Пам’ятки археології Волинської області

Григорій Охріменко

Пам’ятки археології

Археологічне вивчення Волині почалося близько ста років тому.

Про археологічні дослідження Волині кінця ХІХ – початку ХХ ст. відомо нам фрагментарно, зокрема тут відбувалися експедиції з участю Володимира Антоновича, Федора Штенгеля, Миколи Біляшівського, Катерини Мельник, а ще раніше старожитностями краю цікавився Юзеф Крашевський та інші.

Одними з основних дослідників в 90-ті роки минулого століття були В. Б. Антонович – автор «Археологічної карти Волинської губернії» та його дружина – К. Мельник-Антонович.

У міжвоєнний період спостерігається певний прогрес у дослідженні старожитностей Волині. У 20–30-ті роки нашого століття археологічну карту Волині істотно доповнили матеріали, що їх зібрав археолог та краєзнавець О. Цинкаловський. Тоді ж проводили розкопки Я. Брик, Я. Фіцке, Р. Якимович, Я. Пастернак, Т. Сулимирський та ін. Також завдяки невтомній праці археологів Людвіка Савицького, Ірени Шойер-Савицької, Левка Чикаленка, Яна Фітцке, Якуба Гофмана, Тадеуша Сулімірського, Зигмунда Леського, Тадеуша Роймана, Юрія Шумовського, Михайла Островського значно розширилися горизонти знань про праісторію краю. Тривалий час (у радянський період) заслуги згаданих дослідників замовчувалися і лише тепер завдяки Луцині Доманській, Святославу Терському, Анджею Гачолу, Єжи Кусьнєжу відомо про обсяги та значення доробку українських та польських дослідників 30–40-х років ХХ ст. Так, 2006 року в часописі «Przegląd Archeologiczny» надрукована стаття Данути Пьотровської «Z działalności instytucji II Rzeczypospolitej chroniących zabytki archeologiczne na Zachodniej Ukrainie» [Piotrowska, 2006, s. 61–98], в якій вміщена докладна інформація про дослідників Волині того часу. У цьому ж томі опублікована стаття Яцека Лєха «Z badań polsko-ukraińskich związkуw w dziedzinie archeologii do II wojny światowej» [Lech, 2006, s. 5–59].

Досить змістовне, з багатьма новими деталями повідомлення зробив Анджей Гачол у науковому збірнику «Волинський музей: історія і сучасність» – «Związki Łucka i Krakуwa na przestrzeni wiekуw XIX i XX (ze szczegуlnym uwzględnieniem 80-letnich dziejуw Wołyńskiego Museum Krajoznawczego» [Gaczoł, 2009, c. 3–17]. Цей дослідник (до речі, родич праісторика Яна Фітцке) разом із ксьондзом Вітольдом Йозефом Ковалівом зібрали та опрацювали матеріал до книги, присвяченій 100-річчю з дня народження згаданого археолога Волині – «Jan Fitzke. Z Wołynia 1936–1939 : Fragmenty spuścizny piśmienniczej» [Fitzke, 2009]. Про ще одного польського археолога Зигмунда Леського та його родину написав артикул працівник музею м. Замость Єжи Куснєж – «Zygmunt Leski (1896-1965), archeolog z Muzeum Wołyńskiego Towarzystwa Przyjaciуł Nauk w Łucku – szkic biograficzny» [Kuśnierz, 2009, c. 21–30].

Таким чином, завдяки зусиллям і співпраці польських та українських дослідників було закладено основи для подальшого вивчення давньої історії Волині та Волинського Полісся. Особливі заслуги в дослідженні доби бронзи згаданого регіону належать Олександру Цинкаловському, Яну Фітцке, Якубу Гофману, Федору Штенгелю, Ірені Шойер-Савицькій, Міхалу Древку, Михайлу Островському, Юрію Шумовському та ін.

У післявоєнний період значний поступ у студіях цієї доби пов’язаний з іменами Ігоря Свєшнікова, Юрія Захарука, Миколи Пелещишина. Двома останніми з названих та Вітольдом Ауліхом проводилися багаторічні розкопки на унікальній багатошаровій пам’ятці біля с. Зимно (неподалік м. ВолодимираВолинського), виявленій О. Цинкаловським. У результаті цих робіт Волинський краєзнавчий музей та археологічний музей Львівського національного університету ім. І. Франка збагатилися тисячами цінних артефактів. 1997 року в Зимному працювала польсько-українська експедиція в складі Анджея Броніцького, Анни Закосцєльної, Анни Броніцької, Григорія Охріменка.

Починаючи з 50-х років, нова програма вивчення стародавньої історії Південного Сходу СРСР залучила до досліджень Волині численні експедиції Інститутів археології СРСР та УРСР, Інституту суспільних наук у Львові, Державного Ермітажу, республіканських та обласних музеїв і вищих навчальних закладів. Велику роботу із вивчення старожитностей Волині проводили Ю. В. Кухаренко, І. П. Русанова, В. В. Ауліх, П. А. Раппопорт, Д. Н. Козак та ін. Щороку досліджував пам’ятки різних культур і періодів Луцький педінститут.

У 50-х роках минулого століття Юрієм Захаруком були проведені роботи поблизу с. Ставок (біля сучасного с. Лище) Луцького р-ну – розкопано поселення стжижовської культури. Пізніше розкопками Ігоря Свєшнікова тут досліджена пам’ятка маліцької культури. У 1968–1969 рр. Михайло Кучера (археолог із Києва) та крає-знавець Мирон Матвієйко за участі студентівісториків Луцького педінституту вивчали слов’янські та неолітичні старожитності в уроч. Гнідавська Гірка (с. Рованці Луцького р-ну) на правому березі Стиру.

На цій самій пам’ятці 1981 року проводив розкопки поселення культури лінійно-стрічкової кераміки (КЛСК) Григорій Охріменко. Пізніше ним вивчалися поселення КЛСК біля сіл Голишів та Гірка Полонка Луцького р-ну.

У 2009–2010 роках ДП «Волинські старожитності» продовжено дослідження території уроч. Гнідавська Гірка.

Певний внесок у вивчення окремих пам’яток області зробили краєзнавці Леон Пучковський із с. Литовеж, Микола Корзонюк із с. Бужанка, Дмитро Гламазда з смт Цумань, Марія Футрук із с. Липно, учень Григорія Гуртового Петро Заклекта з м. Володимира-Волинського, Дмитро Остапюк, Олександр Остапюк з м. Любомля.

Дослідження мікрорегіону навколо смт Торчин проводились упродовж тривалого часу видатним краєзнавцем Волині Григорієм Гуртовим. Інформація, зібрана ним, та унікальна колекція старожитностей, що зберігається в Торчинському народному музеї, мають виняткове наукове значення. Пошуками археологічних знахідок у різних куточках Волині та Полісся кілька десятиліть займалися Олександр Кричевський та Петро Петровський – Люб’язь, Лютка, Хрінники. І це лише деякі напрямки їхніх пошукових маршрутів. Значна частина зібраного краєзнавцями та археологами матеріалу зберігається у Волинському краєзнавчому музеї. Одним із найбільших аматорів археології Волині є Володимир Бучак із с. Бубнів Володимир-Волинського р-ну. Ще будучи учнем 10-го класу, він зібрав вражаючу колекцію артефактів різних періодів та культур. Ним відкрито десятки пам’яток у басейні р. Луга.

Зауважимо, що одержані вищезгаданими науковцями та краєзнавцями відомості залишаються розпорошеними, потребують узагальнення. Так, звіти, статті, публікації відомих науковців Миколи Пелещишина, Юрія Захарука, Михайла Кучинка, Віталія Коноплі та інших потрібно було б оцифрувати і зробити доступними для широкого загалу. Так само, як і праці Олександра Цинкаловського. Його опис пам’яток Волині та Полісся, виданий у Варшаві 1961 року, поки що не перекладений українською мовою, тоді як в ньому сконцентрована унікальна інформація – лише городищ давньоруського часу тут згадується більше ста.

Опис археологічних пам’яток в окремих областях був започаткований у 80-ті роки ХХ ст. 1982 року відомий український дослідник Ігор Свєшніков у співавторстві з Юзефом Нікольченком видав книгу про пам’ятки Рівненщини [Свєшніков, Нікольченко, 1982]. Це раритетне видання і досі має значну наукову цінність. 1995 року вийшов довідник Михайла Кучинка та Григорія Охріменка «Археологічні пам’ятки Волині» [Кучінко, Охріменко, 1995]. На початку 1980-х років минулого століття львівські археологи видали три довідники археологічних пам’яток Західної України: «Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині кам’яного віку» (1981), «Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза» (1982), «Ар-хеологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського і давньоруського періодів» (1982). Крім того, слід сказати, що в 1950-ті роки Олексій Ратич опублікував книгу «Давньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР» [Ратич, 1957].

Упродовж 1980–1990 рр. активні пошукові роботи в районах Волинської області проводили львівські археологи з Інституту суспільних наук АН УРСР, Львівського університету ім. І. Франка та інших установ: Леонід Мацкевий, Віталій Конопля, Віра Гупало, Володимир Петегирич, Роман Грибович, Дмитро Павлів, Вадим Артюх, Вітольд Ауліх, Микола Пелещишин, Іван Михальчишин, Василь Оприск. Під час цих польових робіт зафіксовано стан збереження не лише раніше виявлених, а й нових поселень, стоянок, поховань.

Починаючи з 1973 р. і в наступні роки, археологічні розвідки в межах поліської та лесової зон Волинської обл. здійснювали Григорій Охріменко, Віталій Конопля. Останній разом із колегами видав кілька довідників про пам’ятки Луцького, Рожищенського, Ківерцівського р-нів, підготував звіти з обстежень інших районів.

Важливі розкопки та розвідки в різних місцях області: Зимно ВолодимирВолинського р-ну, поблизу сіл Ставок, Голишів, Усичі, смт Торчин Луцького району, – провели в той час та раніше Микола Пелещишин, Юрій Захарук.

Значні польові дослідження пам’яток Давньої Русі та ранніх слов’ян реалізовані Денисом Козаком, Михайлом Кучинком, Віталієм Шкоропадом у населених пунктах Боратин, Городок, Городище Друге, Гірка Полонка Луцького р-ну, Загай Горохівського р-ну, Линів Локачинського р-ну та ін. За останнє десятиліття масштабні археологічні дослідження зроблені ДП «Волинські старожитності» під керівництвом Олексія Златогорського. При цьому відкрито чимало поселень, стоянок, поховань, окремих речей та скарбів.

І все ж Волинська області залишається вивченою лише частково. Навіть надбережжя таких річок, як Західний Буг, Вижівка, Турія, Стохід, Прип’ять, Стир, суцільно не обстежені, не описані.

Варто відзначити, що тривалий час кам’яний вік Волині та Волинського Полісся залишався дослідженим досить поверхово. Ця прогалина частково заповнена лише завдяки розвідкам та розкопкам Михайла Островського, Володимира Савича, Валерія Пясецького, Дмитра Телегіна, Григорія Охріменка. Тобто більш повно вивчені пам’ятки пізнього палеоліту, мезоліту, неоліту. Завдяки Леоніду Залізняку схема еволюції мезолітичних культур цього регіону набула стрункого наукового вигляду. Автор описав археологічні культури мезоліту, їх походження, хронологію тощо. Під керівництвом Леоніда Залізняка проведено масштабні розкопки в різних частинах Полісся, на основі яких видано ряд наукових праць в Україні та за кордоном. Після багатьох років розвідок, розкопок з’явилася монографія Григорія Охріменка про неолітичні культури північного заходу України – «Кам’яна доба на території ПівнічноЗахідної України (ХІІ–ІІІ тис. до н. е.)» [Охріменко, 2009].

За участі дослідників різних країн з появою у світі нових історичних бачень, ідей, напрацювань були розширені горизонти археологічної науки. До розв’язання складних проблем минувшини Волині доклали праці такі відомі вчені, як Павло Раппопорт, Володимир Тімофєєв, Наталія Скакун (СактПетербург), Володимир Ісаєнко, Міхась Чарнявскі, Мікола Кривальцевіч (Мінськ), Алєксандр Косько, Пшемислав Макаровіч, Мажена Шмит (Познань), Ян Гурба, Галіна Тарас, Єжи Лібера (Люблін), Славомір Кадров, Ян Махнік (Краків), Анна Кульчицька-Лецеєвич (Вроцлав), Юрай Павук (Нітра), Ольга Ларіна (Кишинів), Дмитро Телегін, Леонід Залізняк, Олена Титова, Дмитро Нужний, Денис Козак, Катерина Бунятян, Віталій Клочко, Володимир Баран (Київ), Леонід Мацкевий, Олексій Ратич, Володимир Шеломенцев-Терський, Віра Гупало, Віталій Конопля, Святослав Терський, Володимир Петегирич, Вадим Артюх, Роман Грибович, Микола Пелещишин, Роман Чайка, Василь Оприск (Львів), Михайло Кучинко, Сергій Панишко (Луцьк).

Усього уламків неолітичного посуду з Волинського Полісся нараховується лише кілька сотень. Більшість із них зберігається у фондах Інституту археології НАН України. Це переважно колекції з пам’ятки Люб’язь (уроч. Лядина Друга, Лядина Трета) Любешівського р-ну, Мала Осниця (уроч.

Оболонь), Новосілки (уроч. Стрічено) Маневицького р-ну. Багато років там проводилися розкопки. Археологічні артефакти доби бронзи з районів Полісся зосереджені в Любомльському, Маневицькому та особливо у Волинському краєзнавчому музеях. Планується видання, у якому буде представлено кераміку енеоліту, доби бронзи з детальним описом, малюнками, світлинами кращих артефактів. Аналіз кераміки дає можливість установити датування пам’яток, міжетнічні зв’язки тощо.

Тепер маємо достовірні дані про різні етнокультурні утворення, які перебували на досліджуваній території в первісні часи. Це стало можливим завдяки спільним зусиллям археологів України, Польщі, Німеччини, країн Балтії, Росії, Білорусі, Молдови у другій половині ХХ – на поч. ХХІ ст.

Останнім часом вивчаються городища Давньої Русі та інші теми. Проте інтенсивність поповнення джерельної бази артефактів на території Волинського краю за останні десятиліття значно зменшилася. У процесі підготовки до археологічної частини зводу пам’яток під час розвідок з’ясувалося, що багато стоянок, поселень, курганів, грунтових поховань, особливо зони Полісся, зовсім зникли. Розорювання, меліорація, вивітрювання або весняні повені річок були причиною цього. Рідко щастить знайти фрагменти кераміки культур неоліту, лійчастого посуду, городоцькоздовбицької, східнотшинецької, хоча кераміка завершального періоду первісності (VІ–ІІ тис. до н. е.) для науки надзвичайно цінна. Підготовка інформації до «Зводу пам’яток історії та культури України. Волинська область» потребувала значної роботи щодо вивчення відомих та маловідомих на території Західної Волині культур на новій науковій основі, доповненій джерельній базі з урахуванням ідей, напрацювань науковців України, Польщі, Білорусі, Молдови, Росії.

Запропоновані матеріали до «Зводу пам’яток історії та культури України» по Волинській області охоплює основну частину відомих на сьогодні старожитностей археології, а також велику кількість нових пам’яток, відкритих від середини 80-х років і до сучасного періоду, зокрема й у зв’язку з підготовкою Зводу пам’яток співробітниками відділу археології ІСН АН УРСР та науковцями Волині.

Пам’ятки епохи палеоліту (стародавнього кам’яного віку) вивчені мало; у межах області вони відомі тільки в окремих екземплярах. Людина мезоліту, перехідного періоду до нового кам’яного віку, уже повністю освоює ці землі.

Вздовж волинських річок існують десятки пам’яток так званого нобелевського типу (від стоянки в с. Нобель Рівненської обл.), які належать до свідерсько-кундської культури мисливців європейської зони.

У новому кам’яному віці – неоліті – відбувається різкий стрибок у розвитку матеріальної культури стародавнього населення, яке освоїло порівняно з попередньою епохою величезну кількість форм господарської діяльності, що базується на репродуктивній скотарсько-землеробській економіці. Вони будують поселення з великими наземними та земляночними помешканнями, приручають худобу, виготовляють глиняний посуд, оволодівають мистецтвом прядіння, ткацтва, полірування та свердління каменю. В Європі в цей час починають вимальовуватися перші контури етнічних масивів.

У ранньому й розвинутому періоді цієї епохи на Волині поширюються культури, які займають великі регіони Європи. Так, із північної, лісової зони сюди заходять групи мисливців культури гребінчасто-накольчатої кераміки, характерною ознакою якої є наявність гостродонного посуду, прикрашеного гребінчастим штампом. Їхні поселення відомі в таких селах, як Антонівка, Галина Воля, Піски-Річицькі. Численні пам’ятки цієї культури відкриті останнім часом у Рожищенському районі.

У середньому неоліті (IV–V ст. до н. е.) велику територію Волині займає культура лінійно-стрічкової кераміки. В її розвитку виділяються три хронологічні етапи. При переході до останнього вона розділяється на дві великі територіальні групи: західну – на землях Моравії, Чехії, Німеччини і далі до Голландії включно; і східну, поширену від Середнього Подунав’я на схід, включаючи Україну та Молдавію. На Волині пам’ятки цієї культури виявлені в басейнах Західного Бугу й Стиру, особливо в околицях сучасного Луцька (Луцьк, Усичі, Баїв, Городок, Полонка та ін.). Наприклад, у Луцьку, в урочищі Гнідава, на площі 800 м кв. у різні часи розкрито залишки заглиблених помешкань, зібрано численні вироби з каменю, кременю та кераміки.

Під кінець ІV тис. до н. е. людина оволодіває виробництвом першого металу – міді, спочатку технікою холодного кування, потім плавленням і литтям. Мідний вік, або енеоліт, характеризується подальшим розвитком землеробства та скотарства. Найвищого економічного рівня розвитку в цю епоху досягла культура Трипілля–Кукутени, яка поширювалася з Нижнього Подунав’я. У середовищі цих племен виділяється общинне ремесло, що призвело до початку майнової нерівності; виникають організовані племінні об’єднання й союзи. Трипільці досягають вершини матріархату, вираженого в їхній ідеології.

Ранні поселення трипільської культури відомі в Подністров’ї, дещо пізніше вони займають уже все Прикарпаття і в ІІІ столітті до н. е. – частково Волинь (Голишів, Новостав Луцького району). Основну територію Волині заселяли в той час племена – творці двох культур: Зимно–Злота і Вербковице– Костянець (названі так від найбільш широко досліджених поселень у межах Волинської області та Південно-Східної Польщі), поширених на землях від Верхнього Повіслення до річки Горині. Племена цих культур перебували в родинному зв’язку з енеолітичним населенням Середнього Подунав’я. Подібно трипільцям соціальною організацією в них був матріархат на межі переходу до патріархату.

Із Західної та Середньої Європи в межиріччя Західного Бугу та Прип’яті переселилася також частина землеробсько-скотарських общин культури воронкоподібного посуду. Це, мабуть, найбільш поширена й вивчена енеолітична культура Волинської області (села Зимне, Ізов, Устилуг, Лежниця, Піща, м. Луцьк та ін.).

Трохи пізніше тим же шляхом просувалися з межиріччя Одера і Варти групи землеробів та скотарів культури кулястих амфор. Вони частково зайняли Волинь, потім уздовж Серета і Збруча проникли на територію сучасної Румунії.

На Волині племена цієї культури існують порівняно недовго, синхронно з пізнім трипіллям, створюють свій локальний культурний стиль, залишають ряд поодиноких знахідок і поховань у кам’яних ящиках (Литовеж, Хотячів, Лежниця та ін.).

На думку багатьох учених, у формуванні етноісторичних зон Центральної, Північної та Східної Європи головну роль зіграла культура шнурової кераміки. Її вважають ще нерозчленованим індоєвропейським масивом, який поєднує прагерманські, прабалтські та праслов’янські елементи.

Як культурне утворення, вона являє собою ряд окремих груп або культур, поширених на великих просторах Європи, загальною рисою яких визнані схожі форми прикрашеної відтисками шнура кераміки, кам’яні бойові сокири і традиція обряду підкурганних поховань. На ранньому етапі ця культура мала скотарський характер; скотарі, які пересувались з місця на місце, будували тимчасові поселення, у господарстві особливого значення набув кінь. За час розвитку культури шнурової кераміки завершується перехід до патріархальнородових відносин.

Масове поширення культури шнурової кераміки на нашій території припадає на кінець епохи енеоліту. На Волині її носії побутують до середини бронзового віку і, асимілюючись із місцевим землеробським населенням, створюють тут локальний варіант – т. зв. городоцько-здовбицьку культуру.

У перших століттях бронзового віку в Південно-Східній частині Європи не відбувається істотних змін. На Волині і далі розвивається культура шнурової кераміки і споріднені з нею епішнурові культури – стжижовська і межановицька (Усичі, Торчин, Ставок). Культури, які справді представляють бронзовий вік, в інвентарі яких є бронзові знаряддя або прикраси, поширюються тут не раніше 17–16 ст. до н. е.

На землях, розміщених на північному сході від Карпат, період середньої бронзи примітний процесом виділення з північної частини індоєвропейського масиву нової етнокультурної зони. На історичній арені з’являються племена тшцинецько-комаровської культури, які створили основу для початку культури праслов’ян. Цей процес – наслідок консолідації роздроблених племінних груп культури шнурової кераміки та впливів, які проникали на цю територію зі сторони суміжних культур у Південно-Східній та Центральній Європі, передусім із Карпатсько-Дунайського басейну.

Територіальним ареалом тшцинецько-комаровської культури були землі між Вартою, Десною, Білоруським Поліссям і Середнім Подністров’ям.

Культурні відмінності в складі компонентів цієї культури в різних районах призвели до утворення її локальних варіантів: тшцинецького – на території Польщі, східнотшцинецького – у північній частині України і комаровського – у Прикарпатті. На території Волині відбувся стик цих варіантів. Племена тшцинецько-комаровської культури будують неукріплені поселення з наземними і напівземляночними помешканнями; залишають ряд курганних і грунтових могильників із доказом багатообрядності культу захоронень – кремації та інгумації небіжчиків (Скирче, Лежниця, Лище, Коршів, Луцьк, Одеради та багато інших у Луцькому, Маневицькому, Горохівському, Володимир-Волинському і Ковельському районах).

Під кінець бронзового віку в тшцинецько-комаровське середовище проникають нові південні елементи. У Прикарпаття, на територію «комаровських» племен, вторгаються в цей час землеробсько-скотарські общини культури Ноа. Вони приносять нові типи невеликих наземних помешкань, нові форми й технологію кераміки, кістяні та бронзові знаряддя, прикраси й нові поховальні традиції. Пам’ятки цих племен на Волині невідомі, але вплив їхньої культури відіграв неабияку роль у подальшому розвитку цих земель.

Ці нові культурні явища зіткнулися тут із течіями, які проникали сюди з Центральної Волині. Під їхнім впливом на місцевій основі в західній частині Волині й суміжних районах Польщі відбувається до утворення ульвивецької культури, близької за стилем до великого масиву культур полів урнових поховань, передусім – до поширеної на території Польщі лужицької культури.

Виразниками її являються грунтові могильники із залишками трупоспалень, похованих в урнах. Слід, однак, зазначити, що при всій близькості погребального інвентарю, у т. ч. посудин, які повторюють форми урн, ульвивецька культура має свої особливості, які проявилися в окремих типах кераміки і в збереженні обряду трупоположення (Рованці Луцького району).

Ульвивецька культура на Волині існувала до початку залізного віку (Головне Любомльського району).

Виникнення нової, залізоробної металургії – величезне досягнення людства. Це початок нової залізної епохи, господарського прогресу і змін соціальної структури суспільства, яка завершилася розпадом первіснообщинного ладу. Історичні події, які відбувалися на початку залізного віку на Волині, пов’язані передусім із просуванням на захід лісостепових племен. Починаючи з VІІ ст. до н. е., окремі групи племен Середнього Подністров’я і Південного Побужжя поступово проникають на територію Прикарпаття та в південно-східну частину Волині, де знаходять споріднене їм етнокультурне середовище, яке має у своїй основі спільну тшцинецькокомаровську культуру. Частина цього населення просувається на територію Західної Волині, де разом із місцевим ульвивецьким населенням створює локальну культурну групу т. зв. лежницького типу (від с. Лежниця Іваничівського району).

Східні впливи посилюються ще помітніше до середини VІ ст., коли на захід мігрує основна хвиля лісостепових племен, які сприйняли вже в той час значні елементи культури степових скіфів. Знахідки скіфської зброї (наконечники стріл і списів) та прикрас свідчать про активні контакти місцевого населення з племенами Правобережної України.

Розвиток культур другої половини останнього тисячоліття до нашої ери на території Волині припадають на час «галльської загрози» – войовничих походів племен кельтів, які турбували багато народів Європи та Малої Азії.

Кельти були одним із найбільш розвинутих в економічному й технічному відношенні народів Європи. Вони створили нове – перехідне до держави суспільство військової демократії. Предмети кельтського виробництва або виготовлені за їхнім зразком прикраси, зброя та монети трапляються по всій території України. Культура кельтів та народів, які перебували під їхнім впливом, а також період її існування, має спільну назву – латенський.

Приблизно на початку латенського періоду на території поширення культури лежницького типу з’являються поселення та могильники поморської культури. Їхні скупчення простежуються в Любомльському, Іваничівському та Володимир-Волинському районах. Більшість з них належить до пам’яток підкльошевого типу. На думку дослідників, культура підкльошевого типу – пряме продовження розвитку лужицької культури. Спільні риси, які спостерігаються при порівнянні пам’яток лежницького і підкльошевого типів, не виключають також генетичної прийнятності останніх і на території Волині.

У середині латенського періоду в Прип’ятському Поліссі з’являються пам’ятки зарубинецької культури, датовані латенськими фібулами на III-II ст. до н. е. У її формуванні брало участь місцеве населення Верхнього Подністров’я та Полісся, а також різні центральноєвропейські племена – носії підкльошевої та пізньопоморської культур. З часом вона сприймає також елементи придніпровської київської культури. Усе це, а також лінгвістичні дослідження території поширення зарубинецької культури дають змогу вважати її праслов’янською культурою. У межах Волинської області найбільш широко розкопувалися поселення в с. Підріжжі Ковельського району, де відкриті напівземлянкові помешкання та господарські ями.

У ІІ ст. до н. е. у межиріччі Вісли та Одеру на місцевій основі культур латенського часу і під значним впливом кельтів утворюється пшеворська культура. Уже в І ст. до н. е. її племена займають майже всю територію Західної Волині (Гірка Полонка, Боратин, Пасіки-Зубрицькі, Підріжжя та ін.).

Дослідники виділяють три фази їхнього розвитку. Починаючи з другої фази, з перших століть нашої ери, племена пшеворської культури поступово змішуються із зарубинецьким населенням і, просуваючись на південь, – з групами племен дакійського кореня – костобоками, які принесли у Верхнє Подністров’я т. зв. липицьку культуру. На думку деяких дослідників, симбіоз цих культур сприяв якісно новому волино-подільському культурному утворенню, яке зіграло в ІІІ ст. н. е. значну роль у формуванні однієї з найцікавіших культур римського часу – черняхівської культури.

Після важких років руйнівних нашесть сарматів на степову та лісостепову частини України для місцевого землеробного населення настав час відносного затишшя. Відбувся новий господарський та суспільноорганізаційний підйом. Саме тоді, під безпосереднім впливом східноримських провінцій, формується та розвивається черняхівська культура. Основою для утворення цієї східноєвропейської цивілізації, яка являє собою соціальноекономічний союз племен, було місцеве лісостепове населення, нащадки «скіфів-орачів», очевидно, роздроблені міграційними та грабіжницькими нашестями кочових племен, і змішане населення цих земель, до складу якого входили дакійські, а головне – вказані вище волинські праслов’янські групи зарубинецької та східнопшеворської культур.

Черняхівська культура з’являється дуже швидко на величезній території: від Полісся до Чорного моря і від Карпат до верхів’їв Сейму та Сіверського Донця. Окрім вказаних компонентів, вона сприйняла також окремі риси інших культур, поширених на її північній, східній та південній периферії.

Незважаючи на ці чужі, локально виражені риси, вона дуже швидко виробляє свій стиль, який об’єднує всі її локальні варіанти в масив єдиної культури.

Розвиток черняхівської культури припадає на період пересувань у ІІІ–ІV ст. германських, гото-гепідських племен із Нижнього Повіслення на південь у Причорномор’я. Їхній рух через територію Волині підтверджено рядом могильників і, рідше – поселень т. зв. вельбарської культури, відомих у Любомльському та Луцькому районах (Боратин, Рованці, Баїв, Гуща, Любомль). Цей же період вартий уваги через інтенсивні контакти з Римом, про масштаби яких свідчать численні знахідки на території поширення пшеворської, черняхівської та вельбарської культур римської амфорної тари, прикрас і монет.

V століття – час міграцій величезних мас народів, які втікали від розбою гунів. За повідомленням Птоломея, гуни проникали в Причорномор’я вже в ІІ ст. Через сто років під їхніми ударами впало готське царство. Узимку 395 р. вони підійшли до кордонів Східноримської імперії, а в 409 р. окупували територію Паннонії та південного басейну Карпат. З тих пір понад 50 років населення Європи зазнавало грабіжницьких нашесть. Античні джерела, які повідомляють про втягнуті в гунські війни народи, нерідко згадували слов’ян.

Відомий історик VI ст. Йордан уже впевнено поселяв слов’ян у Східній та Центральній Європі. З етнічного масиву венедів він виділив дві великі групи: склавинів та антів. Склавинів він локалізував на землях від Вісли до пониззя Дністра, антів – у межиріччі Дністра та Дніпра.

Реконструкція за археологічними даними етнокультурних процесів формування культури ранньосередньовічних слов’ян – найскладніша галузь археології. Війна варварського світу з Римом і пов’язані з цим переміщення різних груп племен ускладнили локалізацію й ототожнення відомих за писемними джерелами назв племен з археологічними культурами. У цьому випадку допомогли результати лінгвістичних досліджень, згідно з якими між верхів’ями Дністра, Вісли та Прип’яті лежить суцільний шар архаїчних слов’янських гідронімів. Саме тут утворюється один із найбільших масивів слов’янських ранньосередньовікових старожитностей – празька культура. Її пам’ятки поширюються на північний схід до Подністров’я, на південний захід і захід – на землі нинішніх Румунії, Угорщини, Сербії, Словенії, Хорватії, Австрії, Чехії, Польщі, Німеччини. Як можна припускати за даними локалізації пам’яток празького типу, вони відповідають етнічному визначенню давніми авторами племінного союзу склавинів. Дослідники припускають також, що ця культура належить до останнього етапу існування загальнослов’янської мови.

Розквіт ранньосередньовічної культури слов’ян на Волині й Прикарпатті припадає на VI–VII ст. У цей час слов’яни організовують роботу великих виробничих центрів. Асортимент металургійної та ювелірної продукції з місцевої та привізної сировини, майстерність ремісників, які виготовляли цю продукцію не лише для місцевого споживача, а й на ринок, свідчать про широкі торгово-обмінні контакти, а також про значні соціально-економічні зміни всередині слов’янського суспільства. Слов’яни починають будувати городища.

На території празької культури особливе місце займає городище в с. Зимному Володимир-Волинського району, яке було також найбільшим ремісничим центром. Воно розміщене на високому мисі (135 х14 м) корінного берега річки Луги. Розкопками виявлено десятки дерев’яних споруд, залишки дерев’яної стіни, печі, велику кількість виробів із кераміки, кісток та металу. Великі поселення цієї культури виявлені також у селах Лежниці, Борщівці, Мельниці, Підріжжі, Маяках, Литовежі та ін. Зібрані тут речі синхронні з матеріалами Зимнівського городища.

Розвиток культури слов’ян та їхнє розселення проходило так стрімко, що його не зупинило навіть нашестя авар у середині VI ст. Славіни та анти, часто разом з аварами, нападають на землі лангобардів та гепідів, а також на візантійські міста аж до передмість Константинополя. Занепокоєння з цього приводу відображене майже в усіх стародавніх джерелах.

Активізація діяльності слов’ян у VI–VII ст. спостерігається по всій території їхнього розселення. Складаються великі союзи племен, в ареалах яких формуються значні ремісничі, адміністративні та оборонні центри.

Однією з перших на їхній території виникає племінна спілка дулібів (бужанволинян), з такими багатими центрами, як згадане вище Зимнівське городище.

Археологічну характеристику розвитку східних слов’ян у VIII–IX ст. представляє культура, відома під назвою лука-райковецької. Вона займала велику територію: від Подніпров’я до Закарпаття і від Прип’яті до пониззя Дністра, а також за межами території України – у Молдові, Румунії та Болгарії.

Близькі до неї елементи наявні в сусідніх із заходу та сходу слов’янських культурах, але всі вони виражають свої особливості, характерні для певних географічних зон. Саме ці локальні риси дали змогу уточнити ареали розселення східнослов’янських союзів: згаданих уже дулібів, хорватів, що проживали в Прикарпатті, південніше по Дністру – тиверців, східніше – полян та ін., а також етнокультурну розбіжність між східнослов’янським масивом та західними слов’янами. Цей процес відобразився і в лінгвістиці.

Пам’ятки лука-райковецької культури на Волині представлені городищами, поселеннями та могильниками. Найбільше їх у центрі Волинського Полісся (Головне, Миляновичі, Комарове, Підріжжя), а також уздовж Західного Бугу (Литовеж, Скоморохи та ін.).

У цей час масово будуються укріплені поселення. Головна функція таких «міст» («градов») – оборонна, але існують також общинні центри зі стаціонарним проживанням общин та адміністративно-господарські центри.

Будівництво городищ розвивалось стрімко; уже в ІХ ст. скандинавські джерела згадують слов’янську землю як «країну міст». Можливо, уже в цей час починає будуватися місто Володимир, ранні археологічні матеріали з якого датуються ІХ – серединою Х ст. Існує припущення, що Зимнівське городище, яке мало характерні риси зародження майбутнього ранньофеодального міста, з часом занепало і тоді виникло нове місто – Володимир. З розвитком у його територію було включено й Зимно, де в ХІ ст. будується відомий із літопису монастир і міський некрополь, який нараховує близько 500 курганів.

У ІХ–Х ст. союзи дулібів (бужан, волинян), хорватів, тиверців разом з усіма східнослов’янськими племенами об’єдналися в одну першу східнослов’янську державу – Київську Русь. Археологічні дані про слов’янські та давньоруські старожитності в районі Зимного–Володимира є найкращим показником цього процесу на Волині, який закінчився виникненням одного з найбільших міст Галицько-Волинського князівства. Воно виникає на тій землі, де незабаром були побудовані найраніші давньоруські міста Волині – Червень і Белз.

Історія волинської землі свідчить про її велику роль в економічному, політичному та культурному житті Давньоруської держави, яка була однією з найбільших держав раннього середньовіччя. У 988 р. київський князь Володимир віддав Волинь в уділ своєму синові Володимиру.

З другої третини ХІІ ст. на Русі почався період феодальної роздробленості. Посилюються князівські міжусобиці, боротьба за великокняжий київський престол. Володимир-волинський князь Ізяслав Мстиславович (1097–1154) наполегливо й не без успіху прагнув оволодіти Києвом. Його суперник, суздальський князь Юрій Володимирович Долгорукий, для боротьби з Мстиславом прийшов зі своєю раттю на Волинь, і в 1149 році в районі Луцька відбулася запекла битва. За Пересопницьким миром Київ залишився за Юрієм.

Значного зміцнення Волинь досягла за часів князювання Романа Мстиславовича, який почав правити у Володимирі після смерті свого батька Мстислава. У 1199 р. він зайняв Галич і об’єднав Волинь з Галичиною, внаслідок чого виникло Галицько-Волинське князівство. Воно було одним із могутніх князівств періоду феодальної роздробленості й мало значний політичний вплив у Європі, особливо коли його князем у 1221 р. став Данило Романович Галицький. У князівстві розвивалося землеробство, ремесло, що сприяло виникненню міст. У кінці ХІІІ ст. тут було понад 80 міст, у яких мешкало чимало вмілих ремісників. Як свідчить літопис, у князівстві жив «муж хитр» Олекса, який «срубил», тобто побудував ряд міст.

Розвиток мистецтва був тісно пов’язаний із соціально-економічними умовами, суспільно-політичними формами, природно-кліматичними особливостями регіону, стильовими напрямами, які були характерні для того чи іншого періоду. Найбільш давні витвори мистецтва трапляються при археологічних розкопках. У період, який передував татаро-монгольському пануванню, для монументального мистецтва характерні риси суворості, крайньої лаконічності художніх засобів, що відповідало тогочасним уявленням про світ і сенс життя.

Під час археологічних досліджень у Луцьку знайдено керамічні рельєфи вершника і «кликуна» – нічного міського сторожа. Їхні наївні форми з одночасним виявленням характерів свідчать про талант і безпосередність народних умільців.

У часи, коли Волинь входила до складу Київської Русі, мистецтво розвивалося не лише при дворах знаті або монастирях. Міщани-ремісники й прості селяни зводили неприступні замки та фортеці, будували величаві собори, які помірно й стримано прикрашали орнаментами, декором, виготовляли посуд із кераміки, кольорових та дорогоцінних металів, обробляли каміння, займалися різьбленням по дереву, кістці.

Монументально-декоративні витвори давньоруських умільців, зокрема волинських, із їхнім багатством форм і різноманіттям сюжетів мали широке визнання за межами Русі. У Західній Європі високо цінували численні декоративні мотиви із зображенням звірів, птахів та рослин і називали їх «різьбою русів».

Наявність величезних лісових масивів, доступність і простота обробки дерева обумовлювали використання його при спорудженні укріплень у багатьох населених пунктах. Дерев’яні укріплення до наших днів не збереглися. Про їхні характери та конструкції можна судити з описів та археологічних розкопок. Результати розкопок останніх років приводять до висновку, що багато укріплених пунктів Х–ХІ ст. будувалися за типом городищ. У цей період паралельно протікало два історичних процеси: планувального розвитку міста й відмирання планувальних форм, властивих городищам. Периметральне розміщення напівземлянкових споруд при наявності вільної середини городища, яка використовувалася для стада й кормових запасів, було явним пережитком давніх родових поселень. І лише з плином часу, у результаті зміцнення економічних та культурних зв’язків, прийоми планування й забудови, притаманні містам, отримали повсюдне поширення.

На межі ХІ–ХІІ ст. відбулися глибокі прогресивні зміни в характері руського ранньофеодального міста. Зближення з Візантією сприяло розвитку торгівлі з «православним Сходом» й збагаченню руських міст, а також розвитку ремісничого виробництва. Основним будівельним матеріалом було дерево. Наскільки стійким було уявлення про дерев’яні споруди в містах, можна судити з того, що вираз «зрубати місто» означало «побудувати місто». Але будували також будинки з каменю – княжі хороми, культові споруди.

Літопис повідомляє про церкву Іоанна в Холмі. Її побудував місцевий майстер Авдій, який був умілим різьбярем по каменю. Фасади білокам’яної будівлі прикрашали скульптурні маски, різнокольоровий камінь, розписи фарбами й позолота. У вікна було вставлено «римське скло» – вітражі. У 1157–1160 рр. у Володимирі було побудовано Успенський собор, який нагадував своєю архітектурою київські та чернігівські споруди, що свідчить про єдність і зв’язки руських земель після розпаду Київської держави. Собор стоїть на пагорбі (холмі) поряд зі стародавніми міськими валами. У плані храм тринефний, шестистовпний, хрестовокупольний, триапсидний, одноголовий.

Протягом усієї своєї історії пам’ятка кілька разів горіла й відбудовувалася. На початку ХХ ст. собор реставровано у формах ХХ ст.

Про розвиток ювелірного мистецтва свідчить знахідка луцького археолога М. М. Кучинка під час розкопок у 1983 р. у с. Городищі Луцького району. Тут було знайдено скарб, який складався з п’яти плетених нашийних гривень-обручів, трьох наручних браслетів і шести срібних намистин розміром із середній волоський горіх, прикрашених срібними кульками, так званою зерню. Як вважають спеціалісти, скарб датується Х–ХІ ст.

У ХІІІ ст. на Русь зі сходу насунулася велика небезпека – монголотатарська навала. У 1240 р. татари, незважаючи на героїчний опір місцевих жителів, зайняли Володимир, Галич та багато інших міст, яким «несть числа».

У 1246 р. Данило Романович змушений був визнати залежність від Золотої Орди, але це не означало, що він скорився завойовникам. У 1254–1255 рр. війська Данила Галицького перейшли в наступ проти татарського воєводи Куремси, який кочував зі своєю ордою на правому березі Дніпра, і заволоділи Побужжям та Болхівською землею, взяли Возвягль (нині НовоградВолинський) і мали намір рухатись далі, щоб звільнити від татар Придніпров’я з Києвом. Але цей задум не був здійснений, тому що литовський князь Міндовг, який обіцяв допомогу, не дотримав свого слова. У 1255 р. між Галицько-Волинським князівством та Литвою розпочалися воєнні дії, які тривали аж до смерті Міндовга (1263 р.).

Татари не хотіли миритися зі своєю поразкою, тож у 1258 р. на Подніпров’я був посланий новий воєвода Бурундай із величезним військом. Він поставив вимогу зруйнувати укріплення всіх міст. Не маючи сил опиратися численним татарським військам, князь Данило Романович був змушений виконати ультиматум. Фортифікаційні споруди багатьох міст, зокрема волинських – Кременець, Володимир, Луцьк, були зруйновані. Однак Галицько-Волинське князівство було менш залежне від Золотої Орди, і сюди почали переселятися ремісники, майстри зі східних розгромлених князівств.

Тут вони долучалися до творчої роботи, розвивали будівельні та художні традиції, які склалися в домонгольські часи. Працювали й місцеві умільці.

У ХIV ст. на зміну дереву як основному будівельному матеріалу прийшли камінь та обпалена цегла. Це розширило інженерні можливості будівництва оборонних споруд. Дерев’яні кріпосні стіни, нерегулярні в плані, набувають геометрично правильної форми, товщина й висота оборонних стін значно збільшується. Зі збільшенням потужності артилерії змінюється форма бійниць для ведення вогню. На території замкових дворів будуються різноманітні житлові, господарські та культові споруди. Однією з найдавніших в Україні оборонних споруд кінця ХІІІ – початку ХІV ст., яка добре збереглася, є верхній замок Любарта Гедиміновича в Луцьку при злитті річок Стиру і Малого Глушця. Замок у плані має форму неправильного трикутника. Три замкові башти, квадратні в плані, сприймаються як монументальні й неприступні. Ніші та контрфорси В’їзної башти підсилюють її могутність і монолітність.

Усередині замку розміщувалися палац князя, єпископа, кафедральний собор, казарми для гарнізону. До нашого часу збереглися лише єпископський дім і шляхетський (на місці княжого палацу). Спочатку замок був у стилі романоготичної архітектури, при перебудові в ХVІ ст. він набув рис Ренесансу.

Замок в Олиці – одна з перших в Україні квадратних бастіонних споруд, що поклали початок будівництву на волинських землях більш дрібних укріплень такого типу. Про оборонну міць замку свідчить факт, що протягом 1591–1648 рр. він витримав велику кількість облог. У наш час замковий комплекс являє собою у плані майже правильний квадрат із чотирма кутовими бастіонами, на яких раніше стояли дозорні башти. Замковий двір периметрально забудований цегляними спорудами.

У XVI ст. у м. Володимирі на місці кам’яного замка, зруйнованого монголо-татарами, зведено замок з дуба, який складався з п’яти башт, розміщених на валах. Вали обводились ровом, заповненим водою. На території замку розміщувалися княжий палац, церква, велика кількість городян (міщан) і землянок. У XVIII ст. замок втрачає своє стратегічне призначення й руйнується. У наш час від замка залишилися вали, які мають конфігурацію чотирикутника (130 х 240 м). З ХV ст. почалось широке будівництво монастирів – і чоловічих, і жіночих. Монастирі відігравали надзвичайно важливу роль у формуванні суспільно-політичної думки, наукового та культурного життя народу. Вперше за монастирськими стінами виникають типографії, бібліотеки, лікарні, колегіуми. Багато монастирів подібно до замків обгороджувалися оборонними стінами. Окрім свого первісного призначення як релігійного центру, монастирі виконували й інші функції, наприклад господарські.

Значимість та популярність монастирів визначали масштаби їхнього розвитку. Трапляються монастирі і невеликих розмірів, і великі архітектурні комплекси, розміщені на значних територіях. Одним із таких монастирів є Святогорський монастир, побудований у XV ст. у с. Зимному. Він розміщений на мисі, який стрімко обривається з двох сторін до річки Луги, і це зумовило його вигідне оборонне положення. У плані має форму неправильного чотирикутника, по кутах якого розміщені квадратні й одна кругла башти. До складу комплексу входять Успенська церква, оборонні стіни з баштами і п’ятьма воротами, трапезна з церквою, школа, господарські споруди.

На північному плато стоїть Троїцька церква, поряд з нею – вхід у печери з підземною Варлаамівською церквою. Пам’ятка постраждала під час Другої світової війни. Основні споруди комплексу було відновлено. Монастирським комплексам Волині в цілому властиве розміщення келій у будівлях П-подібної, Г-подібної форми або із замкнутим внутрішнім двором. Корпуси найчастіше проектуються коридорного типу з одно-, двостороннім розміщенням, рідше – анфіладного типу. Перекриття зазвичай виконуються у вигляді напівциркульних склепінь із розпалубками або хрестових склепінь.

Велику групу пам’яток складають окремо розміщені культові будівлі – церкви, костьоли, синагоги. Майже в усіх населених пунктах Волині були побудовані церкви, рідше – костели. Вони фактично були першими, а в багатьох випадках і єдиними суспільними спорудами в селах. Багато з цих споруд збереглося, і вони є свідченнями майстерності й таланту волинських майстрів та умільців, які змогли в камені та дереві втілити прекрасні композиції культових будівель. До споруд подібного типу належить Василівська церква у Володимирі, пам’ятка XIII–XIV ст., яка відображає епоху становлення національного мистецтва з оригінальними прийомами і формами, котрі ввібрали в себе місцеві особливості архітектурних традицій періоду феодальної роздробленості. У плані являє собою октоконх з прилеглою дзвіницею та ганком. Над церквою височіє одна цибулястий купол з барабаном, декорованим кокошниками. Василівська церква (ротонда), як свідчать дослідники, не має прямих аналогів у світовій архітектурі.

Одними з найдавніших культових споруд є Георгіївська церква ХІІІ ст. у Любомлі та Покровська церква XV ст. у Луцьку.

У стародавньому мистецтві Волині одне з чільних місць належало живопису. Художні образи в нерозривній єдності з архітектурою мали величезну силу емоційного впливу. У Галицько-Волинському літописі говориться про фрескові ансамблі, які були в храмах Володимира, Луцька, Любомля, але до наших днів не збереглися. Відреставрована на початку 60-х років ікона Волинської богоматері ХІІІ ст. з Покровської церкви м. Луцька (зберігається в Національному художньому музеї України) найбільш повно втілює ідеали й смаки того часу, підтверджує самобутність стародавньої культури Волині. В українському монументальному живописі XIII–XIV ст.

немає більш довершеного твору. Величний силует Богоматері підкреслено впевненою лінією малюнка. Прямо поставлена голова, античний овал обличчя з виразними очима, тонкі ніжні руки і водночас точний кольоровий колорит – усе це вражає.

Розвивалося і ювелірне мистецтво. У Галицько-Волинському літописі згадуються коштовності, виготовлені на замовлення князя Володимира Васильовича й розіслані в церкви міст Володимира, Перемишля, Кам’янцяЛитовського, Чернігова, Луцька й Любомля: дорогоцінне оздоблення ікон, церковні посудини «жженого золота с камением драгим», Євангелія, оправлені в срібло з перлинами та фініфтовими прикрасами, хрести, кадила, зроблені володимир-волинськими та холмськими ювелірами.

Джерела

Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині кам’яного віку / І. П. Герета, Р. Т. Грибович, Л. Г. Мацкевой та ін.; відп. ред.: О. П. Черниш. – К. : Наук. думка, 1981. – 312 с.

Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського і давньоруського періодів / В. В. Ауліх, І. П. Герета, С. І. Пеняк та ін.; відп. ред.: О. П. Черниш.. – К. : Наук. думка, 1982. – 268 с.

Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза / Л. І. Крушельницька, Л. Г. Мацкевой, І. К. Свєшніков та ін. – К. : Наук. думка, 1982. – 194 с.

Кучінко М. М., Охріменко Г. В. Археологічні пам’ятки Волині / М. М. Кучінко, Г. В. Охріменко. – Вид. 2-ге, випр. і доп. – Луцьк : Вид-во ВДУ «Вежа», 1995. – 168 с.

Охріменко Г. Кам’яна доба на території Північно-Західної України (ХІІ–ІІІ тис. до н. е.) / Григорій Охріменко. – Луцьк : ВАТ «Волинська обласна друкарня », 2009. – 520 с.

Ратич О. О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР : монографія / О. О. Ратич. – К. : Вид-во АН УРСР, 1957. – 96 с.

Свєшніков І. К. Довідник з археології України. Ровенська область / І. К. Свєшніков, Ю. М. Нікольченко. – К. : Наук. думка, 1982. – 115 с.

Fitzke Jan. Z Wołynia 1936–1939 : Fragmenty spuścizny piśmienniczej / zebr. i opracow. A. Gaczoł, W Z. Kowalów. – Biały Dunajec–Ostróg, 2009. – 308 s.

Gaczoł A. Związki Łucka i Krakówa na przestrzeni wieków XIX i XX (ze szczególnym uwzględnieniem 80-letnich dziejów Wołyńskiego Museum Krajoznawczego / Gaczoł Andrzej // Волинський музей : історія і сучасність : наук. зб. – Луцьк, 2009. – Вип. 4. – С. 3–17.

Kuśnierz J. Zygmunt Leski (1896-1965), archeolog z Muzeum Wołyńskiego Towarzystwa Przyjaciół Nauk w Łucku – szkic biograficzny / Jerzy Kuśnierz // Волинський музей : історія і сучасність : наук. зб. – Луцьк, 2009. – Вип. 4. – С. 21–30.

Lech J. Z badań polsko-ukraińskich związków w dziedzinie archeologii do II wojny światowej / Jacek Lech // Przegląd Archeologiczny. – Wrocław, 2006. – T. 54. – S. 5–59.

Piotrowska D. Z działalności instytucji II Rzeczypospolitej chroniących zabytki archeologiczne na Zachodniej Ukrainie / Piotrowska Danuta // Przegląd Archeologiczny. – Wrocław, 2006.– T. 54. – S. 61–98.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. Волинська область. . – К.: 2018 р., с. 12 – 37