Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

1992 р. Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві

Віра Жук

Історія монастирів – невіддільна од історії України. Свого часу вони відігравали вагому ролю в суспільно-політичному житті, у боротьбі проти іноземних поневолювачів, були значними осередками культури. У їхніх стінах розвивалося літописання, виникали бібліотеки, школи, звідти поширювалася писемність, монастир і проводили значну благодійну діяльність. Винятково цінною пам’яткою історії та культури є Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, заснований у половині XVII століття. З ним пов’язані важливі історичні події та славні імена.

Споруджено монастир 1650 року поблизу міста, на мальовничій, порослій віковими деревами горі, де впадає у Ворсклу річечка Полтавка, знана більше між людьми під назвою Тарапунька. У XVIII столітті вся гора була вкрита старим, переважно дубовим лісом, через нього до монастиря вилася вузенька стежина. А засновано було цю обитель з ініціативи й на кошти полтавського полковника Мартина Пушкаря, Івана Іскри та іншої козацької старшини, а також міщан за дозволом тодішнього Київського митрополита, відомого церковного діяча й письменника Сильвестра Косова на честь розгрому в цих місцях військ польських магнатів і шляхти [ніяких битв – ані з магнатами, ані з шляхтою – в районі Полтави перед 1650 роком не бувало. І після 1650 року – також. – прим.М.Жарких]. Споруджував монастир ігумен Лубенського Мгарського Преображенського мов настиря Калістрат.

Чимало зазнав на своєму віку Хрестовоздвиженський монастир. Його були захопили й спустошили кримські татари – спільники колишнього старшого військового писаря Генеральної військової канцелярії Петрика (Петра Іваненка). Не полагодивши з гетьманом І.Мазепою та іншою козацькою старшиною, він утік 1691 року до Криму і уклав угоду про перехід Лівобережної України під владу султанської Туреччини, а незабаром оголосив себе гетьманом та захисником знедолених мас і на спілку з кримчаками розпочав походи на Лівобережжя.

1709 року монастир розорили шведи. Здобувши його, вони затягли туди гармати й обстрілювали з них бастіони Полтавської фортеці. Згідно з переказами, зафіксованими в історичних джерелах ХІХ – початку XX століть, у монастирі містилася штаб-квартира Карла XII. Поблизу лісу на горі. ліворуч од зіньківського шляху стояла російська артилерія. Неподалік монастиря Карла 12 поранив кулею в ногу якийсь козак уночі 25 червня (6 липня) під час об’їзду аванпостів. Це трапилося дослівно за два дні до Полтавської битви.

Перші монастирські споруди були з дерева. Наприкінці 17 століття старий дерев’яний собор розібрали й почали мурувати новий на кошти генерального писаря, а згодом генерального судді Лівобережної України В.Кочубея. Та 1708 року В.Кочубей разом з колишнім полтавським полковником І.Іскрою були страчені за доноси цареві Петру І. А 1709 року спорудження нового собору припинилося. Після вигнання шведів його добудовував у першій чверті 18 століття син В.Кочубея, полтавський полковник В.Кочубей.

Воздвиженський (або Хрестовоздвиженський, в ім’я Воздвижения чесного і животворного хреста Господнього) собор Полтавського монастиря – один з найкращих зразків архітектури, який одні дослідники називають козацьким відродженням, інші – українським бароко. Це трохи витягнутий прямокутник, хрестоподібної форми, схожий на такі відомі пам’ятки кінця 17 століття, як собори Миколаївського й Братського монастирів у Києві, Троїцького в Чернігові, Мгарського в Лубнах. Однак Іолтавський семибанний відрізняється від них поставленими куполами, широкими наріжними лопатками та обрамуванням вікон і дверей. Споруджений на горі, відкритий для огляду з усіх боків, він не має головного й другорядних фасадів, і його сторони рівноцінні архітектурою.

Всередині його оздобили дещо пізніше. Чотириярусний іконостас, різьблений з липи, позолочений, виконав у стилі бароко 1772 року виходець з російського міста Осташкова Сисой Зотович Шалматов. 1752 року він оселився в містечку Охтирці на Сумщині, відкрив там свою майстерню і спільно з помічниками-підмайстрами створив чудові різьблені іконостаси для соборів України, зокрема для Лубенського Мгарського монастиря (1762-1765 рр.), для Лохвицького (1765-1770 рр.), іконостас і статуї для Покровської церкви в Ромнах (1768-1773 рр.) та інші. Іконостас собору Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря знищено в 1933 році.

Другу монастирську церкву – Троїцьку (в ім’я святої Трійці) споруджено було за 50 кроків од соборної в 1750 році. Вона теж мурована, одноярусна, має одну баню (одноглава). 1864 року її перебудували, спорудивши два придільні престоли: з правого боку – Великомучениці Варвари (1864 р.), з лівого – в ім’я архістратига Михаїла (1866 р.,розібраний 1894 р.). З південного боку церкви зробили добудову -приміщення для трапезної, кухні та келії ченця.

1882 року над Полтавою та околицями пронісся буревій, який пошкодив частину будівель монастиря.

Третю церкву на території Хрестовоздвиженського монастиря – Семенівську (або в ім’я святого Симеона Богоприїмця) було збудовано 1887 року неподалік від Троїцької церкви, з південного боку. Вона мурована, з однією банею (одноглава). Спорудиd її багатий купець І.Котельников на спомин про свого єдиного сина Семена, який помер у Полтаві і був похований біля монастиря.

Окрасою монастиря стала чотириярусна дзвіниця, зведена за 20 сажнів від соборної Хрестовоздвиженської церкви в 1786 році за архієпископа Слов’янського й Херсонського Никифора Феотокі. Це чудовий твір італійської архітектури в стилі бароко, заввишки 47 метрів. Оздоблена різноманітними ліпними елементами. Гордість її становив дзвін вагою 400 пудів (понад 6,5 тонни). А всього на дзвіниці було десять різних дзвонів.

Окрім культових споруд, тут ще містилися: дерев’яний будинок настоятеля, спорудженийу 1885 році замість старого, 1770 року; будинок для братських келій 1770 року, реставрований потім у 1863 та 1892 роках (стояв уздовж монастирської стіни з боку міста); з південно-західного боку – одноповерхова кам’яниця на 8 братських келій з відділом для лікарні, яку спорудив І.Котельников 1889 року. З північного боку, за монастирською стіною-огорожею стояв дерев’яний на кам’яному підмурку одноповерховий, так званий „странноприїмний дім”, збудований 1887 року на пожертви. Увесь монастир був обведений мурованою огорожею, частина її споруджена в 1881-му, решта – в 1887 році.

До указу Катерини II про відібрання монастирських маєтностей у державну скарбницю від 10 (21) квітня 1786 року Полтавський Хрестовоздвиженський монастир мав у своєму володінні невеликі тоді села Розсошинці, Буланове, де була пустинка (малий монастир), а при ній водяний млин, Триби та значні села Сторожену, Сем’янівку (нині с.Кротенки Полтавського р-ну), де теж була пустинка. Всього в цих населених пунктах монастиреві належало близько 2000 душ кріпаків. Ченців та прислужників у обителі тоді проживало до 50 чоловік, в інші часи – 17 – 20. Після секуляризації у володінні монастиря залишалося близько 200 десятин земельних угідь (1 дес. – 1,09 га), які обробляли його мешканці. Щоб орати, сіяти, перевозити врожай, тримали кілька пар волів. Значну частину землі здавали в оренду, ченці і самі брали на випас худобу міщан, маючи від цього прибуток. З 1881 року діяла власна цегельня, де виготовляли дешеву й високоякісну цеглу для спорудження братських келій та різних господарських будівель. Щоправда, на потреби цегельні вирубали довкола чимало вікового лісу.

У церквах монастиря були чудове начиння (здебільшого 18 – початку 19 століть), багата бібліотека з книгами 16 – 18 століть. Вражали срібні з позолотою, оздоблені коштовним камінням, іншими прикрасами напрестольні хрести, водосвятні чаші, дарохранильнищ, лампади, розшитий золотом і сріблом одяг духовенства, плащаниці тощо. З церковної літератури становили велику цінність Євангелія львівського друку 1644, 1670 років, московського друку 1657, 1781, 1759, 1775 та інших років, двотомник „Поучительных слов святого Василия Великого”, випущений 1594 року з друкарні К.Острозького в Острозі; тріоді, мінеї, служебники та інші богослужбові книги київського друку 1615 року, львівського 1631, 1638, 1643 років, московського – 1704, 1732, 1754 та інших років, требники Петра Могили київського друку 1646 року, “Апостол” київського друку 1752 року, „Краткий летописец” М.Ломоносова 1760 року його, “Букварь” 1771 року і чимало іншої літератури, зокрема твори античних авторів.

Особливим багатством славилася ризни монастиря, де зберігалися дві розшиті золотої плащаниці, чотири митри, шиті золотом, сріблом, старовинні з позолотою водосвятні чашіб кухлі, тарелі, патериця, срібні з позолоток прикрашені коштовним камінням наперсні хрести, кадила, свічники тощо. Було чимало ікон роботі чільних майстрів.

У келіях архімандрита містилася освітлена з трьох боків зала, на стінах якої висіли картини на дереві, полотні, біблійної та історичної тематики. Дві з них привертали найбільше уваги: на одній шведи вручали свої мечі Олександрові Невському, на другій – Петру І, зображеному верхи на білому коні і в кольчузі. Картину “Апофеоз Петр Великого” передали потім музеєві історії Полтавської битви. А історичну залу, прикрашену з нагоди приїзду Катерини 2 до Полтави в черви 1787 року під часи мандрівки Україною та Кримом назвали Катерининською.

Тривалий час Хрестовоздвиженський монастир був значним культурним осередком краю. Цьому сприяло те, що з 1775 по 1798 рік тут перебували архієпископи Слов’янські й Херсонські (в останні роки йменувалися Катеринославськими)ю Серед них були вчені зі світовим ім’ям, як Євгенії Булгаріс (Булгар, у миру Єлевферій, 1716 – 1806 рр.) – видатний учений-енциклопедист і педагог. Він походив з острова Корфу з еллінізованої болгарської сім’ї, був глибоким знавцем латинської, італійської, французької та інших європейських мов, літератури, філософії, математики, геометрії; історії, музики, автором підручників для грецьких шкіл, творів з багатьох наук, перекладачем, другом великого французького просвітника Вольтера. Наприкінці 60-х років 18 століття Є.Булгаріс став російським підданим, спершу завідував бібліотекою імператриці, а 1775 року став архієпископом Слов’янським і Херсонським і від 1776 по 1781 рік жив у Хрестовоздвиженському монастирі

З 1779 по 1786 рік, за рекомендацією Євгенія, архієпископом Слов’янським і Херсонським, а воднораз і настоятелем Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря був інший славетний грек, теж уродженець острова Корфу, видатний вчений, виходець з графського роду Никифор Феотокі (в миру Николай, 1731 – 1800 рр.).

З дозволу архієпископа Євгенія адміністратор Феоктист Мочульський заснував при монастирі невеличку школу півчих з 10 хлопчиків. У 1778 році її перетворили на духовне училище й перевели до міста, у будинок біля Спаської церкви, подарований останнім гетьманом К.Розумовським. Незабаром з неї постала Полтавська Слов’янська семінарія – унікальний для тих часів навчальний заклад, де молодь різних станів здобувала добрі знання не тільки з релігійних дисциплін, а й з математики, фізики, географії, історії, класичних мов, літератури та інших предметів. Слов’янська семінарія діяла в Полтаві, аж поки 1798 року її переміщено в Новомиргород Херсонської губернії (нині Кіровоградська область), а 1803 року – в Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Опікувалися нею безпосередньо архієпископи Слов’янські й Херсонські.

У Слов’янській семінарії в Полтаві навчалися: основоположник нової української літератури І.Котляревський; перекладачі з давньогрецької і латинської мов М.Гнідич та І.Мартинов; відомий грецький педагог і вчений-енциклопедист Афанасіос Псалідас (1767 – 1829 рр.), відомий вчений, ректор і професор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії СюГаєвський (1778 – 1862 рр.) та інші. Видатними діячами, педагогами і вченими були також архієпископ Слов’яно-Херсонський Амвросій Серебреников та єпископ Гавриїл Банулеско-Бодоні, які працювали наприкінці 18 століття і теж були керівниками та викладачами Слов’янської семінарії. Німецьку мову таматематику викладав запрошений з Лейпціга професор Шалль.

З Хрестовоздвиженським монастирем пов’язана діяльність відомого майстра Василя Реклинського. У 30-х роках 18 століття він з учнями зробив іконостас для головного собору монастиря.

У другій чверті – середині 18 століття в Хрестовоздвиженському монастирі працював (і прийняв чернецтво) талановитий маляр Самуїл. 1762 року його перевели до Києва й призначили „малярським начальником” Софійського монастиря. З його робіт зберігся добре відомий “Портрст Д.Долгорукова” (1769 р.), який вражає психологічною глибиною, вправним малюнком, вишуканим живописом. Ікони, писані Самуїлом, високо цінувалися в Києві, Москві та інших містах.

З 1818 по 1876 рік на південно-східному схилі Монастирської гори містилося у власних кам’яному двоповерховому та дерев’яному одноповерховому приміщеннях Полтавське духовне училище (стара бурса). У жовтні 1894 року в будинку, спорудженому на кошти І.Котельникова, при монастирі відкрито хлоп’ячу однокласну церковно-парафіяльну школу, яка проіснувала до 1917 року. У ній щороку навчалися десятки дітей з монастирських околиць.

Вельми популярний був у дореволюційні роки Полтавський архієрейський хор. За його базу правила школа співаків для церковного хору, створена ще за часів перебування в монастирі Євгенія Булгаріса.

Полтавський Хрестовоздвиженський монастир приваблював художників, письменників, шанувальників старовини та мистецтва, фотографів. Улітку 1845 року тут побував Т.Шевченко, намалювавши „Будинок І.П.Котляревського в Полтаві”. З Іванової гори поет милувався чудовими краєвидами, панорамою монастиря, про що свідчить його другий малюнок – „Воздвиженський монастир у Полтаві”. Його він згадує в повісті „Близнецы”. Російський художник Г.М’ясоєдов,багатьма роками життя і творчості пов’язаний з містом, виконав наприкінці XIX століття і в 1901 році подарував Полтавському театрові імені М.Гоголя чудову картину-завісу. На полотні розміром 6: 10 метрів зображено монастир, шлях поблизу нього, кобзар (Т.Шевченко), який сидить і грає на кобзі перехожому (М.Гоголь). На жаль, цей дар художника, скручений у рулон, тривалий час зберігається, а фактично гине у фондах Полтавського краєзнавчого музею.

Дуже потерпів монастир у роки громадянської війни. Від початку свого існування радянська влада відбирала особливо коштовні культові речі, влаштовувала всілякі кампанії вилучення церковних цінностей, згідно з декретами Раднаркому чи рішенням місцевих органів. За офіційними даними, на початку [19]20-х років у монастиря відібрано 5 пудів 7 фунтів 69 золотників срібла й коштовного каміння (всього в храмах Полтави тоді вилучено 45 пудів 33 фунти 59 золотників срібла та 1 фунт 31 золотник золота й золотих прикрас). А скільки не облікованих коштовностей ?

1923 року монастир закрили. Видному приміщенні влаштували клуб залізничників, інше віддали губернському архівному управлінню (з 1937 року – обласний архів). Від 1933-го до кінця 30-х років тут містилася Полтавська дитяча трудова колонія НКВС – навчально-виховний заклад для безпритульних та сиріт. Наприкінці 30-х чернечі келії, інші підсобні приміщення дісталися Полтавському державному педагогічному інститутові під гуртожитки, студентську їдальню, квартири викладачів.

У 1942 році, під час окупації, громада черниць попросила дозволу відновленого єпархіального управління відкрити в уцілілих приміщеннях чоловічого монастиря жіночий. Відтоді діяла жіноча обитель на Монастирській горі. Тодішні бомбардування та обстріли поруйнували приміщення, особливо потерпів головний собор.

У повоєнні роки коштом церкви й завдяки пожертвам монастирські споруди відбудовують та ремонтують. Так, патріархія в 1948 та 1953 роках давала на це по 10 тисяч карбованців, єпархіальне управління виділяло в окремі роки по 5-10 тисяч, надсилали кошти й родичі черниць, вірні звідусюди. У 1956 році за рахунок міста відбудовано (без реставрації інтер’єру) головний Хрестовоздвиженський собор.

Після війни в обителі жило до 100 черниць і послушниць, які прибували з Козельщинського монастиря, а також з Дніпропетровської, Харківської, Чернігівської та інших областей. Останніми ігуменями Полтавського Хрестовоздвиженського жіночого монастиря були Олімпіада (Є.Варяниченко) та Інокентія (Є.Никитенко). Серед черниць траплялися люди різної долі. Одні жили за монастирськими стінами ще з дореволюційного часу. Інші прийшли сюди у війну чи по війні. А були й такі великі у вірі та силою волі, як Н.Жартовська (1908 – 1991 рр.), мати Антонія, яка в молоді літа стала послушницею Ладинського, потім Густинського монастирів, а в початковий період Вітчизняної війни служила медсестрою в шпиталях, з ранку до ночі стояла за операційним столом поруч з хірургом, подавала невідкладну допомогу пораненим воїнам. Працювала потім у колгоспах і радгоспах, а після війни в кирзових солдатських чоботях і фуфайці знову прийшла в монастир. Трудові руки таких жінок багато зробили для відродження монастиря.

У другій половині 50-х років посилюється боротьба з так званими „релігійними пережитками”. 25 листопада 1958 року за вказівкою партійних органів Полтавський облвиконком ухвалив ліквідувати Хрестовоздвиженський монастир і передати його приміщення під гуртожиток студентів педагогічного інституту. Докази висували „вагомі”: педінститут не має гуртожитків, а напередодні війни мав… Втім, з різних причин виселення черниць затримувалося. Тоді бюро Полтавського обкому партії 30 червня 1960 року прийняло рішення: „1. Провести закриття Полтавського жіночого монастиря 8 липня 1960 року. 2. Зобов’язати Полтавський міськком, Ленінський райком, виконкоми міськради і райради депутатів трудящих забезпечити порядок і організованість при закритті монастиря…” Контроль за цією акцією покладався на уповноваженого Ради в справах релігії по Полтавській області. А приміщення рекомендувалося передати на баланс обласного відділу соціального забезпечення для організації там будинку перестаріпих. Усі витрати у зв’язку із закриттям монастиря покладалися на єпархіальне управління. Виділили транспорт для вивезення черниць, а робітників і студентів зобов’язали пакувати їхнє вбоге добро. Це рішення обкому виконане за одну ніч, на ранок 8 липня 1960 року зняли й хрести, монастир було закрито. Із 87 черниць і послушниць, які жили в ньому, 48 перевезли до Лебединського жіночого монастиря на Черкащині, а решту відправили до родичів і в будинки для перестарілих. Церковне майно та власні речі відвезли в Лебедин. Житлові корпуси відійшли школі-інтернатові для розумове відсталих дітей – філії обласної психіатричної лікарні.

Так змінювалися господарі, точніше орендарі монастирських споруд. Ще 9 липня 1946 року Хрестовоздвиженський монастир був зареєстрований постановою бюро обкому партії як пам’ятка культури і старовини, про що нагадувала меморіальна таблиця, але й це не рятувало унікальні будівлі від „войовничого атеїзму”. В одній церкві вибили двері, а замість них поставили ворота, влаштували майстерню для ремонту авто-гранспорту, підлітки спалили покрівлю дзвіниці.

Шанованих людей полтавці ховали колись при монастирі. У склепі соборного храму знайшли останнє пристановище архієпископ Амвросій (Антоній Серебреников, приблизно 1745 – 1792 рр.), уродженець Полтави єпископ Афанасій (Петро Вольховський, приблизно 1741 – 1801 рр.), генерал-аншеф, дипломат, київський генерал-губернатор Ф.Воєйков (1703 – 1778 рр.), флігель-ад’ютант імператорського двору, генерал-майор Рязанського карабінерного полку С.Салтиков. У склепі трапезної церкви – архієпископ Йоан (О.Летін, 1813 – 1889 рр.).

У монастирі поховані: архієпископ Тульський, пізніше Полтавський і Переяславський Парфеній (Памфіл Левицький, 1858 – 1921 або 1922 рр.); К.Дейтріх (1824 – 1902 рр.), яка майже 33 роки очолювала Полтавський інститут шляхетних панн; генерал-майор, губернський та міської думи гласний, громадський діяч І.Зеленський (1833 – 1891 рр.); багатий сибірський купець, полтавський меценат І.Котельников (помер у Полтаві 1886 р.); один з найбагатших поміщиків Полтавської губернії, губернський предводитель Л.Милорадович (1809 – 1897 рр.); його дружина, відома громадська діячка Є.Милорадович (1832 – 1890 рр.), яка брала активну участь в організації недільних шкіл у Полтаві, вносила кошти на школи, гімназії, реальне училище, а також подарувала 8 тисяч карбованців для заснування Товариства імені Т.Шевченка у Львові; член Державної ради Є.Старицький (1825 – 1899 рр.) та інші. На превеликий жаль, уже після закриття монастиря, навіть у 80-ті роки, той унікальний некрополь, не відомо за чиєю вказівкою, було розгромлено, а пам’ятники, хрести, меморіальні плити використано, зокрема, на підвалини для колгоспних комор. Так нащадки „подякували” добродійникам і меценатам, які так прислужилися освіті й культурі Полтавщини.

Полтавський облвиконком рішенням від 19 лютого 1990 року передав будівлі Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, які на той час були в користуванні Полтавської організації „Медтехніка”, Полтавському єпархіальному управлінню для відновлення діяльності жіночого монастиря. Та минуло ще майже два роки, поки звільнили хоч невелику частину приміщень.

А в якому стані все те перебуває! Культові споруди – собор, церква, дзвіниця потребують капітального ремонту. Церковну огорожу зовсім знищено. Занедбано монастирський сад, місця, де були городи. А щоб відбудувати всі основні споруди, потрібні не сотні тисяч карбованців, а кілька мільйонів. Тож без великих пожертв цю визначну пам’ятку історії та культури не відродити.

Джерело: Пам’ятки України, 1992 р., № 2-3, с. 104 – 109.