2017 р. Звід пам’яток України

Віктор Вечерський, Євген Малик

Путивль – батьківщина відомих діячів науки. У місті народились академік АН УРСР, біолог П.Свириденко, психіатр, доктор медичних наук Е.Попов, доктор сільськогосподарських наук М.Дяченко, доктор медичних наук В.Брежнєв, доктор філософських наук І.Кардашов, хірург, доктор медичних наук О.Мєщанінов.

Дещо про особливості архітектурної та містобудівної ситуації Путивльського краю.

Місто Путивль лежить на правому гористому березі річки Сейму на межі двох ландшафтних зон – лісостепової і степової. Природна ситуація і генеза поселення типові для Північного Лівобережжя – так само на берегах річок, які були торговельними шляхами, виникли Чернігів, Любеч, Новгород-Сіверський, Сновськ та інші стародавні міста. У Путивлі правобережне плато підноситься над заплавою майже на 50 м. Ширина заплави сягає 16 км. Над річкою між глибокими ярами виділяються кілька мисоподібних останців, розділених ярами, в яких протікали річечки Путивлька, Кринка та кілька безіменних струмків, які зараз пересохли. Маючи добрі природні оборонні якості та зручний вихід до води, ці пагорби й стали осередками первісного заселення цих теренів. Із середини І тисячоліття н. е. тут жили сіверяни, яким належали поселення роменської культури, віднайдені археологами в урочищах Коптєва гора, Підмонастир’я, Микільська гірка.

Протягом усієї своєї історії, аж до 18 ст., Путивль завжди був добре укріпленим містом. Середньовічна система укріплень Путивля складається з кількох взаємопов’язаних елементів – городищ Коптєва гора і Городок (8 – 10 ст.), Мовчанського монастиря-фортеці (16 – 17 ст.) і загальноміських укріплень (16 – 17 ст.). Городище Коптєва гора розташоване на вершині мисоподібного останця за східною околицею міста на правому високому березі Сейму. Від міста відділяєйого широкий яр, по якому протікає річка Кринка, що впадає в Сейм. Археологічними розкопами 1979 – 83 рр. (О.Сухобоков) на північно-західному кінці гори відкрито укріплене поселення роменської культури (8 – 10 ст.), що з напільного боку відокремлювалося від плато земляним валом з ровом. Нині вал має висоту до 1,0 м. Схили понад Сеймом ескарповані на 1,5 – 2,0 м. Урочище Городок слугувало для цих поселень укріпленим осередком і водночас святилищем.

У княжу добу Городок був дитинцем Путивля. Це мисоподібний останець правого високого берега Сейму. У плані – витягнений з півночі на південь неправильний прямокутник площею 2,25 га. Від сучасного міста, що лежить на плато, відділений невеликим яром і валом заввишки до 3,0 м, висипаним у широтному напрямку. Цей вал був межею дитинця, а на північ від нього містився посад. Тогочасні укріплення становили собою дворядний частокіл. Житла були прямокутними в плані, зрубної або каркасної конструкції з глиняною кубовидною піччю в кутку. Таким чином, давньоруський Путивль виник у кінці 10 ст. на базі групи роменських поселень 8 – 9 ст. і частково успадкував їхню містобудівну структуру.

Розташоване на північ від цих поселень і городищ рівнинне плато давало можливості для подальшого розвитку сельбища. Воно також було захищене від ворогів, але не рукотворними укріпленнями, а дрімучим лісом, що існував до сер. 17 ст. і переходив у «Брянські дебрі». Дитинець Путивля в урочищі Городок з 10 ст. відігравав значну роль у системі оборони Русі від кочівників. У той час мешканці поселень на Микільській гірці й на Коптєвій горі переселилися під захист дитинця, а ці урочища були перетворені на могильники.

У кін. 10 ст. київський князь Володимир Святославович заснував низку фортець у Посейм’ї й Посуллі. Саме в цей час роменські укріплення на Городку зазнали реконструкції. Вже у той час із півночі до Дитинця прилягав неукріплений посад, що простягався вузькою смугою параллельно річищу Сейма. Плато з напільного боку в Княжу добу було майже не заселеним.

Перша документальна згадка Путивля під 1146 роком в Іпатському літописі пов’язана з княжими усобицями. У 12 ст. він став другим за значенням (після НовгородаСіверського) містом Сіверської землі, яка відділилася від Чернігівського князівства, а з кін. 12 ст. – центром невеликого удільного князівства. У дитинці на Городку були соборна церква, княжий двір, житла дружинників і майстерні ремісників. Укріплення складалися з дубових городень. Оборонних веж тоді ще не було. Ці укріплення поступово вдосконалювалися.

На поч. 12 ст., ймовірно після пожежі, збудували нову лінію городень значно менших розмірів – 2,0 х 1,8 м. На городнях влаштовано заборола, про які згадується в «Слові о полку Ігоревім». Перед самою монголо-татарською навалою у середині 1237 на Городку було зведено мурований однобанний триконховий собор (Спасо-Преображенський – ?), за характером архітектурних форм близький до тогочасних храмів Вщижа, Новгорода-Сіверського і Чернігова.

1239 Путивль знищено одним із монголо-татарських загонів Менгу-хана.

Археологічними розкопами В.Богусевича (1959 – 60 рр.) і Б.Рибакова (1965) на Городку досліджено рештки мурованого храму, зруйнованого татарами, а в 1980-х рр. тут відкрито братську могилу оборонців Путивля 1239.

У 1356 Путивль захопив литовський князь Ольгерд. 1500 разом з усією Сіверщиною місто потрапило під владу Московського царства і перетворилося на найважливішу його прикордонну фортецю й крупний центр міжнародної торгівлі. Особливістю військовостратегічного розташування Путивля в цю добу було його протистояння двом супротивникам, що дуже різнилися тактикою і характером військово-інженерного мистецтва. Під стінами Путивля сходилися державні кордони Московського царства і Литви (згодом – Польсько-Литовської Речі Посполитої), а між цими двома територіями клином до Путивля врізалося так зване Дике поле, не освоєне жодною із цих держав. Воно було джерелом постійної загрози татарських набігів. Все це спричинилося до ускладнення системи оборони міста. Для захисту від татар достатньо було простих дерево-земляних укріплень, а для захисту від добре технічно озброєних західних сусідів необхідні були муровані фортифікації, які з’являться в Путивлі на зламі 16 – 17 ст.

На поч. 16 ст. значно поширюється посад, який у княжу добу був неукріпленим і прилягав до Городка з півночі. Тепер на плато розпланували, фактично, нове місто з радіально-секторним плануванням, півкільцевим оборонним валом і тризубом головних вулиць-шляхів, які від Торгу розходилися в бік Конотопа, на Новгород-Сіверський і Рильськ. При розплануванні міста модулем слугувала довжина фортеці на Городку.

В історії містобудування України унікальність Путивля пов’язана як з акцією одномоментного розпланування нового посаду на плато (інших таких прикладів на Північному Лівобережжі ми не знаємо), так і з загальною геометризованою структурою міста з чотирма вузловими точками, які в плані утворюють рівнобічний трикутник: Борисоглібський монастир на заході, уфортифікований осередок на сході, пізніше перетворений на Мовчанський монастир, дерев’яна цитадель (Городок) на півдні і Святодухів монастир на півночі. Строге радіально-секторне, по суті – півкільцеве розпланування міста є також неповторним на наших теренах.

За результатами історико-містобудівних досліджень, проведених В.Вечерським, встановлено, що секторна розпланувальна структура з півкільцевим валом і чотирма опорними композиційними точками прямо не пов’язана з містобудівною спадщиною Княжої доби, не є наслідком поступового розширення сельбища від центру до периферії, а виникла внаслідок одномоментної реалізації певної проектної концепції. Таке розпланування Путивля стало різкою зміною в процесі поступової еволюції містобудівного утворення, переходом до якісно іншого стану.

У 16 – 17 ст. Путивль, який займав територію на плато площею 230 га, був оточений півкільцем зовнішнього оборонного валу з ровом завдовжки 4 тис. 300 м. Таким чином, місто було більшим, ніж тогочасні Псков і Смоленськ, поступаючись тільки Великому Новгороду. Кінці укріпленої лінії впиралися в крутосхили берегів Сейму. Конструкції і габарити цих укріплень відомі нам з архівних джерел. Протягом 17 ст. вал і рів не менш як двічі реконструювали. До середини століття ширина й висота валу становили близько 2,0 м, ширина і глибина рову – до 4,0 м.

1677 року в зв’язку з військовими діями в Україні (Чигиринські походи) Московщина зміцнювала оборону своїх південно-західних кордонів, зокрема збільшено й потужність путивльських міських укріплень. Ширину рову довели до 9,0 м, глибину – до 6,0 м, ширину валу – до 4,5 м, висоту – до 4,0 м. Роботи провадились під орудою путивльського воєводи князя Василя Голіцина. Путивльські стрільці виконали величезний обсяг земляних робіт, перемістивши більш як 100 тис. м куб. грунту. Півкільцевий вал мав шість брам: з півночі – Новгородську, на якій 1677 спорудили шестигранну рублену однойменну башту з «вишкою»; із заходу – Борисоглібську й Конотопську; зі сходу – Глухівську й Рильську. На них надбрамні башти споруджено між 1677 і 1684 рр.

Мовчанська (Підмонастирська) брама не мала надбрамної башти. Із заходу й сходу місто захищали оборонні монастирі: Борисоглібський (біля Борисоглібської брами, з напільного боку, не зберігся) і вже згадуваний Мовчанський. Обидва стояли на горах коло Сейму на відстані прямої видимості (2 тис. 200 м). Посередині між ними над річкою височіла дводільна цитадель на Городку.

Півкільцевий вал московські містобудівники протрасували – при розширенні міста на поч. 16 ст. – радіусом, кратним модулю, що дорівнював довжині Старого дерев’яного города (укріплення Городка) – 100 мірних махових сажнів (176 м). Центром побудови абрису ліній укріплень була Вістова башта на Городку. Півкільцевий вал довкола Путивля зруйновано наприкінці 18 ст. під час перерозпланування міста. Нині жодних слідів його не лишилося.

Путивль належав до першої прикордонної лінії, створеної московським урядом у 16 ст., – «Путивльського рубежу». Укріплення Городка у 16 – 17 ст. зазнавали щонайістотніших змін, бо його було перетворено на внутрішню цитадель дуже ускладненої загальноміської системи укріплень: до фортеці, яка займала територію первісного княжого дитинця, 1585 з півночі прибудували трохи менше площею прямокутне в плані укріплення. Первісна частина називалася Старим, Дерев’яним, або Верхнім городом, нова – Меншим городом, або Новим земляним городом.

У 17 ст. Путивлеві надавалося великого значення, тож збереглося дуже багато описів його укріплень. Лінія укріплень Старого города складалася з невисокого земляного валу і дерев’яної стіни – частоколу з бойовим обходом, стрільницямий покрівлею. Крутосхили з боку Сейму ескарпували. Всього було дев’ять дерев’яних рубаних башт: двінадбрамні й сім глухих, з них сім – шестигранних, одна – восьмигранна й одна – чотиригранна.

Вони мали назви: Передні проїзні ворота, Башта на розі проти Воєводського двору, Мала башта, Задні проїзні ворота до річки Семі, Мала нова башта, Никитська, Фролівська, Іллінська, Вістова башти. Висота їх становила 6,0 – 8,0 м до покрівлі, висота наметових дахів – 4,0 – 5,0 м. Усі башти мали два-три яруси гарматного бою. На двох баштах були «вишки», з яких спостерігали за місцевістю. Вони пов’язані з двома в’їзними вузлами. Виділялася розмірами і висотою Вістова башта, що сягала 27 м, була чотириярусною, а на її «вишці» висів Вістовий дзвін. Усі башти значно виступали вперед за лінію дерев’яних стін.

Цікаве вирішення дістав головний в’їзд до Старого дерев’яного города: Передняя проїзна брама розміщувалася у своєрідній «матні» типу старовинного «захаба» між Вістовою і висуненою вперед Тайницькою баштами. Не можна було в’їхати в браму, не зробивши двох крутих поворотів у зоні близького прицільного обстрілу з цих башт.

Городова стіна Старого дерев’яного города сполучалася з Тайницькою баштою тарасами. Завдяки такому характерові в’їзного вузла в подорожнього, що їхав з Нового города в Старий, створювалося хибне, перебільшене враження щодо потужності й загальної структури укріплень, як це видно з опису Павла Алеппського сер. 17 ст. Таке незвичне інженерне вирішення із застосуванням тарас, яких більш ніде в Путивлі не бачимо, свідчить про те, що перед Передніми воротами в 16 ст., коли ще не було Нового земляного города, містилася відвідна стрільниця, яку згодом, очевидно, на початку наступного століття, ліквідували. Рештками її можна вважати тараси з Тайницькою баштою.

У Старому городі в 17 ст. були Воєводський двір, «Приказна ізба і двір, де живуть дяки», як зазначалося в описах, а також погреби, житниці, лазня, куховарня, дерев’яний Спасо-Преображенський собор і три дерев’яні парафіяльні церкви. Новий земляний город, збудований 1585 і реконструйований кілька разів, у т. ч. 1665, був укріпленням мішаного баштово-бастіонного типу. Тут слідні впливи новоєвропейської фортифікації, можливо, пов’язані з роботою в Путивлі 1621 українського фортифікатора Онисима Радишевського. Висота земляного валу – понад 4,0 м, глибина рову – 4,26 м, ширина – 6,5 м.

Це укріплення на північних кутах мало два бастіони характерних регулярних обрисів і два «виводи» (зовнішні укріплення типу равеліну) перед брамами. Даниною давнім традиціям оборонного будівництва були дерев’яні рубані башти: у бастіонах стояли Воскресенська й П’ятницька восьмигранні башти, посеред північного фронту валу – шестигранна Башта над передніми проїзними воротами, у західному валі – чотиригранна Іллінська надбрамна башта. Ці башти, споруджені 1665, тобто пізніше від башт Старого города, були вищі й масивніші, з обладнаними «вишками». Прямокутні равеліни перед надбрамними баштами мали «вороти», щоб підіймати на ланцюгах звідні мости через рів.

Артилерія в другій половині 17 ст. розміщувалася і в бастіонах, і на баштах. Як основний конструктивний матеріал використовували дубові колоди діаметром 22 – 25 см. Вали і рови, згідно з давніми джерелами, «ослонены бревеньем сосновым и осиновым». Судячи з описів, ці укріплення через кожні 10 – 15 років потребували серйозного ремонту. У Новому земляному городі розташовувалися «градцких и уездных всяких чинов людей избы и клети для осадныхъ времен», дерев’яна церква Воскресіння, льодовня, всілякі господарські споруди, криниці.

1621 Онисим Радишевський спорудив тут водопідіймач, яким помповано воду з Сейму в спеціальний басейн.

Відколи наприкінці 17 ст. Путивль втратив своє стратегічне значення, укріплення на Городку лишилися без догляду і десь після 1730-х рр. почали швидко руйнуватися.

Протягом 19 ст. вони остаточно зникли з обличчя землі. Сучасна топографія добре зберегла рештки Старого дерев’яного города: ще цілі вал і рів північного фронту укріплень, щоправда, рів, дуже розмитий дощовими водами, перетворився власне на невеликий ярок. Добре прочитується на рельєфі, де колись містилися Передні й Задні проїзні ворота, башти. На місці Воєводського двору тепер стоїть скульптура «Ярославна», встановлена з нагоди 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» 1982. Жодних слідів Нового земляного города нині немає, він зафіксований тільки на давніх планах і в описах.

Старовинне розпланування Путивля, зафіксоване на планах 1780-х рр., зумовлене трасуванням укріплень, наявністю згаданих чотирьох композиційних вузлів, головними шляхами. Тризуб головних вулиць, що сходилися до міського торгу перед північною фортечною брамою, виник як разпланувальний прийом, що забезпечив проїзд найкоротшим маршрутом від фортеці до головних брам посаду. Ці три променя перетиналися кільцевими вулицями, протрасованими паралельно зовнішньому валу.

В районі головної вулиці, що вела до Новгородської брами, були квартали однакової ширини між п’ятьма рівнобіжними кільцевими вулицями. Ми вважаємо це наслідком систематичного й одномоментного розмежування земельних ділянок для розселення значної кількості служилих людей. У південній, надсеймській частині міста розпланувальні елементи відповідали складному рельєфу (вулиці йшли по тальвегах і паралельно пругу рельєфу). Пучки вулиць сходилися до композиційних центрів – Торгу, фортеці й монастирів.

Протягом 16 – 18 ст. три з чотирьох головних осередків містобудівної структури розташовувалися на високому березі Сейму, тому найвиразнішим завжди був «річковий фасад» Путивля. Помітна роль належала й архітектурним акцентам – Микільській церкві на однойменній горі, церквам Фрола і Лавра, Воскресенській, Вознесенській та іншим. У добу найбільшого розквіту, в сер. 17 ст., тут налічувалося 26 храмів, майже половина з яких були невеличкими, камерними за масштабом. Упродовж 18 ст. більшість дрібних храмів ліквідовано, а ті дерев’яні, що лишилися, поступово замінили мурованими.

Для постановки архітектурних домінант збоку від вулиць влаштовували невеликі площі з тим, щоби храми й каплиці не перешкоджали вуличному руху. Наслідком цього стали бічні завершення перспектив основних вулиць Путивля, окрім трьох головних, які мали вісьові перспективи, спрямовані на оборонні башти. Загальна система архітектурних домінант міста була строго ієрархічною, трирівневою: головні містобудівні домінанти мали висоту 16 – 27 м й відзначалися ускладненістю силуету; архітектурнідомінанти були простими за об’ємами й мали висоту 10 – 15 м; архітектурні акценти мали висоту до 9,0 м.

Рядова забудова Путивля у 16 – 18 ст. була садибною, переважно одноповерховою. Житлові й господарські споруди стояли уздовж вулиць зі значними розривами. Внутрішньоквартальні простори займали сади й городи. Усі сім мурованих купецьких будинків, які були в Путивлі до перепланування 1784, містилися у дворищах, не виходячи на червоні лінії вулиць.

Розташування Путивля у російсько-українському прикордонні, його провідна роль у взаємозв’язках двох народів – все це відбилося на архітектурному середовищі міста, в якому органічно переплелися різні національні традиції. Найяскравішим прикладом цього можуть бути споруди Мовчанського монастиря. Водночас церкви Воскресіння Христового і Миколи Козацького демонструють нам пряме перенесення в муроване будівництво улюблених просторових побудов українських майстрів дерев’яної архітектури.

Ансамбль Спасо-Преображенського собору – зразок типово московського храмового зодчества [Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України : Виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський. – К., 2005. – С. 491 – 493.]. Ці риси взаємопроникнення двох національних культур властиві й іншим містам цього краю – Рильську, Новгороду-Сіверському, Трубчевську і Стародубу.

Протягом 16 – 17 ст. головними функціями Путивля були військово-адміністративна і торговельна. Близько 80 відсотків населення міста складали так звані служилі люди.

Тому процвітання міста було недовгим. Досить було змінитися стратегічній ситуації у Східній Європі (поєднання Гетьманщини з Московським царством, колонізація Дикого поля), як з кін. 17 ст. (точніше, з 1680-х рр.) починається занепад Путивля, пов’язаний з переміщенням торгових шляхів і державних кордонів. Конкретно це проявилося у втраті сенсу містобудівної і фортифікаційної системи, руйнуванні укріплень, зменшенні кількості архітектурних домінант. Упродовж 18 ст. більшість дрібних храмів Путивля було втрачено. Так, дерев’яний Спасо-Преображенський на Городку був ліквідований 1770; Борисоглібський монастир скасовано 1764, а в 1834 всі його будівлі розібрано.

Протягом 19 ст. остаточно зникають з лиця землі укріплення на Городку. Поступово зменшується кількість церков – на 1914 їх лишилось тільки дев’ять [Вечерський В. В. Спадщина містобудування України. Теорія і практика історикомістобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / В. В. Вечерський. – К., 2003. – С. 313.].

Принципово новий етап розвитку міста знаменує 1784 рік, коли імператриця Катерина II затвердила проект перепланування Путивля. Автор цього проекту цілковито зігнорував неповторну півкільцеву розпланувальну систему міста, механічно наклавши на неї регулярну шахову мережу вулиць. На жаль, цей план було реалізовано. Тільки у південній частині Путивля в умовах складного рельєфу збереглося стародавнє ландшафтне розпланування. На час здійснення цього перепланування населення міста становило близько 4-х тис. чоловік, з чого можна виснувати, що при такій чисельності мешканців і значній площі сельбища чимало дворищ мали бути порожніми. Ця обставина й уможливила здійснення радикального перепланування [Нефедовский Е. Г. Путивль: историко-краеведческий очерк / Е. Г. Нефедовский. – Х., 1966. – С. 28.].

Упродовж 19 ст. поступово зменшувалася кількість церков – на 1914 рік їх лишилося тільки 7 (з 20, зафіксованих у 1768). Але в той же час значного розвитку набуло муроване цивільне будівництво. Зводяться панські будинки (генерала Косинського, поміщиків Єфремова, Черепова, графа Головіна, купця Брежнєва), будівлі адміністративні (земство, поліцейське управління), торговельні (магазин купця Брянцева, торгові ряди купців Пономарьових), навчальні (ремісниче училище Маклакова, жіноча прогімназія ім. Княгині Єфросинії Ярославни) [Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України : Виявлення, дослідження, фіксація. – К., 2005. – С. 457 – 459.]. Деякі з цих споруд були двоповерховими. Завдяки цьому збільшився масштаб забудови. Стилістика забудови відобразила основні етапи архітектурного процесу 19 – поч. 20 ст.: класицизм, романтизм, історизм, модерн, а також місцевий архітектурний фольклор.

На сході Путивльського р-ну, поблизу с. Нова Слобода, розташований архітектурний комплекс Софроніївського монастиря [Софрониевский монастырь: Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни / А. В. Луговской, В. В. Вечерский, С. В. Тупик, Н. М. Рыбкин. – К., 2002. – С. 29 – 30.].

З числа пам’яток архітектури слід також відзначити церкви в селах Яцине, Кочерги, Вощинине, Нова Слобода, та садибу Миклашевських в с. Волокитине. Тут у 1836 у родовому маєтку поміщика А.Миклашевського була збудована перша на лівобережній Україні порцелянова мануфактура (1839 – 62). У 1840 – 50-х рр. Волокитинський маєток перетворився у яскравий зразок садово-паркового мистецтва. Головною спорудою садиби була збудована у 1857. Покровська церква з унікальним фарфоровим іконостасом (не зберігся). 1875 в маєтку збудовані т. з. «Золоті ворота» – парадний в’їзд до садиби. Ця споруда, виконана в англо-готичному стилі, входить до реестру унікальних архітектурних пам’яток України [Дейнека А. И. Памятники архитектуры Сумщины / А. И. Дейнека. – Х., 1989. – С. 179.].

Так званий радянський період приніс нові руйнування і спотворення містобудівної композиції: знищено більшість храмів, які були містобудівними домінантами, і всі каплиці, що були архітектурними акцентами в забудові: у 1930-х рр. знесено муровані Микільську горню (1863), Покровську двохрамську (1865), Благовіщенську (1865) та Вознесенську (19 ст.) церкви Путивля. У 1960-х рр. знесено Воскресенську муровану церкву кінця 18 ст. [Вечерський В. В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України / В. В. Вечерський. – К., 2002. – С. 272 – 273.] На тих місцях або нічого не збудовано, або зведено рядові будівлі. Лише на місці зруйнованої Микільської церкви на однойменній горі 1971 поставлено пам’ятник С.Ковпаку. Завдяки розміщенню над річкою на горі у зоні високої композиційної активності цей монумент став помітною домінантою в панорамі міста.

Якщо до 1960-х рр. у Путивлі руйнували тільки окремі споруди, то з 1970-х рр. розпочалося руйнування рядової історичної забудови. У 1971 харківський інститут «Укрміськбудпроект» розробив генеральний план Путивля. Автори плану не врахували особливостей забудови центральної частини міста, та необхідності збереження містобудівної композиції. У результаті знесення у 1970 – 80-х рр. цілого кварталу в центрі Путивля його головний майдан з пам’ятником Леніну залишився без жодної архітектурної домінанти. Простір майдану гіпертрофовано й архітектурно не вирішено, внаслідок чого він більше схожий на сільський вигін.

У 1970 – 80-х рр. уздовж центральних вулиць збудовано багато п’ятиповерхових житлових будинків. Вони порушили історично сформовану масштабність архітектурного середовища. Ще один негативний результат такої містобудівної політики – поступова втрата значних історичних будівель і споруд традиційної забудови [Вечерський В. В. Сіверщина / В. В. Вечерський //Архітектура України. – 1993. – № 2. – С. 42 – 43.].

У цілому для сучасного Путивля характерне дискретне розташування пам’яток культурної спадщини з кількома ділянками високої концентрації об’єктів спадщини.

Цінність містобудівного комплексу побільшує добра збереженість великих ділянок археологічного культурного шару 8 – 13 ст., розпланування 13 – 16 ст. та кін. 18 ст., неповторний природний ландшафт.

Першими дослідниками Путивля на поч. 19 ст. були місцеві аматори. Згодом культурна спадщина міста привернула увагу видатного краєзнавця сер. 19 ст. В.Пассека – автора «Очерков России», істориків П.Роздольського і М.Халанського. Значний внесок у вивчення архітектурної спадщини внесли місцеві дослідники кін. 19 – поч. 20 ст. І.Рябінін та І.Левицький. У 1920 – 30-х рр. архітектурну спадщину Путивля намагався врятувати від руйнації видатний український мистецтвознавець професор Ф.Ернст.

У повоєнний період розпочалося грунтовне археологічне вивчення Путивля. Перші розвідки провів у 1947 – 50 рр. Д.Березовець. У 1959 – 60 рр. В.Богусевич відкрив рештки мурованого собору на Городку. По його слідах пішов академік Б.Рибаков, провівши 1965 повторні розкопки. З 1970-х рр. археологічними дослідами керував О.Сухобоков, нині доктор історичних наук, який зумів прояснити головні питання генези та еволюції давньоруського Путивля і його округи.

Систематичні обміри, фотофіксацію і дослідження архітектурних пам’яток Путивля розпочали у 1957 – 58 рр. співробітники КиївНДІТІ В.Мойсеєнко, Н.Новаковська, В.Ясієвич, П.Макушенко. 1960-ми рр. датуються перші проекти реставрації Мовчанського монастиря. У 1976 – 81 рр. архітектор В.Трегубов з тодішнього УСНРВУ Держбуду УРСР провів вичерпні дослідження усіх споруд Мовчанського монастиря, розробив проекти реставрації монастирських собору та надбрамної дзвіниці. Ці проекти частково реалізовані.

Комплексні дослідження Путивля як цілісної пам’ятки містобудівного мистецтва впершее провів В.Вечерський за участю В.Ленченка у 1986 – 87 рр. Тоді було складено історико-архітектурний опорний план, проект зон охорони пам’яток, пропозиції щодо організації заповідника і проект положення про нього. При цьому було виявлено і поставлено на державний облік декілька пам’яток, складено список значних історичних споруд і традиційної міської забудови для урахування її при майбутніх реконструкціях.

До складу роботи було включено проектні пропозиції щодо реконструкції путивльського дитинця – Городка, з натурним відтворенням трьох дерев’яних фортечних башт і позначенням фортифікаційних ліній і тих башт, які не збереглися.

Комплексна оцінка міської території за ступенем історико-культурної цінності показала, що найціннішою є неширока (до 400 м) смуга берегових схилів уздовж р. Сейму і плато від Коптєвої гори на сході до Микільської гірки на заході, а в центральній частині міста – кілька кварталів, у яких розташовані церква Миколи Козацького й ансамбль Спасо-Преображенського собору. Відповідно до описаної містобудівної ситуації та профілю Путивльського заповідника, створеного 1986, до його складу увійшли найважливіші пам’ятки архітектури і археології.

Територія заповідника, що становить 2 га, включає Мовчанський монастир. Для забезпечення ефективної комплексної містобудівної охорони культурно-історичного і природного довкілля та об’єктів культурної спадщини встановлено обширну охоронну зону заповідника, яка охоплює Коптєву гору, Городок, Микільську гірку, всю берегову частину міста і його центральний майдан. Церква Миколи Козацького і СпасоПреображенський собор мають невеликі окремі охоронні зони. Зона регулювання забудови площею 170 га охоплює більшу частину міста на плато. До зони охорони ландшафту площею 8000 га входять берегові схили і заплава р. Сейм. Режими усіх зон досить суворо регламентують будівельну і господарську діяльність, ставлячи містобудівні процеси у цивілізовані рамки.

Найважливішим об’єктом заповідника донедавна був Мовчанський монастир [Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України : Виявлення, дослідження, фіксація / В. В. Вечерський. – К., 2005. – С. 472 – 473.].

Він міститься на південно-східній околиці Путивля на високій горі над Сеймом за 1,0 км від Городка. Про ці муровані укріплення, де в 1604 – 05 знайшов собі притулок Лжедмитрій І, згадує його сучасник, француз Маржерет. Щодо часу спорудження цих укріплень однозначних письмових свідчень бракує. Проте за характером архітектурного вирішення ця друга цитадель Путивля повністю відповідає особливостям російського фортечного будівництва кін. 16 – поч. 17 ст. і її можна датувати 1602 роком.

Давні укріплення фрагментарно збереглися в сучасному монастирському ансамблі: надбрамна башта, залишки двох круглих наріжних башт, значна ділянка оборонного муру, центральна споруда – пристосований до оборони собор Різдва Богородиці, мур зовнішньої лінії оборони біля підніжжя монастирської гори. Ці рештки дають змогу встановити вигляд однієї з небагатьох мурованих фортець на південно-західних рубежах Московської держави. Вона була невелика площею, периметр стін, що обгороджували територію її неправильним шестикутником, витягненим із заходу на схід відповідно до обрисів гори, становив не більш як 325 м. Чотиригранна надбрамна башта містилася із заходу, з боку міста. Висота мурів незначна – до 5,0 м, але товщина їх подекуди доходила до 4,5 м.

Циліндричні наріжні башти, яких налічувалося не менше п’яти, були в поперечнику до 8,0 м. Мури й башти мали пояс стрільниць косого бою на кшталт машикулі, а біля підніжжя – ніші-печури, призначені, щоб вести з них гарматний вогонь. Дотепер добре збереглася й відкрита для огляду частина північного муру завдовжки близько 18 м, з наріжною баштою. Зі сходу до муру прилягає збудована в 1866 – 69 рр. Іоанівська церква, причому фортечний мур продовжується попід церквою до апсиди, в основі якої – кругла башта. Цей мур має стрільниці косого бою, а також горішній ярус стрільниць пищального бою.

Незвичайне надто часте розміщення стрільниць – через 1 цеглину (28 – 31 см). Товщина муру на цій ділянці – 167 см, з внутрішнього боку до нього прилягають дві камери: 7,0 х 7,0 м, – перекриті зімкненими склепіннями. Певно, це сутерени церкви Іоана Предтечі, збудованої одночасно з муром 1602 і зруйнованої «по ветхості» 1866. Наріжна башта (діаметром 6,0 м) зберігалася в первісному вигляді, зі стрільницями і ярусом машикулів, до 1876, коли її переробили під житло. Поряд з цією, уже перебудованою, баштою тепер височіє монастирська надбрамна дзвіниця, перший ярус якої – це фортечна башта 1602.

На північній і південній гранях четверика добре проглядаються штраби в місці прилягання оборонного муру, пізніше розібраного на цій ділянці. У товщі західної стіни над проїздом є хід, що вів на заборола. Ця башта первісно завершувалася, як і інші, наметовим дахом. 1700 завершення розібрано, натомість надбудовано високого восьмерика, увінчаного стрімким шатром з маківкою, і башту перетворено на дзвіницю.

У центрі монастирської території – унікальний триверхий мурований собор Різдва Богородиці, що його звели російські майстри близько 1602. Ця споруда логічно завершує загальну систему оборони мурованої цитаделі, являючи рідкісний в архітектурі тип церковної споруди багатофункційного призначення. Собор був донжоном – найвищою баштою цитаделі і водночас – трапезною, теплим храмом, сховищем пороху і зброї.

Типово російський храм з приділом, на підкліті, він несе в собі питомі риси московської архітектури останньої третини 16 ст. Але незвичайне те, що вівтарний обсяг, так само як основний об’єм храму й приділ, має вигляд четверика, а не напівкруглої апсиди. Це зумовлене функційними вимогами – пристосуванням до оборони. Вся споруда двоярусна: у підкліті – трапезна й тепла церква Софії Премудрості Божої, комори; в основному ярусі – собор з приділом. Вівтарна ж башта – триярусна. Горішній ярус – восьмигранна бойова камера над вівтарем собору – має три стрільниці, зроблені по сторонах світу. Звідси можна було прострілювати далекі підступи до Путивля. Увінчувало бойову камеру високе шатро з маківкою. У внутрішній стіні собору зберігся потайний хідник до бойової камери.

За переказами, саме в ній у 1604 – 05 рр. переховувався Самозванець. З півдня і заходу будівлю оточувала відкрита галерея – гульбище, на якій можна було встановити гармати. З усього видно, що собор був задуманий як останній притулок оборонців цитаделі в разі успішного ворожого штурму – про це свідчить стрільничка нижнього бою, що збереглася у вівтарному обсязі.

Внаслідок подій Смутного часу Путивль на десятиріччя потрапив під владу Речі Посполитої, і лише за Деулінською угодою Москва повернула його собі. З 1618 вживалися заходи для підсилення всіх міських укріплень. Спеціально відряджений з Москви О.Радишевський у 1621 спорудив зовнішній оборонний мур Мовчанського монастиря. Він добре зберігся, проходить біля підніжжя північного схилу монастирської гори рівнобіжно річці Кринці, вздовж дороги, що веде в місто від Сейму. Цей мур мав захищати важливий, до того часу не укріплений, в’їзд у місто з боку Підмонастир’я.

Висота муру нині до 2,5 м, товщина – 1,0 м. Є стрільниці для ручної зброї, а зрідка розміщені стрільниці значно більших розмірів розраховані на великокаліберні гармати. Незначна висота муру і його розташування щодо рельєфу дають підстави для висновку про його призначення не лише як оборонної, а й підпірної стіни в основі пагорба, щоб перешкодити небезпечним зсувам грунтових мас [Вечерський В. В. Спадщина містобудування України : Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / B. В. Вечерський. – К., 2003. – С. 310-316.].

Путивль на Сумщині належить до найстародавніших міст України-Русі. 1989 відзначено його 1000-ліття. Він фігурує в кількох державних переліках історичних міст, а 1986 на базі пам’яток культурної спадщини міста і його околиць створено державний історико-культурний заповідник. Основою для заповідника стали Путивльський краєзнавчий музей, що діє з 1919 і має у фондах 16 тисяч оригінальних експонатів, що висвітлюють історію рідного краю від найдавніших часів до сьогодення; Музей партизанської слави і увесь Спадщанський ліс, у якому 1941 базувався партизанський загін під командуванням С.Ковпака та С.Руднєва; Мовчанський монастир, церква Миколи Козацького та низка стародавніх городищ над р. Сеймом.

Заповідник охоплює територію у м. Путивлі (72 гектари) з пам’ятками архітектури (16 – 20 ст.), археології (8 – 13 ст.) і монументального мистецтва. Крім того заповіднику належить територія у Спадщанському лісі – колисці партизанського руху в Україні – 153 гектари. Загалом територія заповідника становить 225 гектарів, на якій розміщені 43 пам’ятки історії та культури. У Спадщанському лісі знаходиться музей Партизанської слави, заснований у 1956. Експозиція музею розповідає про зародження і розвиток партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни. Крім того, у Спадщанському лісі створено меморіальний комплекс (пам’ятники, партизанські землянки, тощо), що увічнює подвиги партизанів-ковпаківців у роки Великої Вітчизняної війни.

Джерело: Звід пам’яток історії та культури України. . – К.: 2017 р., с. 918 – 926.