Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації.

Собор св.Спаса

1998 р. Храми Чернігова

1998 р. Храми Чернігова

Розмір зображення: 1192:749 піксел

Спасо-Преображенський собор

Цей храм, краса і перша святиня Чернігова, є найдавнішою пам’яткою архітектури Київської Русі, що дійшла до наш часу. Закладено собор чернігівським князем Мстиславом Тмутараканським на кілька років раніше, ніж його брат Ярослав Мудрий почав будувати в Києві Софійський собор. У порівнянні з іншими спорудами тих часів собор зберігся в надзвичайно доброму стані. За переказами, храм побудований на тому місці, де раніше знаходилось язичницьке капище; ще за часів князя Володимира Хрестителя на місці зруйнованого капища була споруджена дерев’яна церква, замість якоі десь близько 1030 р. Мстислав розпочав будувати кам’яну. Цей собор став головною святинею Чернігово-Сіверської землі: тут зберігалися чудотворні ікони і мощі святих. Протягом близько 900 років він був кафедральним собором Чернігівської єпархії і центром громадського та державно життя – договори, що укладали між собою князі, скріплювали тут цілуванням хреста. Головний престол собору посвячений на честь Преображення Спасителя, тому називали йо Спасо-Преображенським собором або просто Спаським.

Князь Мстислав, після того як разом з Ярославом Мудрим здійснив вдалий похід на Червону Русь (сучасна Галичина) приєднав її землі до давньоруської держави, заклав цей собор у центрі князівського дитинця. Але, як розповідає літопис, у 1036 р. Мстислав вийшов на полювання, захворів і помер. Поховали його в закладеному ним соборі, хоча будівництво храму за життя князя не завершилося. Були при ньому тільки виведені стіни на висоту, «скільки можна дістати рукою, стоячи на коневі» [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, с. 105]. Можливо, храм добудовувався не за часів входження Чернігівського князівства до держави Ярослава Мудрого, а при наступному чернігівському князі Святославі, якого навіть поховали у цьому соборі, незважаючи на те, що помер Великим князем у Києві.

Планувально-просторове рішення собору унікальне: подібної конструкції не має жодний з відомих нам давньоруських храмів – у ньому поєднана схема візантійського хрестово-купольного храму з елементами романської базиліки [Деякі дослідники вважають, що за архітектурним рішенням найбільше до Спаського собору подібна київська Десятинна церква, зруйнована ще у XIII ст.]. Відмінності Спаського собору від інших храмів Київської Русі можна пояснити тим, що до Чернігова Мстислав княжив у Тмутаракані, тож цілком вірогідно, що звідти він і запросив майстрів, які були обізнані з будівництвом в Малій Азії та Закавказзі, де на той час були поширені подібні храми.

Спасо-Преображенський собор (рис. 3) тринавний, його ширина 22,4 м (усередині між стінами 19,2 м), довжина з абсидами складає 35,25 м (усередині 32,4 м), висота від підлоги до низу склепіння центральної бані 30 м. Середня нава і трансепт мають більші висоту і ширину, ніж крайні, розмір підкупольного квадрата 7,5×7,5 м. Середня нава відділена від крайніх трьома парами хрещатих у перерізі несучих стовпів і потрійними двоярусними арками, поставленими поперек трансепту, завдяки цьому внутрішній простір храму поділений на три окремі поздовжні частини і дуже нагадує інтер’єр базиліки. Четверту пару стовпів, що знаходяться у вівтарі, продовжують пілони, які відділяють середню абсиду від бічних [Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4; Памятники искусства Советского Союза: Украина и Молдавия. – М.: Искусство, 1982]. Така складність просторово-планувальної конструкції призвела до того, що мистецтвознавці і дотепер продовжують сперечатися про те, до якого типу треба віднести цей храм – чотири-, шести- чи восьмистовпного.

Наявність потрійних двоярусних арок у трансепті, в яких нижні колони з мармуру, а верхні – цегляні пучкові, обумовлює висотне розкриття інтер’єру, підкреслює висоту центральної частини храму, внутрішній розмір якої відповідає сучасному дев’ятиповерховому будинку.

Покриття собору виконане по мурованих склепіннях. Головний планувальний хрест храму – середня нава і трансепт – перекриті коробовими (трицентровими) склепіннями, що на фасадах утворюють великі закомари. Абсиди перекриті як і в більшості храмів того часу, півсферами – конхами. На центральному середньохресті стоїть високий (близько 8 м) циліндричний барабан бані з вісьмома віконними прорізами, перекритий сферичним склепінням, але цей елемент храму був відновлений у XVII ст. Якою була центральна баня спочатку, можна тільки гадати. Ще чотири циліндричних барабани несуть бічні бані меншої висоти, це обумовлювало первісну пірамідальну композицію собору. Паруси, що підтримують барабани бань, утворюються горизонтальними рядами цегли, де верхні ряди нависають над нижніми.

З північного боку до нартексу примикає кругла башта, в якій розміщені гвинтові з правобічним ходом сходи на хори, входу до башти з храму не було. У ХУШ ст. намагались пробити двері з нартексу, але не змогли через дуже велику міцність стіни, мурованої з включенням природного каменю.

З південного боку до нартексу храму трохи пізніше після завершення його будівництва було прибудоване приміщення для проведення обрядів хрещення – хрестильня. Досліджена тільки східна частина її підмурків, все інше до нашого часу не збереглося. По аналогії з київськими соборами, де також були окремі хрестильні, дослідники припускають, що то був мініатюрний чотиристовпний храмик з однією банею, абсиди якого були викладені в товщі стіни. З північного і південного боків храму, напевно на початку XII ст., були прибудовані дві маленькі каплички для князівських поховань.

У храмі над нартексом і бічними навами були хори (як їх тоді називали – «полаті»). Західна частина хорів відділена від центральної нави потрійною аркою на восьмикутних стовпах. Хори над нартексом і покриття над центральною частиною нартексу зроблені по циліндричних склепіннях. Бічні комірки нартексу перекриті півсферичними склепіннями, що спираються на підпружні арки в масиві стін. Перекриття хорів бічних нав було зроблене по дерев’яних балках, які знято у XVIII ст.

При побудові собору використовувалась система мурування, розроблена і випробувана у візантійських храмах – так зване мішане мурування, в якому стіни і несучі стовпи виконуються з цегли і природного каменю; арки, перемички прорізів, склепіння, стовпи малого перерізу зроблені тільки з цегли. При цьому використовувались дуже якісна цегла розмірами 30×32×3 см і темно-сірий камінь. Мурування вели на розчині, що складався з однієї частини вапна і трьох частин товченої кераміки – цем’янки.

Дослідники храму в захопленні відзначали, що архітектурно-конструктивне рішення Спаського собору надзвичайно чітке й завершене, «все доцільне, все має своє призначення, в якому немає нічого зайвого, невиправданого» [Моргілевський І. Спасо-Преображенський собор у Чернігові // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: Держвидав України, 1928, с. 178].

Первісні фасади храму були суворі – тільки пілястри, плоскі на першому ярусі й профільовані на другому, що відповідали внутрішнім несучим стовпам, і півциркульні арочні ніші, влаштовані на великих глухих поверхнях. Собор мав явно виражений пірамідальний вигляд, ця пірамідальність обумовлювалась високими склепіннями основного просторового хреста, що виходили закомарами на фасади, і центральною банею, вищою за чотири бічні. Пірамідальність композиції підсилювалась ще й низькими структурами усипальниць, хрестильні та сходової башти. Зовнішній вигляд собору, як і в більшості українських храмів, відповідав його внутрішньому простору (рис. 4).

Фасади прикрашались орнаментальними візерунками, викладеними з цегли при муруванні, – меандрами, плетінням, хрестами, а також пасками розчину в місцях заглиблених рядів плінфи. Деякі ділянки поверхонь стін були покриті шаром розчину рожевого кольору з розбивкою на квадри. Рожевий колір розчину забезпечувався тим, що до нього добавляли цем’янку. Таке поєднання візерунків із цегли, рядів плінфи, природного каменю та смуг розчину надавали фасадам храму особливої мальовничості і водночас урочистості.

Інтер’єри собору вражають величчю. Криволінійні поверхні численних арок ритмічно повторюються, підкреслюючи висоту середньої частини храму з центральною банею, що втілювала тяжіння душі людини до неба, до Бога. Усі внутрішні поверхні стін, склепінь і стовпів мали фресковий розпис. Дуже багатою була кольорова палітра інтер’єру, розписи якого доповнювались яскравою підлогою, набраною з кольорового каміння, полив’яних керамічних плиток, смальти. Хори мали огорожу з різьблених плит червоного кольору, колони нартексу були зроблені з білого мармуру і мали різьблені капітелі.

Храм збудований на міцному широкому фундаменті, заглибленому в грунт на 2,8 м. Тому стіни, що мають товщину близько 1,4 м, до нашого часу дійшли майже не пошкодженими, в них немає великих тріщин та інших дефектів, спричинених просадками фундаментів, які характерні для більшості споруд часів Київської Русі.

Спасо-Преображенський собор був усипальницею чернігівських князів, пізніше в ньому відбувались поховання духовних владик єпархії.

З літописів відомо, що в соборі був «терем», де покоїлись: засновник собору Мстислав Володимирович (1034 р.) з дружиною Анастасією і сином Євстафієм, чернігівський, а потім київський князь Святослав Ярославич (1076 р.), його вбитий «кроткий і странниколюбивий» син Гліб (1078 р.), Олег Святославич (1115 р.), Володимир Давидович (1161 р.), Святослав Ольгович (1165 р.), Всеволод Святославич (1196 р.). У соборі знайшли вічний спокій славетні ієрархи Чернігівської єпархії Лазар Баранович (1693 р.), Амвросій Дубкевич (1750) та ін. Також тут був похований Ігор Ольгович, якого шанували як місцевого чернігівського святого.

Князь Ігор, у хрещенні Георгій, був правнуком Ярослава Мудрого, сином Олега Святославича і дружини його – княгині половецької. «Сей князь Ігор Ольгович був муж хоробрий, дуже охочий до полювання на звірів і птиць; читав книги і в книгах церковних розумівся; зросту був середнього, сухорлявий, лицем смуглий, волосся носив не за князівським звичаєм, а довге, як священик; бороду мав невелику вузьку», – розповідав його сучасник [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 27].

Його старший брат київський князь Всеволод Ольгович бажав залишити престол за нащадками Олеговими (за родом Ольговичей) і перед смертю умовив князів і мешканців Києва цілувати хреста як його наступнику Ігореві. Тому на другий день після смерті Всеволода Ігор зайняв великокнязівський престол. Князі, хоча цілували хреста, але не любили Ольговичів і були схильні до Мономахів. Вони відрядили посланців до Переяслава, де княжив онук Мономаха Ізяслав, із пропозицією зайняти престол Великого князя: «Піди до нас, княже. Ми хочемо тебе, не хочемо переходити до Ольговичів, як у спадщину» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 28]. Ізяслав із військом підступив до Києва. Ігор із братом Святославом (чернігівським князем) 13 серпня 1140 р. дали йому битву, але зазнали поразки. Рятуючись, Ігор потрапив у Дорогожицьке болото (на сучасній Куренівці) і не зміг із нього вибратись. Тільки через чотири дні ледь живого від холоду, голоду і втоми знайшли його вояки Ізяслава та засадили спочатку до в’язниці при Видубицькому монастирі, а потім перевезли до кам’яної в’язниці – поруба переяславського монастиря Святого Іоанна. У порубі монастирському Ігор захворів і схотів прийняти монашество. «Брате, я дуже хворий, молю тебе, господине мій, сотвори мені милосердну любов свою, задовольни бажання серця мого – накажи постригти мене в ченці, щоб оплакувати гріхи мої», – писав він князю Ізяславу [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 29]. Великий князь погодився. Ігоря вивели з поруба ледь живого, вісім днів він був при смерті, тільки потім «Бог повернув йому душу». Постригли його в ченці в київському монастирі Святого Федора, пізніше тут він прийняв схиму. Брат Ігоря Святослав, який продовжував князювати в Чернігові, просив Ізяслава відпустити схимника до Чернігова, але той відмовив, що знову розпалило ворожнечу Ольговичів до Мономахів.

Коли Ізяслав із військом пішов на Чернігів, кияни захотіли самі розправитись із приводом ворожнечі Ігорем у монастирі Святого Федора. Марно київський митрополит Климентій (Клим) умовляв не вбивати князя-ченця. Заколотники ввірвалися до храму, де той молився, зірвали монашеське вбрання. Брат князя Ізяслава Володимир намагався врятувати Ігоря від розлюченої черні, але побили і того. Далі процитуємо з «Історії України-Руси» М. С. Грушевського:

«… побачивши Ігоря, виволокли його з сіней, на сходах стали бити, доки не стратив притомності. Потім обдертого, напівголого потягли за ноги через Бабин торжок на княж двір і тут добили, а потім відвезли тіло возом на подільське торговище і покинули тут. Сей нечуваний факт, довершений в гарячці незвичайного роздратування, зробив велике враження. Зараз наступила реакція. Ігоря признали святим, мучеником. Уже коли він лежав на подільському торзі, «чоловєці благовірнії» брали собі його кров і кусники одіжи як реліквії, оповідали про чудеса над його тілом». Поховали його в монашеському одязі у монастирі Святого Симеона, а через три роки, коли у Києві правив вже Юрій Долгорукий, Святослав Ольгович «переніс мощі брата свого Ігоря від Святого Симеона в Чернігів і поклав у Святого Спаса в теремі… І вважали люди їх мощами мученика і поклонялися їм, славля і дякуючи Бога» [Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т. – К.: Наук. думка, – Т. 2 – 1992, с. 156 – 157].

У нас, сучасних людей, часто виникає нерозуміння, чому члени князівської родини, які загинули в боротьбі за владу, – князь Ігор Ольгович або Борис і Гліб – були віднесені церквою до святих. Тут треба згадати, що слово «святі» означає «світлі». Так за часів перших християн називали тих, хто сповідував вчення Христа, виконував його заповіді. Пізніше святими стали називати тих, чиє життя могло бути прикладом, кого треба було наслідувати. Диким, неосвіченим, просякнутим язичеськими віруваннями й забобонами людям X – XII ст. за приклад подавали осіб, які жили і вмирали за християнськими нормами, відмовлялися прийняти участь у боротьбі, що тоді вели за законом: око за око, зуб за зуб.

Після монгольського нашестя і руйнування Чернігова про мощі князя Ігоря нічого конкретного невідомо. Вважалося, що вони знаходяться десь під підлогою собору в землі: «мощі святого Ігоря зберігаються у храмі під спудом» [Ефимов А. Черниговские кафедральные соборы. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1908, с. 19].

Так само «під спудом» знаходились у соборі мощі ще одного святого домонгольського часу – митрополита київського Костянтина, який помер у 1152 р. У той час, коли Костянтин, грек за походженням, керував Київською митрополією, склалася досить заплутана й неприємна ситуація, котру варто розповісти, бо вона була не одна в історії нашої церкви. Попервах собор руських єпископів висвятив на митрополита Клима (Климентія), але київський князь Георгій Володимирович, син Володимира Мономаха, не схотів того визнати і попросив Константинополь прислати іншого митрополита, ним і був Костянтин. По смерті князя Георгія серед князів знову спалахнули незгоди з цього приводу. Після довгих свар вони порозумілися на тому, щоб не визнавати обох митрополитів, а запросити нового. Константинопольський патріарх, потураючи князям, прислав до Києва нового митрополита – Федора. Костянтин, який тяжко переживав те, що скоїлось, залишив Київ і переїхав «на покой» у Чернігів. Чекаючи близької смерті, він склав заповіт, запечатав його і віддав чернігівському єпископу, при тому взяв із нього клятву виконати цей заповіт.

Коли Костянтин помер, єпископ із князем відкрили заповіт і вжахнулися: там було написано, щоб по смерті тіло митрополита не поховати, а, тому що за нього зчинився великий розбрід у церкві, вірьовкою за ноги витягти, в поле й полишити на поживу псам. Князь вагався робити таке, але єпископ, який дав небіжчику клятву, наказав так вчинити. Тіло лежало в полі за містом. Усі люди дивувались і жахалися тому. Розповідається, що почалися дивні природні явища, які пов’язали з тим, що сталося: у Києві затьмарилось сонце, сталася страшна буря з грозою, від якої навіть земля трусилась; блискавка, ударивши в церкву, вбила одразу двох попів, двох дяків і чотирьох парафіян; вітром було зламане шатро князя київського, який стояв біля Вишгорода. Князь наказав у всіх київських церквах правити цілодобово служби Божі, бо то за гріхи кара Божа. В цей час у Чернігові все було добре, сяяло сонце, але ночами над тілом з’являлися стовпи світла, що досягали неба. Князь чернігівський наказав на третій день поховати тіло в теремі собору Святого Спаса [Ефимов А. Черниговские кафедральные соборы. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1908].

Про те, де знаходився той поховальний «терем» і яка його подальша доля, багато написано. Для з’ясування цього питання в 1923 р. біля Спасо-Преображенського собору провели археологічні дослідження, керував якими славетний український археолог і знавець архітектури М. О. Макаренко [Макаренко М. Біля Чернігівського Спаса // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: Держвидав України, 1928. – С. 184 – 196] (загинув у 1936 [1938] р., бо відмовився підтримати руйнування київського Михайлівського Золотоверхого монастиря). Тоді були досліджені фундаменти прибудов, зроблених у домонгольські часи біля собору. Біля північно-східного рогу розкопані залишки фундаментів однокамерного приміщення, яке зі сходу мало абсиду. Розміри приміщення були такі: у поперечному напрямку – 2,6 м, у поздовжньому (із заходу на схід) – 4,3 м. Фундаменти були зроблені з бутового каменю, але надбудовані червоною цеглою, з такої ж цегли вниз вели сходи. У камері виявлені рештки поховань духовних осіб. Із зовнішнього боку прибудови знайдено кам’яний саркофаг із шиферу малинового кольору – з пробитою кришкою і розкиданими кістками мерця.

На основі здобутих знахідок М. О. Макаренко зробив такі висновки про цю прибудову: до храму одночасно з його спорудженням або трохи пізніше була прибудована каплиця, в якій здійснювались погребіння; у XIII – XIV ст. поховання були пограбовані та зруйновані; у литовський період (XIV – XV ст.) каплицю відновили й знову використовували для поховань; у XVIII ст. каплицю-прибудову розібрали.

Фундаменти подібної прибудови виявлені й біля південної стіни собору, вони були зроблені трохи пізніше, ніж попередні, але ще до монголо-татарського нашестя – мурування з бутового каміння з включенням плінфи виконане дуже неякісно. У стінах прибудови виявлені нижні частини поховальних ніш, але ніяких поховань не знайдено – усе було зруйновано. У щілині між камінням фундаменту археологи знайшли захований скарб речей XIII ст. – срібні жіночі прикраси (два браслети і сережки – підвіски) й одну монетну гривню. Дослідники визначили, що каплиця була зруйнована одночасно з першою, але пізніше не відновлювалась. М. О. Макаренко заклав кілька шурфів усередині собору, за допомогою яких з’ясував, що за час існування храму через нашарування підлоги її рівень піднявся на 1 м відносно рівня XI ст. Під підлогою були виявлені численні поховання XV – початку XVIII ст., у більшості випадків пограбовані в давнину. Поховань князівських часів усередині собору не виявлено. На підставі цього М. О. Макаренко зробив висновок, що в домонгольські часи поховань у самому соборі не робили, а тільки в зовнішніх прибудовах.

За свою майже тисячолітню історію Спасо-Преображенський собор зазнав багатьох руйнувань і пошкоджень. Під час захоплення міста в 1239 р. військами хана Менгу собор був пограбований. Монголи зняли з нього навіть свинцеву покрівлю. Можливо, були зруйновані первісні куполи й пошкоджені склепіння. За переказами [Иловайский П. И. Черниговская старина по преданиям и легендам. – Чернигов: Тип. Губерн. правления, 1898. – 45 с.], у соборі закрилися останні захисники міста. Жінка князя Мстислава Глебовича, який керував обороною замість відсутнього чернігівського князя Михайла Всеволодовича, щоб не потрапити до рук ворога, викинулась із вікна «красного терема» в соборі й убилась. Що таке «красний терем», до нашого часу не з’ясовано: можливо, то була прибудова до собору, а, може, якесь приміщення на хорах (у ХІХ ст. з «красним теремом» безпідставно ототожнювали башту сходів на хори).

Близько 100 років Чернігівська земля була під владою монголів. Князі повинні були отримувати від ординських ханів ярлик – підтвердження прав на владу.

Після загарбання міста на чернігівському престолі швидко змінилося кілька князів – утриматися в зруйнованому князівстві вони не могли. Нарешті, туди повернувся з Києва князь Михайло – син Всеволода Ольговича, князя київського і чернігівського. Про цього князя варто розповісти більш докладно, бо історики досі сперечаються про ту роль, яку відіграв цей князь або міг відіграти в трагічний час захоплення Київської Русі монголами, до того ж церквою він віднесений до числа святих [Павленко С. Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді. – Чернігів: Сіверян, літопис, 1996. – 80 с.].

У 20 – 30-ті рр. XIII ст. міжусобна боротьба між кланами князів, мабуть, досягла апогею. Значною мірою це було спричинене порядком наслідування князівських престолів у Давній Русі. За встановленими звичаями, після смерті князя його престол успадковував не його старший син, а старший брат чи старший у роду. Це й призводило до нескінченних суперечок між родами і навіть до вбивств братів.

У першій великій битві з монголами на річці Калці загинуло багато князів, і сталося так, що Михайло Всеволодович, який з 1207 р. узагалі не княжив, зайняв мирним шляхом спочатку чернігівський престол, потім галицький, а в 1238 р. заволодів і київським, об’єднавши три наймогутніших на українських землях князівства. Проте скористатися цим для відсічі навали він не зумів.

У 1239 р. війська монголів підійшли до Києва і намагалися умовити князя віддати місто без бою. Деякі історики вважають, що то був останній шанс врятувати Київ від руйнувань і зберегти державу на наших землях, але то, звичайно, припущення. Михайло, порадившись із князями, на те не пішов. Проте, не вірячи у можливість захистити Київ, покинув місто і відправився в Угорщину, сподіваючись отримати там військову допомогу (його син Ростислав був при угорському дворі, а потім став чоловіком королеви Угорщини). Діставши відмову, князь спробував отримати допомогу в Польщі (король якої Казимир був його дядьком по матері), але там теж нічого не досягнув.

Тим часом війська хана Бату (Батия) восени 1240 р. захопили Київ, після чого пішли далі на захід, намагаючись здійснити свою мрію – дійти до останнього моря. Одначе сил їм на те не вистачило – 9 квітня 1241 р. біля міста Лігніц монгольські війська зазнали поразки від об’єднаних чесько-німецьких військ.

Князь Михайло шукав притулок у Сілезії, але «німці побачивши, що в нього добра багато є, побили його людей і добра багато забрали» [Павленко С. Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді. – Чернігів: Сіверян, літопис, 1996, с. 37]. Князь повернувся в Русь, але київський престол був зайнятий, тоді він пішов у Чернігів, вотчину свого батька.

У 1246 р. князь Михайло Всеволодович разом зі своїм боярином Феодором поїхав до ставки Батия за ярликом на князівство Чернігівське, а може, і Київське. Тоді до хана приїхав ще один руський князь – Данило Галицький, який претендував на володіння Київським князівством. В орді князя Михайла і боярина Феодора вбили за наказом Батия нібито за те, що вони відмовились виконати язичницький обряд очищення вогнем. У «Сказанні про вбивство в Орді князя Михайла Чернігівського і його боярина Феодора», яке за церковною традицією приписується єпископу Іоанну, розповідається, що жерці вимагали від князя Михайла і боярина Феодора пройти через вогонь – між двома багаттями – та вклонитися ідолам, від чого ті відмовились. Князь Михайло сказав: «Християни поклоняються Творцю, а не тварям, я християнин і згоден поклонитися Хану тому, що йому Бог вручив долю царств, але не поклонюсь тому, чому вклоняються жерці»… Жерці ще раз сказали: «Ідуть от хана вбити вас, покорітесь і зостанетесь живі» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911, с. 44 – 45], але Михайло і Феодор знову відмовились. Тоді, скочивши з коней, кати схопили Михайла, розтягли за руки і ноги й почали бити, потім повернули обличчям до землі й били ногами, нарешті, якийсь татарин відрізав голову князя ножем. Так само загинув і Феодор. Сталося це 20 вересня 1246 р.

Князь Михайло і боярин Феодор церквою були визнані мучениками. За словами єпископа Іоанна, тіла сповідників віри були кинуті в степ на потраву псам, але залишилися цілі й неушкоджені. Християни взяли мощі мучеників і відвезли їх до Чернігова, де вони зберігалися в Спасо-Преображенському соборі. «Сказання про вбивство в Орді князя Михайла Чернігівського і його боярина Феодора» відоме у списку, зробленому на пергаменті в 70-х рр. XIII ст. у місті Ростові. Вчені пов’язують це з тим, що донька Михайла Чернігівського Марія була ростовською княгинею, там встановила церковне вшанування мучеників і побудувала на їхню честь церкву.

Цю розповідь підтверджує посланець папи римського Інокентія IV монах-домініканець Плано Карпіні, який був тоді в орді:

«… недавно трапилось, що Михайла, який був одним із Великих князів руських, коли він відправився на поклін до Бату, вони змусили пройти між двох вогнів; після вони сказали йому, щоб він поклонився у полудень Чінгісхану [Ідолу]. Той відповів, що охоче вклониться Бату і навіть його рабам, але не вклониться зображенню мертвої людини, оскільки християнам так чинити не годиться. І після неодноразових вказівок вклонитися і його небажання вищезгаданий правитель передав йому через сина Ярослава, що він буде вбитий, якщо не вклониться. Той відповів, що краще бажає вмерти, ніж зробити те, чого не слід чинити. І Бату послав одного охоронця, який бив його п’яткою в живіт проти серця так довго, поки той не сконав» [Павленко С. Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді. – Чернігів: Сіверян, літопис, 1996, с. 44].

Розповідь цього католицького монаха підтверджує, що князь Михайло був безкомпромісним віруючим і постраждав за свої християнські переконання. Інші князі такого не робили. Так, за покірність монголи подарували Олександру Невському престол в Чернігові, яким управляв його намісник з 1263 по 1275 р. Але ймовірно, що вчинок князя Михайла вразив монголів, бо син хана Бату Сартак став християнином, а в 1261 р. в Орді була створена Сарайська православна єпископія. Для православної церкви подвиг князя Михайла Чернігівського та його боярина став прикладом вірності Богу і супротиву загарбникам, що подавався народу протягом кількох століть.

У 1572 р. за наказом царя Івана Грозного для підвищення авторитету Москви мощі мучеників із Чернігова були перевезені до Москви (у XVI ст. Чернігівщина входила до Московського царства). У Кремлі для них був побудований храм, присвячений чернігівським чудотворцям. У 1774 р. у зв’язку з реконструкцією Кремля цей храм був розібраний, а мощі переміщені до Архангельського собору.

У Спасо-Преображенському соборі служба Божа була відновлена, очевидно, безпосередньо після взяття міста монголами, але чернігівське населення зменшилось, ремісництво і торгівля занепали, і єпископську кафедру перенесли з Чернігова до Брянська. У соборі виконали якісь ремонтні роботи: напевно, зробили дерев’яний дах. У 1611 р., коли польські війська захопили місто, собор згорів і стояв у запустінні близько 15 років, потім його частково відремонтували.

Тільки в 1675 р. за архієпископа Лазаря Барановича в соборі були проведені великі відновлювальні роботи: відремонтовані бані собору, що тепер отримали барокові форми, надбудовані абсиди, зроблена металева покрівля замість дерев’яної. Роботи виконані, головним чином, за кошти чернігівського полковника, а потім генерального обозного Василя Андрійовича Дунін-Борковського.

Мистецтвознавці кінця XIX – початку XX ст. вважали, що під час цієї перебудови собор був дуже пошкоджений. Так, проф. Ф. І. Шміт (1877 – 1942 рр.) писав:

«… з храмом цим сталося те саме, що з усіма давньоруськими пам’ятками: спочатку його всіляко руйнували, а потім знайшовся «благочестивий і ревний христолюбець» чернігівський полковник В. Дунін-Борковський, котрий «святою щирістю і ревністю» поновив храм у 1675 р. Поновити храм у XVII ст. (і, на жаль, не тільки у XVII ст.) означало: побудувати нову церкву, але на тому самому місці, на якому стояв храм, навіть, якщо для цього довелося б знищити всі залишки стародавнього храму. У Спаському соборі всі додаткові вівтарі і прибудови були розібрані й знищені… І головне, як завжди, вся будівля була старанно отинькована і побілена, всередині і зовні, так що все мурування стало недоступне для вивчення» [Шмит Ф. И. Искусство древней Руси-Украины. – Харьков: Союз, 1919, с. 31].

Пізніші дослідження показали, що найбільшої шкоди собору було завдано під час перебудови в кінці XVIII ст., а В. А. Дунін-Борковський ремонт зробив дуже тактовно. І взагалі Спаський собор серед усіх давньоруських храмів дійшов до нас у найкращому стані.

Полковник В. А. Дунін-Борковський багато пожертвував на відбудову храмів Чернігова та на прикраси святинь.

«Церкви й обителі дуже любив,

Благолєпіє оних повсюди збільшив,

Церква соборна, яка у війну запустіла,

Його старанням скоро сотворилася ціла -

Своїм млином перетворив на нову

На честь Преобразівшемуся Христу» -

написано у вірші, присвяченому цій щедрій людині [Чернигов, его святые храмы, чудотворные иконы и месточтимые святыни. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1911, с. 16]. Коли в 1814 р. був розроблений проект внутрішнього розпису собору, то передбачалося:

«на другому простінку зобразити чернігівського полковника і військ запорізьких генерального обозного Василя Андрійовича Дунін-Борковського з написом, що сей благочестивий і ревний христолюбець влаштовував у граді сім нові храми Божі і поновлював занепалі; поновив святоліпно і цей всемилостивого Спаса храм і богатим начинням наділив у 1672 і 1685 роках» [Иловайский П. И. Черниговская старина по преданиям и легендам. – Чернигов: Тип. Губерн. правления, 1898, с. 37].

Після цього відновлення собор ще два рази дуже потерпав від пожеж – горів у 1718 і 1750 рр. Друга пожежа була особливо жахлива: «Старий город Чернігів від пожежі, яка сталася, весь вигорів, і церква всемилостивого Спаса вся обгоріла і зовсім розорилася» [Марков М. Е. О достопримечательностях Чернигова. – М.: Унив. тип., 1847, с. 14]. Саме тоді в соборі загинули майже всі домонгольські фрески, згоріли дерев’яні конструкції, завалилася на половину висоти башта сходів на хори, мармурові колони від дії високої температури потріскалися, майже розвалилася хрестильня. Відновлювальні роботи завершилися в 1754 р. (при чому покрівлю знову зробили з ґонту), після чого преосвященний Іраклій Комаровський освятив собор. Ще один ремонт зроблений у 1770 р. за розпорядженням чернігівського єпископа Феофіла Ігнатовича.

Розповідається, що в 1783 р. у Чернігові проїздом був Г. Потьомкін, який носив титул князя Тавричеського [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911]. Він зацікавився Спаським собором. На вимогу Г. Потьомкіна склали план храму та історичну довідку. Завдяки клопотанням князя в 1790 р. вийшло розпорядження уряду про виділення коштів для надання храму кращого вигляду.

У 1791 – 1798 рр. на кошти, надані урядом за поданням Г. Потьомкіна, у Спасо-Преображенському соборі провели велику перебудову. Достеменно невідомо, хто керував роботами: напевно, місцеве духівництво. Професійного архітектора запрошено не було. Тоді розібрали конструкції, зведені ще в домонгольські часи.

Башта сходів ліворуч собору була надбудувана на рівень, вищий від центральної бані, симетрично їй праворуч побудували другу башту, для чого знищили старовинну хрестильню, від котрої залишилась після того тільки частина фундаментів східної стіни, розкопаних археологом М. О. Макаренком [Макаренко М. Біля Чернігівського Спаса // Чернігів і Північне Лівобережжя. – К.: Держвидав України, 1928. – С. 184 – 196]. Обидві башти завершили високими конусоподібними шпилями. Це надало собору схожості з католицькими костьолами. На куполах зробили нову бляшану покрівлю дуже сплющеної форми. Ці переробки завершення храму зовсім змінили його силует, надали йому дещо присадкуватого вигляду. Тоді ж були розібрані поховальні каплиці, натомість трохи пізніше з трьох боків собору споруджені великі тамбури з візерунчастими декоративними завершеннями.

В інтер’єрі собору розібрали хори над бічними навами, а колони потрійних арок у трансепті обклали цеглою, від чого вони втратили свою стрункість.

З упевненістю можна сказати, що ця перебудова зашкодила стародавньому храму більше, ніж монгольська навала і всі пожежі в попередні століття. Зовнішній вигляд храму, що склався після цієї реконструкції, практично без змін дійшов до нашого часу (рис. 5), але будь-які спроби повернути йому первісний вигляд неприпустимі, можуть стати черговим варварством.

Тоді ж, у кінці XVIII ст. поруйновані й поховання, котрі були у каплицях-усипальнях і під підлогами бічних нав. У 1785 р. соборний протопоп Іван Левицький написав рапорт Феофілу, архієпископу чернігівському й ніжинському:

«В соборній чернігівській Спаській церкві знаходиться для поховання мертвих тілєс склеп, надто спорохнявілий, у зв’язку з забороною поховання в ньому мерців зараз непотрібний, а паче виходящими з нього шкідливими парами небезпечний. Найнижче прошу наказати засипати його землею» [Ефимов А. Черниговские кафедральные соборы. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1908, с. 46].

На цьому рапорті чиновники духовної консисторії дописали: «На думку свою вважаємо: означений склеп наказати засипати, а якщо він дуже спорохнявів і може породжувати будь-які пари, то в усті оного склепу збудувати склепіння цегляне і зверху зрівняти з підлогою цеглою». Архієпископ 18 вересня 1785 р. наклав резолюцію: «Попередньо землею засипати, а потім зробити склепіння» [там же]. У 1791 р., коли розбирали хори над навою з другого боку, дерев’яна балка перекриття, що впала або була скинута вниз, пробила підлогу храму й потрапила в поховання. У спогадах, надрукованих в 1863 р., написано: «У склепі бачили кістки й уривки дорогої парчі, якою був покритий усопший. Під підлогою собору бачили багато інших поховань, з яких уціліли небагато» [там же, с. 47]. Напевно, тоді більшість поховань було знищено.

У храмі в 1793 – 1798 рр. був встановлений новий іконостас, на який із монастирських доходів єпархії було виділено 5 тис. руб., а державна казна дала 100 липових колод. Іконостас запроектований калузьким архітектором А. Яснишиним у стилі бароко з деякими класицистичними елементами. Висота іконостаса в центральній наві сягає 12 м, ширина по трьох навах – 20 м; в іконостасі встановлено 62 ікони. Цей іконостас дійшов до нас майже неушкодженим.

Різьблені з дерева й позолочені деталі іконостаса зроблені ніжинськими майстрами Савою Волощенком і Степаном Бєлопольським, ікони написані священиком Тимофієм Мизьком з міста Борзна на Чернігівщині. Центральна частина іконостаса двоярусна, бічні – одноярусні. Позолочені колони корінфського ордеру ділять нижній ярус на дев’ять частин, в яких розміщені у два яруси ікони, обрамлені бароковим різьбленням. Фон між іконами білий, а спочатку був срібний. У середині другого ярусу містилася велика ікона оплакування Христа, над якою розташований трикутний фронтон. Царські врата теж барокові – різьблені з дерева і позолочені. У кінці ХІХ ст. ікони були поновлені іконописцем із містечка Воронеж Олександром Івановичем Мурашком. Зважаючи на те, що в храмах України збереглось мало старих іконостасів, цей являє неабияку мистецьку й духовну цінність.

У 1818 р. в соборі художник Я. Юринов зробив внутрішній розпис стін олійними фарбами, котрий в 1872 – 1873 рр. був поновлений майстрами Михайлом і Олексієм Кмяшками. Цей розпис дійшов до нашого часу і в 80-х рр. реставрований.

Розпис собору, напевно, ще недостатньо оцінений мистецтвознавцями – це чудовий зразок, як тепер кажуть, «наївного мистецтва». Розміщення розписів зовсім нетрадиційне, так само як і більшість сюжетів. Так, на парусах головного купола замість традиційних євангелістів зображені пори року: весна – купа квітів, літо – снопи пшениці, осінь – фрукти й овочі, зима – голі дерева й чорна рілля; у підбаннику – рай: високі гори, річка, зелені дерева. Цікава композиція вигнання Адама та Єви з раю намальована на північній стіні: прародителі всього людства сховались у кущах, біля яких стоїть Бог-Отець – не традиційний старець із довгою бородою, а кремезний рудобородий чоловік. Так само дуже цікаві й інші композиції, намальовані Я. Юриновим.

Протягом ХVІП – ХІХ ст. Спасо-Преображенський собор був кафедральним храмом Чернігівської єпархії, а враховуючи тодішню ментальність населення, і громадським центром міста. Тут відбувались як святкові, так і траурні події.

У кінці XIX ст. церковним старостою Спаського собору призначено чернігівського губернатора Олександра Костянтиновича Афанасьєва. Він зібрав майже 50 тис. руб., на які в 1891 р. куполи собору були позолочені, причому хрести і підхрестові кулі – вогняним методом. Після того головний храм Чернігова став виділятися на фоні зелених чернігівських гір. Люди, які під’їжджали до міста київським шляхом або пароплавом по Десні, здалеку бачили його золоті бані.

До самого кінця ХІХ ст. храм був холодний, службу Божу правили в ньому тільки влітку. В 1899 р. зробили центральне парове опалення, на яке витратили 11931 руб., і стали правити й узимку. Проте система опалення виявилась дуже недосконалою – різко підвищилась вологість, стіни собору стали покриватись конденсатом, що призвело до відшарування живопису і тиньку. Опалення кілька разів переробляли, але добре воно так і не запрацювало.

Підлогу храму, зроблену на початку XIX ст. з чавунних плит, у 1902 р. замінили на підлогу з штучного каменю. Всього у храмі налічувалось сім підлог, що нашарувалися за дев’ять століть на загальну товщину близько 100 см, це дещо спотворило пропорції внутрішніх елементів храму.

Головний вівтар собору освячений на честь Преображення Господня. До середини XIX ст. було два бічних вівтарі – Трьох Святителів і Покрови Богородиці. З 1857 р. південний престол освячений на честь чернігівських мучеників – князя Михайла і боярина Феодора, у північній наві розміщений жертовник головного престолу.

Головними святинями собору, що зберігалися тут до Жовтневої революції, були мощі князя Ігоря Ольговича і митрополита Костянтина, які знаходилися в землі біля стін храму, а також мощі святителя Феодосія Углицького – чернігівського архієпископа, які відкритими лежали в соборі. Мощі Феодосія Углицького перенесли до Спаського собору в 1896 р. з Борисоглібського собору й установили праворуч у приміщенні на мармуровому помості під металевим балдахіном. Мощі лежали в одязі з білої парчі з хрестом і панагією, на голову надягали одну з восьми митр, які змінювали; в ногах лежав архієрейський жезл, з яким Феодосій правив службу Божу. Кипарисовий гроб з мощами лежав у срібній раці масою більше за 16 пудів (260 кг), зробленій за проектом А. В. Прахова на кошти відомого цукрозаводчика-доброчинця М. А. Терещенка.

[Адріан Вікторович Прахов (1846 – 1916 рр.) – мистецтвознавець, фахівець з історії мистецтв Греції та Київської Русі, професор Петербурзького і Київського університетів. Відкрив фрески XII ст. у київській Кирилівській церкві, керував роботами з внутрішнього оздоблення Володимирського собору в Києві, що завдяки А.В. Прахову став визначною пам’яткою мистецтва. Він декілька разів приїздив до Чернігова для досліджень старовинних печер і фресок]

Після революції одним із перших заходів боротьби з релігією було розкриття мощей і вилучення їх у релігійних громад. Мощі Феодосія Углицького забрано влітку 1921 р. Прохання чернігівського єпископа Пахомія до Раднаркому УРСР про передачу мощей віруючим було відхилено.

Крім мощей Феодосія Углицького в соборі була ще одна святиня – дуже шанована на Чернігівщині ікона Ріпницької Божої Матері, що знаходилась у кіоті біля лівого внутрішнього стовпа храму, в срібній визолоченій ризі. Ця ікона почиталася чудотворною із середини XVII ст. і спочатку знаходилась у каплиці з колодязем біля містечка Ріпки Городнянського повіту за 35 км від Чернігова. Указом Синоду від 30 квітня 1740 р. було приписано: «Часовню скасувати, місце спустошити, колодязь засипати, чудотворний образ перенести в кафедральний храм» [Историко-статистичсское описание Черниговской епархии: В 5 кн. – Чернигов: Тип. Г. Шапиры. – Кн. 5 – 1874, с. 39]. Спочатку ікона висіла над царськими вратами Борисоглібського собору, а згодом була перенесена у Спасо-Преображенський собор.

За часів Київської Русі у Спасо-Преображенському соборі знаходилась одна з найбільш шанованих на Русі ікон – Смоленська ікона Божої Матері («Одігітрія»). Цю ікону привезла до Чернігова донька візантійського імператора Костянтина Мономаха Ганна, яку в 1046 р. видали заміж за князя Всеволода Ярославича. Їхній син Володимир Мономах у 1097 р. почав князювати в Смоленську, де побудував храм, в який перевіз цю ікону, після чого вона отримала назву Смоленська. Ікона була відома великою кількістю чудес. Вважається, що завдяки їй у 1239 р. хан Батий не зміг взяти Смоленськ [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911]. Біля правого стовпа Спаського собору під балдахіном знаходився кіот з іконами Олександра Невського і Марії Магдалини – небесних покровителів імператора Олександра III і його дружини. Ікони встановили на честь врятування імператорської сім’ї під час залізничної катастрофи 17 жовтня 1888 р. біля станції Борки на Харківщині.

У центрі собору висіло велике панікадило з чеканкою, що відтворювала грона винограду, плоди, квіти. Це панікадило – дар пана полковника Якова Лизогуба. За стародавнім звичаєм, у соборі вивішувались військові прапори захисників міста. На початку нашого століття в соборі зберігалися козацькі прапори, 18 прапорів чернігівського ополчення, яке брало участь у війні з Наполеоном, а також 11 прапорів ополчення часів Кримської війни 1853 – 1856 рр.

У ризниці храму зберігалась велика кількість богослужебних предметів із коштовних матеріалів, що були подаровані в різні часи жителями міста та почесними гостями. Вони мали велику художню й історичну цінність. На жаль, залишилось дуже небагато речей, що знаходяться в Чернігівському історичному музеї. Серед них унікальна робота місцевих ювелірів 1771 р. – оклад Євангелія з рельєфними зображеннями [Логвин Г. Н. Чернигов. Новгород-Северский. Глухов. Путивль. – М.: Искусство, 1965. – 250 с.]. З лицьового боку окладу викарбувані постаті чотирьох євангелістів, зворотний бік цілком оригінальний – у центрі фігура святого Миколая Чудотворця з молитовно піднятими догори руками, по боках у віночках дванадцять епізодів із його життя, як на старовинних іконах з клеймами. З опису в літературі відомо, що у вівтарі була срібна з позолотою дарохранительниця у вигляді двоярусного саркофага загальною масою 16,5 кг, пожертвувана храму в 1782 р.; хрест від 1638 р., соборне крісло на горнім місці, подароване імператрицею Катериною II, яка відвідала Чернігів 22 січня 1787 р.; велика кількість старовинних риз, у тому числі й убрання святого Феодосія.

У 1923 р. під час обстеження собору, що проводилось за сприяння духівництва, була виявлена фреска XI ст. із зображенням півпостаті святої Фекли (Текли). Фреску було знайдено під товстим шаром тиньку, котрий врятував її під час пожеж. У 1926 р. визнані мистецтвознавці Ф. Л. Ернст, М. О. Макаренко і Д. М. Щербаківський прийняли рішення зняти фрески зі стіни собору і перенести до музею. Це зробив відомий реставратор професор Академії мистецтв Д. Й. Кіплик. Роботу виконали дуже вдало, керівництво музею в листі-подяці написало: «При знятті фрески Ви уникнули будь-яких пошкоджень: зняття фрески з шаром тиньку не дало жодних розколин, що могли природно трапитись; не сталось жодних порушень фарби» [Некрасов А. И. Очерки по истории древнерусского зодчества ХІ – ХVІІ вв. – М.: Всесоюз. акад. архитектуры, 1936, т. 1, с. 242].

Вражала висока мистецька якість зображення фрески [Історія українського мистецтва: В 6 т. – К.: Вид-во АН УССР. – Т. 1 – 1966]. У трактуванні образу святої багато успадковано з класичного мистецтва стародавнього Риму: фігура зображена фронтально; риси обличчя строгі та гармонійні, подані м’яко, з живописним, а не графічним трактуванням; загальний колорит фрески теплий червоно-вохристий. Така художня манера виконання суттєво відрізняє цей твір від одночасно з ним виконаних фресок Софійського собору. Це показує, що майстри малярства були не тільки в Києві, існували регіональні мистецькі школи та майстерні.

До війни фреска експонувалась в Чернігівському крайовому історичному музеї. Трагічна доля спіткала експонати музею під час другої світової війни – велика частина їх згоріла, між ними і славетна фреска із зображенням Фекли. На щастя, залишилась дуже ретельно виконана точна копія фрески, котру в 1934 р. зробив художник Є. Евенбах [власне, Євгенія Евенбах. – М.Ж.], зараз вона зберігається у Софійському заповіднику Києва.

Пізніше в Спасо-Преображенському соборі проводив дослідження знавець старовинної архітектури та будівельної техніки І. В. Моргілевський.

У 1926 р. радянською владою богослужіння в соборі було припинено. На початку 30-х рр. рішенням Чернігівського облвиконкому собор віддано базі «Головросмасложирзбуту», і в ньому влаштовано склад цієї організації, а в 1937 р. собор передали на баланс музею. У 1942 р. при німцях собор був відкритий і діяв до 1961 р., після чого в ньому організували музей. Тепер Спасо-Преображенський собор знову став головним храмом Чернігова.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 32 – 56.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 928

Модифіковано : 28.05.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.