу самі не бажали вступати в колгоспи та агітували тих, хто вагався, продавали або різали худобу, виводили зі строю техніку, боролися з представниками влади. Часто також ярий супротив радянській владі у цей час чинили селяни, які не були заможними. Примусово, без суду та слідства влада забирала у селян все майно, самих людей висилали у найвіддаленіші місця або до ГУЛАГів. Внаслідок колективізації були знищено або вислано із рідних місць сотні селян та їх сім’ї. Таким чином було знищено кращі селянські господарства.

Загалом на території кол. Дворічанського району було багато розкуркулено, в т. ч. у смт Дворічна – 7 чол., в с. Новоєгорівка – 92 чол., в с. Тавільжанка – 36 чол., в с. Рідкодуб – 5 чол., в с. Петро- Іванівка – 19 чол., в с. Токарівка – 32 чол. і в с. Кутьківка – 27 чол. Їх двори розпродували, а сім’ї виселяли.

При колективізації було допущено ряд порушень, а основне – поступовість і добровільність. Від цього страждали не лише люди, але й худоба, яку просто зганяли в одне місце, де не було ні кормів, ні, тим більше, спеціальних приміщень. Багато тяглової сили (коней і волів) загинуло, і як слід, землю не було чим обробляти. Та, не дивлячись ні на які труднощі, люди працювали і отримували непогані врожаї.

З 1929 радянська влада розпочала відверту боротьбу проти українських селян, автоматично зараховуючи їх до ворогів. Чотирирічна війна шляхом ліквідації куркульства як прошарку суспільства та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932, коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель. Ці плани не вичерпували всіх форм здавання селянами збіжжя та продовольства державі. Крім власне хлібозаготівель, селяни мали здавати різноманітні заготівлі м’яса, вершкового масла, яєць, ін. видів продовольства, повернення державі насіннєвої позики, розрахунки колгоспів з машинно-тракторна станція за здійснені ними роботи тощо. Єдиною формою оплати праці колгоспників були не гроші, а трудові одиниці, т. зв. трудодні. Непрацездатним членам колгоспів трудодні не нараховувалися. Однак і цього заробітку, за підсумками 1931, колгоспники майже не одержували, зокрема, на Харківщині повністю не розрахувалися з колгоспниками 15% колгоспів.

Заготівлі з урожаю 1932 в хліборобних районах тривали до січ. 1933. Як наслідок, в селах Дворічанщини населення позбавлене було всього їстівного, не отримуючи допомоги ззовні і не маючи можливості врятуватися на законних підставах через загороджувальні пости ГПУ, почало масово вимирати. Це був справжній геноцид українського народу, який було організовано урядом СРСР. Загалом по офіційній статистиці відомо, що на Дворічанщині померло від голоду 924 людини, але насправді їх було набагато більше. Люди вживали все підряд: траву, кору з дерев, коріння, мерзлі буряки, різні бур’яни, дикий часник, зелений терен, печериці, кислиці. Вони ходили на роботу, обробляли поля і на ходу вмирали з голоду. Деякі, щоб вижити, їздили до Росії та обмінювали білизну і посуд на хліб. Деякі вижили завдяки коровам, що залишилися у них. Багато матерів відвозили дітей в дитячі будинки, щоб залишилися живими. Наслідком цієї політики була велика кількість жебракуючих і голодуючих людей та безпритульних дітей на вулицях м. Харкова, кількість яких по всяк час збільшувалась.

Після жахів Голодомору 1932–33 поступово починається новий етап розвитку сільського господарства в кол. Дворічанському районі.

У цей період повністю завершилася колективізація. Тобто з 1929 по 1934 на основі дрібних за розмірами господарств було створено 70 колгоспів і 3 радгоспи. Але ці господарства були слабі в економічному відношенні та малоефективні (в подальшому відбуватиметься укрупнення господарств, шляхом об’єднання). Перші роки існування колгоспів виявилися вкрай тяжкими, адже не було приміщень, пристосованих для утримання худоби, кормової бази, не вистачало посівного матеріалу, інвентарю та досвіду господарювання колективним господарством.

Важливу роль в зміцненні господарств відіграли створені у 1932 Дворічанська і у 1934 Топільська машинно-тракторні станції. Дворічанська машинно-тракторна станція була утворена на ст. Дворічна в 1932. Розташовувалася вона на території кол. садиби поміщика Чалого. На подвір’ї знаходились млин, олійниця і склади, які були націоналізовані після встановлення радянської влади. Під контору машинно-тракторної станції було пристосовано будинок з 6 кімнат, склади з цегли і майстерні, а сарай був як склад для запчастин. На початку створення, автопарк машинно-тракторна станція складав всього 15 тракторів і обслуговувала вона 1 комуну і 18 артілей. Але вже в 1935 автопарк машинно-тракторної станції зріс до 74 тракторів, 7 комбайнів, 2 автомашини, і обслуговувала вона 41 колгосп. В 1938 машинно-тракторна станція мала понад 100 тракторів, 40 молотарок, 30 комбайнів та ін. сільгосптехніку. Зернозбиральні причіпні комбайни «Коммунар» і «Сталинец» з’явилися в період з 1934 по 1938. При машинно-тракторна станція була своя нафтобаза, де зберігалося і відпускалося пальне для сільгосптехніки.

На Топольській машинно-тракторній станції було 20 тракторів, але обслуговувала вона аж 32 колгоспи. Тому, щоб своєчасно обробити землю, використовували коней і волів. Для збирання врожаю використовувалась ручна праця, кінні жатки, а молотили хліб теж за допомогою коней (пізніше з’явились молотили з механічним приводом).

Уже в 1938 понад бл. 70% сільськогосподарських робіт виконувалося машинами машинно-тракторних станцій, а на поч. німецько-радянської війни (1941– 45) вони виконували вже всі сільськогосподарські роботи. До того ж, станції в першу чергу займалися ще й підготовкою механізаторів. Курси механізаторів готували механіків, водіїв та ін. Вони були організовані в с. Вільшана і с. Колодязне.

Пізніше спеціалізація курсів значно розширилася. Тут почали готувати польоводів, бригадирів, навіть проводили підготовку керівників колгоспів, адже на той час вони не мали досвіду ведення і керівництва господарством, а агрономів і зоотехніків не було взагалі, тому ці курси на перших порах займалися вирішенням завдання підготовки потрібних в господарствах кадрів.

В цей період запроваджується насіннєводство, яке сприяло підвищенню урожайності сільськогосподарських культур. Тому, в с. Вільшана на базі колгоспу «ІІІ Вирішальний» було створено насіннєве господарство для розведення кращих сортів зернових культур. Найкращі ділянки виділялися в кожному господарстві для посіву таких культур. При машинно-тракторна станція було створено також аграрні відділи, які слідкували за якістю роботи не лише техніки, а й механізаторів. Не дивлячись на труднощі, за період 1935–40, врожаї зросли, особливо зернових культур та цукрового буряка. Частина зібраного урожаю йшла на оплату праці колгоспникам. У матеріальному відношенні колгоспи все більше зростали.

Організаційно-господарському укріпленню колгоспів також сприяли кредитні вклади Державного банку в колгоспне виробництво, яке в 1937–40. складало 250–300 крб. До 1941 відділення банку займалося короткостроковим кредитуванням 72 колгоспи, 3 радгоспи, 6 артілей, 2 машинно-тракторна станція, та ін. державних органів.

Набувало розвитку і тваринництво. До 1941 на фермах колгоспів нараховувалось великої рогатої худоби – 13932 гол. А для переробки молока у цей час було створено маслопереробний цех. Наприкін. 1930-х рр. також збільшився заробіток колгоспників і значно зріс матеріальний добробут. Для забезпечення повноцінної життєдіяльності колгоспників відкривалися різні підприємства та установи: промислові артілі, дільничні лікарні в селах, медпункти в господарствах, аптеки, будувались заклади культури і житло для колгоспників.

Напередодні війни автопарк Дворічанської машинно-тракторної станції нараховував 130 тракторів, 10 комбайнів, 12 молотарок та ін. техніки.

З поч. німецько-радянської війни (1941–45) всю техніку машинно-тракторної станції було евакуйовано в Луганську обл., але в 1942 повернуто назад, щоб розпочати польові роботи. В цьому ж році нацистськими військами було розбито будівлі машинно-тракторної станції, знищено автопарк та обладнання.

Звістка про початок німецько-радянської війни дуже вплинула на дворічан. У 1941 більша частина Харківщини була окупована, а Дворічанщина поки не була. Населення всіляко допомагало РСЧА, перш за все займалися пошиттям військового обмундирування та у спорудженні оборонних укріплень. На територію нинішньої громади окупанти засилали шпигунів і диверсантів. Для боротьби з ними у крупних селах створювалися винищувальні групи.

Поступово воєнні дії почалися і на території громади. Особливо жорстокі бої були біля с. Кутьківка та с. Лиман Другий, але під натиском переважаючих сил ворога військам довелося відступити. 24 черв. 1942 Дворічанщину було повністю окуповано. Почалися масові пограбування населення, забирали продукти харчування та худобу. Встановили свої порядки, тобто було введено новий продовольчий податок з кожного двору та обов’язкова трудова повинність. Масовий терор населення не припинявся протягом 7 міс. У с. Тавільжанка знищили сім’ю єврейської національності.

Але незважаючи на терор, населення почало боротьбу з окупантами. На території громади було створено кілька розвідувально-диверсійних груп. Місцеве населення всіляко підтримувало партизан, ризикуючи життям, випікали для них хліб, постачали продукти, а також по можливості збирали зброю та боєприпаси для боротьби. Учасники однієї з цих груп М. Плескач та П. Хижняк повинні були у с. Печеніги підірвати нацистський штаб, який знаходився у приміщенні школи. У ході операції вони знищили 24 німецьких солдатів і офіцерів, захопили цінні папери та багато зброї, а потім повернулися у свій загін. За успішне виконання завдання їх було нагороджено орденами Леніна та Червоного Прапора. Інший партизанський загін на чолі з П. Титаренко підірвали міст між станціями Тополі та Дворічна, що мав стратегічне значення. У результаті рух поїздів на цій ділянці на деякий час припинився. Але окупанти натрапили на слід деяких партизанів і їх було заарештовано та розстріляно. Незважаючи на це інші продовжували боротьбу. Нападали на дрібні групи німців та знищували їх.

Під час бойових операцій забирали зброю у ворога і передавали згодом її воїнам РСЧА. Здійснювали бойові операції у тилу ворога, з’ясовували дислокацію німецьких штабів, збираючи розвідувальні дані для Радянської армії. У с. Колодязне діяла підпільна група на чолі з майором Я. Олійником. Наприкін. груд. 1942 її учасники напали на поліцаїв, роззброїли їх, а потім зібрали місцеве населення на мітинг і на будівлі школи вивісили червоний прапор. Але вночі декількох схопили і після жорстоких тортур розстріляли.

Загалом партизанські загони діяли у районах сіл: Миколаївка, Кам’янка, Тополі, Піски, Гракове. Взагалі за весь час окупації нацистами було розстріляно бл. 40 партизан. Місцеве населення теж по можливості чинило опір окупантам. Так на хут. Круглий 5 жителів перерізали телефонний кабель, тим самим порушивши зв’язок, але потім їх схопили і розстріляли. 3 дворічанця таємно передавали жителям зерно, що призначено було для вивезення до Німеччини, кілька разів виводили з ладу молотарку, а одного разу обеззброїли поліцаїв. Поступово окупанти посилювали каральні заходи по відношенню до населення. Так, навесні 1942 почали примусово збирати молодь для відправки у Німеччину, де вони повинні були працювати практично задарма і терпіти моральні та фізичні знущання.

Різні частини РСЧА у лют. 1943 поступово почали визволяти територію Дворічанщини. Особливо відзначилися воїни 226-го кавалерійського полку 13-ї кавалерійської дивізії 3-ї танкової армії Воронезького фронту; 201-ї танкової бригади 6-го гвардійського кавалерійського корпусу 3-ї танкової армії Воронезького фронту. Так, вони 2 лют. 1943 визволили смт Дворічну, а згодом і всю територію громади. Багато воїнів загинуло під час визволення. Їх поховано у братських могилах. Все стояло в руїнах, зруйновано громадські будівлі, пограбовано майно, а зерно і худоба вивезено.

Загалом на Дворічанщині загинули не тільки воїни РСЧА, але й місцеві жителі в кількості 218 чол. Пам’ять про усіх загиблих увічнено пам’ятними знаками, пам’ятниками на братських могилах, експозиціями у місцевих музеях. 5742 місцевих жителів було мобілізовано до лав РСЧА на поч. німецько-радянської війни, а у 1943 ще 3 тис. Загалом 4024 чол. загинули, не повернувшись додому. А деякі навпаки повернулися героями. За бойові заслуги під час воєнних дій отримали Героя Радянського Союзу. Серед них: О. Ковальов – старший сержант, розбив 2 пушки, підпалив танк, підбив 3 самохідна артилерійська установка, винищив групу нацистів; В. Лялін – льотчик-розвідник, полковник авіації, у 1943 здійснив 171 вдалий виліт на далеку повітряну розвідку із загальним нальотом 292 год.; М. Титов – командир полку, підполковник, відзначився під час форсування р. Німан (Литва). 14 лип.

1944 полк під командуванням М. Титова, не маючи ніяких спеціальних інженерних засобів, під щільним артилерійським і рушнично-кулеметним вогнем супротивника, одним з перших форсував р. Німан і захопив плацдарм на його західному березі. Протягом доби бійці полку відбили 9 ворожих контратак, у т. ч. й при підтримці танків і самохідна артилерійська установка. Попри чисельну перевагу супротивника у силах і засобах, полк під командуванням М. Титова не лише втримав плацдарм, але й значно розширив його вглиб.

Після визволення Дворічанщини було відновлено роботу всіх установ, організацій та різних закладів: млин, маслозавод, цегляний завод, вапняний завод, пекарня, радіовузол, 5 лікарень та 13 медпунктів, поштове відділення. Відкрито перукарню, місцеву друкарню, яка друкувала районну газету, відновлено роботу 11 бібліотек з книжковим фондом 9500 прим. 22 хати-читальні, 20 сільських клубів.

Також відновив роботу районний виконавчий комітет та його відділи: народної освіти, охорони здоров’я, земельний, бюджетно-фінансовий, державного забезпечення, дорожній. Відбулися ремонтні роботи по відновленню мостів та доріг, яким займалася дорожньо-будівельна дільниця.

У верес. 1943 розпочалося навчання у всіх школах Дворічанщини. На той час нараховувалося 38 шкіл, в яких навчалися 2923 учня та працювало 200 вчителів. Недостачу вчительських кадрів компенсували за рахунок випускників 10 класу, які закінчили короткострокові учительські курси.

В лют. 1943 машинно-тракторна станція відновила свою діяльність. Автопарк відновлявся за рахунок надходження нових марок сільгосптехніки (82 трактора, 36 комбайнів та ін. техніки). У цей час машинно-тракторна станція обслуговувала 40 колгоспів. Керівництво машинно-тракторна станція постійно змінювалося. Але, не дивлячись на після окупаційні труднощі, автопарк машинно-тракторна станція було повністю відновлено і налагоджено роботу в господарствах.

Значною подією у розвитку станції післявоєнного періоду стало облаштування нової садиби на піщаному вигоні в с. Тавільжанка. Тут розташувалася будівля контори машинно-тракторна станція, майстерня, котельна, насосна, склад запчастин, гараж для тракторів, гараж для комбайнів, пилорама, електростанція та ін. будови.

У післявоєнні роки за великі заслуги в розвитку сільського господарства та значні врожаї кращим працівникам було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордену Леніна, Золотої медалі «Серп і Молот» та ордена Трудового Червоного Прапора. Місцями їх трудової слави були села: Вільшана, Токарівка та Перший Лиман. Це працівники різних колгоспів: ланкові – Н. Біленька та О. Масна, комбайнер – Г. Ткачов, бригадир тракторної бригади – Г. Мазко, голова колгоспу – Р. Кутько.

У 50-і рр. 20 ст. нарівні з питаннями розвитку сільського господарства вирішувалися питання зросту культурного і побутового життя населення. Було розпочато будівництво закладів культури, житла, дороги з асфальтовим покриттям до населених пунктів тощо. Так, у смт Дворічна у лют. 1955 було розпочато будівництво нової електростанції, стадіону, тротуарів, двохквартирних будинків без газу і води. У 1956 почалося будівництво водопроводу та встановлення 11 колонок для набору води.

Також у післявоєнний період з 1946 по 1958 на Дворічанщині було відновлено виготовлення будівельних матеріалів та переробка сільськогосподарської продукції. Так, Дворічанський цегельний завод щорічно виготовляв 1,6 млн штук цегли, кільця для колодязів й мостів, черепицю. Також почалось розвиватися виробництво швейних виробів. У 1951 було створено інкубаційно-птахівничу станцію та міжколгоспбуд у 1959.

У 1958 Дворічанську машинно-тракторна станція було реорганізовано в ремонтно-технічну станцію, а Топільську машинно-тракторна станція перетворено у філію. У берез. 1960 на базі цієї філії і 4 колгоспів було створено радгосп «Топільський». Внаслідок реорганізації всю техніку машинно-тракторна станція було передано колгоспам. З цього часу основним напрямком діяльності був ремонт сільгосптехніки.

З 1961 Дворічанську ремонтно-технічну станцію перейменовано у Дворічанське відділення «Сільгосптехніка». В 1986 відділення «Сільгосптехніка» розділено на 2 окремих підприємства – ремонтно-транспортне підприємство і «Райагропромснаб».

У 1960-і рр. головним виробничим напрямком на Дворічанщині було виробництво м’яса, молока, а також зернових та технічних культур. При цьому кожне господарство мало певну виробничу направленість.

У 1966–70-х рр. посиленими темпами велися будівельні роботи в колективних господарствах. За цей період було побудовано 60 тваринницьких приміщень, 10 механізованих майстерень, 11 кормоцехів, 10 сільських клубів, хлібозавод, 3 цегельних заводи та автостанція. У будівництво було вкладено 11 млн крб. Взагалі було споруджено 60 тваринницьких приміщень, 10 пташників, 16 силососховищ, 10 механічних та 12950 кв. м житла для колгоспників. Для них же було збудовано мережу магазинів, 10 підприємств громадського харчування. Розвитку цих закладів сприяла створена в 1966 Дворічанська райспоживспілка. Для місцевих жителів відкриваються дільничні лікарні, медпункти, аптеки, профілакторії безпосередньо в господарствах. У цей період діяло 40 загальноосвітніх та 20 початкових шкіл.

Окрім підприємств по виробленню сільгосппродукції, у цей період функціонують підприємства місцевої промисловості. Основними постачальниками сировини на промпідприємства були місцеві колгоспи і радгоспи.

У 50–60-х рр. 20 ст. було проведено важливі адміністративні реформи. Перш за все це укрупнення сільських рад. У 1954 – було 22, а залишилося 17. У 1960 с. Дворічна отримало статус селища міського типу. 30 груд. 1962 Дворічанський район було ліквідовано. Територію району було поділено між Великобурлуцьким і Куп’янським районами. До Куп’янського району відійшли такі сільради: Кутьківська, Тавільжанська, Вільшанська, Токарівська, Граківська, Жовтнева, Миколаївська, Пісківська та Дворічанська селищна. До Великого Бурлука відійшли Кам’янська, Топільська, Бологівська, Колодязненська, Обухівська, Рідкодубівська, і ПетроІванівська сільради. На поч. 1964 Рідкодубівська і Петро-Іванівська сільради також відійшли до Куп’янська. У груд. 1966 Дворічанський район було відновлено. Ця подія ніяким чином не вплинула на подальший розвиток сільського господарства та життя дворічан. Підвищенню сільгоспвиробництва посприяла електрифікація господарств, яка закінчилась у 1967.

Також після відновлення у 1966 Дворічанського району – приділялась особлива увага розвитку промислових підприємств: елеватор, харчосмакова фабрика, маслоцех (масло, згущене молоко та ін. молочна продукція), птахофабрик та хлібозавод. Але все ж таки промисловість Дворічанщини не отримала значного розвитку у зв’язку з відсутністю у достатній кількості сировинних та трудових ресурсів. Також в цей період функціонують наступні підприємства – міжгосподарська пересувна механізована колона, ремонтно-транспортне підприємство, сільгоспхімія, районна шляхова ремонтна дільниця, 4 цегельні заводи та кукурудзо-калібрувальний.

До послуг населення був побутовий комбінат, де працювали столярний, жерстяний, швейний цехи і його майстерні: по ремонту взуття, годинників, телевізорів і радіоапаратури, хімчистка, прокатний пункт, виготовлення вінків, чоловіча і жіноча перукарні. Комбінат також надавав такі послуги населенню як: підвоз палива, ремонт і будівництво житлових будинків, виготовлення та установка дверних та віконних блоків, установка сантехніки та будівництво парканів.

У 70-і рр. 20 ст. на території суч. громади йде подальший розвиток. У деяких селах з’явилися будівлі сільських рад та торгово-побутові комплекси з їдальнями. В деяких колгоспах, де не вистачало робітників, запрошували людей з ін. регіонів. Для них будували готелі з їдальнями, а потім і постійне житло. У 1970 було побудовано асфальтний завод. У 1972–73 були великі досягнення у сільському господарстві, за що Дворічанський район було нагороджено Червоним Прапором з врученням диплома і грошової премії. В 1-й пол. 70-х рр. 20 ст. проводилося масштабне будівництво систем по осушуванню заболочених земель. У 1973 було розпочато газифікацію Дворічанщини. У 1976 закінчено будівництво пекарні. У 1978 розпочало свою діяльність на території громади міжгосподарське агрохімічне виробниче об’єднання – «Райагрохім».

Для підвищення ефективності сільгоспробіт, у груд. 1979 почало діяти самостійне районне виробниче об’єднання по агрономічному обслуговуванню сільського господарства «Сільгоспхімія». Це об’єднання було єдиним виробничо- господарським комплексом по агрономічному обслуговування сільського господарства кол. Дворічанського району та здійснювало науково обгрунтоване використання мінеральних і органічних добрив, хімічних і біологічних засобів захисту рослин, кормових добавок та ін. засобів хімізації сільського господарства в усіх господарствах. В системі заходів, що забезпечували сталий розвиток землеробства, хімізації на той час відводилося особливе місце. Грамотне застосування добрив, засобів захисту рослин були провідним фактором у збільшенні сільгоспвиробництва. За час існування «Сільгоспхімії», усі господарства громади не лише було забезпечено добривами, а й надавалися рекомендації по підвищенню родючості грунту і використанню засобів хімізації. Загалом до складу агрохімкомплексу входили: автопарк, механізований загін, відділ забезпечення, пункт технічного обслуговування та котельна. З 1986 почала працювати агрохімлабораторія, яка стала законодавцем використання органічних і мінеральних добрив. Агрохімкомплекс мав склади для прийому, переробки і зберігання мінеральних добрив, до яких пролягала залізнична колія.

У 1960–70-х рр. поступово модернізується і медична сфера, так районна лікарня функціонувала вже в 2 корпусах. На поч. 1960-х рр. було добудовано будівлю медичної амбулаторії, в якій приймали – терапевт, хірург, фтизіатр і стоматолог. В 1-й пол. 60-х рр. 20 ст. також збудували приміщення для жіночої та дитячої консультацій. Було відкрито новий харчоблок в лікарні, проведено електрифікацію приміщень лікарні, підведено водопровід, змонтовано водяне опалення і каналізацію. Лікарня отримала свій перший санітарний автомобіль. З розширенням лікарні та відкриттям нових відділень розширився і штат медичних працівників, тож для них збудували 2 житлових будинки. На протязі 1960-х рр. зросла матеріально-технічна база лікарні. Тож збудували новий корпус на 100 місць, склади, овочесховище, пральню, котельну, завершено телефонізацію і радіофікацію всіх відділів і служб лікарні та розпочато телефонізацію фельдшерськоакушерських пунктів. На поч. 1970-х рр. лікарня мала вже 4 автомобіля, організовано цілодобовий пункт швидкої медичної допомоги. Також у цей період було організовано 4 сільських лікарських дільниці (Кам’янська, Вільшанська, Колодязненська, Новоєгорівська), на території яких відкрито сільські лікарні та 30 фельдшерсько-акушерських пунктів.

Місцева влада піклувалася також і рівнем освіти і культури населення Дворічанщини. Протягом 1960–70-х рр. у багатьох селах було побудовано нові школи, дитсадки та Будинки культури. У цей період набуло розвитку індивідуальне будівництво будинків, з боку влади надавалася допомога кредитами та матеріалами. Створювалися бібліотеки, музеї, де проводилися експозиції присвячені різним історичним подіям. Також музеї створювалися і в деяких школах. Так, у с. Лиман Другий було зібрано матеріал, а потім створено перший в громаді шкільний музей «Бойової і трудової слави».

У 80-і рр. 20 ст. йде подальший розвиток сільського господарства та будівництва. Так, в деяких селах і селищах було побудовано будинки для вчителів, інтернати, школи та дитячі садки. З’являються нові вулиці, тобто йде поступове розширення території сіл та селищ. Розвивається культура, з’являються нові колективи. Також в цей період розширюється і медична сфера, було збудовано – у смт Дворічна нову поліклініку та молочну кухню, у с. Колодязне нову будівлю дільничної лікарні.

Наприкін. 80-х рр. 20 ст. збудовано нові приміщення фельдшерсько-акушерських пунктів в селах: Тавільжанка, Митрофанівка, Касянівка, Тополі, Бологівка, Добролюбівка, Другий Лиман та в ін. В цей період функціонувало 5 лікарень, райсанстанція, 28 фельдшерсько-акушерських пунктів, 14 колгоспних і радгоспних медичних профілакторіїв, дитяча молочна кухня, 5 аптек і 28 аптечних пунктів. В лікарнях працювало 58 лікарів, 245 середніх медпрацівників. Слід зазначити, що 122 медичних працівника кол. Дворічанського району було нагороджено державними нагородами, 7 удостоєно почесного звання «Відмінник охорони здоров’я».

Слід окремо відзначити, що дворічанці не стояли осторонь подій, що відбувалися в країні, деякі з них були учасниками бойових дій під час радянсько-афганської війни (1979–89): О. Куценко і О. Бібіков із с. Кутьківка, які повернулися додому живі, а з ін. сіл: В. Звягінцев, О. Єфімов, О. Медяник загинули на території Афганістану. Також з с. Токарівка 11 чол. проходили в свій час військову службу у Афганістані. Загалом 138 військовослужбовців з Дворічанщини приймали участь у цих воєнних подіях на території іноземної держави.

Також 5 жителів кол. Кутьківської сільської ради брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС: М. Крейдун, В. Мормуль, М. Приходько, М. Воліков та М. Лисиченко. На території кол. Дворічанського району у 90-і рр. 20 ст. спостерігаються суттєві зміни по всім напрямкам, як і на всій території Слобожанщини, після отримання Україною статусу незалежної країни. В економічному плані спостерігаються кризові явища, інфляційні процеси, йде поступовий перехід на ринкові відносини. Більший частині населення було важко пристосовуватися до нових реалій життя. В 1-й пол. 1990-х рр. скорочується обсяг сільськогосподарської продукції. Зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець, зменшилась кількість птиці. Скоротилася загальна площа посівів сільськогосподарських культур. У цей період усі колгоспи перетворюються у колективні сільськогосподарські підприємства і як форма господарювання припиняють існувати. Кожне спеціалізуються в різних галузях. Виробниче об’єднання «Сільгоспхімія» продовжувало працювати, але на поч. 21 ст. його було ліквідовано.

В 1-й пол. 1990-х рр. на Дворічанщині поступово замість колгоспів з’являються фермерські господарства різних типів: сільські, міжсільські, малі кооперативи сімейних господарств. Так, у 1991 у с. Мануїлівка колгосп було ліквідовано та створено СТОВ «Перемога». У 1999 розпочинається оформлення Державних актів на право приватної власності на землю, населення Дворінчанщини почало отримувати земельні паї, хоча цей процес почався раніше. Деякі почали орендувати землі пайовиків і створювати різні об’єднання. Так, у 1998 було створено ТОВ «Світанок» у с. Кутьківка. Також у 1990-і рр. починає відроджуватися духовне життя – відновлювали церкви та храми, які були дуже занедбані. У цей період на Дворічанщині відбулося і реформування сфери освіти та культури: деідеологізації навчання, відродження державної мови та національних освітніх, культурних та духовних цінностей, регенерація кращих педагогічних традицій українського народу. Поступово змінилися навчальні програми, зміст та методики навчально-виховного процесу. Істотного поширення стали набувати інноваційні методи навчання.

У 2000-х рр. був подальший розвиток Дворічанщини по всім напрямкам. У 2003, у роковини Голодомору 1932–33, у смт Дворічна було вшановано усіх померлих і встановлено пам’ятний хрест. У цей період найбільший розвиток спостерігається у сільському господарстві. Виникає багато підприємств різних типів. Найбільш з них потужні та відомі з великим обсягом виробництва: ТОВ «АГРОЛІГА» у с. Кам’янка, ТОВ «ЕТАЛОН-АГРО» у с. Кутьківка, СТОВ «Токарівське» та ТОВ «Лотуре-Агро» у с. Токарівка. Головний сектор економіки – аграрний, тому одним з пріоритетних напрямків роботи адміністрації визначено прискорений розвиток саме агропромислового комплексу та на його базі – відродження села і розбудова соціальної сфери. В структурі валового виробництва сільського господарства суч. Дворічанської громади рослинництво займає 80,9%, тваринництво – 19,1%.

Слід зазначити, що одним з пріоритетних напрямків роботи залишається забезпечення стабільного функціонування об’єктів житлово-комунального господарства, підвищення якості комунальних послуг, запровадження нових енергозберігаючих технологій, охорони навколишнього природного середовища. За кошти бюджету новоствореної громади проводяться – ремонт і освітлення вулиць та автомобільних доріг. Також розвинута торгівельна мережа: магазини, кіоски, аптеки, лотки та ринок. Стабільно функціонує 30 медичних закладів: 1 лікарня (поліклінічне та стаціонарне відділення), 8 амбулаторій та 21 фельдшерський пункт.

Протягом 2000-х рр. в освітній сфері спостерігалися суттєві зміни. В останні роки діяльність освітян була спрямована на забезпечення сталого функціонування і подальшого розвитку дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти. З метою підвищення якості освіти та надання більших освітніх перспектив для громади завдяки ефективнішому витрачанню бюджетних коштів, було оптимізовано мережу закладів освіти. Загалом налічується 1 музична школа, 19 загальноосвітніх шкіл й ліцей-інтернат, в яких працює 12 комп’ютерних класів.

Багато приділяється у громаді уваги і розвитку фізичної культури і спорту. Є 2 дитячи спортивні школи. А на всій території Дворічанської громади функціонує 150 спортивних об’єктів: у смт Дворічна стадіон «Колос», 19 спортивних залів, 121 площинна споруда (футбольні, волейбольні, баскетбольні, гімнастичні та ін. майданчики, у т. ч. 3 багатофункціональні майданчики із синтетичним покриттям) та 9 приміщень для фізкультурно-оздоровчих занять. Професійну підготовку спортсменів на території громади забезпечує дитячо-юнацький спортивний клуб «Юність», де у 39 групах займається 825 вихованців. Культурні заклади представлені – загальна центральна бібліотека та дитяча у смт Дворічна, 22 сільські бібліотеки, центральний Будинок культури, 23 сільські будинки культури. В клубних закладах громади функціонує 4 інструментальних колективи, 98 гуртків художньої самодіяльності, різні любительські об’єднання та клуби за інтересами. Видається щотижнева газета «Дворічанський край».

Рішенням Дворічанської селищної ради Куп’янського району Харківської області VII сесії VIII скликання від 3 черв. 2021 «Про символіку Дворічанської селищної ради Куп’янського району Харківської області» затверджено герб, прапор і гімн Дворічанської селищної територіальної громади.

Серед уродженців Дворічанщини є ряд визначних особистостей. Це вчені, військові, письменники, поети, громадські та політичні діячі.

О. Гаркавий (1902–41) – командир полку, офіцер-прикордонник, загинув під час німецько-радянської війни 29 жовт. 1941 у бою біля р. Нева в районі ст. Невська Дубровка (Всеволожський р-н, Ленінградська обл., РФ), вибивши противника з протилежного берега річки, зайнявши плацдарм, що зіграв в подальшому важливе значення в системі оборони підступів до м. Ленінграда (тепер м. Санкт-Петербург, РФ). На місці загибелі встановлено пам’ятний знак. Застава, в якій служив Гаркавий, з 1959 носить його ім’я.

І. Головченко (1918–92) – генерал-полковник, письменник, міністр охорони громадського порядку УРСР, міністр внутрішніх справ УРСР, депутат Верховної Ради УРСР 6–10-го скликань.

М. Гредескул (1865–1941) – депутат Першої Державної думи (1906), вчений-правознавець, канд. природничих наук, магістр права, професор кафедри цивільного права та судочинства ХНУ.

О. Дворніченко (?) – один з конструкторів дизельного двигуна танка Т-34.

О. Ковальов (1913–87) – учасник німецько-радянської війни (1941–45), командир гармати, старший сержант, Герой Радянського Союзу (1944);

В. Лялін (1920–89) – військовий льотчик-розвідник часів Другої світової війни (1939–45), полковник авіації, Герой Радянського Союзу (1944).

І. Мечников (1845–1916) – біолог, науковець, лауреат Нобелівської премії у галузі фізіології та медицини, один із основоположників еволюційної ембріології, порівняльної патології, імунології, мікробіології, відкрив явище фагоцитозу (1882) та розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883).

М. Титов (1908–89) – військовий часів Другої світової війни (1939–45), командир полку, гвардії підполковник, Герой Радянського Союзу (1945);

М. Печеніжський (1925–?) – учасник німецько-радянської війни (1941–45), автор багатьох відомих п’єс, письменник-драматург, член Союзу письменників СРСР.

П. Писаревський (1820–71) – поет, автор бурлескних віршів і байок.

М. Плевако (1890–1941) – український літературознавець, бібліограф, автор академічного двотомника «Хрестоматія нової української літератури», жертва сталінського терору.

П. Прибилов (?) – конструктор велосипедного мотора, у 1950-х рр. розробив велосипедний двотактний двигун, за допомогою якого велосипед можна переобладнати у моторизований двигун.

У 2014 розпочалася військова агресія РФ проти України. На території України було розпочато проведення АТО (з 2018 – ООС). Загалом за весь час було мобілізовано 37 чол., з них 6 добровольців. На території смт Дворічна є меморіальна дошка загиблому воїну, герою АТО – С. Бризгайлу (1973–2014), а у с. Гряниківка похований воїн – І. Костенко (1975–2016).

смт Дворічна та Дворічанська громада має своє цікаве історичне минуле. Це дуже мальовничий край і багатий на різноманітну флору та фауну. Також тут збереглися та відтворюються унікальні природні крейдяні комплекси, розташовані вздовж правого берега р. Оскіл. Унікальність флори крейдяних відслонень завжди привертала увагу дослідників. Більший період свого існування вона входила до Куп’янщини, як це сталося й на сьогоднішній день, але це не заважало зберегти свою унікальність та неповторність. Протягом століть тут склалися свої особливі традиції, унікальне народне мистецтво та рідкісні ремесла. Дворічанщина була і є одним із основних аграрних центрів Слобожанщини. Вона є батьківщиною деяких видатних особистостей, які отримали визнання далеко за межами України.

На території громади всього міститься 210 пам’яток культурної спадщини. Вони мають цінність для сучасників з історичної, археологічної, наукової і мистецької точки зору. З них найбільшу кількість становлять пам’ятки археології – 190. Також є 19 пам’яток історії, переважно братські могили радянських воїнів, що загинули при обороні та визволенні території громади під час німецько-радянської війни (1941–45) та 1 пам’ятка архітектури. Крім того, 4 щойно виявлені об’єкти: 2 – історії та 2 – монументального мистецтва, пов’язані з ім’ям вченого І. Мечникова та відомого поета Т. Шевченка.

Література

Матеріали Дворічанського краєзнавчого музею.

Матеріали поточного архіву відділу пам’яток археології Обласний комунальний заклад «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини».

Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993.

Багалей Д. И. Объяснительный текст к Археологической карте Харьковской губернии // Труды ХII Археологического съезда. – М., 1905. – Т. 1.

Борисенко В. Й. Роль українського етносу в колонізації слобідських земель у XVI–XVII ст. та перетворення їх у Слобідську Україну: на фоні сучасної агресії Росії // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 6: Історичні науки: / М-во освіти і науки України, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. – Київ: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2015. – Вип. 13.

Герои Советского Союза. Краткий биогр. словарь. В 2 т. – М.: Военное издательство, 1987. – Т. 1.

Герои Советского Союза. Краткий биогр. словарь. В 2 т. – М.: Военное издательство, 1988. – Т. 2.

Герой-прикордонник Олексій Гаркавий – його подвиг пам’ятатимуть вічно. Чи не старіє «Гренада».

Голодомор 1932–1933 років на Харківщині. – Х.: Оригінал, 2008.

Дикань А. П. Герои Харьковщины. – Х.: Харьков, 1998.

Дикань А. П. Золотые звезды Харьковщины. – Х.: Полиграфист, 2009.

Історія виникнення району

Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. – К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1967.

Історія населених пунктів Харківської обл. Бібліогр. покажчик. – Х., 2004.

Книга Пам’яті України. Харківська область: У 20 т. – Х.: Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України, 2003. – Т. 18.

Книга Скорботи України. Харківська область. – Х.: Комунальний заклад «Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам’яті України», 2007. – Т. 3.

Колода В. В. Археологические разведки в бессейне верхнего течения Северского Донца и Оскола // Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України. – 1991. – № 1990/46.

Краєзнавчі шляхи Слобожанщини. Збірник інформаційно-методичних матеріалів. – Х., 2014. – Вип. VII.

Крыганов А. В. Отчет о проведении археологических разведок в Двуречанском р-не Харьковской обл. в 1983 г. // Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України. – 1983. 1983/172.

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Харківська область / В. Я. Білоцерківський, О. С. Кириченко, О. В. Корнєв та ін. – Х.: Фоліо, 2008.

Парамонов А. Ф. Історія Дворічанського району до 1917 року. – Х.: Райдер, 2003.

Святкували воїни-«афганці»

Топонімічний словник Харківщини / Харків. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка. – Х., 1991.

Щелков К. П. Историческая хронология Харьковской губернии. – Харьков: Университетская типография, 1882.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Харківська область. Куп’янський район. Великобурлуцька, Вільхуватська, Дворічанська, Шевченківська територіальні громади. – Харків: 2021 р., с. 81 – 107.