2017 р. Звід пам’яток України
Павло Федака, Василь Шеба, Ігор Сьомочкін, Михайло Приймич
Розмір зображення: 800:366 піксел
Ужгородський замок-фортеця, 11–17 ст. (ареол., іст., архіт., мист.). Вул. Капітульна, 33. Замок розташований в історичній частині міста на схилі вулканічного пагорба. Висота Замкової гори (висота 24 м над рівнем річки Уж).
У 1948 в східній терасоподібній ділянці Замкової Гори було зібрано кам’яний підйомний матеріал знарядь праці та відходів ранньопалеолітичного походження. 1988-1989 на території замку поруч під час розкопок С. І. Пеняком, під підлогою, що лежала на виходах скелі, відкрито скупчення кам’яних виробів, колекція яких налічувала (з двох місць знахідок) близько сотні кам’яних виробів з андезиту, кременю, крем’янистого пісковику, обсидіану. Серед знарядь скребла, різці, пластини, що походять від дископодібних нуклеусів. Знахідки відносяться до мустьєрського часу раннього палеоліту. Нині матеріали зберігаються в Закарпатському краєзнавчому музеї, розміщеному в будівлі Замку.
Археологічні джерела свідчать про існування городища на Замковій горі ще в 9 – 10 ст. н. е. Згадки про Ужгородське городище зустрічались вже у давніх документах і хроніках. Про існування укріплення Гунг в кін. 11 ст. під час переходу мадярів повз Карпатські перевали у Тисо-Дунайську низовину свідчить, зокрема, й угорський літописець «Анонімус» у хроніці «Gesta Hungarorum» ( «Діяння угорців»), вказуючи, що на межі цих століть, городище належало напівлегендарному слов’янському князеві Лаборцю, військо якого зазнало поразки від угорців, від рук яких і сам загинув у 903 на березі річки Лаборець (нині на території Сх. Словаччини). Вочевидь, первісне укріплення зводили з дерева, а в лінію оборони фортеці, яка тягнулася, ймовірно, навколо підніжжя Замкової гори, входили земляний вал і рів, викопаний вздовж підніжжя. Річка, яка омивала Замкову гору з усіх боків, теж була надійною природною перепоною. У 1086 орди половців з ханом Кутеском так і не змогли оволодіти фортецею. Та в 1241 під час монголо-татарського нашестя укріплення і будівлі міста були зруйновані.
Під час археологічних досліджень виявлені фрагменти мурів й елементи романського фризу, які можна датувати найпізніше 12 ст. У документах сер. 13 ст. (1248) згадується про новий кам’яний замок на цьому місці Унг (Унгуйвар), який теж був невдовзі зруйнований у 1326. На поч. 14 ст. фортеця належала ужанському жупану Петру Петеньку. Після придушення повстання під його проводом 1317 замок було передано прибічникам угорського короля Карла І Роберта з династії Анжу, який у 1322 подарував його представникам італійського аристократичного роду Другетів. Останні володіли ним понад 360 років. В 14 ст. Другети запросили італійських інженерів, які реконструювали замок, вміло використавши досягнення нової фортифікаційної майстерності.
Численні перебудови відбувались у др. пол. 16 ст. та в 17 ст., зазнали реконструкцій вхід у головний корпус та саму головну будівлю, зовнішні оборонні стіни, про що свідчать дати відновних робіт: 1598 – над в’їзними воротами споруди; 1653 – на північній стіні; 1658 – на внутрішній стіні арочного проїзду. У 1692 замок став власністю графа Миколи Берчені, прихильника антигабсбурзької орієнтації, який багато зробив для піднесення культурного рівня Ужгорода, а під час національно-визвольної війни угорського народу (1703-1711) на чолі Ференца ІІ Ракоці проти Габсбургів, перетворив замок в один з опорних пунктів повстанців. У 1711, після поразки повстання, Ужгородський замок перейшов у розпорядження австрійської корони. Тоді до Відня було спішно вивезено всі матеріальні цінності – меблі, картини, коштовності тощо, а в самому замку розміщено військовий гарнізон.
У різні роки замок неодноразово зазнавав військових нападів і штурмів, зокрема у 1558, 1564, 1644, 1679 та в інші роки. У 1704 фортецю після тривалої облоги взяли прихильники Ф. Ракоці – повстанські загони ужанських верховинців під проводом Івана Беци. У 1728 в замку виникла пожежа, внаслідок якої був пошкоджений головний корпус, третій поверх якого з тих пір так і не був відновлений, було понищено й інші будівлі. Після відбудови у 30-х рр. 18 ст. триповерхова споруда змінила свій вигляд.
В останній чверті 17 ст. було засипано оборонний сухий рів перед головним корпусом, в той же час засипано товстим шаром землі замковий двір і внутрішній дворик. Тоді ж розібрали руїни замкового костьолу поч.14 ст. (залишився лише фундамент), ліквідовано хвіртку у зовнішній стіні. Проведено ряд зовнішніх і внутрішніх перебудов головного корпусу – колишнього палацу. Протягом 1735-40 рр. замок перебував у володінні барона Ференца Дюлаї, а по його смерті відійшов до казни.
Після відсунення австрійського кордону на північ замок втрачає своє оборонно-стратегічне значення. У 1775 на прохання єпископа Андрія Бачинського австрійська імператриця Марія-Терезія передала замок Мукачівській греко-католицькій єпархії, яка розмістила в ньому богословську семінарію, що проіснувала тут до 1945. В семінарії вчилися майбутні визначні вчені, педагоги, громадські і церковні діячі Закарпаття – Олександр Духнович, Олександр Павлович, Анатолій Кралицький, Євен Фенцик, Михайло Лучкай, Юрій Гуца (Венелін), Іван Фогарашій, Олександр Митрак, Іван Сільвай, Августин Волошин та інші. В сер. 19 ст. в семінарії навчалось близько 150 чоловік.
Замок збудований за принципом західноєвропейських фортифікаційних споруд. Складається з кріпосних мурів з ромбовидними бастіонами по кутах, утворюючи в плані чотирикутник. У північно-східній замковій частині знаходиться головний корпус (палац), який в плані майже повторює обрис фортечних мурів. Зовнішня фортеця була оточена з трьох сторін сухим штучним ровом шириною до 30 м і глибиною до 10 м. З четвертої північної сторони замкова стіна обривалася до крутого урвища (вис. 15 м), у підніжжі якого протікав Малий Уж (нині вул. Підградська). Північну стіну захищав кілеподібний бастіон, розташований по центру.
Мури споруджені з каменю андезиту, подекуди мають цегляні заповнення. Ромбовидні бастіони висунуті вперед, їхні кути викладені блоками білого каменю. Зовнішні оборонні стіни і бастіони мають висоту 12- 18 м. Кладка переважно кам’яна з андезитового і базальтового буту, лише місцями видно викладені цеглою бійниці. У верхній частині бастіонів і фортечних стін на одному рівні встановлено масивний карниз, викладений з великих тесаних кам’яних брил. Над карнизом, уздовж мурів, розміщені бійниці.
В’їзд до замку здійснювався підйомним мостом з півдня через в’їзну вежу, обрамлену порталом і перекриту хрестовими склепіннями. Після втрати фортеці оборонного значення міст замінили простим земляним насипом. Вціліли лише отвори з двох боків, за допомогою якого міст опускався або підіймався.
Споруда палацу (дитинця) знаходиться у східній частині подвір’я навпроти воріт. Це триповерхова будівля в стилі ренесанс, в плані наближена до неправильного квадрату з внутрішнім подвір’ям з галереями при західній та південній стіні і прибудованими у 16 ст. кутовими, тричетвертними, прямокутними в плані вежами. У підземеллях палацу, який колись був основною кріпосною спорудою, знаходяться каземати, що служили складами і сховищами для жителів під час облоги. Підвали – найдавніша частина замку, де збереглися залишки старих фундаментів. Фасади декоровані частково збереженими ренесансними обрамленнями порталів і вікон. Перекриття палацу – склепінчасті хрестові та напівциркульні з розпалубками.
Кладка арочних перемичок над вікнами і дверима виключно кам’яна. Вздовж стін внутрішнього подвір’я влаштовані аркади галерей. У внутрішньому, квадратному в плані подвір’ї (25 х 25 м), у східній його частині, зліва від входу до нього зберігся витесаний у скелі колодязь глибиною близько 40 м, де до 17 м сягає водяний стовпчик. Наземна частина колодязя рублена з дерева – з горизонтально кладених один на одного брусів, з’єднаних на кутах врубками в замок.
У палаці нараховується 40 приміщень. Після відкриття в замку греко-католицької духовної семінарії (1776) розпочалося пристосування замкових приміщень під кімнати, аудиторії, спальні, їдальні. У південно-східній частині замку, в колишній лицарській залі, що знаходилась на другому поверсі, влаштовано каплицю Трьох святителів. Приміщення каплиці, яке входить до амфілади з чотирьох кімнат, перекрито склепінням. Південну стіну прорізано трьома квадратними вікнами, а північну – двома півкруглими. Зважаючи на неодноразові перебудови, приміщення сполучаються не тільки амфіладно, але і завдяки коридору, в який виводять двері з каплиці та з третьої кімнати.
Каплиця у кін. 19 – поч. 20 ст. була пишно декорована поліхромією. На стінах декоративні розписи, з яких нижня частина – це панель, імітована під зелений мармур з інкрустацією червоним мармуром. Вище цієї панелі килимом лягли по стіні щитипелюстки синього кольору з жовто-охристим єпископським хрестом всередині. Цей мотив змінюється тільки у двох півкруглих нішах та проймах вікон.
Особливою пишністю і яскравим колоритом вирізняються розписи, виконані на склепінні вище профільованого карнизу, які композиційно розділено на три поля. У двох крайніх – виконано зображення уклінних янголів з кадильницями. Теплі постаті останніх гармонійно виділяються на синьому тлі поміж зірок. Центральне поле композиційно формується медальйоном, в якому зображено Новозавітню Трійцю. З обох боків цю групу окреслює веселка, на тлі якої виділяються зображення херувимів та напис церковнослов’янських свят, свят, свят. Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий оточують синю кулю і зорями, що символізує землю. На двох декоративних поясах, що ділять синє поле на три частини, збережено чотирьох євангелістів з їхніми символами. Кожна з цих постатей індивідуалізована не тільки за зовнішніми ознаками, але й за емоційною напругою.
На східній стіні каплиці виконано зображення Євхаристії, де з одного боку на троні зображено Христа, а з іншого до нього підходять апостоли. Рисунок останніх відзначається плавністю пропорцій та чіткою побудовою. Манера виконання живописних композицій дає підстави твердити, що композиційні схеми, фігури, орнаментальні мотиви належать невідомому художнику, який працював у манері сецесії. Поруч знаходиться кілька залів, оздоблених стильним орнаментом 18- пер. пол. 19 ст. (розписами, ліпниною, покритими сусальним золотом).
Раніше між стінами і поверхами палацу були таємні переходи, з яких збереглося лише двоє, захованих у стінах кручених сходів, що служили для міжповерхового сполучення.
Зручне розміщення на Замковій горі споруди фортеці, як і монолітні вежі, що виростають мовби з-під землі, крім оборонного призначення, несуть в собі й архітектурно-художнє навантаження, оскільки є основним акцентом просторової композиції навколишнього ландшафту.
Перед палацом у південно-західній частині колись стояв католицький храм св. Юрія (згаданий писемними джерелами у 1248), в якому в 1646 була проголошена церковна унія – об’єднання грецької православної церкви з римською католицькою церквою, і з тих пір й започаткувалося поширення греко-католицької віри в Закарпатті. У 1728 храм спопелила велика пожежа, про що свідчать залишки руїн фундаментів та частина стін.
До 18 ст. замок оточував п’ятиярусний сад, засаджений рідкісними видами зелених насаджень з квітів, кущів і дерев. Сад прикрашали статуї і фонтани. Ужгородський замок-фортеця зберігся до нашого часу в межах мурованих укріплень при східному пряслі оборонної стіни, в’їзного надбрамного корпусу (грунтовно реконструйований) та господарської споруди у північно-західній частині подвір’я (частково збережена), натомість втраченими рахуються: будівля казарми при східній стіні, господарські будівлі при південній стіні, церква св. Юрія (згоріла від пожежі у 1729), пристінні корпуси при західній стіні, корпус каземату на північно-західному бастіоні, господарська споруда у північному крилі замкового дитинця та бастіон при західному крилі, як і земляні укріплення другої лінії оборони вздовж підніжжя східного схилу гори й укріплення «гусарського замку».
З червня 1946 Ужгородський замок з прилеглими спорудами після ліквідації духовної семінарії був націоналізований, а в його приміщеннях розмістили Закарпатський краєзнавчий музей. У 1968-1970-х рр. в замку проводились реставраційні роботи.
20 червня 1945 за прийнятою постановою Народної Ради Закарпатської України було засновано Народний музей Закарпатської України. Первісно експозиції музею розмістили у 17 приміщеннях Управління Ужанського комітату (пл. Жупанатська, 3, нині тут знаходиться обласний художній музей ім. Й. Бокшая). Музей створювався на базі етнографічної та природничої колекцій колишнього Ужгородського земського музею (заснований 1929) та інших музейних осередків краю. Навесні 1947 музей перемістили в Ужгородський замок, у якому знаходиться й понині. Перша експозиція на новому місці була відкрита 1948 з відділами природи, історії, етнографії та соціалістичного будівництва. 1950 музей поповнився цінними археологічними та історичними колекціями колишнього Мукачівського музею Т. Легоцького, а на поч. 1960-х рр. – вартісною експозицією народного вбрання Закарпаття.
Зібрання музею нараховують близько 120 тисяч експонатів, які знайомлять з багатовіковою історією та культурою краю. Експозиції, в залежності від тематики, об’єднані в окремі фонди, колекції, відділи: народного мистецтва з особливо багатою колекцією музичних інструментів; духовної культури й історії релігії; природи з цікавою колекцією корисних копалин, гербаріїв, чучелами тварин; етнографічні фонди, в яких одних тільки народних вишивок налічується понад 2 тисячі; одна з найбільших в Україні колекція бронзових виробів – 3 тисячі предметів, більшість з яких датується 13 – 12 ст. до н. е.; нумізматична колекція; колекція вогнепальної зброї 14 – поч. 20 ст.; старовинні манускрипти та ін.
На сьогоднішній день у Закарпатському краєзнавчому музеї діють експозиції: відділу природи, яка подає фізико-географічну характеристику Закарпатської області, дані про рослинний і тваринний світ краю з використанням цінних художніх діорам, відділу археології.
На другому поверсі у відреставрованих залах і каплиці колишньої духовної семінарії можна ознайомитися з історією Ужгородського замку та самого міста, діяльністю видатного угорського діяча, графа Міклоша Берчені як одного з володарів замку в 17 ст., історією релігії і розвитком духовної культури краю на прикладі цікавих речових експонатів, меблів 17–поч. 20 ст., стародавніх і рідкісних книг. Графам Шенборнам присвячений окремий виставковий зал, а в галереях палацу виставлені взірці художнього та побутового литва в Закарпатті з кін. 18 – поч. 20 ст.
У західному крилі другого поверху Закарпатського краєзнавчого музею 12 березня 2009 було відкрито нову сучасну експозицію «Закарпаття між двома світовими війнами», яка хронологічно охоплює період 1914-38-х рр. Тут представлено 324 оригінальних документальних та речових експонатів для історичного висвітлення подій Карпатської України. Утворення Карпатської Української держави, якій присвячена наступна експозиція, було результатом багаторічної діяльності українських патріотичних сил у всіх сферах суспільно-політичного життя краю. Поруч з останньою влаштовано меморіальну кімнату-музей Августина Волошина – українського вченого, педагога, церковного, громадського, культурного, політичного і державного діяча, Президента Карпатської України, Героя України. Особливу увагу викликає і нова експозиція з фондової колекції холодної та вогнепальної зброї 16 – поч. 20 ст., на якій представлено 60 зразків зброї у хронологічній послідовності за видами та місцем виготовлення. Тематичні виставки «Народні музичні інструменти Закарпаття» і «Народний одяг Закарпаття» репрезентують унікальні зібрання відділу народного мистецтва та етнографії, починаючи з 20-30-х рр. 20 ст. до сьогодення.
Розпорядженням Закарпатської облдержадміністрації 27 серпня 2015 Закарпатському краєзнавчому музею присвоєно ім’я Тиводара Легоцького. До структури музею також належать, як філіал – Закарпатський художній музей імені Й. Бокшая, відділи: Меморіальний будинок-музей народного художника України Ф. Манайла, Меморіальний будинок-музей народного художника України А. Коцки.
Минаючи в’їздну браму, перед головним входом до замку розміщена чавунна скульптурна композиція героя давньогрецької міфології Геракла, який вбиває Лернейську триголову гідру – це був другий з дванадцяти його звитяжних подвигів. Скульптура високої художньої вартості відлита 1842 на чавуноливарному заводі в с. Тур’ї Ремети Перечинського р-ну (майстер Кінне). Неподалік знаходиться ще дві пам’ятки залізообробного мистецтва краю – бронзова скульптура «Відпочиваючий Гермес» та бронзовий хижий орел «Турул», який, намагається злетіти, розправивши широкі крила, а в дзьобі стискає довгу шаблю (тепер відсутня). Первісно він стояв у с. Вилок на пам’ятнику, присвяченому повсталим куруцам у 1703 під керівництвом селянського ватажка Томаша Ессе. Скульптура потрапила до музею у 1989.
У внутрішньому замковому дворику, у двох барокових нішах стіни споруди, що фланкують центральний вхід, встановлено бюсти володаря замку графа Міклоша Берчені та його дружини Кристини Чакі. Бронзові погруддя, сповнених сил і краси, молодих людей в ошатних вбраннях. Автор – угорський скульпт. Лайош Дьорфі, який від імені представництва угорського уряду подарував скульптури М. Берчені (2012) й К. Чакі (2013) в знак поваги для розміщення їх в Ужгородському замку. Робота митця вирішена на основі збережених графічних та живописних зображень з давніх полотен з використанням реалістичних принципів моделювання як портретів, так й елементів достовірного одягу, які вдало втілено у бронзу. Погруддя, встановлені на прямокутних постаментах і розміщені у нішах стін замку, випромінюють гармонію і красу в оточуюче середовище, і приваблюють око відвідувачів.
Міклош Берчені проявив себе у війні з турками, за що отримав у 1689 від цісаря Леопольда ІІІ графський титул. У 1691 одружився на Кристині Другет, після смерті якої й останнього представника чоловічої лінії Другетів графа Балінта Другета, став наджупаном жупи Унг. Викупивши згодом Ужгородський замок та великі маєтки Другетів на Ужанщині, М. Берчені одружився вдруге з донькою державного судді Іштвана Чакі – Кристиною. Молоде подружжя, оселившись в Ужгородському замку, зайнялося його укріпленням й облаштуванням а відремонтувавши бастіони, мури, житлові й господарські споруди, створили розкішний маєток. Великий вплив мав Берчені й на соціально-культурний розвиток самого міста. Та після поразки угорської визвольної війни (1702-11) проти Габсбургів, у якій М. Берчені надавав допомогу Ференцу ІІ Ракоці, змушений був обрати долю вигнанця і разом з Кристиною виїхали до Туреччини назавжди.
Джерела і література
Федака Павло. Пам’ятки Замкової гори. – Ужгород: ТОВ «Колір прінт», 1999; Федака Павло. Ужгородський замок. – Календар «Просвіти» на 2002 рік. – Ужгород Закарпатське крайове товариство «Просвіта», 2002. – С. 86-92; Федака Павло. Експозиції Закарпатського краєзнавчого музею на відтинку семи десятиріч. – Календар «Просвіти» на 2015 рік. – Ужгород Закарпатське крайове товариство «Просвіта», 2015. – С. 83-89; Сова П. Архітектурні пам’ятники Закарпаття. – Ужгород, 1958. – С. 6-9; Поп И. Ужгородський замок. – Поп Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород: ПП «Повч Р.М.», 2006. – С. 357-358; Deschmann Lajos. A Kárpátalja müemlékei. – Budapest, 1990. – 37-42 old.; Павло Федака, Василь Шеба. Закарпатський краєзнавчий музей. – Ужгород: Видавництво «Карпати», 2006; Ужгородський замок []; Закарпатський Краєзнавчий музей []; Закарпатський краєзнавчий музей [].
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 74 – 81.