2010 р. Садиба Рея у Псарах

Вадим Войтик

Дата: 03.09.2010

Новітня історії садиби Реїв – гідна ілюстрація справжнього розуміння ролі і місця держави у її ставленні до унікальних пам’яток минулого. Тим паче показового на Прикарпатті, для його розвиток туризму вже давно не є просто пустими словами. Такий гнівний вступ, як мені здається личить не менш гнівній ілюстрації. Але перш ніж повернутись до нинішньої безпорадності, згадаймо про історію цього опільського замку.

Про Псари відомо десь з другої половини XVIII століття. Хоч є підстави вважати, що село давніше, а на горбочку, де нині доживає свій вік садиба колись стояв оборонний замок. На його місці галицький підканцлер Юзеф Яблоновський, який якраз володіє поселенням з псячою назвою, будує класичний палац, з колонами, портиком і тому подібними прибамбасами.

Після смерті магната маєток через спадки і шлюби потрапляє, зрештою, до графа Станіслава Рея (1833-1873). На той час від палацу залишились самі дрова. Бо ощадливий підканцлер будував собі, судячи з усього, щось на кшталт дачі – класична споруда була з дерева, глини та соломи.

Той непотріб до 1880-го розібрали, а ще до того поруч почали зводити нову садибу. Опікувалась тим дружина Станіслава і власне спадкоємиця маєтку Вільгельміна Рей з княжого роду Глоговських. До роботи було запрошено Юліана Захаревича, львівського архітектора, чия школа мала суттєвий вплив на архітектурне обличчя Львова.

Новий мурований будинок з башточками, високими скатами, чотириярусною вежею на високих підвальних поверхах скоріше нагадувала замок. Напевне, чисто жіночою примхою можна пояснити примхливий малюнок фасадів, кожен з яких виглядає інакше.

Центральним приміщенням першого поверху був великих хол зі сходами. Також тут розміщувались велика вітальня, їдальня, зимовий сад і ніби як прибудована напівкругла каплиця. Решта приміщень були службовими. На другому поверсі були ще вітальні та їдальні, можливо що гостьові. Інтер’єри ніби не відрізнялись чимось особливим, цінність становила хіба що мозаїчна паркетна підлога, про яку ми ще згадаємо.

Оточував садибу ландшафтний парк з платанами площею близько восьми гектарів, розбитий ще Людвіком Глоговським, батьком Вільгельміни, починаючи з 1822-го року.

Десь тоді ж, за Людвіка, перебудували ще давніші за віком ворота. Їх складні, місцями барокові форми тематично не підтримуються іншими будівлями. (Звісно, якщо не враховувати ще пізніші, радянські нашарування). Висловлюється думка, що то був фрагмент задумки великого палацу у відповідному стилі, але зусиль вистачило лише на «двері».

За радянських років ворота взагалі перестали бути воротами. Їх замурували для того, аби встановити в отриманій ніші статую Леніна. Мало не забув, перейменували Псари в 1961-му.

Останнім власником маєтку був Людвік Рей. З початком Другої світової граф виїжджає до Франції, а його маєток потрапляє у дбайливі колгоспні руки. Не можу не навести по-кіношному влучну історію від Блеки:

За радянської влади з замкоподібної споруди знущались як могли: тут навіть влаштували колгоспний свинарник (!!!). Бідні пацятка шкрябали ратичками паркетну підлогу, гасаючи вестибюлями й палацовою капличкою та спускаючись парадними сходами у парк. Певно, тварин пожаліли, виселили, а на місце свинок в’їхали божевільні.

Згодом тут розміщувався технікум. А за часів незалежності будівля у якийсь несподіваний спосіб потрапляє до Української православної церкви (КП). Як… реституція, себто повернення в попередній стан. У якому (стані) ця споруда ніколи церковною і не була (фамільну капличку числити не будемо).

Будівлю заходилися ремонтувати (сліди того ремонту ми власне і бачимо), а під тою благою справою – донищили все те, чого не витоптали свинки, психи і петеушники. Проте в 2005-му через суд монастирське завзяття зупинили й споруда залишилась нічийною.

І по сьогодні ні держава (що якраз не дивно), ні обласна влада не стурбувалися зі стану однієї з небагатьох архітектурних цікавинок Івано-Франківщини. Приватні власники гаратають мільйони доларів у розбудову штучних замків у Яремчі чи на Буковелі. Замок майже справжній (як і справжній під Надвірною) – нікому не потрібні.

Хоча ні, не зовсім так. Маєток потрібен Українсько-польському фонду «Псари», який очолюється Марчином Реєм, онуком останнього власника. Фонд провів інвентаризацію споруд і навіть замутив відповідний сайт. У європейських традиціях прозорості. Які, навіть попри формальну підтримку з боку «всесильного» Віктора Ющенка, ніякого результату не мали.