2008 р. Друга столиця Київської Русі

Сергій Леп’явко, доктор історичних наук, професор,

Дата: 20.09.2008

Цими днями чернігівці продовжують урочисто відзначати 1100-річчя від першої літописної згадки про своє місто. Це свято для нас уже звичне, адже кругла дата була рік тому, оскільки вперше місто згадано 907 року.

Дивний ювілей

Організатори рахувати вміють, однак вирішили розтягнути задоволення і придумали концепцію довгого святкування – протягом цілого року. При цьому посилалися на цікавий, хоч і сумнівний досвід сторічної давнини, коли чернігівці «проспали» 1000-річчя від першої згадки, потім «прокинулись» і все-таки відзначили свій законний ювілей, але не 1907-го, а 1908 року. Тому нині чернігівці можуть сміливо відзначати відразу кілька свят. Перше з них – «розтягнуте» 1100-річчя, друге – першу річницю від 1100-річчя, і третє – 100-річчя від святкування 1000-річчя.

Відчуття заплутаності ювілеїв Чернігова посилюється ще й тим, що ще за свіжої пам’яті нинішнього покоління місто вже святкувало один грандіозний ювілей – своє… 1300 річчя. Тоді, у часи пізнього застою-застілля, урочистості були проведені зі справжнім радянським розмахом, про що й досі нагадують написи «Чернігову – 1300 років». Цю дату було просто вигадано, вона не витримує ніякої критики, а історія її появи є предметом окремої цікавої розповіді, навіть анекдоту, тож повернімося до сучасної події.

Ідея довгого святкування не означала, що чернігівські діти щоденно дивилися салюти (салютів вистачає, але з інших приводів), чи їхніх батьків щотижня напоювали звареним у Миколаєві «Чернігівським» пивом, а державні мужі з Києва дарували місту тролейбуси чи ще якісь сувеніри. Відчуття святковості підігрівалось обіцянкою якогось грандіозного подарунку.

Подарунок, як і годиться, ховали – за будівельним парканом, але для допитливих громадян залишали відкритими ворота і навіть намалювали його ескіз. Є навіть припущення, що і свято затяглось тому, що подарунок не був готовий вчасно. Це схоже на відому побутову ситуацію, коли господиня приготувала не всі страви і гості невимушено чекають, доки їх покличуть сідати за стіл.

І нарешті це сталося. У сквері навпроти міської ради відкрили кольоровий фонтан. Увечері він дійсно прикрашає місто. Однак вдень його важко назвати кольоровим, оскільки він виконаний з чорного каменю а la меморіал «нового українця». Можна сперечатись про його художні достоїнства і символіку, але справу зроблено, святкування можна нарешті завершувати.

Час розквіту

Ювілейні заходи так чи інакше переслідували благородну мету – привернути увагу до історії міста. Адже понад 1100 років тому на берегах Десни і Стрижня виникло міське поселення. Очевидно, воно зростало як один з племінних центрів Сіверської землі, але досить швидко потрапило під владу Києва. І настав день, коли про Чернігів дізналися в найбільшій столиці тогочасного світу – Константинополі. У 907 р. військо русичів на чолі з Олегом примусило Візантійську імперію капітулювати і підписати угоду, в якій Чернігів було згадано другим після Києва серед міст Русі.

Протягом наступних одинадцяти сторіч місто кілька разів пережило періоди піднесення і занепаду – політичного, економічного, демографічного, культурного. Якщо порівняти різні історичні епохи, слід визнати, що зоряний час Чернігова припав на давньоруську добу. Напередодні монголо-татарської навали місто входило до числа п’яти найбільших міст Київської Русі, а за територією і населенням (близько 20 тисяч чоловік) перевищувало тогочасний Париж.

Чернігів був центром одного з найбільших князівств Русі, територія якого простягалась від Дніпра й Остра на південному заході до Оки і Дону на півночі та сході. Якщо накласти її на сучасну політичну карту, це займе простір від передмість Києва до передмість Москви.

Вже найдавніші пам’ятки Чернігова – знамениті кургани Х ст. – засвідчують особливе становище міста і його правлячої еліти. В Чернігові та його найближчих околицях свого часу було зафіксовано сотні курганів. Це найбільший курганний комплекс дохристиянської Русі. Так само найбільшими на Русі є чернігівські кургани Чорна Могила і Гульбище, які датуються серединою Х ст. Кургани свідчать, що в Чернігові існувала потужна військово-дружинна верхівка, яка була однією з найбільших регіональних еліт молодої країни.

Перший відомий чернігівський князь Мстислав Володимирович прищепив чернігівцям почуття гордості й впевненості у своїх силах. Адже він добився від свого брата Ярослава, згодом відомого як Ярослав Мудрий, поділу Русі по Дніпру – і Чернігів став столицею величезного князівства.

Династія чернігівських князів Святославичів-Ольговичів безперервно перебувала на політичному Олімпі Русі. Її основним конкурентом були Мономаховичі, чий розгалужений рід займав більшість удільних престолів Русі, від Галича до Рязані. Сам Володимир Мономах прожив у Чернігові двадцять років життя, але зрештою його витіснили Святославичі, які надалі більше жодного разу не давали суперникам «проковтнути» свої спадкові володіння.

Найуспішніші чернігівські князі неодноразово займали київський стіл, і принаймні двох із них, Святослава Ярославича і Святослава Всеволодовича, можна зарахувати до визначних правителів Русі. Кілька князів чернігівської династії було визнано святими – це Микола Святоша, Ігор Ольгович і Михайло Всеволодович.

Чернігівських князів без перебільшення можна назвати творцями міста. Вони створили політичні передумови для його піднесення і піклувались про нього як про свою столицю.

Вже Мстислав Ярославич почав будувати в Чернігові величний храм – Спаський собор, який з середини ХІ ст. прикрашає місто. Він виріс не тільки як ознака релігійності князя, а й як уособлення політичного суперництва двох князів-братів і двох міст – Києва і Чернігова. В найближчі після цього десятиріччя в Чернігові зафіксоване перше диво – появу образу Богоматері на дереві, а також вириті перші печери, які поклали початок знаменитому комплексу Антонієвих печер. Чернігів став важливим релігійним центром країни.

У давньоруському Чернігові велось грандіозне, як на той час, кам’яне будівництво. Тут було споруджено понад десяток кам’яних храмів, п’ять із яких збереглися до наших днів. Про масштаби місцевого виробництва свідчать великі печі для випалювання цегли-плінфи. Цікаво, що в місті було знайдено й інший унікальний комплекс печей – для випічки хліба, що свідчило про великі масштаби його виробництва – чи то для князівського двору, чи то для війська, чи для продажу чернігівцям.

Чернігівські майстри володіли всіма тогочасними видами ремесла. Археологи знайшли сім ювелірних майстерень, а в них – заготовки для виготовлення різноманітних тогочасних прикрас, насамперед – колтів і хрестиків. Завдяки внутрішній політичній стабільності довкола міста сформувалась багата сільська округа. За чисельністю поселень – укріплених городищ, селищ і хуторів – околиці Чернігова були найбільш заселеними на Русі.

Козацька доба

Монголо-татарська навала стала першою і найбільшою катастрофою, яка спіткала місто. Спалений і спустошений Чернігів на кілька сот років поринув у морок темних віків, про які ми майже нічого не знаємо.

Однак завдяки давньоруській спадщині в наступні сторіччя ніхто не заперечував високого адміністративного статусу Чернігова. Численні архітектурні пам’ятки та оборонні споруди назавжди позначили на карті Чернігів як центр великого регіону. Литва тримала тут удільних князів. Найвідоміший з них – Свидригайло – став великим литовським князем. Москва перетворила Чернігів на військовий форпост, який загрожував Києву. Після переходу міста під владу Польщі сучасники звично відзначали, що Чернігів є столицею Сіверської землі. Тому в складі Речі Посполитої було створено Чернігівське воєводство.

Однією зі знакових дат історії Чернігова став 1623 рік, коли місто отримало магдебурзьке право. Цікаво, що сучасна міська влада проігнорувала відзначення цієї дати, влаштоване громадською організацією «Сіверський інститут» у 2003 р. Хоча саме з неї починається історія міського самоврядування в Чернігові, а значить, і відлік нового етапу розвитку міста. В наступні двадцять років місто звикало жити за європейськими нормами. З’явилися не тільки війт і бурмистри, ратуша і міська печатка, а й організовані за тодішніми звичаями перші ремісничі цехи.

Під час Хмельниччини Чернігів став адміністративним центром козацького полку. Два перші чернігівські полковники – Мартин Небаба і Стефан Пободайло – загинули у боротьбі на північному фронті Гетьманщини проти Литви. Чернігівські козаки брали участь у всіх воєнних кампаніях, які вело українське козацтво протягом наступних півтораста років. Чигиринські та Кримські походи, штурми турецьких фортець, серед них відомий похід на Азов, принесли чернігівським козакам значні втрати, але одночасно вкрили їх військовою славою. Героями цих походів стали полковники Василь Дунін-Борковський і Яків Лизогуб.

Чернігівські полковники входили до вузького кола впливових осіб Гетьманщини. Кілька з них досягнули й посади гетьмана України (Іван Самойлович, Дем’ян Многогрішний, Павло Полуботок). У гетьмани вибився і один із багаторічних чернігівських полкових писарів Іван Скоропадський.

Трагедія страшної Руїни повністю не оминула Чернігова, але в порівнянні з містами Правобережної Гетьманщини лише зачепила його своїм чорним крилом. Енергія визволеного народу відобразилась у швидкій відбудові найбільших чернігівських церков і монастирів, які були занедбані сотні або десятки років. У цих спорудах простежується унікальний синтез двох епох, поєднання двох стилів – давньоруського і українського бароко.

На гетьманування Івана Мазепи припало друге в історії піднесення Чернігова. Воно стало можливим завдяки поєднанню політичних і економічних умов, а також ініціативі визначних історичних осіб. Чернігівські єпископи Лазар Баранович, Феодосій Углицький та Іоанн Максимович мали великий вплив на церковне життя України і багато зробили для розвитку Чернігова.

Відроджені монастирі, чудотворні ікони Єлецької та Іллінської Богоматері повернули місту славу релігійного центру України. Цей процес активно підтримували козацькі полковники, а Мазепа особисто сприяв будівництву Троїцького собору і дзвіниці з трапезною Борисоглібського монастиря, відомої нині як приміщення колегіуму.

Відповідно до вимог часу розвивалися новітні форми культурного життя. Було створено друкарню, яка стала однією з найбільших в Україні. Для освіти молоді відкрили перший в козацькій Україні колегіум, який наслідував кращі традиції Києво-Могилянської академії. Його гордо іменували Чернігівськими Афінами. У Чернігові працювали письменники і поети, гравери і музиканти. Чернігівські видання розповсюджувалися по всьому православному світу, а місцеві спудеї продовжували навчатись у кращих університетах Європи. Найбільший попит вони мали в Російській імперії, яка масово залучала освічених українців до розбудови своїх навчальних закладів і бюрократичних структур.

У складі імперської держави

Із 1720-х рр. стали даватись взнаки перші наслідки російської політики знищення козацької України. Петербурзькі чиновники намагалися контролювати чисельність учнів, на що єпископи заявляли їм, що це не відповідає українським звичаям. Синод встановив цензуру на чернігівські видання і двічі закривав друкарню. Зрештою тотальний контроль призвів до занепаду цих видатних закладів української культури.

У 1750 році Чернігів вигорів. Було спалено сотні дерев’яних будинків і торгових лавок у центральній частини міста. Це – одна з кількох найбільших трагедій Чернігова. Цікаво, що у підвалах Спаського собору зберігали… порох. І ми б уже ніколи не побачили цієї святині, якби невідомі сміливці його не вивезли. Собор вигорів, але залишився цілим. Після цієї пожежі, як писали сучасники, Чернігів вже не міг прийти до того благополуччя і многолюдства, як раніше. На відродження міста пішло кілька десятиріч.

Новий поштовх розвитку Чернігова дала чергова зміна адміністративного статусу. Після ліквідації Гетьманщини місто стало центром намісництва, а потім – Малоросійської губернії. В цей час Чернігів пережив пік розширення своєї адміністративної влади, оскільки до складу губернії увійшла вся територія колишньої Гетьманщини. Продовжувалось це недовго, губернію поділили на дві, а Чернігів залишився центром створеної 1802 р. Чернігівської губернії.

Місто стало рости за рахунок збільшення чисельності чиновницького люду і створення різних бюрократичних структур. Ця адміністративна перевага дала хліб багатьом чернігівцям і привабила сюди багато службовців. Однак вона не принесла Чернігову економічного чи культурного зростання. Місто перебувало на узбіччі торгових шляхів, що разом із відсутністю місцевих природних ресурсів прирікало його на застій.

Тож протягом усього ХІХ ст. Чернігів жив подвійним життям. З одного боку, це було місто чиновників, а з іншого – патріархальне українське місто. Все життя чиновників зосереджувалося довкола губернатора, думок і поведінки кількох сановників. Як губернатор поводиться, з якої ноги встав – все це прямо відбивалося на настроях чиновницької публіки. Місцеві публіцисти сміливо писали про недоліки попередньої влади і хвалили кожного нового губернатора. Вертикальне мислення, характерне для чиновників, прирікало їх на моральне животіння, і більшість з них була так званими людьми 20-го числа – дня видачі зарплати. Один із відвідувачів міста писав, що треба хисту Гоголя, щоб описати безглуздість їхнього існування.

Поряд з цим, ігноруючи чиновницьку суєту, майже до кінця ХІХ ст. в центрі міста паслись корови. Найвідоміший чернігівець тих часів Леонід Глібов з посмішкою писав із цього приводу, що корова – істота корисна і прикрашає пейзаж, але тільки не площу губернського міста. Одного разу забіякувата телиця навіть накинулась на даму. На щастя, неподалік проходив бравий солдат, який врятував потенційну жертву. Невипадково Глібов називав Чернігів губернським хутором.

Корови були своєрідним символом патріархальності чернігівців, збереження ними традиційного способу життя з народними ментальністю і звичаями. Всі гості, які знайомилися з жителями міста, згадували їх добрим словом. Афанасій Чужбинський і Тарас Шевченко були захоплені увагою чернігівців, які буквально носили їх на руках. Микола Гоголь хвалив сушені вишні, які придбав у місті. А викладачі семінарії, яким потім доводилося покидати місто, проймались жалем розлуки з добрими чернігівцями.

Найбільшою подією кінця ХІХ ст. стало прославлення чернігівського святителя Феодосія. Його визнали святим після того, як зафіксували факти нетлінності мощів і чудес, пов’язаних з його іменем. На початку вересня 1896 р. до Чернігова прибуло понад 100 тисяч паломників, що втричі перевищувало населення тогочасного міста. Культ Феодосія поширився по всій імперії, й Чернігів перетворився на значний центр релігійного паломництва. Бідному місту це давало стабільний прибуток, і голова міської думи задоволено писав, що святитель добре допомагає своїм землякам. Слава спокійного і дешевого для життя міста також привернула до себе увагу численних відставних офіцерів і службовців, їхня кількість стала швидко зростати.

На кінець ХІХ – початок ХХ ст. припав період останнього піднесення Чернігова як центру української культури, провісником чого став Леонід Глібов. У одній з організованих його товаришами аматорських вистав вперше вийшла на сцену чернігівська гімназистка Марія Заньковецька. У місті працювала ціла плеяда блискучих літераторів, зокрема Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Михайло Могилянський, а з молодшого покоління – Василь Еллан-Блакитний, Аркадій Казка, Павло Тичина. Громадським справам присвятили себе такі відомі діячі, як Іван Петрункевич, Ілля Шраг, Олександр і Софія Русови та ін.

У Чернігові з’явився і один з найкращих українських музеїв, створений на основі колекції Василя Тарновського, подарованої ним місту. Цікаво, що серед місцевих земців були і противники створення музею, позицію яких влучно передав памфлетист: «Зачем музеи создавать, когда народу нужно жрать». Однак добра ідея перемогла.

Бурі ХХ століття

Під час війни за Україну, яку вели різні політичні режими і країни у 1917-1920 рр., чернігівці засвідчили безкінечне прагнення до миру і спокою. Офіцери, які повернулися з окопів Першої світової війни, прагнули мирного життя, створили «Спілку трудящих офіцерів», а при ньому – кафе-кондитерську і продавали пончики. Віруючі вирили комплекс нових печер. Навіть чернігівські більшовики відзначались толерантністю і небажанням проливати кров. Дмитро Дорошенко описав випадок, коли Софія Соколовська, тогочасний керівник чернігівських більшовиків, відкрито виступила проти московських червоногвардійців і врятувала від розстрілу десятки офіцерів.

Однак залишитися острівком миру в морі крові, як про це наївно мріяли всі міста і села України, Чернігів не зміг. Місто неодноразово переходило з рук у руки. Чернігівська дума незмінно підтримувала всі українські уряди, але їх змінювали то більшовики, то німці, то білогвардійці й, зрештою, остаточно більшовики. Війна знищила або примусила тікати з міста значну частину його жителів. У 1920 р. начальник місцевого ЧК писав, що навіть немає ким займатись, залишилася сама дрібнота, бо всі, хто заслуговував на увагу, повтікали.

А далі розпочалось будівництво соціалізму. На постаменті пам’ятника одному з царів поставили бюст Леніна, а на другому – бюст Фрунзе. Церковне майно пограбували, однак Чернігову пощастило – всі церкви міста збереглися. Соціалістичний експеримент передбачав розвиток промисловості, покращання рівня освіти та охорони здоров’я. У 1930-х рр. будували нові школи і лікарні, проте недостойних їх відвідувати відправляли до таборів або на той світ… У центрі міста знесли давні торгові ряди і спорудили Красну площу, найкрасивішу в сучасному Чернігові.

Апофеозом трагедій ХХ сторіччя стала Друга світова війна. Наприкінці серпня 1941 р. протягом кількох днів німецька авіація методично знищувала центральну частину міста. В бомбардуваннях брав участь знаменитий в німецькому Люфтваффе легіон «Кондор», який увійшов в історію тим, що у 1938 р. бомбардував іспанське місто Герніку. Центр Чернігова, такий, як він формувався від середини XVIII до середини ХХ ст., був повністю зруйнований, і з центральної площі можна було бачити приміські ліси. Вся «провина» Чернігова полягала у тому, що на короткий час він опинився на стратегічно важливому напрямку боротьби за Київ.

Протягом війни населення міста зменшилось із 70 до 11 тисяч осіб. Останньою кривавою подією жорстоких років стала страта на центральній площі міста кількох поліцаїв.

Наприкінці війни державна комісія визнала Чернігів одним з найбільш зруйнованих міст Радянського Союзу. Його відбудова зайняла півтора десятиріччя. Найбільшим досягненням цього часу можна визнати порятунок історичних пам’яток – П’ятницької та Катерининської церков, Борисоглібського собору, будинку колегіуму, які були зруйновані або спалені.

Повоєнні десятиріччя стали добою швидкого зростання міста – до 300 тисяч жителів і перетворенням його на промисловий центр. Однак найбільшу славу місту принесло чернігівське училище льотчиків, яке підготувало тисячі пілотів, і серед них – сім космонавтів, у тому числі – першого космонавта України Леоніда Каденюка.

Із наближенням розвалу СРСР, у 1990 р., Чернігів прославився на всю країну так званою ковбасною революцією. Приводом до неї стали делікатеси, знайдені в багажнику чиновника, які потрапили на очі людям, котрі вже давно не бачили ковбас на прилавках магазинів. Офіційним її лозунгом стали слова «Хто з’їв моє м’ясо?», однак насправді вона засвідчила, що і тихе, спокійне місто може принести владі несподіванки. Спокій сучасного Чернігова, як і всієї України, так само оманливий, як і двадцять років тому, як і в 2004 році.

Нині Чернігів, разом з усією постколоніальною і посттоталітарною Україною, переживає одну з найбільших криз, які були в його історії. Криза своєрідна, оскільки чисельність легкових машин в Чернігові зростає, як гриби після дощу. Нещодавно Чернігів було визнано екологічно найчистішим містом України. Та все ж городяни впевнені в тому, що живуть все гірше й гірше. І з цим можна погодитись. Адже найстрашнішою є криза духовна, розклад суспільних стосунків, який робить кожну людину беззахисною перед владою і великим бізнесом.

Зовнішнім відображенням цієї кризи є зміна вигляду Чернігова. Знесення або спотворення старої забудови віднімає у чернігівців та його гостей неповторну ауру старого міста. І в цьому контексті чорний фонтан є спорудою символічною. Старе місто хоронять, пропонуючи взамін архітектурний second hand.

До речі, чи не єдиним порятунком ідеї чорного фонтана може бути перетворення його на пам’ятник легендарному засновнику міста князю Чорному. Тоді б і колір був до місця, бо,хоч як крути, а легендарного засновника міста звали Чорний, найбільший чернігівський курган називається Чорна Могила, а назва Чернігів таки пов’язана з чорним кольором.

Цю ідею можна реалізувати під час найближчого наступного ювілею. При бажанні його чекати недовго. Можна, наприклад, придумати 1325-річчя Чернігова. Ще простіше відзначити через дев’ять років наступну дату, в якій будуть лише нулі й одинички – 1110-ту річницю міста, а для любителів одиничок можна запропонувати ще красивіший ювілей – 1111-річчя рідного міста. Свято – це завжди добре.

завідувач кафедри історії слов’ян Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка

Джерело: “День”